Різниця "об`єкта незавершеного будівництва" та "самочинно збудованого об`єкту"

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поняття "об`єкт незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудований об`єкт" (частина 1 статті 376 ЦК України) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання

18 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/633/19 (ЄДРСРУ № 86438103) досліджував питання щодо різниці понять об`єкту незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудованого об`єкту" (частина 1 статті 376 ЦК України).

Відповідно до частини 1 статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Порядок набуття права власності на новостворене майно та об`єкти незавершеного будівництва врегульований статтею 331 ЦК України, за приписами частини другої якої право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже,  право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду України від 06.07.2016 по справі №3-576гс16 та підтриманий в постанові Верховного суду від 21 березня 2019 року по справі № 909/175/18 (ЄДРСРУ № 80685160), в якій зокрема, вказано, що до прийняття об'єкта новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на цей об'єкт не виникає.

Одночасно частиною 3 статті 331 ЦК України передбачено, що до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна) (абзац перший). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності на нього відповідно до закону.

(!!!)  Отже, об`єкт незавершеного будівництва за визначенням частини 3 статті 331 ЦК України за своєю правовою природою є сукупністю будівельних матеріалів, які є майном, що належить забудовнику (особі, яка на законних підставах здійснює відповідне будівництво).

Поняття ж самочинного будівництва, правові підстави та умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені у статті 376 ЦК України, яка унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги закону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

 За загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина 2 статті  376 ЦК України). Проте в окремих випадках стаття 376 ЦК України передбачає можливість визнання судом права власності на самочинно збудоване нерухоме майно.

Окремо слід зазначити, що самочинне будівництво підлягає безумовному знесенню, якщо: власник земельної ділянки заперечує проти визнання права власності за особою, яка здійснила таке будівництво; власник земельної ділянки не заперечує проти визнання права власності на самочинну забудову, однак така забудова порушує права інших осіб на зазначену земельну ділянку; самочинна забудова зведена на наданій земельній ділянці але з відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил, що порушує права інших осіб, за умови, що особа, яка здійснила самочинне будівництво, відмовилась від здійснення перебудови.

З урахуванням змісту зазначеної норми у поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України позивачами за такими вимогами можуть бути відповідний орган державної влади або орган місцевого самоврядування та інші особи, право власності яких порушено самочинним будівництвом (Постанова Верховного суду від 16 січня 2019 року по справі № 458/1173/14-ц, провадження № 61-13282св18 (ЄДРСРУ № 79615876).

Таким чином, поняття "об`єкт незавершеного будівництва" (частина 3 статті 331 ЦК України) та "самочинно збудований об`єкт" (частина 1 статті 376 ЦК України) мають різний правовий статус та відмінне законодавче регулювання. 

Як зазначено вище, чинне законодавство передбачає можливість набуття особою за певних умов права власності на самочинно збудований об`єкт нерухомого майна за рішенням суду.

І при цьому стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У той же час об`єкт незавершеного будівництва є лише сукупністю належних забудовнику будівельних матеріалів і наявність судового рішення про визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва не змінює правового статусу такого майна та не перетворює сукупність будівельних матеріалів на новостворену річ - об`єкт нерухомого майна (житловий будинок, будівлю, споруду тощо) в розумінні статті 181 та частини 2 статті 331 ЦК України, оскільки не звільняє забудовника від обов`язку після завершення будівництва (створення майна) ввести його в установленому порядку в експлуатацію в загальному порядку та здійснити державну реєстрацію права власності на новостворене нерухоме майно.

ВИСНОВОК: Визнання за судовим рішенням права власності на об`єкт незавершеного будівництва ні за яких умов не спричиняє правового наслідку у вигляді отримання таким майном (сукупністю будівельних матеріалів) статусу новоствореного нерухомого майна.

Матеріал по темі: «Визнання права власності на об'єкт незавершеного будівництва»

Теги: визнання право власності, об’єкт незавершеного будівництва, визнання право власності в судовому порядку, власник, забудовник, прийняття в експлуатацію, реєстрація право власності, новостворене нерухоме майно, спір про право, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Альтернативне оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України в Договірній Державі

17 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 560/933/19, адміністративне провадження №К/9901/29649/19 (ЄДРСРУ № 86431182) досліджував питання можливості альтернативного оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України в Договірній Державі.

Відповідно до підпункту 141.4.1. пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України доходи, отримані нерезидентом із джерелом їх походження з України, оподатковуються у порядку і за ставками, визначеними цією статтею.

Підпунктом "д" підпункту 141.4.1 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України передбачено, що для цілей цього пункту під доходами, отриманими нерезидентом із джерелом їх походження з України, слід розуміти, зокрема доходи від продажу нерухомого майна, розташованого на території України, яке належить нерезиденту, у тому числі майна постійного представництва нерезидента.

Згідно з підпунктом 141.4.2 пункту 141.4 статті 141 Податкового кодексу України резидент або постійне представництво нерезидента, що здійснюють на користь нерезидента або уповноваженої ним особи (крім постійного представництва нерезидента на території України) будь-яку виплату з доходу з джерелом його походження з України, отриманого таким нерезидентом від провадження господарської діяльності (у тому числі на рахунки нерезидента, що ведуться в національній валюті), утримують податок з таких доходів, зазначених у підпункті 141.4.1 цього пункту, за ставкою в розмірі 15 відсотків (крім доходів, зазначених у підпунктах 141.4.3 - 141.4.6 та 141.4.11 цього пункту) їх суми та за їх рахунок, який сплачується до бюджету під час такої виплати, якщо інше не передбачено положеннями міжнародних договорів України з країнами резиденції осіб, на користь яких здійснюються виплати, що набрали чинності.

Між тим Товариство подало розрахунок (звіт) податкових зобов`язань нерезидентів, якими отримано доходи із джерелом їх походження з України, зазначивши пункт 1 статті 6 Конвенції між Україною і Королівством Нідерландів про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 24 жовтня 1995 року для застосування нульової ставки. 

Відповідно до п. 3.2. ст. 3 ПК України,   якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору

Положення пункту 103.1 статті 103 Податкового кодексу України передбачає, що застосування правил міжнародного договору України здійснюється шляхом звільнення від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України, зменшення ставки податку або шляхом повернення різниці між сплаченою сумою податку і сумою, яку нерезиденту необхідно сплатити відповідно до міжнародного договору України.

Згідно з пунктом 103.2 статті 103 Податкового кодексу України особа (податковий агент) має право самостійно застосувати звільнення від оподаткування або зменшену ставку податку, передбачену відповідним міжнародним договором України на час виплати доходу нерезиденту, якщо такий нерезидент є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу і є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України. У разі отримання синдикованого фінансового кредиту особа (податковий агент) застосовує ставку податку, передбачену відповідним міжнародним договором України, на дату виплати процентів або інших доходів, отриманих із джерел в Україні, учасникам синдикату кредиторів з урахуванням того, резидентом якої юрисдикції є кожен учасник синдикованого кредиту, та пропорційно до його частки у межах кредитного договору, за умови що він є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) доходу, незалежно від того, виплата здійснюється через агента чи напряму. Застосування міжнародного договору України в частині звільнення від оподаткування або застосування пониженої ставки податку дозволяється тільки за умови надання нерезидентом особі (податковому агенту) документа, який підтверджує статус податкового резидента згідно з вимогами пункту 103.4 цієї статті.

Відповідно до пунктів 103.4, 103.5 статті 103 Податкового кодексу України підставою для звільнення (зменшення) від оподаткування доходів із джерелом їх походження з України є подання нерезидентом з урахуванням особливостей, передбачених пунктами 103.5 і 103.6 цієї статті, особі (податковому агенту), яка виплачує йому доходи, довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України (далі - довідка), а також інших документів, якщо це передбачено міжнародним договором України.  Довідка видається компетентним (уповноваженим) органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором України, за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, і повинна бути належним чином легалізована, перекладена відповідно до законодавства України.

Суди попередніх інстанцій установили, що особа є резидентом Королівства Нідерландів , що посвідчено Свідоцтвом про статус резидента.

Питання оподаткування доходів від відчуження майна врегульоване Конвенцією між Україною і Королівством Нідерландів про уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно від 24 жовтня 1995 року (Конвенцію ратифіковано  Законом №332/96-ВР від 12 липня 1996 року, дата набрання чинності для України - 02 листопада 1996, далі - Конвенція).

Відповідно до статті 6 Конвенції "Доходи від нерухомого майна" доходи, що одержуються резидентом Договірної Держави від нерухомого майна (включаючи доход від сільського або лісового господарства), яке розташоване в другій Договірній Державі, можуть оподатковуватись у цій другій Державі.

Таким чином, доходи нерезидента підлягають оподаткуванню відповідно до підпунктів 141.4.1. «д», 141.4.2. пункту 141.4. статті 141 Податкового кодексу України.

Однак, поза увагою судів залишився той факт, що частиною першою статті 6 Конвенції встановлена альтернативна можливість оподаткування доходів, що одержуються резидентом Договірної держави від нерухомого майна, яке розташоване в другій Договірній державі, у цій другій Державі.

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного вище вбачається, що контролюючий орган, за для уникнення подвійного оподаткування та попередження податкових ухилень стосовно податків на доходи і майно, спочатку повинен пересвідчитися про альтернативну можливість (реалізацію цієї можливості) оподаткування в Договірній Державі.

Особливості (не) вручення судової повістки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки є підставою для скасування судового рішення

17 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 296/3851/16-ц, провадження № 61-11618св19 (ЄДРСРУ № 86400898) досліджував питання належного повідомлення учасника процесу про дату та час судового засідання, а також питання вручення судової повістки.

Пунктом 5 частини першої статті 411 ЦПК України визначено, що судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою.

Відповідно до частини третьої статті 368 ЦПК України розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених статтею 369 цього Кодексу.

Повідомлення сторін про час і місце розгляду справи проводиться відповідно до вимог статей 128-130 ЦПК України.

Частиною п`ятою статті 128 ЦПК України визначено, що судова повістка про виклик повинна бути вручена  з  таким  розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи, але не пізніше ніж за п`ять днів до судового засідання, а судова повістка повідомлення - завчасно.

Згідно з частиною першою статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Розгляд справи за відсутності учасника процесу, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки є порушенням статті 129 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод про доступ до правосуддя.

Норми ЦПК України не дозволяють дійти висновку, що повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи.

Вказаний правовий висновок викладений у пункті 47 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 752/11896/17-ц (провадження № 14-507цс18).

Аналогічна правова позиція висловлена Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 у справі №906/142/18, згідно з якою приписи процесуального законодавства не дозволяють дійти висновку, що повернення ухвали суду про призначення розгляду скарги з вказівкою причини повернення: "інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення" є доказом належного інформування відповідача про час і місце розгляду справи. Повернення із вказаної причини не свідчить ні про відмову сторони від одержання відправлення, ні про її незнаходження за адресою, повідомленою суду. (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 12 грудня 2019 року у справі №  922/4508/16 (ЄДРСРУ № 86305106).

05 грудня  2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 0529/278/2012,  провадження № 61-25125св18 (ЄДРСРУ № 86173707) зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року, справа № 461/10610/13-ц, провадження № 14-108 цс 19, зазначено, що  повернення повістки про виклик до суду з вказівкою причини повернення «за закінченням терміну зберігання» чи «інші причини, що не дали змоги виконати обов`язки щодо пересилання поштового відправлення» не є доказом належного інформування позичальника про час і місце розгляду справи (близький за змістом висновок викладений у пункті 31 постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2018 року у справі № 127/2871/16-ц, у пунктах 47-48 постанови Великої Палати Верховного Суду у справі № 752/11896/17 від 12 грудня 2018 року).

Необхідно також наголосити, що саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду має бути враховано при вирішенні тотожних спорів судами нижчих інстанцій (Постанова Великої Палати Верховного Суду у справі №755/10947/17 (провадження №14-435цс18) від 30.01.2019 ).

Матеріал по темі: «Належне направлення судового рішення або судової повістки стороні по справі»

Теги: судова повістка, вручення судової повістки, закінчення терміну зберігання, інші причини не вручення поштового відправлення, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Податковий облік осіб які відмовились від ідентифікаційного номеру (РНОКПП)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Облік осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків

12 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 820/261/16, адміністративне провадження № К/9901/26345/18 (ЄДРСРУ № 86333258) досліджував питання обліку осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків.

Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктами 63.1, 63.2 статті 63 ПК України облік платників податків ведеться з метою створення умов для здійснення контролюючими органами контролю за правильністю нарахування, своєчасністю і повнотою сплати податків, нарахованих фінансових санкцій, дотримання податкового та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. Взяттю на облік або реєстрації у контролюючих органах підлягають всі платники податків.

Пунктами 63.3, 63.5 статті 63 ПК України визначено, що з метою проведення податкового контролю платники податків підлягають реєстрації або взяттю на облік у контролюючих органах за місцем проживання особи (основне місце обліку).

Платник податків зобов`язаний стати на облік у відповідних контролюючих органах за основним та неосновним місцем обліку, повідомляти про всі об`єкти оподаткування і об`єкти, пов`язані з оподаткуванням, контролюючі органи за основним місцем обліку згідно з порядком обліку платників податків.

Всі фізичні особи - платники податків та зборів реєструються у контролюючих органах шляхом включення відомостей про них до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до пункту 63.6 статті 63 ПК України облік платників податків у контролюючих органах ведеться за податковими номерами.

(!!!) Облік осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган, ведеться за прізвищем, ім`ям, по батькові і серією та номером діючого паспорта. У паспортах зазначених осіб контролюючими органами робиться відмітка про наявність у них права здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта.

Згідно з пунктом 63.7 статті 63 ПК України контролюючий орган зазначає податковий номер або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті) у всіх свідоцтвах, довідках, в інших документах або повідомленнях, що видаються платнику податків або надсилаються йому.

Кожен платник податків зазначає податковий номер або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті) в усіх податкових деклараціях (розрахунках, звітах), платіжних документах щодо податків і зборів, у фінансових документах, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до пункту 70.1 статті 70 ПК України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, формує та веде Державний реєстр фізичних осіб - платників податків (далі - Державний реєстр).

ВАЖЛИВО: Облік фізичних осіб - платників податків, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган, ведеться в окремому реєстрі Державного реєстру за прізвищем, ім`ям, по батькові та серією і номером паспорта без використання реєстраційного номера облікової картки.

Згідно з пунктом 70.5 статті 70 ПК України фізична особа - платник податків, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, зобов`язана особисто подати відповідному контролюючому органу повідомлення та документи для забезпечення її обліку за прізвищем, ім`ям, по батькові і серією та номером паспорта, а також пред`явити паспорт.

Фізична особа подає облікову картку фізичної особи - платника податків або повідомлення (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків) до контролюючого органу за своєю податковою адресою.

Для заповнення облікової картки фізичної особи - платника податків використовуються дані документа, що посвідчує особу. Для заповнення повідомлення (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків) використовуються дані паспорта.

Відповідно до статей 41, 63 та 70 глави 6 розділу II ПК України наказом Міністерства доходів і зборів України від 10.12.2013 №779 затверджено Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків (чинного на час виникнення спірних правовідносин, далі - Положення № 779).

Згідно з пунктом 1 розділу IV Положення № 779 складовою частиною Державного реєстру є окремий реєстр Державного реєстру, до якого вноситься інформація про фізичних осіб - громадян України, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті про наявність права здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта.

Пунктом 1 розділу VІІІ Положення № 779 передбачено, що фізична особа, яка раніше не подавала облікової картки і відомості про яку не включено до Державного реєстру та яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, зобов`язана особисто подати відповідному контролюючому органу Повідомлення за формою № 1П (додаток 8), яке є водночас заявою для обліку в окремому реєстрі Державного реєстру, та пред`явити паспорт громадянина України.

Відповідно до пункту 2 розділу VІІІ Положення № 779 облік фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та подали до контролюючого органу Повідомлення, ведеться в окремому реєстрі Державного реєстру за прізвищем, ім`ям, по батькові та серією і номером паспорта без використання реєстраційного номера облікової картки платника податків.

Приписами пункту 3 розділу VІІІ Положення № 779 передбачено, що фізична особа подає Повідомлення до контролюючого органу за своїм місцем проживання або за власним бажанням - до контролюючого органу за місцем отримання доходів або за місцезнаходженням іншого об`єкта оподаткування.

Пунктом 4 розділу VІІІ Положення № 779 встановлено, що для заповнення Повідомлення використовуються дані паспорта та інших документів, які подаються у разі зміни паспортних даних.

Відповідно до пунктів 8, 9 розділу VІІІ Положення № 779 після отримання підтвердження щодо можливості внесення відмітки за зверненням фізичної особи, яка подала Повідомлення, контролюючий орган вносить до паспорта відмітку про наявність права здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта, форму якої наведено в додатку 9 до цього Положення.

У разі якщо фізична особа, до паспорта якої внесено відмітку про наявність права здійснювати будь-які платежі за серією та номером паспорта, раніше була зареєстрована в Державному реєстрі за реєстраційним номером облікової картки платника податків, то після взяття на облік в окремому реєстрі Державного реєстру реєстраційний номер облікової картки платника податків закривається, а у разі наявності у паспорті громадянина України відмітки про реєстраційний номер облікової картки така відмітка анулюється у порядку, встановленому цим розділом.

Аналізуючи наведені вище положення законодавства, Верховний Суд приходить до висновку, що для осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, передбачено їх облік в окремому реєстрі Державного реєстру за прізвищем, іменем, по батькові та серією і номером паспорта без використання реєстраційного номера облікової картки.

(!!!) При цьому законодавством не передбачено можливості ведення обліку фізичних осіб - платників податків, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, виключно за прізвищем, іменем, по батькові, роком народження і місцем реєстрації.

Норми Закону України «Про Державний реєстр фізичних осіб - платників податків та інших обов`язкових платежів», які передбачали можливість податкового обліку за прізвищем, іменем та по батькові, роком народження та за місцем реєстрації, без серії і номера паспорта, втратили чинність із набранням чинності Податковим кодексом України з 1 січня 2011 року.

Зміна порядку податкового обліку осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків, не призводить до зменшення обсягу прав вказаних осіб, оскільки такий облік передбачає незастосування реєстраційного номера облікової картки платника податків.

Такі висновки узгоджуються з практикою Європейського суду з прав людини, висловлену у Рішенні від 3 грудня 2009 року № 40010/04 у справі «Тамара Скугар та інші проти Росії», яка стосувалась відмови віруючих православної церкви від ідентифікації у податкових правовідносинах за номером. Суд зазначив, що захищаючи особисту сферу, стаття 9 Конвенції не завжди гарантує право поводити себе у публічній сфері життя так, як того вимагають релігійні погляди. Держава, розробляючи та застосовуючи власні внутрішні процедури, не може залежати від точки зору окремих громадян, яка базується на їх релігійних віруваннях. Суд дійшов висновку, що спосіб організації державної податкової бази даних з використанням індивідуальних номерів платників податків не є втручанням держави у реалізацію права заявниці на свободу релігії, гарантованого статтею 9 Конвенції.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 25.07.2018 (справа № 823/198/16) та від 29.10.2019 (справа №806/2355/15).

ВИСНОВОК: Податковим кодексом України не передбачено можливості виключення або невнесення відомостей про особу до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків у випадку, якщо через свої релігійні переконання такі особи відмовляються від прийняття реєстраційного номера, а навпаки передбачено ведення обліку таких осіб в окремому реєстрі Державного реєстру фізичних осіб - платників податків за прізвищем, ім`ям, по батькові та серією і номером паспорта, а не тільки за прізвищем, ім`ям та по-батькові, датою народження та місцем проживання.

Поновлення строку на оскарження рішення суду з підстав невчасного його отримання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення строку на апеляційне оскарження судового рішення з підстав невчасного його отримання

12 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 210/1690/18(2-а/210/14/19), провадження №К/9901/21311/19 (ЄДРСРУ № 86305379) досліджував питання щодо поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення з підстав невчасного його отримання.

Верховний Суд звертає увагу, що ст. 286 КАС України є спеціальною нормою процесуального закону, що визначає особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності, та частина четверта якої встановлює спеціальні у відношенні до ст. 295 КАС України строк на апеляційне оскарження (протягом десяти днів) і порядок обчислення цього строку (з дня проголошення судового рішення).

Водночас ст. 286 КАС України не обмежено повноваження суду апеляційної інстанції щодо поновлення строку на апеляційне оскарження в порядку ч. 3 ст. 295 КАС України, і на відміну від правил, установлених ст. 270 КАС України, передбачений ст. 286 КАС України строк на апеляційне оскарження не є преклюзивним.

Верховний Суд зазначає, що у справах цієї категорії, які є терміновими в розумінні КАС України, надзвичайно важливим в аспекті реалізації учасником справи права на апеляційне оскарження є дотримання судом першої інстанції порядку проголошення та вручення (надсилання) копій судових рішень, визначеного ч. 2 ст. 271 КАС України. Недотримання судом першої інстанції цього порядку може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження, з урахуванням інших фактичних обставин.

У рішеннях від 13.01.2000 у справі "Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії" та від 28.10.1998 у справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" Європейський суд з прав людини зазначив, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У справі "Іліан проти Туреччини" Європейський суд з прав людини зазначив, що правило встановлення обмежень доступу до суду у зв`язку з пропуском строку звернення повинно застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання слід звертати увагу на обставини справи.

Зважаючи на те, що у цій справі суд першої інстанції не у повній мірі дотримався вимог ч.2 ст.271 КАС України щодо невідкладного надіслання копії судового рішення на адресу учасників справи, а відповідач скористався правом на апеляційне оскарження судового рішення на 11 день з дня фактичного отримання рішення, суд касаційної інстанції вважає, що в даному випадку апелянт не допустив тривалого необ`єктивного зволікання з поданням апеляційної скарги. При цьому пропуск строку на апеляційне оскарження є вочевидь незначним і перегляд судового рішення суду першої інстанції не порушить принципу res judicata.

Аналогічна правова позиція неодноразово викладена в рішеннях Верховного Суду, зокрема, у постанові від 23.10.2019 (справа №297/420/19).

В  той же час, сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвали для вчинення відповідних дій за належною адресою та які повернулися в суд, у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Аналогічної позиції дотримується Верховний суд у постановах від 16.05.2018р. № 910/15442/17, від 23.04.2018 у справі № 916/3188/16, від 23.11.2018 у справі №10/17-3639-2011, від 22.08.2019 у справі №922/85/18.

Матеріал по темі: «Належне направлення судового рішення або судової повістки стороні по справі»

P.s. Якщо недотримання строків на подання заяви про перегляд заочного рішення було зумовлене бездіяльністю суду першої інстанції, зокрема, не направленням належним чином у передбачений законом спосіб копії заочного рішення особі, яка брала участь у справі, проте не була присутня в судовому засіданні, то ця обставина може бути підставою для поновлення строку для подання заяви про перегляд заочного рішення, особі, яка подає відповідну заяву.

Такий висновок міститься в постановах Верховного Суду від 16.01.2018 року справа №308/14197/15-ц, від 20.06.2018 року справа № 461/12463/15-ц.

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження судового рішення: судова практика ВСУ»

Теги: судова повістка, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Звільнення від відповідальності за малозначності вчиненого адмінправопорушення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повноваження органу, який має право звільнити особу від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення

12 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 678/568/17, адміністративне провадження №К/9901/21533/18 (ЄДРСРУ № 86305715) досліджував питання щодо повноважень органу, який має право звільнити особу від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення.

Частиною другою статті 33 КУпАП встановлено, що при накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, крім випадків накладення стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксованому в автоматичному режимі.

За статтею 22 КУпАП при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення орган (посадова особа), уповноважений вирішувати справу, може звільнити порушника від адміністративної відповідальності і обмежитись усним зауваженням.

Зважаючи на викладене, розгляд та питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності є виключними повноваженнями посадової особи органу Національної поліції, а не суду.

Перелік справ про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, встановлено у частині першій статті 222 КУпАП.

За змістом цієї статті органи Національної поліції розглядають, зокрема, справи про адміністративні правопорушення, які виникають внаслідок порушення правил дорожнього руху, правил паркування транспортних засобів, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту.

Згідно з частиною другою статті 222 КУпАП від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.

Відповідно до ст. 293 КУпАП орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

1) залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;

2) скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;

3) скасовує постанову і закриває справу;

4) змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Згідно частини 3 статті 286 КАС України за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право: залишити рішення суб`єкта владних повноважень без змін, а позовну заяву без задоволення; скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і надіслати справу на новий розгляд до компетентного органу (посадової особи); скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення; змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Із вищезазначеного вбачається, що суд, розглядаючи справу з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності, наділений повноваженнями НЕ ТІЛЬКИ змінити захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення.

Враховуючи наведене, вбачається, що сфера застосування ст. 22 КУпАП (звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу, а не на суд.

Верховний суд зазначає, що вирішення питання про звільнення порушника від адміністративної відповідальності та закриття провадження по справі про адміністративне правопорушення належить до компетенції органу, що приймав рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, або органу, який розглядає скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення, у відповідності до положень КУпАП.

Аналогічних правових висновків Верховний Суд дійшов, зокрема, у справі №266/3228/16-а (постанова К/9901/23406/18 від 31 жовтня 2019 року).

ВИСНОВОК: З урахуванням вказаного, на думку автора, висновок Верховного суду про те, що звільнення особи від адміністративної відповідальності за малозначності вчиненого правопорушення) поширюється саме на орган, уповноважений вирішувати справу, а не на суд є законодавчо обґрунтованим, в той же час суд, як орган який розглядає скаргу в рамках ст.ст. 293 КУпАП та 286 КАС України, може скасувати спірну постанову і закрити провадження у справі за відсутністю складу адмінправопорушення  або скасувати постанову та направити справу на новий розгляд або ж змінити захід стягнення.

Матеріал по темі: «Підсудність  спору стосовно оскарження дій патрульної поліції в застосуванні фізичної сили»

Встановлення порядку спільного користування квартирою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо особливостей встановлення порядку спільного користування квартирою

12 грудня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 639/2184/16-ц, провадження № 61-15936св18 (ЄДРСРУ № 86310018) досліджував питання щодо особливостей встановлення порядку спільного користування квартирою.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Частиною першою статті 355 ЦК України передбачено, що власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно із частиною першою статті 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Частиною першою статті 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 370 ЦК України співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

Згідно із частиною першої статті 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації (ст. 358 ЦК України).

Відповідно до пункту 14 постанови Пленуму Верховного Суду від 25 грудня 1995 (зі змінами, внесеними постановою від 25 травня 1998) № 15 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» квартира, яка є спільною сумісною чи спільною часткою власності, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення із самостійними виходами, які можуть використовуватись як окремі квартири або ті, які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщенням квартири, якщо про це заявлено позов.

Відповідно до статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Ця норма свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас, при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Визнання за кожним зі співвласників права на конкретну частину майна в натурі спричинить припинення спільної власності. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

А тому доводи сторони про те, що остання не має права користування приміщеннями облаштованими під кухню та санвузол, оскільки вони є частиною приватизованої загальної площі, яка входить до складу частини від загальної площі квартири і належить іншій особі на праві приватної власності є необґрунтованими з огляду на те, що кожен із співвласників спірної квартири має право на частку у праві власності на майно (ідеальну частку) в цілому і частка кожного співвласника не є вираженою в натурі. Отже, встановити, що приміщеннями (кухня, санвузол) приватизовані та належать виключно однією із сторін неможливо.

У даному випадку спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року № 6-1500цс15 та до подібних правових висновків дійшов верховний Суд у постанові   від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, провадження № 61-24395св18.

Матеріал по темі: «Особливості встановлення порядку спільного користування квартирою»

Теги: спільна часткова власність, спільне користування квартирою, розподіл комунальних рахунків, поділ майна, частики при поділі майна, спільне користування, співмешканці, судова практика, Адвокат Морозов