Набуття права власності на предмет іпотеки не припиняє заставу іншого майна

Адвокат Морозов (судовий захист)

Саме лише набуття кредитором права власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку не припиняє заставу іншого майна, переданого кредитору з метою забезпечення виконання основного зобов`язання.

19 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/9508/17 (ЄДРСРУ № 84384890) в черговий раз наголосив, що забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному, а  тому здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту.

Згідно з частиною першою статті 509 та статтею 526 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. За загальним правилом зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

За змістом статті 599 ЦК України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні договорів, насамперед інтересів кредитора, у Главі 49 Цивільного кодексу України визначено види забезпечення виконання зобов`язання. Інститут забезпечення виконання зобов`язання спрямований на підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін договору, належного його виконання, а також усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання боржником взятих на себе зобов`язань. Тобто, у разі невиконання або неналежного виконання умов цивільного договору на боржника покладається додаткова відповідальність, а в ряді випадків до виконання зобов`язання притягуються разом із боржником і треті особи, зокрема, майнові поручителі.

Одним із видів забезпечення виконання зобов`язань згідно з частиною першою статті 546 ЦК України є застава.

Відповідно до статті 572 ЦК України, з якою кореспондуються положення статті 1 Закону України "Про заставу", в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За змістом частини першої статті 589 ЦК України правовим наслідком невиконання зобов`язання, забезпеченого заставою, є виникнення у заставодержателя права звернення стягнення на предмет застави.

Одним із видів застави відповідно до приписів статті 575 ЦК України є іпотека.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Положення статті 33 Закону України "Про іпотеку" узгоджуються з приписами частини п`ятої статті 590 ЦК України, у якій вказано, що якщо предметом застави є дві або більше речей (два або більше прав), стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або на будь-яку з речей (прав) на вибір заставодержателя. Якщо заставодержатель зверне стягнення на одну річ (одне право), але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), які є предметом застави.

Стаття 36 Закону України "Про іпотеку" передбачає вирішення сторонами іпотечного договору питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

ВАЖЛИВО: Чинним законодавством України передбачена можливість забезпечення виконання зобов`язання шляхом передачі в іпотеку не тільки одного об`єкта нерухомого майна, а й декількох. У разі перебування в іпотеці декількох об`єктів нерухомого майна кредитор має право на задоволення своїх вимог за рахунок будь-якого з об`єктів або їх всіх, у разі якщо їх сукупна вартість є необхідною для погашення заборгованості іпотекодавця в повному обсязі.

Тобто законодавець пов`язує задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предметів іпотеки, в тому числі, шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, саме з обсягом невиконаного зобов`язання, що не вказує на те, що отримання у власність одного з предметів іпотеки у будь-якому випадку є наслідком припинення основного зобов`язання в повному обсязі.

Вказаною нормою передбачено підстави припинення зобов`язань щодо виконання основного зобов`язання, яке було забезпечено іпотечним договором.

Закон України "Про іпотеку" є спеціальним законом, правила якого мають пріоритетне застосування до іпотечних правовідносин.

Позасудове врегулювання звернення стягнення на предмет іпотеки передбачене статтею 36 Закону України "Про іпотеку".

(!!!) Закон чітко визначає, що умовами здійснення позасудового врегулювання є: необхідність визначення такого способу в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, та наявність заборгованості боржника, яка зумовлює відповідне право на застосування такого способу. Наслідком завершення позасудового врегулювання є недійсність наступних вимог кредитора (іпотекодержателя) до боржника щодо виконання основного зобов`язання.

Верховний Суд у складі Великої Палати у постанові по справі № 235/3619/15-ц від 21.03.2018 р. наголошує: «У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 Закону України «Про іпотеку».

При  цьому нормами чинного законодавства не обмежено право кредитора забезпечити належне виконання боржником основного зобов`язання декількома видами забезпечення, наприклад, окрім іпотеки, отримати в заставу від цього ж боржника товари в обороті, що і було здійснено сторонами спору у цій справі.

Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному, а здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту.

Таким чином, внаслідок звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання за іпотекодержателем (кредитором) права власності на нього, кредитор не втрачає права вимоги до боржника щодо одержання задоволення порушеного основного зобов`язання за рахунок іншого виду забезпечення. Недійсними в розумінні частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" є наступні вимоги кредитора до боржника, які залишились невиконаними та виходять за межі інших видів забезпечення основного зобов`язання цим боржником.

Оскільки розмір забезпечення основного зобов`язання може мати істотне значення для кредитора при погодженні ним умов основного зобов`язання, у яке він вступає, припинення усіх інших забезпечень при реалізації кредитором одного з них - суперечило б принципу справедливості та розумності.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 11.04.2018 р. у справі №761/17280/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 910/2535/18 та від 19.06.2019 № 904/9795/16 (ЄДРСРУ № 82499046).

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 по справі № 310/11534/13-ц викладено наступний висновок: «Здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставленого майна під час виконання судового рішення».

ВИСНОВОК: Враховуючи акцесорність даного зобов’язання, саме лише набуття кредитором права власності на предмет іпотеки у позасудовому порядку не припиняє заставу іншого майна, переданого кредитору з метою забезпечення виконання основного зобов`язання, а положення частини четвертої статті 36 Закону України "Про іпотеку" не поширюються на правовідносини сторін у даному випадку, оскільки в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, крім тих на які було звернуто стягнення, укладено і інший іпотечний договір та договір застави.

Матеріал по темі: «Звернення стягнення на предмет застави»

Теги: ипотека, предмет ипотеки, права собственности, іпотека, набуття право власності, виконавчий напис нотаріуса, забезпечення зобов’язань, кредитор, боржник, судова практика, Адвокат Морозов

На кого покладається обов’язок надання первинних бухгалтерських документів у разі їх вилучення?

Адвокат Морозов (судовий захист)

На кого покладається обов’язок надання первинних бухгалтерських документів контролюючому (фіскальному) органу у разі їх вилучення правоохоронними органами?

25 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №826/16045/18, адміністративне провадження №К/9901/19079/19 (ЄДРСРУ № 84494323) чітко та однозначно відповів на питання: «На кого покладається обов’язок надання первинних бухгалтерських документів контролюючому (фіскальному) органу у разі їх вилучення правоохоронними органами»?

Обов`язок платника податків надати до перевірки усі без винятку документи, що належить до предмета перевірки кореспондує зі стаття 85 ПК України.

Складання первинних документів здійснюється з врахуванням сутності господарської операції (відносин); відповідності змісту операції, що зафіксовані в документах, реальним обставинам; прийняття до обліку та виконання лише документів на операції, що не суперечать нормативно-правовим актам, не завдають шкоди державі, підписаних уповноваженими на те особами; ведення бухгалтерського обліку та складання фінансової звітності з обов`язковим врахуванням вимог, встановлених відповідними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку.

Таким чином, відображенню у податковій звітності підлягає лише та господарська операція, яка фактично відбулась, а не та, зміст якої лише був відображений на первинних документах.

Аналогічні висновки містяться у рішеннях Верховного Суду від 18.04.2018 по справі №826/10555/13-а, від 25.04.2018 по справі №810/1541/13-а, від 25.06.2018 по справі №803/1923/13-а, від 06.06.2018 по справі №826/20003/14, від 26.06.23018 по справі №826/20685/14, від 28.02.2018 по справі №826/7986/13-а.

Підпунктом 16.1.12 п. 16.1 ст. 16 ПК України визначено, що платник податків зобов`язаний забезпечувати збереження документів, пов`язаних з виконанням податкового обов`язку, протягом строків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 44 ПК України для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платники податків зобов`язані забезпечити зберігання документів, визначених у пункті 44.1 цієї статті, а також документів, пов`язаних із виконанням вимог законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, не менш як 1095 днів з дня подання податкової звітності, для складення якої використовуються зазначені документи, а у разі її неподання - з передбаченого цим Кодексом граничного терміну подання такої звітності (п. 44.3 ст. 44 ПК України).

У разі втрати, пошкодження або дострокового знищення документів, зазначених в пунктах 44.1 і 44.3 цієї статті, платник податків зобов`язаний у п`ятиденний строк з дня такої події письмово повідомити контролюючий орган за місцем обліку в порядку, встановленому цим Кодексом для подання податкової звітності, та контролюючий орган, яким було здійснено митне оформлення відповідної митної декларації. Платник податків зобов`язаний відновити втрачені документи протягом 90 календарних днів з дня, що настає за днем надходження повідомлення до контролюючого органу. У разі неможливості проведення перевірки платника податків у випадках, передбачених цим підпунктом, терміни проведення таких перевірок переносяться до дати відновлення та надання документів до перевірки в межах визначених цим підпунктом строків (п. 44.5 ст. 44 ПК України).

У разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в абзаці другому пункту 44.7 цієї статті платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності (абз. 1 п. 44.6 ст. 44 ПК України).

У разі коли до початку або під час проведення перевірки оригінали первинних документів, облікових та інших регістрів, фінансової та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів, а також виконання вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, були вилучені правоохоронними та іншими органами, зазначені органи зобов`язані надати для проведення перевірки контролюючому органу копії зазначених документів або забезпечити доступ до перевірки таких документів.

Такі копії, засвідчені печаткою та підписами посадових (службових) осіб правоохоронних та інших органів, якими було здійснено вилучення оригіналів документів, або яким було забезпечено доступ до перевірки вилучених документів, повинні бути надані протягом трьох робочих днів з дня отримання письмового запиту контролюючого органу.

ВИСНОВОК: Аналіз наведених вище правових норм дозволяє дійти висновку, що у разі вилучення первинних бухгалтерських документів правоохоронними та/або іншими органами обов`язок щодо надання таких документів для проведення перевірки контролюючому органу законодавцем покладається саме на суб`єктів вилучення.

При цьому, терміни проведення перевірки, у тому числі розпочатої, переносяться до дати отримання вказаних копій документів або забезпечення доступу до них (п. 85.9 ст. 85 ПК України).

Матеріал по темі: «Витребування первинно – бухгалтерських документів у контрагента»

Теги: податкові перевірки, налоговые проверки, истребование документов, запрос налоговой, первинно бухгалтерські документи, вилучення документів правоохоронними органами, вилучення оригіналів документів, судова практика, Адвокат Морозов

Форма заяви про застосування наслідків позовної давності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Форма заяви, відлік строків, обізнаність та правила застосування наслідків позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Статтею 258 ЦК України для стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується спеціальна позовна давність строком в один рік.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі № 6-152цс14).

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Примітка: Обчислення позовної давності в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року в справі № 357/9328/15-ц (провадження № 14-460цс18).

Між тим, для визначення початку перебігу виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) фактори. При цьому, правило частини першої статті 261 ЦК України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення строку, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Аналогічні правові позиції Верховного Суду України викладені у справах №6-2469цс16 від 16.11.2016 року; №6-832цс15 від 28.09.2016 року; №6-2165цс15 від 14.09.2016 року; №6-152цс14 від 29.10.2014 року; №6-1503цс16 від 21.12.2016 року; №6-3029цс16 від 8.06.2016 року.

Відповідно до статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

(!!!) Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

ВАЖЛИВО: При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року № 6-2667цс16, Першої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 07 листопада 2018 року (справа № 0907/2-7453/2011, провадження № 61-6321св18), Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 21 серпня 2018 року (справа № 288/1361/15-ц, провадження № 61-4212св18).

Більше того, 22.03.2017 р. розглядаючи справу № 6-3063цс16 Верховний Суд України підтвердив правовий висновок викладений у постановах від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Окрім цього, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Враховуючи той факт, що Законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності… заява про її застосування може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного (позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 09.04.2019 по справі №912/1104/18 (ЄДРСРУ № 81081514) та підтримана в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 20 вересня 2019 року по справі № 904/4342/18 (ЄДРСРУ № 84420963).

ВИСНОВОК : Відтак заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання – письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.

Підсумовуючи зазначене вбачається:

1. положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні, тобто підлягають заявленню в суді (бажано письмово);
2. позовна давність застосовується виключно до ухвалення рішення судом першої інстанції;
3. суд за власною ініціативою не має право застосовувати позовну давність.

Матеріал по темі: «Фундаментальні принципи застосування строків позовної давності»  

P.s. В довершення необхідно вказати, що Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: 1) забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та 2) запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою    у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Високий суд, також вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: 1) забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, 2) захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (див. рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), п. 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень (п.137 рішення від 09.01.2013 року за заявою № 21722/11 у справі «Волков проти України»).

Теги: позовна давність, исковая давность, строк позовної давності, заява про застосування строків позовної давності, форма заяви, відлік строків, процесуальні строки, обізнаність про порушене право, правила застосування наслідків позовної давності, судова практика, Адвокат Морозов

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків

20 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження №К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливостей вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків.

Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Відповідно до частини третьої статті 298 КАС України, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Матеріал по темі: «Належне направлення судового рішення або судової повістки стороні по справі»

Пунктом 4 частини першої статті 299 вказаного Кодексу передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі.

(!!!) Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, і особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними.

Якщо наведені у заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

В даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак в порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження.

З огляду на викладене, Верховний суд  вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

ВИСНОВОК: Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо, наведені у заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження…і тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Матеріал по темі: «Відмова у відкритті апеляційного провадження»

Теги: апеляційне оскарження, повернення, відмова у відкритті, скарга, апеляційне провадження, поновлення процесуального строку, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки скасування наказу на проведення податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Скасування наказу на проведення податкової перевірки = скасування податкових повідомлень-рішень, як  наслідків незаконної податкової перевірки.

20 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в раках справи № 0340/1931/18, адміністративне провадження №К/9901/19419/19 (ЄДРСРУ № 84405677) досліджував питання щодо підстав для визнання наслідків податкової перевірки незаконними.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із пунктом 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

За приписами пункту 78.4 статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено під розписку копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

Пунктом 86.1 статті 86 ПК України передбачено, що результати перевірок (крім камеральних та електронних перевірок) оформлюються у формі акта або довідки, які підписуються посадовими особами контролюючого органу та платниками податків або їх законними представниками (у разі наявності). У разі встановлення під час перевірки порушень складається акт. Якщо такі порушення відсутні, складається довідка.

Відповідно до пункту 86.10 статті 86 ПК України в акті перевірки зазначаються як факти заниження, так і факти завищення податкових зобов`язань платника.

Положеннями пункту 86.8 статті 86 ПК України визначено, що податкове повідомлення-рішення приймається керівником (його заступником або уповноваженою особою) контролюючого органу протягом десяти робочих днів з дня, наступного за днем вручення платнику податків, його представнику або особі, яка здійснювала розрахункові операції, акта перевірки у порядку, передбаченому статтею 58 цього Кодексу, для надсилання (вручення) податкових повідомлень-рішень, а за наявності заперечень посадових осіб платника податків до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки - протягом трьох робочих днів, наступних за днем розгляду заперечень і надання (надсилання) письмової відповіді платнику податків.

З аналізу наведених норм законодавства вбачається, що здійснення перевірки є необхідною передумовою для винесення податкових повідомлень-рішень у разі встановлення контролюючим органом порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється податковими органами, тому за відсутності проведеної перевірки як юридичного факту у контролюючого органу відсутня компетенція на винесення податкового повідомлення-рішення.

Така компетенція не виникає в силу самого лише факту вчинення платником податків податкового правопорушення. Для визначення контролюючим органом грошових зобов`язань платникові податків шляхом прийняття податкового повідомлення-рішення, у зв`язку з допущеними таким платником порушеннями необхідно дотриматися певних умов, а саме - спочатку провести податкову перевірку.

Таким чином, нормами ПК України, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. Невиконання цих вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17 березня 2018 року (справа N1570/7146/12) та від 24 жовтня 2018 року (справа №808/1746/15).

Отже, у випадку незаконності перевірки, прийнятий за її результатами акт індивідуальної дії підлягає визнанню протиправним та скасуванню.

ВИСНОВОК: Визнання незаконною документальної позапланової невиїзної перевірки, проведеної контролюючим органом, є безумовною підставою для визнання незаконними і прийнятих за результатами такої перевірки податкових повідомлень-рішень.

Аналогічна правова позиція висловлена 11 липня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/8855/14, адміністративне провадження №К/9901/8957/18 (ЄДРСРУ № 82947463).

Матеріал по темі: «Доцільність оскарження наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поновлення процесуального та застосування присічного строку на апеляційне оскарження судового рішення

19 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/1775/16 (ЄДРСРУ № 84384815) досліджував питання щодо поновлення процесуального та застосування присічного строку на апеляційне оскарження судового рішення.

Згідно із ч.2 ст.261 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017) незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: 1) подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, інтереси та (або) обов`язки; 2) пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили.

Зазначений у ч.2 ст.261 ГПК України річний строк є присічним і не застосовується лише у двох випадках, вказаних у тій же нормі.

З урахуванням Закону України «Про доступ до судових рішень» товариство не було позбавлене права і можливості ознайомитись з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції, яке має публічний характер та знаходиться у вільному доступі в Єдиному державному реєстрі судових рішень та вжити усіх залежних від нього заходів щодо своєчасного оскарження рішення суду першої інстанції.

Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 11.09.2019 у справі № 910/15481/17, від 10.10.2018 у справі №910/10244/15.

Матеріал по темі: «Строкові обмеження органів державної влади в оскарженні судових рішень»

Надіслання судом процесуальних документів на адресу, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань у разі відсутності повідомлення особою іншої адреси для направлення поштової кореспонденції, є належним виконанням приписів процесуального закону щодо надсилання судових рішень учасникам справи. Отже саме скаржник за наведених обставин має належним чином обґрунтувати та довести суду поважність причин пропуску строку, зокрема, що отримання примірника судового рішення поза межами строку на апеляційне оскарження сталося з незалежних від нього обставин.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 911/3309/17 та від 18 січня 2019 року по справі №  921/396/17-г.

Посилання на те, що рекомендовані повідомлення про невручення поштових відправлень з процесуальними документами з причин «за не запитом» та «за закінченням строків зберігання» не є доказом належного повідомлення скаржника про розгляд справи, не беруться Касаційним господарським судом до уваги з огляду на те, що сам лише факт неотримання стороною справи кореспонденції, яку суд з дотриманням вимог процесуального закону надсилав за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною пропуску строку на оскарження рішення суду, оскільки зумовлена не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Така ж правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.04.2018 у справі № 916/3188/16, від 23.11.2018 у справі №10/17-3639-2011, від 22.08.2019 у справі №922/85/18.

Матеріал по темі: «Належне направлення судового рішення або судової повістки стороні по справі»

Теги: поновлення строку на оскарження, оскарження судового рішення, возобновление сроков, процесуальний строк, строк для подачі скарги, апеляція, судова практика, Адвокат Морозов

Особливості проведення перевірки щодо очищення влади (люстрації)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перевірка достовірності відомостей щодо наявності майна та відповідність вартості майна, вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру.

20 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/2087/15, адміністративне провадження №К/9901/5928/18 (ЄДРСРУ № 84405804) досліджував питання щодо особливостей перевірки достовірності відомостей щодо наявності майна (майнових прав) та відповідність вартості майна (майнових прав), вказаного (вказаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їхні посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пунктом 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) закріплено, що трудовий договір припиняється з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади».

Законом України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року №1682-VII (далі - Закон №1682-VII) визначені правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.

Частинами першою та другою статті 1 Закону №1682-VII передбачено, що очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їхньому здійсненню), спрямовані на узурпацію влади, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

Згідно з частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Відповідно до пункту 10 частини першої статті 2 Закону №1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Частиною восьмою статті 3 Закону №1682-VII установлено, що заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, перевірка стосовно яких встановила недостовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав), зазначених у поданих ними за попередній рік деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, складених за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», та/або невідповідність вартості майна (майнових прав), указаного (указаних) в їхніх деклараціях, набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених пунктами 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Згідно з частиною п`ятою статті 5 Закону №1682-VII перевірці підлягають: 1)  достовірність указаних у заяві відомостей щодо незастосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону; 2)  достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) і відповідність вартості майна (майнових прав), указаного (указаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, поданій особою за минулий рік за формою, що встановлена Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції», набутого (набутих) за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Процедуру проведення органами ДФС перевірки достовірності відомостей, визначених пунктом 2 частини п`ятої статті 5 Закону №1682-VII, зазначених особами, перелік яких наведено у пунктах 1-11 частини першої статті 2 Закону №1682-VII у деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру, визначено у Порядку проведення перевірки достовірності відомостей, передбачених пунктом 2 частини п`ятої статті 5 Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 03  листопада 2014 року №1100, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 04  листопада 2014 року №1385/26162 (далі - Порядок №1100).

Відповідно до підпункту 3 пункту 3 Порядку №1100 проведення перевірки фактично полягає:

в аналізі наявної в контролюючого органу податкової інформації щодо доходів, отриманих особою, стосовно якої проводиться перевірка, з метою з`ясування джерел їхнього отримання, у тому числі щодо повноти їхнього відображення в декларації;

у порівнянні відомостей про вказане в декларації майно (майнові права), набуте (набуті) особою, стосовно якої проводиться перевірка, за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, з наявною в контролюючого органу податковою інформацією про майно (майнові права) такої особи з метою з`ясування достовірності відомостей щодо його (їх) наявності;

у порівняльному аналізі наявної інформації з метою з`ясування відповідності вартості майна (майнових прав), указаного (указаних) у декларації, набутого (набутих) особою, стосовно якої проводиться перевірка, за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, доходам, отриманим із законних джерел;

Частиною десятою статті 5 Закону №1682-VII передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки недостовірності відомостей, визначених пунктом 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, протягом трьох робочих днів з дня виявлення всіх недостовірностей та/або невідповідностей, але не пізніше ніж на тридцятий день з дня отримання запиту та копії декларації особи, повідомляє про них особу, стосовно якої проводиться перевірка. Особа, стосовно якої проводиться перевірка, не пізніше ніж на п`ятнадцятий робочий день з дня отримання нею відповідного повідомлення надає письмове пояснення за такими фактами та підтверджуючі документи, які є обов`язковими для розгляду та врахування відповідним органом при підготовці висновку про перевірку.

Відповідно до частини одинадцятої статті 5 Закону №1682-VII  орган, який проводив перевірку, надсилає висновок про результати перевірки, підписаний керівником такого органу (або особою, яка виконує його обов`язки), керівнику органу, передбаченому частиною четвертою цієї статті, не пізніше ніж на шістдесятий день з дня початку проходження перевірки.

Такий висновок може бути оскаржений особою в судовому порядку.

Згідно з частиною чотирнадцятою статті 5 Закону №1682-VII керівник органу, передбачений частиною четвертою цієї статті, на підставі висновку про результати перевірки, яким установлено недостовірність відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, не пізніше ніж на третій день з дня отримання такого висновку, керуючись положеннями частини третьої або четвертої статті 1 цього Закону, звільняє таку особу із займаної посади або не пізніше ніж на третій день з дня його отримання надсилає такий висновок керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення та ініціювання звільнення з посади особи, стосовно якої було здійснено перевірку, для її звільнення з посади у встановленому законом порядку не пізніше ніж на десятий день з дня отримання висновку.

Аналіз частини десятої статті 5 Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що органи ДФС здійснюють перевірку осіб, зазначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону №1682-VII, за двома критеріями: 1) достовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав), указаного (указаних) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру; 2) відповідність вартості майна (майнових прав), набутого за час перебування на посадах, визначених у пунктах 1-10 частини першої статті 2 Закону, доходам, отриманим із законних джерел.

Водночас інформація про недостовірність відомостей щодо наявності майна (майнових прав) не може бути підставою для застосування заборони, передбаченої Законом №1682-VII, якщо не буде встановлено, що таке майно було набуте за час перебування на посадах, визначених пунктами 1-10 частини першої статті 2 Закону №1682-VII, і його вартість не відповідає доходам, отриманим із законних джерел.

Тотожну правову позицію щодо застосування норм Закону №1682-VII у подібних правовідносинах неодноразово виклав Верховний Суд у постановах від 14  листопада 2018 року в справі №815/2537/15, від 20 листопада 2018 року в справі №814/135/16, від 27 березня 2019 року в справі №822/957/17, від 19 липня 2019 року в справі №807/1481/15, від 30 липня 2019 року в справі №802/3864/15-а і Суд не знаходить підстав для відступу від неї під час розгляду цієї справи.

Таким чином, для вжиття заборони, передбаченої частиною третьою статті 3 Закону №1682-VII, необхідно встановити, що вартість майна (майнових прав), щодо якого (яких) у декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру вказані недостовірні відомості, не відповідає доходам особи, отриманим із законних джерел.

ВИСНОВОК: Незазначення в декларації про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру майна, якщо його вартість узгоджується з доходами особи за відповідний період, не тягне за собою настання передбачених Законом №1682-VII наслідків у вигляді звільнення з посади й застосування заборон на зайняття відповідних посад.

Теги: очищення влади, люстрація, декларація про майно, доходи посадової особи, звільнення з посади, зобов`язання фінансового характеру, декларація про майно, недостовірність відомостей, вартість майна, судова практика, Адвокат Морозов