Визнання права власності на заставлене майно за рішенням суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

21 березня 2018 року Велика Палата Верховного суду в рамках справи № 760/14438/15-ц, провадження № 14-38цс18 (ЄДРСРУ № 73438185) досліджувала правомочність суду звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності за іпотекодержателем.

Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив про неоднакове застосування норм права, а саме статей 33, 36, 37, 39 Закону України «Про іпотеку» та статей 328, 335, 376, 392 ЦК України у постановах Верховного Суду України від 28 вересня 2016 року у справі № 6-1243цс16, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-504цс16, від 27 квітня 2017 року у справі № 6-679цс17, від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1446цс17, від 27 вересня 2017 року у справі № 6-2853цс16, від 26 жовтня 2016 року у справі № 1625цс16, від 02 листопада 2016 року у справі № 6-2457цс16, від 22 березня 2017 року у справі № 6-2967цс16, від 24 травня 2017 року у справі № 6-1388цс16, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, від 09 серпня 2017 року у справі № 6-2213цс16, що не відповідає правовому висновку та застосуванню вказаних правових норм у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15.

У постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, від правового висновку якого Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду вважав за необхідне відступити, визначено, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Аналіз правових висновків Верховного Суду України дає підстави підсумувати, що Верховний Суд України підтвердив свої висновки, що можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 ЦК України).

Щодо можливості звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Велика Палата Верховного Суду вказує, що у статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

ВАЖЛИВО: Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: - передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; - право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

ВАЖЛИВО: Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.

Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.

Разом з тим у частині першій статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі).

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень(далі - державна реєстрація прав) є: 1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; 2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; 3) публічність державної реєстрації прав; 4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; 5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав.

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.

Разом із заявою заявник подає оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав.

Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.

За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав.

(!!!) Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються: 1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця; 2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі; 3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

При цьому позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

А отже, підстав для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-1851цс15, не вбачається.

ВИСНОВКИ: 

1. Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду;

2. Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання право власності на нього за іпотекодержателем.

Теги: признание право собственности на ипотеку, ипотека, банк, кредитор, кредитный договор, обеспечение обязательств, предмет ипотеки, іпотечне застереження, визнання право власності на іпотеку, судова практика, Адвокат Морозов

Податкове рішення до набрання вироку в кримінальній справі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: використання висновків результатів податкової перевірки проведеної в межах кримінального провадження, до набрання законної сили відповідним рішення в кримінальній справі. 

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в ряді судових проваджень, а саме: від 06 березня 2018 року справа  №2а/1770/3600/12 (ЄДРСРУ № 72608517), від 22.03.2018 р.                      справа   №2а-12665/11/1370 (ЄДРСРУ № 72965023), від 27 березня 2018 року справа №822/2291/13-а (ЄДРСРУ № 73042836), 27 березня 2018 року справа №2а/0470/1921/12 (ЄДРСРУ № 73042617), 10 квітня 2018 року справа №826/18982/16 (ЄДРСРУ № 73287546), 12 квітня 2018 року справа №815/4180/15 (ЄДРСРУ № 73355948# ) та 12 квітня 2018 року справа  №815/708/16 (ЄДРСРУ 73355208) досліджував використання висновків акту позапланової податкової перевірки проведеної в межах кримінального провадження, відповідно до підпункту 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, як підставу для безпосереднього визначення сум податкових зобов'язань та застосування штрафних (фінансових) санкцій.

Верховний Суд не погоджується з висновками суддів попередніх інстанцій про можливість використання висновків результатів перевірки проведеної в межах кримінального провадження, до набрання законної сили відповідним рішення в кримінальній справі.

Підстави за наявності яких здійснюється документальна позапланова перевірка встановленні пунктом 78.1 статті 78 Податкового кодексу України, однією з яких є отримання судового рішення суду (слідчого судді) про призначення перевірки винесену ними відповідно до закону, про що зазначено підпунктом 78.1.11 цієї статті.

Керуючись саме підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 Податкового кодексу України податковим органом (відповідачем у справі) проведена позапланова документальна виїзна перевірка, про що зазначено Розділом першим «Вступна частина» акту перевірки.

Нормами пункту 86.9 статті 86 (редакції діючої на час спірних відносин) Податкового кодексу України у разі якщо грошове зобов'язання розраховується контролюючим органом за результатами перевірки, проведеної з обставин, визначених підпунктом 78.1.11 пункту 78.1 статті 78 цього Кодексу, щодо кримінального провадження, у якому розслідується кримінальне правопорушення стосовно посадової особи (посадових осіб) платника податків (юридичної особи) або фізичної особи - підприємця, що перевіряється, предметом якого є податки та/або збори, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки приймається таким податковим органом протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання цим податковим органом відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили. Матеріали такої перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються органу, що призначив перевірку.

Відповідно до пункту 7, підпункту 2 пункту 8 та підпункту 3 пункту 12 розділу І Закону України Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо зменшення податкового тиску на платників податків» від 17 липня 2015 року N655-VIII (далі - Закон N655-VIII) з Податкового кодексу України виключено підпункт 54.3.4 пункту 54.3 статті 54, пункт 58.4 статті 58 та пункт 86.9 статті 86 розділу ІІ Кодексу.

В свою чергу, відповідно до пункту 36 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України у разі якщо судом за результатами розгляду кримінального провадження про кримінальне правопорушення, яке було розпочато до дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо зменшення податкового тиску на платників податків» і предметом якого є податки, збори, винесено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, в якому встановлена несплата податкових зобов'язань або винесена ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами з цього питання, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки приймається контролюючим органом протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання цим контролюючим органом відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили.

Закон N655-VIII набрав чинності 01 вересня 2015 року.

Отже, щодо перевірок, які проводяться у межах кримінальних проваджень про кримінальні правопорушення, розпочатих до набрання чинності Законом N 655-VIII, то у цьому випадку податкові повідомлення-рішення за результатами перевірок, розпочатих та закінчених до 01 вересня 2015 року, розпочатих до, але закінчених після 01 вересня 2015 року, а також розпочатих та закінчених після 01 вересня 2015 року, приймаються протягом 10 робочих днів з дня, наступного за днем отримання відповідного судового рішення (обвинувальний вирок, ухвала про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами), що набрало законної сили.

Враховуючи відсутність судового рішення з відміткою про набрання законної сили у кримінальному провадженні, яке ще перебуває на стадії досудового розслідування, колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про передчасне прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень до винесення обвинувального вироку або ухвали про закриття кримінального провадження за нереабілітуючими підставами, які набрали законної сили (Постанова ВС від 02 березня 2018 року у справі №815/7169/16, ЄДРСРУ № 72553581).

Верховний Суд також вважає, що існуюча на момент прийняття спірних податкових повідомлень пряма заборона закону, за якою органи податкової служби не мають права виносити податкові повідомлення - рішення до набрання законної сили відповідним рішення в кримінальній справі, якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально - процесуального законодавства, доводить необхідність дослідження та встановлення цих обставин.

Таким чином суд вказує, що у межах спірних відносин поза увагою судів залишились аналіз підстав та способу реалізації владних управлінських функцій податковим органом. Загальний процес проведення перевірки із послідовного, коли за результатами перевірки приймається податкове повідомлення рішення, розривається. Спочатку матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів визначається кримінально - процесуальним законом або законом про оперативно - розшукову діяльність.

ВИСНОВОК: Після набрання законної сили рішенням у межах кримінального провадження органи податкової служби мають право виносити податкові повідомлення - рішення.

P.s. УВАГА!!! Зміни до «Плану-графіку проведення документальних планових перевірок платників податків на 2018 рік»

Теги: налоговые споры, обжалование налоговых решений, приказ на проверку, плательщик налогов, уголовное производство, фиктивный контрагент, налоговая проверка, в рамках уголовного дела, фиктивное предпринимательство, уклонение от уплаты налогов, судебная практика, Адвокат Морозов

Самопредставництво юридичних осіб в судах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: представництво юридичної особи в суді в рамках довіреності не є самопредставництвом. 

13 березня 2018 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/23346/16, провадження № 12-21гс18 (ЄДРСРУ № 72909638) досліджувала питання самопредставництва юридичних осіб.

Заявник у даній справі вважає, що юридична особа не може бути позбавлена права на безпосереднє представництво своїх інтересів та права вільного вибору захисника, що відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000 у справі № 1-17/2000 та положенням чинних процесуальних кодексів.

За приписами частин першої-четвертої статті 28 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на день винесення ухвали) справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації (за наявності).

Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

(!!!) Отже, наведені вище положення законодавства передбачали можливість здійснення процесуального представництва юридичною особою, як в порядку самопредставництва, так і іншими особами, як представниками юридичної особи за довіреністю.

В порядку самопредставництва юридичну особу може представляти за посадою її керівник або інші особи, повноваження яких визначені законодавством чи установчими документами.

Разом з тим у пункті 6 Рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України зазначається, що за правовою природою представництво в суді є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

ВАЖЛИВО: Відповідно особи, які представляють юридичну особу за довіреністю і виконують процесуальні дії на підставі наданих їм довіреністю повноважень, виступають від імені цієї особи як довірителя, а не в порядку самопредставництва.

30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», яким внесено зміни до Конституції України та доповнено Основний Закон окремими статтями.

За статтею 59 Конституції України (в редакції наведеного вище Закону) кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Також Конституцію України було доповнено статтею 131-2 Конституції України, за частинами першої, третьої та четвертої якої для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура та виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення; законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

(!!!) Підпунктом 11 пункту 161 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України, передбачено, що представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 та статті 131-2 цієї Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.

Представництво в суді у провадженнях, розпочатих до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", здійснюється за правилами, які діяли до набрання ним чинності, - до ухвалення у відповідних справах остаточних судових рішень, які не підлягають оскарженню.

За частиною першою статті 4 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час прийняття оспорюваної ухвали) господарський суд вирішує господарські спори на підставі Конституції України, цього Кодексу, інших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 8 Конституції України Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, коли зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом або коли закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй. Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

За змістом статті 131-2 Конституції України необхідність її додаткової регламентації законом передбачена частиною четвертою цієї статті щодо встановлення винятків представництва в суді адвокатами, зокрема, визначення поняття малозначних спорів.

Натомість частини перша та третя статті 131-2 Конституції України не вимагають необхідності їх додаткової законодавчої регламентації, а чинні до введення в дію статті 131-2 Конституції України положення частини третьої статті 28 Господарського процесуального кодексу України щодо представництва юридичних осіб не відповідають зміненим конституційним нормам.

Більше того, рішенням Конституційного Суду України № 13-рп/2000 від 16 листопада 2000 року у справі про право вільного вибору захисника при представництві та здійснення захисту за кримінально-процесуальним законодавством були офіційно розтлумачені діючі на той час положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав, як конституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при захисті від обвинувачення, а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибрати захисником своїх прав особу, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Однак з набранням чинності 30 вересня 2016 року Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» попередню редакцію статті 59 Конституції України змінено; за змістом чинної редакції статті 59 Конституції України передбачено право особи на професійну правничу допомогу, надання її у визначених законом випадках безоплатно та вільний вибір захисника своїх прав.

За статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (надалі - Конвенція) як джерело права.

За змістом підпункту «с» частини третьої статті 6 Конвенції кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право, зокрема, захищати себе особисто чи використовувати допомогу захисника, обраного на власний розсуд.

Разом з тим у справі «Ейрі проти Ірландії» («Airey v. Ireland») Європейський суд з прав людини вказав, що хоча підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції стосується тільки кримінального процесу, «однак незважаючи на відсутність подібного положення щодо провадження у цивільних справах, пункт 1 статті 6 може в деяких випадках зобов'язати державу надати адвокатську допомогу, якщо без такої допомоги неможливо забезпечити практичної реалізації права на судовий розгляд, якщо юридичне представництво надається в обов'язковому порядку, як це передбачено внутрішнім законодавством деяких Договірних Сторін стосовно різних видів судового спору, чи з огляду на складність процедури або справи» (пункт 26).

При цьому у справі «Загородній проти України» («Zagorodniy v. Ukraine») Європейський суд з прав людини вказує, що: «певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи… та безперешкодного функціонування системи правосуддя» (пункт 53 Рішення) і саме інтереси правосуддя можуть бути виправданням обмеження права на вибір захисника (пункт 54 цього ж Рішення).

За висновками Суду таке обмеження права на вільний вибір захисника само по собі не порушує питання за підпунктом «c» пункту 3 статті 6 Конвенції, оскільки певна юридична кваліфікація може вимагатись для забезпечення ефективного захисту особи (див. рішення від 20 січня 2005 року у справі «Майзіт проти Росії» , заява №63378/00, пункт 68) та безперешкодного функціонування системи правосуддя (див. рішення у справі «Мефтах та інші проти Франції» , заяви №32911/96, 35237/97та 34595/97, пункт 45).

У рішенні від 30 травня 2013 року у справі «Наталія Михайленко проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що «право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду «за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання, що може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб» (див. рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ешингдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), п. 57, Series A № 93). Встановлюючи такі правила, Договірна держава користується певною свободою розсуду. Попри те, що остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції належить Суду, він не повинен підміняти оцінку, зроблену національними органами, будь-якою іншою оцінкою того, що має бути найкращою стратегією у цій сфері. Тим не менш, обмеження, що застосовуються, не повинні обмежувати доступ, що залишається для особи, у такий спосіб або у такою мірою, щоб сама суть права була порушена. Більш того, обмеження не відповідає пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну ціль та якщо немає розумного співвідношення між засобами, що застосовуються, та ціллю, якої прагнуть досягти (див. там же; див. також серед багатьох інших джерел рішення у справі «Кордова проти Італії» (№1) (Cordova v. Italy (no. 1)), заява № 40877/98, п. 54, ECHR 2003-I та повторення відповідних принципів у рішенні від 21 вересня 1994 року у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom), п. 65, Series A № 294-B).

Суд зазначає, що чітка та передбачувана вимога статті 131-2 Конституції України щодо належного представництва особи в суді є складовою частиною забезпечення ефективного захисту процесуальних прав кваліфікованою особою, функціонування системи правосуддя, відповідає гарантованому статтею 59 Конституції України праву на професійну правничу допомогу.

Наведені положення не порушують суть права на касаційне оскарження, не позбавляють осіб їх права на самопредставництво, здійснюване для юридичних осіб їх органами, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством чи статутом.

Окрім цього, необхідно враховувати, що з 1 січня 2017 року представництво у Верховному Суді у справах, провадження у яких розпочате після 30 вересня 2016 року, має здійснюватися адвокатами (Ухвала ВС від 14 березня 2018 року у справі № 641/5659/17 (ЄДРСРУ № 72727713).

А повноваження представника юридичної особи, в тому числі суб'єкта владних повноважень, можуть підтверджуватись: довіреністю, яка видана від її імені та підписана особою, уповноваженою на це законом або установчими документами; ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»; копіями цих документів, засвідченими у встановленому законом порядку чи підписом судді.

Теги: повноваження представника юридичної особи, самопредставництво, публічного права, підтвердження повноважень, завірення довіреності, представництво інтересів, ордер, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

До якої юрисдикції належать спори з державним реєстратором?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика палата Верховного суду в один день прийняла взаємовиключні судові рішення щодо юрисдикційної підсудності спорів при оскаржені рішень нотаріуса-держреєстратора. 

Нещодавно, а саме 04.04.2018 р. в контексті справи № 817/1048/16 (ЄДРСРУ № 73304854) Велика Палата Верховного Суду вказала, що спори з державним реєстратором не належать до адміністративної юрисдикції, оскільки стосуються майнового інтересу і обов'язково будуть впливати на майнові права тієї особи, щодо якої ці реєстраційні дії буде скасовано.

Окрім цього, 14 березня 2018 року в рамках справи № 396/2550/17 (ЄДРСРУ № 72850788) Велика Палата Верховного Суду констатує, що оскаржуваним реєстраційним діям передує невирішений спір між його учасниками про право цивільне. У справі, що розглядається, оскаржуються реєстраційні дії, стосовно яких існує спір про право цивільне, у межах якого можуть бути розв'язані й питання, пов'язані з реєстрацією права власності на будівлю, а тому цей спір не пов'язаний із захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, що виключає його розгляд у порядку адміністративного судочинства.

Аналогічну правову позицію щодо застосування зазначених норм процесуального права висловлено Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 24 січня 2017 року у справі №815/6165/14.

Таку ж правову позицію викладено в постановах Верховного Суду України від 11 квітня 2017 року у справі № 808/2298/15 і Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав відступити від цієї позиції.

Вказане також відповідає правовій позиції викладеній у постанові Верховного Суду України від 14 червня 2016 року (№ 21-41а16) у справі за позовом до державного реєстратора прав на нерухоме майно Державної реєстраційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дій, скасування запису, в якій зазначено, що спірні правовідносини пов'язані із невиконанням, на думку позивача, умов цивільно-правової угоди, внаслідок чого колегія суддів Судової палати в адміністративних справах, Судової палати у господарських справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що спір не є публічно-правовим, а випливає з договірних відносин і має вирішуватися судами за правилами ЦПК, внаслідок чого провадження у адміністративній справі закрито.

Тобто і раніше три судові палати (адміністративна, господарська, цивільна) вищої ланки судової системи України вважали, що в такого роду спорах позивачем фактично оскаржується правомірність набуття третіми особами права власності на нерухоме майно, яке на думку позивача належить йому на праві власності, а не фактичні адміністративно - управлінські функції державного реєстратора, який приймає рішення і проводить державну реєстрацію, а отже такий спір не має ознак адміністративного та підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства. 

Матеріал по темі: «Підвідомчість спорів щодо оскарження рішення нотаріуса-держреєстратора» 

Разом з тим, 25.04.2017 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-3197а16 щодо оскарження дій державного реєстратора вказала на нижчевикладене: якщо у справі спір про право відсутній, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії Держреєстратора, який у межах спірних правовідносин діє як суб’єкт владних повноважень, то спір є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Отже, Верховний суд, який повинен забезпечити єдність судової практики, не завжди відповідає даному критерію та фактично плутає учасника судових правовідносин при визначенні підвідомчості (підсудності) спорів щодо оскарження рішення нотаріуса-держреєстратора.

Доказом цього є постанова Великої Палати Верховного Суду прийнята того ж дня, тобто 04.04.2018 р. в рамках справи № 826/9928/15 (ЄДРСРУ № 73219835).

Суд вказав, що є недоречним посилання апеляційного адміністративного суду у його рішенні на постанову Верховного Суду України від 14 червня 2016 року у справі № 21-41а16, який, закриваючи провадження в адміністративній справі, мотивував своє рішення тим, що спірні правовідносини у ній пов'язані із невиконанням умов цивільно-правової угоди.

Позовна заява наразі не містить доводів стосовно невиконання умов цивільно-правової угоди, як помилково вважав суд апеляційної інстанції, питання про визнання права на предмет іпотеки позивач перед судом не порушував і своїх вимог цими обставинами не обґрунтовував.

Тобто у цій справі дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії приватного нотаріуса, яка у межах спірних правовідносин діє як суб'єкт владних повноважень.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір у цій справі не є публічно-правовим та не належить до юрисдикції адміністративних судів, а апеляційний суд належним чином не визначив характер спору, суб'єктний склад правовідносин, предмет та підстави заявлених вимог, унаслідок чого дійшов помилкового висновку щодо належності спору до юрисдикції цивільного суду.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.03.2018 року по справі № 619/2019/17 (ЄДРСРУ № 72909615).

ВИСНОВОК: З огляду на вказане вбачається вкрай не зрозумілим до якої ж юрисдикції відноситься такого роду спори, адже підставою позову, а отже й дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії нотаріуса-держреєстратора, однак вони в будь-якому випадку стосуються майнового інтересу і обов'язково будуть впливати на майнові права тієї особи, щодо якої ці реєстраційні дії буде скасовано.

Теги:  оскарження рішення державного реєстратора, нотаріус, держреєстр, нерухоме майно, державний реєстратор, речові права, скасування запису, іпотечне застереження, кредитний, іпотечний договір, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов