Особливості та судова
практика Верховного суду щодо встановлення земельного сервітуту за рішенням
суду.
22
травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати
Касаційного цивільного суду в рамках справи №
348/1992/16-ц, провадження № 61-45579св18 (ЄДРСРУ № 81952852)
досліджував питання встановлення земельного сервітуту за рішенням суду.
Згідно
з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного
оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи
порушення норм процесуального права.
Згідно
з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному
порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом
першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і
не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були
встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність
або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над
іншими.
Відповідно
до статті 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або
землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне
користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути
постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до
позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний
сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут
здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо
якої він встановлений.
Частиною
першою статті 100 ЗК України визначено, що сервітут може бути встановлений
договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати
власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно
визначеній особі (особистий сервітут).
Згідно
статті 401 ЦК право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене
щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого
нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути
задоволені іншим способом.
Статтею
403 ЦК України визначено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування
особою чужим майном.
Відповідно
до статті 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим
нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну
ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і
трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації, тощо. Особа має право
вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі
необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання
земельного сервітуту.
Однією
з основних ознак сервітуту, який підлягає встановленню за рішенням суду, є
неможливість задоволення інтересів у будь-який інший спосіб у ситуації, коли
власник і потенційний сервітуарій не можуть досягнути згоди щодо встановлення
сервітуту або способу його здійснення, плати тощо. Умовою встановлення
сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести у суді, що нормальне
функціонування його господарства чи задоволення його інтересів при використанні
свого майна неможливе без встановлення сервітуту.
Аналогічна
правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів
Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2019 року по
справі № 607/12777/17, провадження №
61-45979 св 18 (ЄДРСРУ № 79250242) зокрема суд підкреслив, що не підлягають
задоволенню позовні вимоги про встановлення земельного сервітуту, якщо судом
встановлено, що неможливість використання майна зумовлена діями самого
позивача.
ВИСНОВОК: Єдиною законною умовою встановлення
земельного сервітуту є фактична неможливість задовольнити потреби власника
та/або землекористувача в інший законний спосіб.
Теги:
сервітут, встановлення сервітуту, потреби власника земельної ділянки,
неможливість задовольнити потреби, судова практика, Адвокат Морозов
