Правові підстави для анулювання реєстрації статусу платника єдиного податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові підстави, порядок та судова практика Верховного суду щодо анулювання реєстрації статусу платника єдиного податку.

Відповідно до ч. 2    ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені    Конституцією    та Законами України.

Правовідносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються    Податковим кодексом України.

Так, гл. 1 розд. XIV Податкового кодексу України встановлені правові засади застосування спрощеної системи оподаткування, обліку та звітності, а також справляння єдиного податку.

Відповідно до п. 291.2 і 291.3 ст. 291 ПК України, спрощена система оподаткування, обліку та звітності - особливий механізм справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

Юридична особа чи фізична особа - підприємець може самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим цією главою, та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

Пунктом 300.1 ст. 300 ПК України передбачено, що платники єдиного податку несуть відповідальність відповідно до цього Кодексу за правильність обчислення, своєчасність та повноту сплати сум єдиного податку, а також за своєчасність подання податкових декларацій.

Підпунктом 298.2.3 п. 298.2 ст. 298 ПК України визначено, що платники єдиного податку зобов'язані перейти на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом, у разі наявності податкового боргу на кожне перше число місяця протягом двох послідовних кварталів - в останній день другого із двох послідовних кварталів, платники єдиного податку.

(!!!) Порядок реєстрації та анулювання реєстрації платників єдиного податку визначений ст. 299 ПК України, відповідно до п. 299.1 якої реєстрація суб'єкта господарювання як платника єдиного податку здійснюється шляхом внесення відповідних записів до реєстру платників єдиного податку.

За змістом положення п. 299.2 цієї статті центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову і митну політику, веде реєстр платників єдиного податку, в якому міститься інформація про осіб, зареєстрованих платниками єдиного податку.

Відповідно до п. 299.10 ст. 299 ПК України, реєстрація платником єдиного податку є безстроковою та може бути анульована шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку за рішенням контролюючого органу у разі:

1) подання платником податку заяви щодо відмови від застосування спрощеної системи оподаткування у зв'язку з переходом на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом, - в останній день календарного кварталу, в якому подано таку заяву;

2) припинення юридичної особи (крім перетворення) або припинення підприємницької діяльності фізичною особою - підприємцем відповідно до закону - в день отримання відповідним контролюючим органом від державного реєстратора повідомлення про проведення державної реєстрації такого припинення;

3) у випадках, визначених    підпунктом 298.2.3 пункту 298.2 статті 298    цього Кодексу;

4) якщо у податковому (звітному) році частка сільськогосподарського товаровиробництва платника єдиного податку четвертої групи становить менш як 75 відсотків.

При цьому, абз. 1 і 2 п. 299.11 ст. 299 ПК України передбачено, що у разі виявлення відповідним контролюючим органом під час проведення перевірок порушень платником єдиного податку першої - третьої груп вимог, встановлених цією главою, анулювання реєстрації платника єдиного податку першої - третьої груп проводиться за рішенням такого органу, прийнятим на підставі акта перевірки, з першого числа місяця, наступного за кварталом, в якому допущено порушення. У такому випадку суб'єкт господарювання має право обрати або перейти на спрощену систему оподаткування після закінчення чотирьох послідовних кварталів з моменту прийняття рішення контролюючим органом.

У разі виявлення відповідним контролюючим органом під час проведення виїзних документальних перевірок платника єдиного податку четвертої групи невідповідності вимогам    підпункту 4    пункту 291.4 та пункту 291.5-1    статті 291 цього Кодексу у податковому (звітному) році або у попередніх періодах, такому платнику за такі періоди нараховуються податки та збори, від сплати яких він звільнявся як платник єдиного податку четвертої групи, та штрафні (фінансові) санкції (штрафи), передбачені    главою 11 розділу II    цього Кодексу. Такий платник податку зобов'язаний перейти до сплати податків за загальною системою оподаткування, починаючи з наступного місяця після місяця, у якому встановлено таке порушення.

Верховний Суд фактично погоджується, що у аналогічних відносинах йдеться про підтвердження статусу платника єдиного податку, а не про обрання або перехід на спрощену систему оподаткування.

За наслідками проведення правового аналізу наведених вище норм ПК України Верховний Суд при розгляді аналогічних адміністративних справ сформував наступні висновки: реєстрація платником єдиного податку є безстроковою та може бути анульована шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку за рішенням контролюючого органу у встановлених законом випадках. При цьому, прийняття контролюючим органом рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку можливе лише на підставі проведеної документальної перевірки відповідного платника податку та встановлених в ході останньої порушень, відповідно до яких платник податків не може перебувати на спрощеній системі оподаткування (постанови від 26.02.2019 у справі №805/1396/17-а, від 05.02.2019 у справі №805/206/17-а, від 24.01.2019 у справі №813/1346/18, від 05.06.2018 у справі №813/4266/17).

Отже, єдиним законим способом реалізації владних управлінських функцій є проведення документальної перевірки на підставі якої встановлюється, що платник податків не може перебувати на спрощеній системі оподаткування (бути платником єдиного податку), як наслідок - прийняття рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку, шляхом виключення з реєстру платників цього податку.

Отже контролюючим органом повинна бути:  1) проведена документальна перевірка платника податків;  2) прийняття рішення про анулювання реєстрації шляхом виключення з реєстру платників єдиного податку.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.02.2018 року у справі №816/543/17, від 16.04.2018 року у справі №808/657/16, від 08.05.2018 у справі №816/1088/17, від 19 квітня 2019 року по справі № 822/2037/18, адміністративне провадження №К/9901/66814/18 (ЄДРСРУ № 81286042).

P.s. Крім того, вимоги контролюючого органу про наявність податкового боргу, як підставу відмови у підтверджені статусу платника єдиного податку, з посиланням на норми пп.   291.5-1.3 п.   291.5-1   ст.   291 ПК України, є безпідставними, оскільки ці норми встановлюють умови за якими суб'єкти господарювання не можуть набувати статусу платника єдиного податку, проте не стосуються підтвердження статусу такого платника.

Умовою, яка виключає набуття цього статусу, серед іншого, є податковий борг станом на 1 січня базового (звітного) року, і ця умова не стосуються підтвердження статусу такого платника.

Вказана правова позиція узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постановах від від 29.03.2018 року по справі №804/2321/17, від 19 квітня 2019 року у справі № 821/884/18,  адміністративне провадження №К/9901/3513/19 (ЄДРСРУ № 81285971).

Теги: анулювання реєстрації,  статус платника єдиного податку,  прийняття рішення про анулювання реєстрації, виключення з реєстру платників єдиного податку, документальна перевірка, акт перевірки,  податкове рішення, оскарження, судова практика, Адвокат Морозов

Обчислення розміру пені, стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо правильності обчислення розміру пені, стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних у господарських спорах. 

27 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/20107/17 (ЄДРСРУ № 82007513) досліджував питання щодо обчислення та стягнення пені і 3% річних.

Відносно правильності обчислення пені

Суд вказав, що у постанові Верховного Суду від 28.01.2019 по справі № 922/3782/17 викладений наступний правовий висновок: «З огляду на вимоги статей 79, 86 ГПК України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).»

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 05.03.2019 по справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 по справі № 922/1019/18, від 22.01.2019 по справі № 905/305/18, від 21.05.2018 по справі № 904/10198/15, від 02.03.2018 по справі № 927/467/17.

Відносно обчислення пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України

У постанові Верховного Суду від 18.04.2019 у справі №914/1126/14 викладений наступний правовий висновок: "Згідно з ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За приписами ч. 2 ст. 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань врегульовано Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", статтею 3 якого передбачено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Отже, яким би способом не визначався в договорі розмір пені, він не може перевищувати той розмір, який установлено законом як граничний, тобто за прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України.

Зазначена правова позиція щодо розміру обчислення пені за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України є сталою та зокрема викладена в постановах Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі № 25/187 та від 07.11.2011 у справі № 5002-2/5109-2010."

Аналогічна правова позиція щодо розміру обчислення пені на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України також викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі №910/10224/14, від 23.05.2018 у справі №910/15492/17 та від 06.03.2019 у справі №916/4692/15. 

Відносно розрахунку 3 % річних та інфляційних втрат 

За змістом норми ч. 2 ст. 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5  ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

Отже, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц.

Більше того, ще Верховний Суд України у постанові від 26.04.2017 у справі № 3-1522гс16 зробив висновок, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3% річних та інфляційних витрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов'язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

У постанові Верховного Суду від 13.06.2018 у справі № 922/1008/16 зазначено наступне:" В даному випадку суд першої інстанції вірно здійснив перерахунок 3 % річних та інфляційних втрат, оскільки, день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних".

Крім того, в постанові Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/13064/17 вказано: "Верховний Суд зазначає, що з огляду на відсутність підстав нарахування пені в періоди до укладення додаткових договорів та наявність прострочення сплати процентів за частину місяців, охоплених  додатковими договорами підлягає з`ясуванню розмір пені та правильність розрахунку, оскільки позивачем у розрахунки включено в періоди простроченого платежу і день фактичної сплати заборгованості.   Враховуючи викладене, висновки суду апеляційної інстанції щодо розміру пені є передчасними."

Також необхідно вказати, що за своєю суттю обов'язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як забезпечувальний (гарантійний) платіж, не може розцінюватись як грошове зобов'язання в розумінні ст. 625 Цивільного кодексу України.

Так як повернення суми забезпечувального платежу не є грошовим зобов'язанням, на нього можуть нараховуватись лише проценти, передбачені ст. 536 Цивільного кодексу України.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 08.02.2018 у справі №910/11491/17.

Стосовно зарахування зустрічних вимог

Одною важливою умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог - є безспірність вимог, які зараховуються, а саме, відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань. Наявність заперечень іншої сторони на заяву про зарахування чи відсутність будь-якої з названих вище умов, виключає проведення зарахування у добровільному порядку.

Аналогічні висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладені, зокрема, у постановах від 24.01.2018 по справі № 908/3039/16, від 05.04.2018 по справі № 910/13205/17, від 25.04.2018 по справі №910/6781/17, від 25.07.2018 по справі № 916/4933/15, від 22.08.2018 по справі №910/21652/17, від 11.09.2018 по справі № 910/21648/17, від 11.10.2018 по справі №910/23246/17 (в даній постанові застосовано термін «прозорість вимог»), від 13.11.2018 по справі № 914/163/14, від 02.04.2019 по справі № 918/539/18.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вбачається наступне:  

• Суд має з`ясовувати правильність розрахунку пені та 3 % річних, а також здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується;
• У разі якщо розрахунок позивачем здійснено неправильно, то суд самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу;
• За прострочення платежу за договором може бути стягнуто лише пеню, сума якої не перевищує ту, що обчислено на підставі подвійної облікової ставки Національного банку України;
• День фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних, а стягнення 3% річних відбувається за три роки, які передували моменту звернення з позовною заявою до суду;
• Умовою для здійснення зарахування зустрічних вимог - є їх безспірність, тобто відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань.

Матеріал по темі: «Нарахування 3% річних та індексу інфляції при невиконанні зобов’язання»

Теги: проценти, неустойка, індекс інфляції, штраф, пеня, неустойка, позовна давність, 3% відсотки річних, інфляційні втрати, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Податкова перевірка з обставин визначених у запереченнях до акту перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкова перевірка  з обставин, визначених у запереченнях до акту перевірки, що не були досліджені під її проведення.

27 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/442/17, адміністративне провадження №К/9901/40466/18 (ЄДРСРУ № 82019830) досліджував підстави для призначення податкової перевірки платника податків з обставин, визначених у запереченнях до акту перевірки, що не були досліджені під її проведення.

Суть справи: Контролюючим органом прийнято наказ про проведення документальної позапланової виїзної перевірки, яким на підставі підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20, підпункту 78.1.5 пункту 78.1 статті 78 ПК України призначено документальну позапланову виїзну перевірку платника податків з обставин, визначених у запереченнях до акту перевірки що не були досліджені під час перевірки.

Однак з першу необхідно вказати, що Верховний Суд вважає - акт перевірки не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України, не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов'язків для осіб, діяльність яких перевірялася, тому його висновки не можуть бути предметом спору. Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб'єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

Аналогічна правова позиція вже була висловлена Верховним Судом України у постанові від 10 вересня 2013 року по справі №21-237а13, а також Верховним Судом у постанові від 27.03.2018 року у справі №813/2524/17, від 10 травня 2018 року по справі №811/119/13-а та постанові від 09 серпня 2018 року справа № 826/5302/14 та ін.

Пунктом 75.1 статті 75 ПК України передбачено, що контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Згідно із підпунктом 75.1.2. пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальна позапланова перевірка не передбачається у плані роботи контролюючого органу і проводиться за наявності хоча б однієї з підстав, визначених цим Кодексом.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Відповідно до пункту 78.4 статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом.

Пункт 78.1 статті 78 ПК України визначає вичерпний перелік підстав для здійснення документальної позапланової перевірки.

Зокрема, відповідно до підпункту 78.1.5 пункту 78.1 статті 78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється за наявності хоча б однієї з таких підстав: платником податків подано в установленому порядку контролюючому органу заперечення до акта перевірки та/або додаткові документи в порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, або скаргу на прийняте за її результатами податкове повідомлення-рішення, в яких вимагається повний або частковий перегляд результатів відповідної перевірки або скасування прийнятого за її результатами податкового повідомлення-рішення у разі, коли платник податків у своїй скарзі (запереченнях) посилається на обставини, що не були досліджені під час перевірки, та об`єктивний їх розгляд неможливий без проведення перевірки. Така перевірка проводиться виключно з питань, що стали предметом оскарження.

Наказ про проведення документальної позапланової перевірки з підстав, зазначених у цьому підпункті, видається: у разі розгляду заперечення до акта перевірки та/або додаткових документів у порядку, визначеному пунктом 44.7 статті 44 цього Кодексу, - контролюючим органом, який проводив перевірку; під час проведення процедури адміністративного оскарження - контролюючим органом вищого рівня, який розглядає скаргу платника податків.

Згідно із пунктом 44.7 статті 44 ПК України у разі якщо посадова особа контролюючого органу, яка здійснює перевірку, відмовляється з будь-яких причин від врахування документів, наданих платником податків під час проведення перевірки, платник податків має право до закінчення перевірки надіслати листом з повідомленням про вручення та з описом вкладеного або надати безпосередньо до контролюючого органу, який проводить перевірку, копії таких документів (засвідчені печаткою платника податків (за наявності печатки) та підписом платника податків - фізичної особи або посадової особи платника податків - юридичної особи).

Протягом п`яти робочих днів з дня, наступного за днем отримання акта перевірки, платник податків має право подати контролюючому органу, що проводив перевірку, заперечення та/або додаткові документи, які підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності.

У разі якщо під час проведення перевірки платник податків надає документи менше ніж за три дні до дня її завершення або коли надіслані у передбаченому абзацом першим цього пункту порядку документи надійшли до контролюючого органу менше ніж за три дні до дня завершення перевірки, проведення перевірки продовжується на строк, визначений статтею 82 цього Кодексу.

У разі якщо надіслані у передбаченому абзацом першим цього пункту порядку документи надійшли до контролюючого органу після завершення перевірки або у разі надання таких документів відповідно до абзацу другого цього пункту, контролюючий орган має право не приймати рішення за результатами проведеної перевірки та призначити позапланову документальну перевірку такого платника податків.

ВАЖЛИВО: Наведена правова норма дозволяє дійти висновку, що проведення документальної позапланової перевірки на цій підставі є законним лише за умови дотримання сукупності умов, а саме: подання заперечень до акта перевірки або скарги на прийняте податкове повідомлення-рішення; наявність вимог про повний або частковий перегляд результатів перевірки або скасування оскаржуваного податкового повідомлення-рішення; вказівка платником податків на обставини, які не були досліджені під час перевірки; неможливість перевірки таких обставин без проведення перевірки.

За умови наявності сукупності усіх цих вимог, проведення перевірки на підставі підпункту 78.1.5. пункту 78.1 статті 78 ПК України є правомірним. Водночас законодавець передбачає ще один спосіб захисту від зловживань посадовими особами податкового органу - обмежує предмет такої перевірки виключно питаннями, що стали предметом оскарження.

Суди попередніх інстанцій, дослідивши зміст акта перевірки та заперечень на нього, не встановили наявності обставин, які б були зазначені в запереченнях та невідображені в акті перевірки. При цьому, як зазначено судами, відповідачем не наведено й обставин, які не були досліджені під час перевірки та про які зазначено в запереченнях платником податків й під час розгляду справи, а також не вказано їх в оскаржуваному наказі.

Таким чином, Верховний Суд вважає правильним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про протиправність оскаржуваного наказу про призначення перевірки у зв`язку із відсутністю у контролюючого органу підстав для його прийняття відповідно до підпункту 78.1.5. пункту 78.1 статті 78 ПК України.

Матеріал по темі: «Обґрунтованість наказу на проведення перевірки, підстави НЕ допуску перевіряючих», «Вручення наказу про проведення податкової перевірки»

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, наказ про проведення податкової перевірки, не допуск проверяющего, приказ на проведение налоговой проверки, оскарження наказу, направление, повідомлення платника податків, обжалование приказа налоговой, ДФС, НУР, ППР, Адвокат Морозов

Питання своєчасності сплати частини чистого прибутку (доходу) до бюджету

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: частина чистого прибутку не відноситься за своєю природою до податків, зборів у розумінні ПК України, а тому, у цьому випадку, не можливо застосувати приписи ст. 126 ПК України для визначення штрафу.

24 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 806/1420/16, адміністративне провадження №К/9901/27593/18 (ЄДРСРУ № 81982123) досліджував питання щодо своєчасності сплати частини чистого прибутку (доходу) до бюджету.

Відповідно до ст. 126 ПК України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств, рентної плати протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу у таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов`язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

За визначенням пункту 14.1.39 пункту 14.1 ст. 14 ПК України грошове зобов`язання платника податків - сума коштів, яку платник податків повинен сплатити до відповідного бюджету як податкове зобов`язання та/або штрафну (фінансову) санкцію, що справляється з платника податків у зв`язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також санкції за порушення законодавства у сфері зовнішньоекономічної діяльності;

Податкове зобов`язання - сума коштів, яку платник податків, у тому числі податковий агент, повинен сплатити до відповідного бюджету як податок або збір на підставі, в порядку та строки, визначені податковим законодавством (у тому числі сума коштів, визначена платником податків у податковому векселі та не сплачена в установлений законом строк) (підпункт 14.1.56 пункту 14.1 цієї статті).

(!!!) Перелік загальнодержавних податків та зборів, а також місцевих податків встановлено ст.ст. 9 та 10 ПК відповідно, при цьому  частина чистого прибутку не віднесена до жодної з цих статей.

Абзацем першим частини 5 ст. 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" (Закон № 185-V) встановлено, що господарська організація, у статутному капіталі якої є корпоративні права держави, за підсумками календарного року зобов`язана спрямувати частину чистого прибутку на виплату дивідендів згідно з порядком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

Згідно з абзацами четвертим-сьомим частини 5 цієї статті, господарські товариства, у статутному капіталі яких є корпоративні права держави, до 1 травня року, що настає за звітним, приймають рішення про відрахування не менше 30 відсотків чистого прибутку на виплату дивідендів.

Порядок відрахування до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу) державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями затверджений постановою Кабінету міністрів України від 23.02.2011 №138 (далі - Порядок № 138) на підставі статей 5 і 11 Закону України "Про управління об`єктами державної власності".

Згідно з пунктом 2 цього Порядку, частина чистого прибутку (доходу) сплачується державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями до державного бюджету наростаючим підсумком щоквартальної фінансово-господарської діяльності за відповідний період у строк, встановлений для сплати податку на прибуток підприємств.

Відповідно до пункту 3 Порядку №138 частина чистого прибутку (доходу), що підлягає сплаті до державного бюджету, визначається державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями відповідно до форми розрахунку, встановленої Державною податковою службою, та зазначається у декларації з податку на прибуток підприємства.

Розрахунок частини чистого прибутку (доходу) разом з фінансовою звітністю, складеною відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку, подається державними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями до органів державної податкової служби у строк, передбачений для подання декларації з податку на прибуток підприємств.

Нормами ст. 126 ПК України передбачено застосування штрафу до платника податків за несвоєчасну сплату платником податків грошового зобов`язання та/або авансових внесків з податку на прибуток підприємств, рентної плати протягом строків, визначених цим Кодексом.

Враховуючи нормативні визначення вищевказаних понять (грошове зобов`язання, податкове зобов`язання), частина чистого прибутку не є податковим платежем, у розумінні норм ПК України. Цей платіж не віднесений ні до загальнодержавних податків та зборів, ні до місцевих податків. Отже, застосування до позивача штрафних санкцій із посиланням на ст. 126 ПК не відповідає змісту вищевказаної норми, дія якої поширюється виключно на випадки несплати платником податків грошових зобов`язань.

При цьому, покладення на контролюючі органи повноважень щодо обліку таких платежів, а також сплата його до державного бюджету України, не змінює правової природи такого платежу.

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного контролюючий орган не мав законних підстав для накладення штрафу на платника податків за порушення правил сплати (перерахування) податків, передбаченого статтею 126 Податкового кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 01.08.2018 у справі №826/19797/16 (ЄДРСРУ № 75645695); від 07.11.2018 року у справі  №812/1702/16 (ЄДРСРУ №77749422) та від 31.01.2019 у справі № 819/25/18 (ЄДРСРУ № 79557037).

P.s. Необхідно підкреслити, що у зв’язку із набуттям чинності з 27 квітня 2019 року постановою Кабінету Міністрів України від 24 квітня 2019 року № 363 «Про внесення зміни до пункту 1 Порядку відрахування до державного бюджету частини чистого прибутку (доходу) державними унітарними підприємствами та їх об’єднаннями та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України» змінено порядок визначення частини чистого прибутку (доходу) та ставки відрахування.

Поновлення строку на оскарження судового рішення в адміністративному спорі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Змістовно про умови щодо поновлення процесуальних строків на оскарження судового рішення в адміністративних провадженнях.

24 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках  справи № П/811/1048/16, адміністративне провадження №К/9901/40531/18 (ЄДРСРУ № 81981653) дуже змістовно висловився щодо умов поновлення процесуальних строків на оскарження судового рішення.

Статтею 129 Конституції України однією із засад судочинства визначено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Згідно з частиною першою статті 13 КАС України  учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 45 КАС України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами. Зловживання процесуальними правами не допускається.

Пунктом шостим частини п`ятої статті 44 КАС України визначено, що учасники справи зобов`язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Так, дотримання строків оскарження судового рішення є однією із гарантій додержання у суспільних відносинах принципу правової визначеності, як складової принципу верховенства права. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними та після завершення таких строків, якщо ніхто не звернувся із скаргою до суду вищої інстанції, відносини стають стабільними (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 20 квітня 2018 року в рамках  справи №822/2337/17).

Законодавче обмеження строку оскарження судового рішення, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах.

Тим більш безпідставне поновлення строку на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, є порушенням вимог статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду в такому його елементі як правова визначеність.

Такої правової позиції дотримується Верховний Суд, викладеної у постанові від 14.02.2018 у справі №754/9100/14-ц.

Відповідно до правових висновків Європейського Суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі «Перетяка та Шереметьєв проти України» від 21.12.2010, заява №45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (пункти 22-23 рішення у справі «Мельник проти України» від 28.03.2006, заява №23436/03).

Отже, встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України  певних процесуальних дій.

При вирішенні питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду, у взаємозв`язку інтервалів часу: з моменту закінчення встановленого КАС України строку апеляційного оскарження до дати звернення з апеляційною скаргою вперше; з моменту повернення вперше поданої апеляційної скарги/відмови у відкритті апеляційного провадження за вперше поданою апеляційною скаргою до дати повторного звернення з апеляційною скаргою і так далі.

Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними; після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Тобто Верховний Суд при прийнятті рішень керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 03.12.2003 у справі "Рябих проти Росії", від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 18.11.2004 у справі "Праведная проти Росії", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Понамарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Підстави пропуску строку апеляційного оскарження можуть бути визнані поважними,  строк поновлено лише у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом  процесуальний  строк подання касаційної скарги.

Отже, тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження судового рішення в апеляційному порядку у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку апеляційного оскарження з поважних причин.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 19.06.2001 справі «Креуз проти Польщі» «право на суд» не є абсолютним, воно може обмежуватися державою різноманітними засобами, в тому числі фінансовими. Вимога сплатити судовий збір не обмежує право заявників на доступ до правосуддя.

Окрему увагу необхідно акцентувати на тому, що при вирішенні питання щодо поважності причин пропуску строку звернення до суду, суд повинен звертати увагу на усі доводи позивача; на тривалість строку, який пропущено; на поведінку позивача протягом цього строку; на дії, які він вчиняв, і чи пов'язані вони з готуванням до звернення до суду та оцінювати їх в сукупності. Суди повинні гарантувати доступ до правосуддя особам, які вважають, що їх право порушене, і діяли добросовісно, але пропустили строк звернення до суду з поважних причин.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 26.06.2018 у справі №473/653/17 (ЄДРСРУ № 74991952)

Окремо необхідно вказати, що довготривала процедура погодження та сплати судового збору, а тим більше, бездіяльність контролюючого органу щодо звернення до суду з апеляційною скаргою з наданням доказів сплати судового збору, не може бути визнана поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та, як наслідок, не є підставою для порушення принципу правової визначеності щодо остаточного рішення.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13.11.2018 р. у справі №804/958/17, від 17.10.2018 р. у справі № 808/2282/15, від 01.10.2018 р. у справі № 813/4076/15, від 20.04.2018 р. у справі № 822/2337/17, від 17.10.2018 р. у справі № 810/1802/17, від 02.10.2018 р. у справі № 805/3544/17-а та, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, є обов`язковими при розгляді аналогічних справ.

P.s. Звернення позивача до вищестоящого органу зі скаргою не є визначеним досудовим порядком вирішення спору, а є альтернативним способом захисту своїх прав, а отже фактично є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 210/3915/17 та у постанові від 26 червня 2018 року у справі № 473/653/17.

Матеріал по темі: «Поновлення строків у зв’язку відсутністю коштів для сплати судового збору», «Поновлення строку на апеляційне оскарження рішення суду»

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, оскарження судового рішення, апеляційне оскарження, принцип правової визначеності, res judicate, судова практика, Адвокат Морозов

Порушення терміну розгляду скарги платника податків органами ДФС

Адвокат Морозов (судовий захист)

Адміністративне оскарження податкового – повідомлення рішення та наслідки порушення терміну розгляду скарги платника податків органами ДФС.

05 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/2613/13-а, адміністративне провадження №К/9901/2840/18 (ЄДРСРУ № 80347714) досліджував питання щодо термінів розгляду скарги на податкове повідомлення – рішення та наслідки їх порушення.

Статтею 56 ПК України встановлено, що рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.

Згідно з пунктом 56.2 статті 56 ПК України у разі коли платник податків вважає, що контролюючий орган неправильно визначив суму грошового зобов'язання або прийняв будь-яке інше рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу, встановлених цим Кодексом або іншими законами України, він має право звернутися до контролюючого органу вищого рівня із скаргою про перегляд цього рішення.

Скарга подається до контролюючого органу вищого рівня у письмовій формі (та у разі потреби - з належним чином засвідченими копіями документів, розрахунками та доказами, які платник податків вважає за потрібне надати з урахуванням вимог пункту 44.6 статті 44 цього Кодексу) протягом 10 календарних днів, що настають за днем отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу, що оскаржується (пункт 56.3 статті 56 ПК України).

Відповідно до пункту 56.8 статті 56 ПК України контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов'язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.

Згідно з пунктом 56.9 статті 56 ПК України керівник (або його заступник) відповідного контролюючого органу може прийняти рішення про продовження строку розгляду скарги платника податків понад 20-денний строк, визначений у пункті 56.8 цієї статті, але не більше 60 календарних днів, та письмово повідомити про це платника податків до закінчення строку, визначеного у пункті 56.8 цієї статті.

Якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку або протягом строку, продовженого за рішенням керівника контролюючого органу (або його заступника), така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.

Скарга вважається також повністю задоволеною на користь платника податків, якщо рішення керівника контролюючого органу (або його заступника) про продовження строків її розгляду не було надіслано платнику податків до закінчення 20-денного строку, зазначеного в абзаці першому цього пункту.

Днем узгодження грошового зобов'язання платника податків є день закінчення процедури адміністративного оскарження (абзац 2 підпункт 56.17.5 пункту 56.17 статті 56 ПК України).

Процедура адміністративного оскарження, згідно з пунктом 56.17 статті 56 ПК України, закінчується: днем, наступним за останнім днем строку, передбаченого для подання скарги на податкове повідомлення-рішення або будь-яке інше рішення відповідного контролюючого органу у разі, коли така скарга не була подана у зазначений строк (підпункт 56.17.1 цього пункту); днем отримання платником податків рішення відповідного контролюючого органу про повне задоволення скарги (підпункт 56.17.2 цього пункту); днем отримання платником податків рішення центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (підпункт 56.17.3 цього пункту); днем звернення платника податків до контролюючого органу із заявою про розстрочення, відстрочення грошових зобов'язань що оскаржувались (підпункт 56.17.5 цього пункту).

Але необхідно пам’ятати, що згідно пунктом 56.13 статті 56 Податкового Кодексу України у разі коли останній день строків, зазначених у цій статті, припадає на вихідний або святковий день, останнім днем таких строків вважається перший робочий день, що настає за вихідним або святковим днем (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 12 червня 2018 року по справі № 818/889/17, адміністративне провадження №К/9901/20801/18 (ЄДРСРУ № 74649157).

Матеріал по темі: «Досудовий порядок оскарження податкових повідомлень – рішень»

Теги: процедура адміністративного оскарження, ппр, нур, оскарження рішення фіскального органу, строки розгляду скарги, відповідь ДФС, судова практика, Адвокат Морозов

Встановлення земельного сервітуту за рішенням суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та судова практика Верховного суду щодо встановлення земельного сервітуту за рішенням суду.

22 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 348/1992/16-ц, провадження № 61-45579св18 (ЄДРСРУ № 81952852) досліджував питання встановлення земельного сервітуту за рішенням суду.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Частиною першою статті 100 ЗК України визначено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно статті 401 ЦК право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Статтею 403 ЦК України визначено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном.

Відповідно до статті 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Однією з основних ознак сервітуту, який підлягає встановленню за рішенням суду, є неможливість задоволення інтересів у будь-який інший спосіб у ситуації, коли власник і потенційний сервітуарій не можуть досягнути згоди щодо встановлення сервітуту або способу його здійснення, плати тощо. Умовою встановлення сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести у суді, що нормальне функціонування його господарства чи задоволення його інтересів при використанні свого майна неможливе без встановлення сервітуту.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2019 року по справі № 607/12777/17, провадження № 61-45979 св 18 (ЄДРСРУ № 79250242) зокрема суд підкреслив, що не підлягають задоволенню позовні вимоги про встановлення земельного сервітуту, якщо судом встановлено, що неможливість використання майна зумовлена діями самого позивача.

ВИСНОВОК: Єдиною законною умовою встановлення земельного сервітуту є фактична неможливість задовольнити потреби власника та/або землекористувача в інший законний спосіб.

Теги: сервітут, встановлення сервітуту, потреби власника земельної ділянки, неможливість задовольнити потреби, судова практика, Адвокат Морозов