03/09/2019

Витребування майна із незаконного володіння (віндикація)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

30 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/970/18 (ЄДРСРУ № 83953497) досліджував питання щодо підстав для подання віндикаційного позову.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

За змістом статей 317, 318 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 цього Кодексу).
Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 Цивільного кодексу України .

Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений засіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.
Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

(!!!) Правовий аналіз положень статті 387 цього Кодексу дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Предмет доказування у таких справах становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-от: факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

В свою чергу, відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Отже, предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення (Правова позиція висловлена 27 серпня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  925/366/18 (ЄДРСРУ № 83901431).

ВАЖЛИВО: На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність, негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення (Правова позиція висловлена 14 серпня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/24958/18, провадження № 61-10799св19 (ЄДРСРУ № 83692452). 

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Згідно зі статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

Правила частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині 3 цієї статті наведено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Відповідно до висновку викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №674/31/15-ц «На практиці слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача, як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна. Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Необхідно також відмітити, що 29 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 367/2022/15-ц,  провадження № 14-376 цс 18 (ЄДРСРУ № 83846677) вказала, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

Володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним. Для визнання набувача недобросовісним необхідно встановити намір чи грубу необережність, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача.

Разом із тим Верховний суд зазначає, що згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом наведеної норми позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

У розумінні наведених положень позов про визнання права власності у порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України, пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є оспорення або невизнання наявного права, а не намір набути таке право за рішенням суду.

Позивач у позові про визнання права власності - особа, яка вже є власником, а відповідач - будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, з`ясуванню судом, зокрема, підлягає те, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина 1 статті 182 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 4 статті 334 цього Кодексу права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

За змістом статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації.

ВИСНОВОК: Оскільки добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна із незаконного володіння (віндикація). Отже, право особи, яка вважає себе власником майна, підлягає захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, встановленого статтею 388 ЦК України.

Аналогічна правова позиція висловлена 28 серпня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/17971/15-ц, провадження № 61-11692св18 (ЄДРСРУ № 83925662).







Теги: реституція, віндикація, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, судова практика, позивач, відповідач, відповідальність, шкода, витрати, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов


Право власності подружжя на гараж на підставі переданих пайових внесків в ГБК

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право власності подружжя на гараж на підставі переданих пайових внесків в ГБК 

Судова практика виходить з того, шо спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Враховуючи зазначене вище вбачається, що діє абсолютна  презумпція спільності права власності, в тому числі й подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) у якому Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постанові від  07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15.

В сою чергу, Пленум Верховного Суду України у пункті 8 Постанови від 28 червня 1991 року № 5 «Про практику розгляду судами цивільних справ, пов'язаних з діяльність гаражно-будівельних кооперативів» роз'яснив, що член гаражно-будівельного кооперативу, який повністю вніс свій пай за гараж, наданий йому в користування, набуває право власності на це майно і вправі розпоряджатись ним на свій розсуд - продавати, заповідати, здавати в оренду, обміняти, вчиняти відносно нього інші угоди, що не заборонені законом. Внесені подружжям в період шлюбу пайові внески, а після повного внесення паю - наданий в користування гараж є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки гараж є неподільним майном, у разі спору між подружжям питання про залишення гаража одному з них і присудження грошової компенсації за частку в майні іншому розв'язується з урахуванням правил шлюбно-сімейного законодавства.

Вказане підтверджено й судовою практико, зокрема Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 640/11441/15-ц, провадження № 61-3005 св 18 (ЄДРСРУ № 74266173) в постанові від 23 травня 2018 року вважає, що пайові внески в ГБК саме у вигляді грошових коштів є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і, враховуючи, що такі внески можуть бути трансформовані в неподільну річ, зокрема об'єкт права власності у вигляді гаражного боксу, то за кожним із подружжя слід визнати право власності на належну кожному з них  частку в пайовому внеску в ГБК і залишити це майно у їх спільній власності.

Окрім цього , згідно з пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України, яка від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. У пункті 25 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України роз`яснено, що при поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.


ВИСНОВОК: Враховуючи вищевказане вбачається, що пайові внески спрямовані на будівництво гаражного боксу і передані подружжям до гаражно – будівельного кооперативу, в подальшому (після створення об’єкта нерухомості) трансформуються в неподільну річ (гараж), який в свою чергу, враховуючи презумпцію спільності права власності майна подружжя, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя та ділиться між ними у рівних (ідеальних) частках.





01/09/2019

«Беззаперечні докази» фактичного користування об`єктом оренди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належний доказ, який підтверджує факт початку та відповідно припинення орендних відносин між сторонами.

27 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/565/18 (ЄДРСРУ № 83876214) висловився щодо беззаперечності (належності, допустимості) доказів відносно факту користування об’єктом оренди.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Серед іншого, необхідно наголосити, що 19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №809/1718/15, адміністративне провадження №К/9901/19199/18 (ЄДРСРУ № 80580345) підтвердив, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухобліку.


Загальними положеннями про найм (оренду) передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 Цивільного кодексу України).

Частиною 3 статті 653 Цивільного кодексу України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

За правилами статті 793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню в разі, якщо його укладено строком на три і більше років.

Відповідно до статті 795 Цивільного кодексу України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Тобто законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

ВАЖЛИВО: Фактом початку та відповідно припинення орендних правовідносин є підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря.

Сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти у договорі оренди (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 127/14633/16-ц).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року в рамках справи№ 640/12616/17, провадження № 61-48975св18 (ЄДРСРУ № 82526286).

ВИСНОВОК: Належним доказом який підтверджує факт початку та відповідно припинення орендних відносин є підписаний акт приймання-передачі нерухомого майна або інша обставина узгоджена сторонами у договорі.

Між тим, необхідно і враховувати судову практику Верховного суду, адже кожна із сторін повинна навести відповідні аргументи та надати суду належні, а саме головне допустимі докази.



P.s. А  судова практика не однозначна ….і у такого роду відносинах можливо опиратися на правову позицію викладену Верховним судом у постанові від 20.02.208 у справі № 925/1596/16 "Щодо підтвердження прийняття майна в оренду" де пункт 11 наголошує, що при вирішенні питання щодо визначення початку користування орендованим майном (момент виникнення орендних правовідносин та відповідних прав та обов'язків), щодо обрахування початку перебігу строку оренди та щодо підтвердження продовження користування орендованим майном має значення наявність будь-якого належного доказу, що підтверджує відповідні обставини, а не виключно назва документу - акт приймання-передачі, прямо передбачена законодавством (частина 1 статті 795 ЦК України), що підтверджує прийняття майна в оренду.
Аналогічні висновки наведені і в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13 квітня 2018 року в рамках справи №  910/29775/15 (ЄДРСРУ № 73600779),  10 квітня 2018 року в рамках справи №  910/5440/17 (ЄДРСРУ № 73600813)  та Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі №  927/1215/13 та від 20.11.2012 у справі № 12/75-2167-33/75-4/180.









Теги: договір оренди, момент набрання чинності, акт приймання передачі, договір не є первинним документом, початок припинення орендних відносин, підписання договору оренди, аренда помещений, оренда нежитлового приміщення, нотаріальне посвідчення, судова практика, Адвокат Морозов




31/08/2019

Втрата (крадіжка) переданого під охорону майна


Адвокат Морозов (судовий захист)

Втрата майна при наданні послуг охорони: компенсація збитків або відмова від оплати послуг виконавцю?

27 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1867/18 (ЄДРСРУ № 83876062) досліджував питання щодо компенсації збитків при крадіжці майна з об’єкту охорони.

Суть справи:  Предметом спору у даній справі є вимога охоронної організації про стягнення заборгованості за договором про надання послуг з охорони об`єкта, який за правовою природою є договором про надання послуг охорони, при цьому позиція замовника-відповідача зводиться до того, що втрата майна при наданні послуг охорони, не може вважатися належним виконанням виконавцем своїх зобов`язань, а тому послуги не підлягають оплаті.

До зобов`язань, що виникають та існують на підставі договору охорони застосовуються відповідні положення глави 63 "Послуги. Загальні положення" та глави 66 "Зберігання" Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), одним із спеціальних видів якого згідно із параграфом 3 цієї глави є договір охорони.

Згідно із частиною 1 статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання (частина 2 статті 901 ЦК України).

За приписами частини 2 статті 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 978 ЦК України за договором охорони охоронець, який є суб`єктом підприємницької діяльності, зобов`язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов`язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

(!!!) Отже договір охорони за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх (синалагматичних), консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. У даних правовідносинах на виконавця (охоронця) покладено обов`язок надавати послугу недоторканості майна (особи), яке йому передане під охорону та надано право на одержання відповідної щомісячної плати, тоді як замовник як володілець такого майна (особа, яку охороняють), у свою чергу, зобов`язаний сплачувати виконавцю (охоронцю) обумовлену щомісячну плату за надані послуги і наділений правом вимагати належного надання послуг з боку виконавця (охоронця).

Вказаний договір посідає окреме місце серед інших видів договорів передбачених цивільним законодавством. Специфічність природи договору охорони, враховуючи його віднесення до одного з видів договорів послуг, полягає в особливості об`єкта договору, яким є послуги нематеріального характеру, що нерозривно пов`язані з особистістю виконавця результат діяльності якого (надання послуг) немає оречевленого (матеріального) змісту, оскільки сама послуга споживається у процесі її надання. Визначальною ознакою при наданні послуг є сама діяльність виконавця, оскільки при послугах продається не сам результат, а дії які до нього призвели так як в силу самого характеру послуги досягнення результату виконавцем не гарантується.

Законодавець презюмує оплатність договору охорони, залишаючи при цьому за сторонами право погодити розмір відповідної плати, яка проводиться за фактично надані послуги якщо сторони не домовились про інше.

З урахуванням наведеного умовою для задоволення позову про стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна, є установлення обставин фактичного надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором. Важливим є в даному аспекті відрізняти сам факт надання послуг від результату їх надання, оцінка якому надається крізь призму критеріїв належності їх надання.

ВАЖЛИВО: Факт надання послуг за наявності дій виконавця щодо їх надання в будь-якому випадку є незмінним, тоді як результат надання послуг визначається наслідком дотримання зобов`язання.

В даному випадку підставою відмови відповідача від підписання актів наданих послуг за відповідні періоди слугувало фактично неналежне (неякісне), за його твердженням, надання позивачем послуг за Договором, що призвело до втрати переданого під охорону майна. При цьому факт надання позивачем послуг у вказані періоди не заперечується та не спростовується відповідачем, а лише зазначається про втрату переданого під охорону майна, а Договір не містить умов щодо звільнення замовника від оплати або зменшення розміру оплати фактично наданих послуг з охорони майна за наявності претензій (заперечень) щодо належності наданих послуг.

Отже в якості підстави відмови у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за надані послуги апеляційним господарським судом визначено порушення позивачем як виконавцем (охоронцем) обов`язку з надання послуг за Договором (надання послуг з дефектами, недоліками).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У розумінні наведеної норми, яка надає визначення порушення зобов`язання, останнє може бути двох видів. По-перше, це невиконання зобов`язання, яке виникає якщо його сторони взагалі не виконують дій, що складають зміст зобов`язання (не передають річ, не виконують роботи, не надають послуги, не сплачують гроші тощо), або продовжують виконувати дії, від яких вони відповідно до зобов`язання мають утримуватися. По-друге, це неналежне виконання зобов`язання, тобто порушення умов, визначених змістом зобов`язання. У разі невідповідності виконання зобов`язання критеріям належності, можна говорити про неналежне виконання, а отже порушення зобов`язання (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.04.2019 у справі № 910/2693/18).

Аналіз наведеного свідчить, що неналежне виконання зобов`язання - це порушення умов, визначених змістом зобов`язання (виконання зобов`язання з певними недоліками, дефектами). При неналежному виконані боржник виконує обов`язок, але з порушенням певних умов, які складають зміст договору або визначені законом.

Верховний Суд погодився із висновкам апеляційного господарського суду щодо неналежного виконання позивачем як виконавцем (охоронцем) договірного зобов`язання, оскільки наявні в матеріалах справи докази, зокрема листування між сторонами щодо підписання актів наданих послуг та втрати майна, позиція сторін щодо позову в цілому свідчать про наявність в діях охоронної фірми ознак (критеріїв) неналежності виконання зобов’язання, однак, висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна у зв`язку з їх неналежним виконання охоронцем (виконавцем) договірного зобов`язання є передчасним, такими, що зроблені без належної оцінки спірних правовідносин, норм права, які підлягають застосування до даних відносин, а також змісту укладеного між сторонами договору.

За приписами статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, установлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги містить і стаття 193 ГК України.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

У Договорі сторонами погоджено права та обов`язки сторін серед яких обов`язок замовника передати під охорону об`єкт з майном та своєчасно приймати й оплачувати послуги виконавця та його право вимагати від виконавця виконання зобов`язань за Договором, тоді як обов`язок виконавця - прийняти під охорону об`єкт та організовувати (забезпечити) його збереженість, недоторканість, цілісність та право - отримувати за надані послуги оплату в розмірах і строки, передбачені Договором.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків.

ВАЖЛИВО:  Отже порушення зобов`язання за свої змістом є юридичним фактом, з яким пов`язуються певні негативні правові наслідки для правопорушника основною метою яких є забезпечення захисту, а у разі можливості - й відновлення порушення суб`єктивного цивільного права.

Виходячи зі змісту вказаної статті правові наслідки порушення зобов`язання поділяються на три групи: 1) загальні; 2) ті, що встановлені законом за порушення певних зобов`язань; 3) ті, що встановлені конкретним договором за його порушення.

Правовий аналіз статті 611 ЦК України свідчить, що останньою не передбачено таких правових наслідків порушення зобов`язання як звільнення від оплати виконаного неналежним чином (з дефектами, недоліками, неякісно) зобов`язання.

Відповідних умов, які звільняли б замовника послуг (відповідача) від оплати неналежним чином виконаного виконавцем (охоронцем, відповідачем) послуг або зменшення їх розміру з охорони майна також не містить укладений між сторонами Договір.

Таким чином, загальними правовими наслідками порушення зобов`язань в даному разі є відмова від договору, якою, як встановлено судами попередніх інстанцій, скористався відповідач як замовник послуг за Договором; встановленими законом є - сплата неустойки та відшкодування збитків, які вправі стягнути та відшкодувати відповідач як замовник послуг звернувшись з відповідними вимогами у встановленому законом порядку до позивача як виконавця послуг та встановленими Договором - заходи відповідальності погоджені сторонами.

Системний аналіз наведених вище норм дозволяє зробити висновок про те, що у випадку встановлення обставин, які свідчать про фактичне надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором та відсутності у зазначеному Договорі умов щодо звільнення замовника послуг від оплати неналежним чином наданих договірних послуг, підстави для звільнення замовника від оплати зазначених послуг відсутні.

У такому разі у випадку неналежного виконання зобов`язання зі сторони виконавця (охоронця) послуг за Договором замовник вправі заявити про відшкодування збитків та сплату неустойки.

Висновки щодо застосування норм права:

Договір охорони за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх (синалагматичних), консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. Вказаний договір посідає окреме місце серед інших видів договорів передбачених цивільним законодавством. Специфічність природи договору охорони, враховуючи його віднесення до одного з видів договорів послуг, полягає в особливості об`єкта договору, яким є послуги нематеріального характеру, що нерозривно пов`язані з особистістю виконавця результат діяльності якого (надання послуг) немає оречевленого (матеріального) змісту, оскільки сама послуга споживається у процесі її надання.

Оплатність договору охорони презюмується законодавцем. Сторонам надано право погодити розмір відповідної плати, яка проводиться за фактично надані послуги якщо між ними відсутня домовленість про інше.

Умовою для задоволення позову про стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна, є установлення обставин фактичного надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором. Важливим в даному аспекті відрізняти сам факт надання послуг від результату їх надання, оцінка якому надається крізь призму критеріїв належності їх надання.

У випадку встановлення обставин, які свідчать про фактичне надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором та відсутності у зазначеному Договорі умов щодо звільнення замовника послуг від оплати неналежним чином наданих договірних послуг, підстави для звільнення замовника від оплати зазначених послуг відсутні.

У такому разі право замовника на належне виконання зі сторони виконавця (охоронця) послуг за Договором підлягає захисту шляхом сплати неустойки та відшкодування збитків, а також застосування інших заходів відповідальності  передбачених умовами Договору.



P.s. На погляд автора, доцільно ще звернути увагу на те, що в даному випадку договір охорони не містив умов щодо звільнення замовника від оплати або зменшення розміру оплати фактично наданих послуг з охорони майна за наявності претензій (заперечень) щодо належності наданих послуг, порядку компенсації, порядку погодження суми збитків і т.і., оскільки вимоги діючого законодавства, зокрема ст. 611 ЦК України, не передбачає таких правових наслідків порушення зобов`язання як звільнення від оплати виконаного неналежним чином (з дефектами, недоліками, неякісно) зобов`язання.




Теги: послуги охорони, компенсація втрат, неякісні послуги, крадіжка майна переданого під охорону, компенсація збитків, судова практика, Адвокат Морозов


Використання земельної ділянки без достатніх правових підстав: орендна плата

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з власника нерухомості безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності.

27 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2762/18 (ЄДРСРУ № 83876175) в черговий раз досліджував питання щодо стягнення з власника нерухомості безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності.

Суть справи: Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога позивача про стягнення з відповідача як власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати на підставі статей 1212-1214 ЦК за фактичне користування без належних правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розміщений.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статями 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким згідно з частиною першою статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

(!!!) Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Зі змісту частини другої статті 120 Земельного кодексу України вбачається, що не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

ВАЖЛИВО: До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладення договору оренди, внаслідок чого її власник недоотримує дохід у вигляді орендної плати, за своїм змістом є кондикційними (зазначена позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).

Разом із тим, Верховний Суд чітко вказав на те, що враховуючи той факт, що  позивачем здійснено розрахунок суми позовних вимог без наявності даних щодо розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки, який може бути визначено у вигляді витягу з технічної документації після формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав в порядку, визначеному статтею 79-1 Земельного кодексу України, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у справах № 920/739/17, № 922/3780/17, № 908/220/18, № 922/587/18, то позовні вимоги не можуть бути задоволені.

За змістом статей 74, 77, 86 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. 

Відповідно до частини 1, 4 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами, право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків) (частина 2 статті 377 Цивільного кодексу України).

(!!!) Отже, з огляду на викладені положення закону, особа, яка набула права власності на будівлі чи споруди, стає власником (користувачем) відповідної частки земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Частиною 6 статті 120 Земельного кодексу України передбачено, що істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти, крім об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.

Таким чином, до істотних умов договору, яким передбачено набуття права власності на будівлю (окремих її приміщень) належить площа, межі та кадастровий номер земельної ділянки.

З  огляду на наведене, предметом доказування у даному спорі є, зокрема, обставини щодо площі, меж та кадастрового номеру земельної ділянки, право на яку перейшло до набувача спірної будівлі.

Відповідно до частини 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Як встановлено положеннями частин 1, 3, 4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Вказані обставини з урахуванням вимог статті 77 Господарського процесуального кодексу України повинні бути підтверджені певними засобами доказування відповідно до земельного законодавства і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частини 1 статті 21 названого Закону).

Водночас, основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 Податкового кодексу України (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 у справі №920/739/17).

Відповідно до частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

ВИСНОВОК: Таким чином, для задоволення такого роду позовів позивач має надати суду докази існування протягом зазначеного в позові періоду земельної ділянки як об'єкта цивільних прав у розумінні та визначенні земельного законодавства, докази реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі" у зазначений період, а також довести обґрунтованість розрахунку стягуваної суми (збереженого відповідачем за рахунок позивача майна (коштів).

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №922/392/18, від 07.02.2019 у справі №922/3639/17, від 06.02.2018 у справі № 923/921/17, від 29.05.2019 у справі № 922/955/18


Отже, якщо:
  1. Відсутня технічна документація на земельну ділянку, тобто відсутній об’єкт цивільного обороту;
  2. Відсутня нормативно – грошова оцінка земельної ділянки за період стягнення (витяг);
  3. Відсутні докази реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі"
… то й відсутні підстави для задоволення позовних вимог!!!








ТЕГИ: перехід права власності на земельну ділянку, земельна ділянка, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, оренда землі, перехід користування, використання земельної ділянки без достатніх правових підстав, судова практика, Адвокат Морозов

30/08/2019

Обов`язок ОСББ оплачувати обсяг спожитої електричної енергії

Адвокат Морозов (судовий захист)


Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ), як "споживач електричної енергії", навіть без укладення договору на електропостачання все одно зобов’язане оплачувати обсяг спожитої електричної енергії.

28 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2387/18 (ЄДРСРУ № 83876240) досліджував питання щодо обов’язку споживача (ОСББ) оплачувати обсяг спожитої електричної енергії без укладення договору на електропостачання.

Положеннями статей 316, 317, 319, 321 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; зміст права власності становлять права володіння, користування та розпорядження власником належним йому майном, які власник реалізує на власний розсуд; право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом частини 2 статті 382 та статті 385 Цивільного кодексу України вбачається, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку, у зв`язку з чим для забезпечення експлуатації такого будинку, користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку можуть створити об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ).

Аналіз статей 1, 4, 16 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" дозволяє дійти висновку, що основна діяльність ОСББ полягає в здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних послуг та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Отже, зазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2018 у справі № 916/782/17.

Слід зазначити, що при зміні форми управління багатоквартирним житловим будинком договір про постачання електричної енергії на технічні цілі багатоквартирного будинку укладається з новим споживачем на умовах договору про постачання електричної енергії, укладеного з попереднім споживачем.

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої, правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість.

Відповідно до частини З статті 1212 Цивільного кодексу України положення цієї глави застосовуються, зокрема, до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Оскільки сторони не перебувають між собою у договірних відносинах, позивач цілком обґрунтовано заявив позов на підставі статей 1212 та 1213 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається (частина 2 статті 275 Господарського кодексу України).

Разом з тим, термін "споживач електричної енергії" необхідно застосовувати в дещо ширшому значенні, зокрема як такий, що поширюється і на осіб, які використовують електричну енергію без укладення договору на електропостачання.

Обов`язок споживача оплачувати обсяг спожитої електричної енергії відповідно до частини 3 статті 11 Цивільного кодексу України виникає безпосередньо з актів цивільного законодавства (пп. 2 п. 10.2 Правил користування електричною енергією затверджених Постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31.07.1996 № 28 чинних на момент виникнення спірних правовідносин, ділі - Правила), навіть, якщо такий споживач взагалі використовує електричну енергію без укладення договору на електропостачання (правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 06.05.2011 у справі № 15/147/10).

ВИСНОВОК: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ), як "споживач електричної енергії", навіть без укладення договору на електропостачання все одно зобов’язане оплачувати обсяг спожитої електричної енергії, а за для визначення обсягу та обрахування вартості електричної енергії, яку особа споживала за відсутності укладеного договору про постачання електричної енергії, застосовуються положення Правил користування електричною енергією та Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами Правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 04.05.2006 №562 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 04.07.2006 за №  782/12656.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного суду від 19 червня 2019 року по справі № 904/3692/18 (ЄДРСРУ № 82703688), від 15 серпня 2018 року по справі № 911/1694/17 (ЄДРСРУ № 75895975), від 10 травня 2018 року по справі №  906/857/16 (ЄДРСРУ № 74025396).







Теги: осбб, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, споживач електричної енергії, без укладання договору, судова практика, Адвокат Морозов



Підвищення кваліфікації Адвоката 2024