Використання земельної ділянки без достатніх правових підстав: орендна плата

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення з власника нерухомості безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності.

27 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2762/18 (ЄДРСРУ № 83876175) в черговий раз досліджував питання щодо стягнення з власника нерухомості безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати за фактичне користування земельною ділянкою комунальної власності.

Суть справи: Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога позивача про стягнення з відповідача як власника об'єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати на підставі статей 1212-1214 ЦК за фактичне користування без належних правових підстав земельною ділянкою комунальної власності, на якій цей об'єкт розміщений.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб'єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Згідно зі статями 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Статтею 206 Земельного кодексу України встановлено, що використання землі в Україні є платним. Об'єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким згідно з частиною першою статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

(!!!) Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Зі змісту частини другої статті 120 Земельного кодексу України вбачається, що не вважається правопорушенням відсутність у власника будинку, будівлі, споруди зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника і на якій розташоване це нерухоме майно.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

ВАЖЛИВО: До моменту оформлення власником об'єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладення договору оренди, внаслідок чого її власник недоотримує дохід у вигляді орендної плати, за своїм змістом є кондикційними (зазначена позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17).

Разом із тим, Верховний Суд чітко вказав на те, що враховуючи той факт, що  позивачем здійснено розрахунок суми позовних вимог без наявності даних щодо розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки, який може бути визначено у вигляді витягу з технічної документації після формування земельної ділянки як об'єкта цивільних прав в порядку, визначеному статтею 79-1 Земельного кодексу України, що узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у справах № 920/739/17, № 922/3780/17, № 908/220/18, № 922/587/18, то позовні вимоги не можуть бути задоволені.

За змістом статей 74, 77, 86 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. 

Відповідно до частини 1, 4 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами, право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків) (частина 2 статті 377 Цивільного кодексу України).

(!!!) Отже, з огляду на викладені положення закону, особа, яка набула права власності на будівлі чи споруди, стає власником (користувачем) відповідної частки земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Частиною 6 статті 120 Земельного кодексу України передбачено, що істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти, крім об'єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації.

Таким чином, до істотних умов договору, яким передбачено набуття права власності на будівлю (окремих її приміщень) належить площа, межі та кадастровий номер земельної ділянки.

З  огляду на наведене, предметом доказування у даному спорі є, зокрема, обставини щодо площі, меж та кадастрового номеру земельної ділянки, право на яку перейшло до набувача спірної будівлі.

Відповідно до частини 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Як встановлено положеннями частин 1, 3, 4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України, формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об'єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру; сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі; земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера; земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Вказані обставини з урахуванням вимог статті 77 Господарського процесуального кодексу України повинні бути підтверджені певними засобами доказування відповідно до земельного законодавства і не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. 

Відповідно до статті 3 Закону України "Про оренду землі" об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.

Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди (частини 1 статті 21 названого Закону).

Водночас, основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 Податкового кодексу України (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 у справі №920/739/17).

Відповідно до частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

ВИСНОВОК: Таким чином, для задоволення такого роду позовів позивач має надати суду докази існування протягом зазначеного в позові періоду земельної ділянки як об'єкта цивільних прав у розумінні та визначенні земельного законодавства, докази реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі" у зазначений період, а також довести обґрунтованість розрахунку стягуваної суми (збереженого відповідачем за рахунок позивача майна (коштів).

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі №922/392/18, від 07.02.2019 у справі №922/3639/17, від 06.02.2018 у справі № 923/921/17, від 29.05.2019 у справі № 922/955/18. 

Отже, якщо:

1. Відсутня технічна документація на земельну ділянку, тобто відсутній об’єкт цивільного обороту;
2. Відсутня нормативно – грошова оцінка земельної ділянки за період стягнення (витяг);
3. Відсутні докази реальної можливості передачі позивачем цієї земельної ділянки в оренду відповідно до Закону України "Про оренду землі"

… то й відсутні підстави для задоволення позовних вимог!!!

Матеріал по темі: «Стягнення з власника нерухомості коштів у вигляді орендної плати за землю»

ТЕГИ: перехід права власності на земельну ділянку, земельна ділянка, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, оренда землі, перехід користування, використання земельної ділянки без достатніх правових підстав, судова практика, Адвокат Морозов

Обов`язок ОСББ оплачувати обсяг спожитої електричної енергії

Адвокат Морозов (судовий захист)

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ), як "споживач електричної енергії", навіть без укладення договору на електропостачання все одно зобов’язане оплачувати обсяг спожитої електричної енергії.

28 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2387/18 (ЄДРСРУ № 83876240) досліджував питання щодо обов’язку споживача (ОСББ) оплачувати обсяг спожитої електричної енергії без укладення договору на електропостачання.

Положеннями статей 316, 317, 319, 321 Цивільного кодексу України визначено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб; зміст права власності становлять права володіння, користування та розпорядження власником належним йому майном, які власник реалізує на власний розсуд; право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

За змістом частини 2 статті 382 та статті 385 Цивільного кодексу України вбачається, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку, у зв`язку з чим для забезпечення експлуатації такого будинку, користування квартирами та нежитловими приміщеннями та управління, утримання і використання спільного майна багатоквартирного будинку можуть створити об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ).

Аналіз статей 1, 4, 16 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" дозволяє дійти висновку, що основна діяльність ОСББ полягає в здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних послуг та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання.

Отже, зазначений Закон визначає ОСББ як юридичну особу, створену власниками для сприяння використання їх власного майна, управління, утримання і використання неподільного та загального майна.

Такого правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.09.2018 у справі № 916/782/17.

Слід зазначити, що при зміні форми управління багатоквартирним житловим будинком договір про постачання електричної енергії на технічні цілі багатоквартирного будинку укладається з новим споживачем на умовах договору про постачання електричної енергії, укладеного з попереднім споживачем.

Відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої, правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість.

Відповідно до частини З статті 1212 Цивільного кодексу України положення цієї глави застосовуються, зокрема, до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Оскільки сторони не перебувають між собою у договірних відносинах, позивач цілком обґрунтовано заявив позов на підставі статей 1212 та 1213 Цивільного кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі - енергію) споживачеві (абоненту), який зобов`язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.

Відпуск енергії без оформлення договору енергопостачання не допускається (частина 2 статті 275 Господарського кодексу України).

Разом з тим, термін "споживач електричної енергії" необхідно застосовувати в дещо ширшому значенні, зокрема як такий, що поширюється і на осіб, які використовують електричну енергію без укладення договору на електропостачання.

Обов`язок споживача оплачувати обсяг спожитої електричної енергії відповідно до частини 3 статті 11 Цивільного кодексу України виникає безпосередньо з актів цивільного законодавства (пп. 2 п. 10.2 Правил користування електричною енергією затверджених Постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31.07.1996 № 28 чинних на момент виникнення спірних правовідносин, ділі - Правила), навіть, якщо такий споживач взагалі використовує електричну енергію без укладення договору на електропостачання (правовий висновок Верховного Суду України у постанові від 06.05.2011 у справі № 15/147/10).

ВИСНОВОК: Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ), як "споживач електричної енергії", навіть без укладення договору на електропостачання все одно зобов’язане оплачувати обсяг спожитої електричної енергії, а за для визначення обсягу та обрахування вартості електричної енергії, яку особа споживала за відсутності укладеного договору про постачання електричної енергії, застосовуються положення Правил користування електричною енергією та Методики визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами Правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 04.05.2006 №562 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 04.07.2006 за №  782/12656.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного суду від 19 червня 2019 року по справі № 904/3692/18 (ЄДРСРУ № 82703688), від 15 серпня 2018 року по справі № 911/1694/17 (ЄДРСРУ № 75895975), від 10 травня 2018 року по справі №  906/857/16 (ЄДРСРУ № 74025396).

Матеріал по темі: «Особливості оплати за послуги з водопостачання та водовідведення»

Теги: осбб, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, споживач електричної енергії, без укладання договору, судова практика, Адвокат Морозов

Одночасне стягнення штрафу та пені за порушення господарського зобов’язання

Адвокат Морозов (судовий захист)

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить вимогам діючого законодавства України.

28 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11944/18 (ЄДРСРУ № 83876008) досліджував питання правової можливості одночасного стягнення штрафу та пені за порушення господарського зобов’язання.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України та частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України.

(!!!) Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України.

Так, за приписами ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Отже, такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено частиною 3 статті 549 ЦК України, частиною 6 статті 231 ГК України та статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", а право встановити у договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною 4 статті 231 ГК України. Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною 2 статті 231 ГК України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, відповідно до частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Заборона на застосування пені та штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.

ВИСНОВОК: Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, так як згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду України від 09.04.2012 у справі № 3-88гс11, від 27.04.2012 у справі № 3-24гс12; постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.02.2018 у справі  № 911/2813/17, від 22.03.2018 у справі № 911/1351/17, від 17.05.2018 у справі  № 910/6046/16, від 25.05.2018 у справі № 922/1720/17, від 09.07.2018 р. у справі № 903/647/17 та від 08.08.2018 р. у справі № 908/1843/17, у справі № 917/194/18 від 02.04.2019, у справі № 910/7398/18 від 23.07.2019.

P.s. Верховний Суд також вказує що зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом, а не обов`язком суду, яке вирішується судом на власний розсуд із урахуванням конкретних обставин справи (винятковості обставин справи). Отже, вирішення питання про зменшення неустойки та розмір, до якого вона підлягає зменшенню, закон відносить на розсуд суду (аналогічна позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 30.05.2019 у справі № 916/2268/18 та від 04.06.2019 у справі № 904/3551/18).

Матеріал по темі: «Обчислення розміру пені, стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних»

Теги: одночасне стягнення штрафу та пені, порушення господарського зобовязання, зменшення розміру неустойки, порушення умов договору, судова практика, Адвокат Морозов

Залишення позовної заяви без розгляду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні підстави для залишення позову без розгляду в господарському судочинстві.

23 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13094/17 (ЄДРСРУ № 83822656) досліджував питання щодо підстав для залишення позову без розгляду в господарському судочинстві.

Суть справи: ухвала місцевого господарського суду про залишення позову без розгляду мотивована, зокрема, неявкою представника позивача в судові засідання та неподанням витребуваних у позивача документів, що на думку суду, перешкоджає вирішенню спору у даній справі по суті.

З першу необхідно вказати, що сторона процесу, тобто особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності) в інтересах яких заявлено вимоги (принцип диспозитивності судочинства). Тому суд зобов`язаний залишити заяву без розгляду, якщо позивач звернувся з таким клопотанням.

Така правова позиція викладена Верховим Судом у постанові від 11.04.2019р. у справі № 712/13263/17 (провадження № 61-29936св18).

За приписами пункту 4 частини 1 та частини 4 статті 226 ГПК України, суд залишає позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не подав витребувані судом докази, необхідні для вирішення спору, або позивач (його представник) не з`явився у судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору. Особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення обставин, що були підставою для залишення позову без розгляду, має право звернутися до суду повторно. 

З наведеної процесуальної норми слідує, що залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду господарським судом справи без прийняття рішення суду у зв`язку з виявленням обставин, які перешкоджають розглядові справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. При вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду  господарським судам слід мати на увазі, що наведене  можливо лише за наявності таких умов:

- додаткові документи вважаються витребуваними, тільки якщо про це зазначено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в судовому засіданні, - в протоколі такого засідання;

- витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір по суті;

- позивач не подав документи, витребувані судом при підготовці справи до розгляду, чи не направив свого представника в засідання господарського суду без поважних причин.

(!!!) Отже, перш ніж залишити позов без розгляду господарський суд зобов`язаний з`ясувати причини невиконання його вимог позивачем і об`єктивно оцінити їх поважність. При цьому поважними, з урахуванням конкретних обставин справи, вважаються причини, які за об`єктивних, тобто не залежних від позивача, обставин унеможливлювали або істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій; при цьому береться до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблення їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов`язків, покладених на нього судом. Відповідні докази подаються позивачем і оцінюються господарським судом за загальними правилами Господарського процесуального кодексу України.

Щодо підстави залишення позову без розгляду, у зв`язку з неподанням позивачем оригіналів доданих до позову документів.

Відповідно до частини 9 статті 81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Відносно доводів скаржника про відсутність на копіях доданих до позову документів дати їх засвідчення, що свідчить про неналежність цих доказів, колегія суддів зазначає, що будь-які подані учасниками процесу докази підлягають оцінці судом на предмет належності та допустимості, що випливає зі змісту ст. ст. 76, 77 ГПК України, у зв`язку з чим, стверджуючи про наявність об`єктивних сумнівів щодо наданих до матеріалів справи документів, учасник у справі, дотримуючись засад змагальності, має довести суду свої заперечення з приводу поданих іншим учасником документів (доказів).

Суд враховує посилання відповідача на невідповідність  доданих до позову копій документів вимогам п.5.37 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації (Вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163-2003 – «Відповідно до 5.27 Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації, Вимоги до оформлювання документів ДСТУ 4163-2003 відмітку про засвідчення копії документа складають зі слів «Згідно з оригіналом", назви посади, особистого підпису особи, яка засвідчує копію, її ініціалів та прізвища, дати засвідчення копії і проставляють нижче реквізиту 23»).

В той же час, вирішуючи питання належності та/або допустимості доказів, суд має зважати не лише суто на їх оформлення (в даному випадку оформлення копій документів), але й на обґрунтування та докази, які стосуються змісту цих документів та об`єктивно можуть змінити суть обставин, з`ясування яких входять до предмету доказування у справі. В даному випадку відповідачем не наведено обґрунтування та не надано доказів, які б ставили під сумнів чи свідчили про недостовірність змісту доданих до позову копій документів або спростовували обставини, на підтвердження яких ці документи подані позивачем.

Виходячи зі змісту частини 9 статті 81 ГПК України, у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин, суд вправі в залежності від конкретних обставин справи, або залишити позов без розгляду, або розглянути справу за наявними в ній доказами.

Натомість в ухвалі місцевого господарського суду відсутнє обґрунтування, яким чином неподані позивачем для огляду оригінали документів доданих до позовної заяви, за наявності в матеріалах справи копій зазначених документів, унеможливлюють вирішення спору по суті заявлених вимог та перешкоджають прийняттю судом відповідного рішення.

Щодо явки у судове засідання представника позивача.

Як вірно встановлено судом апеляційної інстанції явка позивача у судове засідання  визнавалася обов`язковою лише ухвалою, на виконання вимог якої, позивач з`явився у наступне підготовче судове засідання. Іншими ухвалами суду явка позивача обов`язковою не визнавалася.

Висновок місцевого господарського суду про те, що неодноразова неявка представника позивача у підготовчі та судові засідання є свідченням недобросовісної та недопустимої поведінку є необґрунтованим, оскільки відповідно до статті 42 ГПК України участь у судових засіданнях є правом, а не обов`язком учасників справи, яким вони користуються на власний розсуд.

Втім, наприклад, 22  травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 310/12817/13, провадження №61-36375св18 (ЄДРСРУ № 82034538) акцентував увагу на наступному.

Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого особа, яка бере участь у справі, самостійно розпоряджається наданими їй законом процесуальними правами.

Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд повинен залишати позовну заяву без розгляду. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він може подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 16.08.2018 у справі № 910/2344/17, від 04.09.2018 у справі № 910/14047/17.

Теги: залишення позовної заяви без розгляду, неявка представника в судове засідання, явка в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Практичний аспект реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

17 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  903/636/17 (ЄДРСРУ № 83258765), від 13 серпня 2019 року в рамках справи № 05/5026/1980/2012 (ЄДРСРУ  № 83724718), від 23серпня 2019 року у справі №05/5026/1980/2012 (ЄДРСРУ № 83822659) досліджував питання реалізації принципу безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачена певна сукупність дій, яку необхідно вчинити ліквідатору в ході ліквідаційної процедури.

Відповідно до частини 3 статті 98 Закону України ''Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом'' під час реалізації своїх прав та обов`язків арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) зобов`язаний діяти добросовісно, розсудливо, з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено), обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на підставі, у межах та спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством України про банкрутство.

Крім того, дії арбітражного керуючого у цивільних правовідносинах мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою до інтересів інших учасників провадження у справі про банкрутство, виходячи з основоположних засад цивільного законодавства (пункт 6 ст. 3 Цивільного кодексу України).

Враховуючи комплексність та затратність часу для прийняття, розшуку та виявлення майна боржника, законодавець допускає обставини за яких майно може бути включеним до ліквідаційної маси не одразу, а після сплину часу по факту його виявлення. Відповідно і реалізація майна на аукціоні не залежить від моменту виявлення майна.

Закон прямо не визначає певний вичерпний перелік дій ліквідатора для завершення ліквідаційної процедури, визначені тільки основні дії, що дозволяють сформувати ліквідаційну масу та задовольнити вимоги кредиторів.

Судовою практикою, в постановах Верховного Суду у справі №927/1191/14 від 14.02.2018, у справі №904/5948/16 від 08.05.2018, у справі №905/2727/16 від 23.05.2018, у справі №904/4863/13 від 06.06.2018, визначено принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора.

ВИСНОВОК: Так, відповідно до зазначеної практики, обов`язком ліквідатора є здійснення всієї повноти заходів спрямованих на виявлення активів боржника, при цьому ні у кого не повинен виникати обґрунтований сумнів, щодо їх належного здійснення (принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі).

З другого боку, принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора полягає в тому, що саме кредитор повинен обґрунтовувати, які дії не вчинив ліквідатор і як це вплинуло на результат формування ліквідаційної маси (23 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/4029/15 (ЄДРСРУ № 83304273).

P.s. Треба підкреслити, що правом на звернення з клопотанням про припинення повноважень ліквідатора (усунення від виконання ним своїх обов`язків) наділений саме комітет кредиторів, а не окремий кредитор (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 917/2324/15).

Теги: банкрот, банкрутство, арбітражний керуючий, принцип безсумнівної повноти дій ліквідатора, ліквідаційна процедура, виявлення майна боржнику, судова практика, Адвокат Морозов

Зловживання процесуальними правами: подання окремого позову

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зловживання процесуальними правами шляхом подання окремого позову з (майже) однорідним або комбінованим предметом спору.

08 серпня 2019 року в рамках справи № 910/421/19 (ЄДРСРУ № 83703445) та від 23 серпня 2019 року в рамках справи № 910/16426/18 (ЄДРСРУ № 83822392) Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду досліджував питання щодо зловживання процесуальними правами учасниками судового провадження.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Норми частини першої статті 4 ГПК України визначають, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Обов`язок добросовісного користування процесуальними правами передбачає їх використання не на шкоду іншим учасникам, а також не всупереч завданням господарського судочинства.

Згідно з частиною другою статті 43 ГПК України, залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, до яких, зокрема, віднесено подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.

Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню господарського судочинства, зокрема:

1) подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, не є чинним або дія якого закінчилася (вичерпана), подання клопотання (заяви) для вирішення питання, яке вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу або вчинення інших аналогічних дій, спрямованих на безпідставне затягування чи перешкоджання розгляду справи чи виконання судового рішення;

2) подання декількох позовів до одного й того самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав або подання декількох позовів з аналогічним предметом і з аналогічних підстав, або вчинення інших дій, метою яких є маніпуляція автоматизованим розподілом справ між суддями;

3) подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер;

4) необґрунтоване або штучне об`єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, або завідомо безпідставне залучення особи як відповідача (співвідповідача) з тією самою метою;

5) укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб, умисне неповідомлення про осіб, які мають бути залучені до участі у справі.

Якщо подання скарги, заяви, клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити без розгляду або повернути скаргу, заяву, клопотання.

Водночас ГПК України не містить критеріїв визначення безпідставного або штучного позову, а тому однозначно встановити, що позов є штучним або завідомо безпідставним, без дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, не вбачається за можливе. 

ВАЖЛИВО: Штучність позову, серед іншого, може мати місце у випадку подання позову з метою перешкоджання іншому провадженню у іншій справі, але такий висновок не повинен ґрунтуватися на припущеннях.

При цьому Європейський суд з прав людини, зокрема у рішеннях "Саф`яннікова проти України" (2007 рік), "Сілін проти України" (2006 рік) наголошував на тому, що заявників не можна звинувачувати за те, що вони використовують засоби, надані їм відповідно до національного законодавства для захисту своїх інтересів (рішення).

У частині першій статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З наведеного слідує, що підставою звернення до господарського суду з позовом є порушення прав чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звертається з таким позовом. При цьому, реалізуючи своє право на судовий захист, позивач визначає зміст свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу та обґрунтовує підстави позову, виходячи з власного суб`єктивного уявлення про порушення, невизнання чи оспорювання своїх прав або охоронюваних законом інтересів, а також визначає спосіб захисту такого права.

В той же час, суд перевіряє доводи позивача і, в залежності від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 12.07.2019 у справі №910/16436/18 та від 22.07.2019 у справі №910/16407/18.

ВИСНОВОК: Отже, в ряді випадків додаткове звернення позивача до суду з позовом  можна трактувати не як зловживання правами, а як  реалізацією права на судовий захист у обраний позивачем спосіб.

Матеріал по темі: «Зловживання процесуальними правами: подання зустрічного позову неуповноваженою особою»

Теги: реалізація права на звернення до суду,  зустрічна позовна заява,  представництво в суді, самопредставництво, зловживання процесуальними правами, судова практика, Адвокат Морозов

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню є належним способом захисту

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню є належним способом захисту, адже це фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії).

15 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5989/18 (ЄДРСРУ № 83691918) досліджував питання щодо визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу. Зокрема, згідно з пунктами 3, 5, 7 частини другої статті 16 ЦК України такими способами є припинення дії, яка порушує право, примусове виконання обов`язку в натурі, припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України передбачено визнання наявності або відсутності прав; установлення, зміну чи припинення господарських правовідносин, як одні із способів захисту прав суб`єктів господарювання. Разом з тим, такі вимоги будуть належними способами захисту цивільних прав, якщо вони самостійно будуть призводити до поновлення порушених прав. У випадку, якщо такі вимоги є пов`язаними з іншим способом захисту цивільних прав, зокрема, вимогою про стягнення грошових коштів за зобов`язаннями, вони не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду разом з вимогами, що забезпечують дійсне поновлення прав позивача.

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування способів захисту цивільних прав наведені у постанові 21.08.2018 зі справи № 910/14144/17.

Предметом позовних вимог у цій справі були дві вимоги: про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню та про повернення зазначеної банківської гарантії, як способу забезпечення зобов`язань позивача за Договором.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі статтями 546, 560, 563, 569 ЦК України, банківська гарантія є одним із способів забезпечення зобов`язання боржника перед кредитором та одностороннім правочином, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов`язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником та має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом та боржником.

Необхідно підкреслити, що з умов гарантії та норм права слідує, що обов`язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними у гарантії документами в установлений цією гарантією строк. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає.

Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року № 3-31гс16.

Отже, припинення зобов`язання за гарантією стосується також прав боржника (принципала), оскільки в такому випадку останній звільняється від відповідальності за регресними вимогами, з якими гарант може звернутися до нього у випадку стягнення з нього грошової суми за виданою гарантією.

З огляду на викладене, Касаційний господарський суд погоджується з висновком про можливість обрання позивачем такого способу захисту своїх прав та інтересів як визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, що фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії). Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 зі справи № 910/5726/18 (ЄДРСРУ № 80648592) та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18 (ЄДРСРУ № 81038926).

P.s. Разом з тим, суд вказує, що не є належним способом захисту цивільних прав вимога позивача про повернення банківської гарантії, як документа, що був наданий позивачем до тендерної документації при оформленні договору з постачання паливо-мастильних матеріалів та який втратив свою чинність, оскільки правочин (гарантію) визнано таким, що не підлягає виконанню. Така вимога не призводить до реального захисту порушених прав та інтересів позивача, а тому провадження з її розгляду на законних підставах закрито судом апеляційної інстанції з посиланням на приписи пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 зі справи № 910/5726/18 та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18).

Теги: банківська гарантія, визнання банківської гарантії такою що не підлягає виконанню, належний спосіб захисту, гарант, вимога, зобов`язання за банківською гарантією, судова практика, Адвокат Морозов