Акціонер банку НЕ має право оскаржувати рішення НБУ та ФГВФО

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зміна позицій Верховного суду України щодо правової можливості оскарження акціонером банківської установи рішення Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку. 

Нещодавно, а саме 27.06.2017 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в рамках розгляду справи №21-3739а16 досліджувала питання щодо правової можливості оскарження акціонером банківської установи рішення Національного банку України та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідації банку та дійшла наступного висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав.

Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від 8 березня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції.

На підставі викладеного колегія суддів виходячи з принципу верховенства права та практики Суду чітко вказала, що позивач, який є акціонером, до того ж і власником істотної участі в Банку, має право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його права, зокрема право власності, яке закріплено статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Між тим, вже 24.10.2017 р. в контексті справи №21-1013а17 колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вказала протилежне.

Так, згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною першою статті 2 КАС є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 КАС встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушенні в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011, зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави, відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України, полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод  людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб’єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, статей 2, 6 КАС.

ВАЖЛИВО: Отже, обов’язковою умовою надання правового захисту є наявність відповідного порушення суб’єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Право на захист має особа, стосовно якої суб’єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність.

Таким чином, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Статтею 79 Закону № 2121-ІІІ передбачено, що банк або інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, мають право оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність НБУ чи його посадових осіб.

Відповідно до частини першої статті 72 Закону № 2121-ІІІ НБУ має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки НБУ має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов’язані подавати НБУ затребувану інформацію у визначений ним строк.

Згідно з частиною другою зазначеної статті цього Закону до осіб, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ, належать власники істотної участі у банку та учасники банківських груп.

Водночас згідно з пунктами 12, 13 частини першої статті 73 Закону № 2121-III у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об’єктом перевірки НБУ відповідно до цього Закону, банківського законодавства, законодавства у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення, нормативно-правових актів НБУ, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, застосування іноземними державами або міждержавними об’єднаннями або міжнародними організаціями санкцій до банків чи власників істотної участі у банках, що становлять загрозу інтересам вкладників чи інших кредиторів банку та/або стабільності банківської системи, НБУ адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких, зокрема, належить відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку (віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних).

Таким чином, з аналізу наведених норм можна зробити висновок, що відповідно до Закону № 2121-ІІІ до суб’єктів оскарження рішень та дій НБУ крім банків належать й «інші особи, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ». При цьому норма статті 79 Закону № 2121-ІІІ сформульована у загальному   вигляді – як наділення таких суб’єктів правом на оскарження рішень НБУ без конкретизації предмета оскарження.

Крім того, зі змісту статті 79 Закону № 2121-ІІІ убачається, що в ній не міститься жодних застережень щодо можливості оскарження такими особами лише рішень НБУ, які прямо адресовані цим особам. Тому колегія суддів вважає, що вона поширюється на відносини та випадки, коли рішеннями НБУ порушуються права та законні інтереси також й інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ.

ВАЖЛИВО: Віднесення банків до категорії проблемних або неплатоспроможних, а також відкликання банківської ліцензії та ліквідація банків з підстав, визначених Законом № 2121-ІІІ, є заходами адміністративного впливу НБУ і, водночас, засобами реалізації функцій НБУ щодо банківського нагляду. У зазначених правовідносинах важливі повноваження набуває Фонд, що виконує спеціальні функції.

Так, відповідно до частин першої та другої статті 3 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі – Закон № 4452-VI) Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд є юридичною особою публічного права.

Фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує делеговані законом функції органу державної влади щодо державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб.

Згідно зі статтею 4 Закону № 4452-VI основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку. Фонд підзвітний Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України та НБУ (стаття 5 Закону № 4452-VI). Частиною сьомою статті 3 Закону № 4452-VI передбачено, що взаємодія Фонду з НБУ та органами державної влади здійснюється в межах, визначених цим Законом, іншими актами законодавства. Частиною першою статті 35 цього Закону встановлено, що тимчасовим адміністратором неплатоспроможного банку та ліквідатором банку (крім ліквідації банку за рішенням власників) є Фонд. Здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків Фонд може делегувати призначеній виконавчою дирекцією уповноваженій особі Фонду.

Крім того, статтею 55 Закону № 4452-VI визначена співпраця та координація діяльності між Фондом та НБУ.

Фонд та НБУ співпрацюють з метою забезпечення стабільності банківської системи України і захисту інтересів вкладників та інших кредиторів банків. З цією метою Фонд і НБУ укладають договір про співпрацю, який передбачає засади співробітництва цих установ у процесі регулювання і нагляду за діяльністю банків, застосування до них заходів впливу, інспекційних перевірок банків, здійснення заходів з виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Виходячи зі змісту наведених норм Закону № 4452-VI та спеціальних функцій та завдань діяльності Фонду, колегія суддів дійшла висновку, що нормами чинного законодавства діяльність Фонду спрямована на співпрацю з НБУ.

Водночас згідно з частиною першою статті 36 цього Закону з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії і внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з початку тимчасової адміністрації і до її припинення.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 46 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку припиняються всі повноваження органів управління банку [загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів)] та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Якщо в банку, який ліквідується, здійснювалася тимчасова адміністрація, з дня прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку тимчасова адміністрація банку припиняється. Керівники банку звільняються з роботи у зв’язку з ліквідацією банку.

(!!!) Таким чином, на підставі аналізу змісту Закону № 4452-VI можна дійти висновку, що після введення тимчасової адміністрації всі повноваження виконавчого органу (правління) банку призупиняються, а у разі ліквідації – припиняються. Виходячи з викладеного банк як юридична особа в особі її органів правління позбавлений будь-якої можливості на звернення до суду з позовом про оскарження рішення НБУ, зокрема про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, з метою захисту порушених прав банку (та/або його акціонерів).

Водночас пріоритетними у діяльності Фонду чи уповноваженої особи Фонду, якій делеговано повноваження тимчасового адміністратора банку (ліквідатора) відповідно до норм Закону № 4452-VI, є інтереси НБУ і така діяльність спрямована передусім на співпрацю з останнім, що, своєю чергою, виключає саму можливість на звернення до суду з вимогами щодо визнання протиправними дій НБУ та/або оскарження прийнятих НБУ рішень.

Стаття 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV) встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ, Суд) як джерело права. У свою чергу, стаття 18 Закону № 3477-IV визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду, тобто відповідно до статті 1 цього Закону – практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини.

ЄСПЛ зазначає, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць (справа Brumarescu v. Romania).

Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, передбачає, що закони мають бути чіткими і зрозумілими, закони не повинні бути суперечливими, а у випадку недостатньої чіткості чи суперечливості норм права вони мають тлумачитися на користь невладного суб’єкта.

Іншим важливим елементом верховенства права є гарантія справедливого судочинства. Так, у справі Bellet v. France ЄСПЛ зазначив, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів якого є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права».

Крім того, у справі Camberrow MM5 AD against Bulgaria ЄСПЛ зазначив: «Суд також нагадує, що зневажання правосуб’єктності компанії стосовно того питання, чи є вона «особою», яка безпосередньо постраждала, буде виправданим лише за виняткових обставин, зокрема, коли буде прямо встановлено, що для компанії є неможливим звернення до Суду через органи, створені згідно з її статутом, або – у випадку ліквідації або банкрутства – через її ліквідаторів або конкурсних керуючих» (справа Agrotexim and Others v. Greece).

За таких обставин Суд констатував, що через конфлікт інтересів між Camberrow MM5 AD та його спеціальними керуючими і конкурсними керуючими для самого банку було неможливо подати позов до Суду. Більше того, ЄСПЛ нагадує, що заявник володів суттєвою часткою участі у розмірі 98 % у банку. Він діяв з веденням частини своєї діяльності через банк і, таким чином, мав пряму особисту зацікавленість у предметі заяви (справа G.J. v. Luxembourg). Таким чином, Суд встановив, що за особливих обставин цієї справи заявник може заявляти себе потерпілим від заявлених порушень Конвенції, які порушують права Camberrow MM5 AD.

Відповідно до статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право на вільне володіння своїм майном. Жодна особа не може бути позбавлена свого майна, окрім як в інтересах держави та на умовах, передбачених законодавством і загальними принципами міжнародного права.

Проте викладені вище положення жодним чином не повинні порушувати право Держави приводити у виконання такі закони, які вона вважатиме необхідними з метою контролю використання майна відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків або інших внесків або штрафів.

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права і свободи, визначені у Конвенції, порушено, повинен отримати ефективний засіб правового захисту у національному органі, незважаючи на те, що порушення вчинено особами, які діють в офіційній якості.

За викладених обставин можна зробити висновок, що ЄСПЛ, ухвалюючи рішення у справі Camberrow MM5 AD, дійшов висновку, що акції, якими володіє акціонер, є його майном, і позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав.

Крім того, відповідно до Положення про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, затвердженого постановою НБУ від   8 вересня 2011 року № 306, внаслідок ліквідації Банку ділова репутація позивача втрачає свою бездоганність, у зв’язку з чим він не зможе бути керівником в інших банківських установах, а також позбавлений можливості придбавати банківські установи та розвивати банківський бізнес і продовжувати займатися банківською справою протягом десяти років, що може свідчити про порушення статті 8 Конвенції.

Відповідно до Конституції України основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України [стаття 6 Закону України від 20 травня 1999 року № 679-XIV «Про Національний банк України» (далі – Закон № 679-XIV)].

Згідно зі статтею 7 Закону № 679-XIV НБУ виконує й інші функції, зокрема здійснює банківське регулювання та нагляд на індивідуальній та консолідованій основі.

Банківський нагляд – це система контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими особами, стосовно яких НБУ здійснює наглядову діяльність, законодавства України і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників та кредиторів банку (абзац п’ятий частини першої статті 1 Закону № 679-XIV).

Статтею 55 Закону № 679-XIV встановлено, що головна мета банківського регулювання і нагляду – це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

Отже, НБУ здійснює банківське регулювання та нагляд, метою яких є забезпечення стабільності банківської системи і захисту інтересів вкладників та кредиторів банку.

Відповідно до статті 3 Закону № 2121-ІІІ цей Закон регулює відносини, що виникають під час заснування, реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації банків.

Положення цього Закону та нормативно-правові акти НБУ застосовуються як до банків, так і до філій іноземних банків.

Положення зазначеного Закону застосовуються до представництв іноземних банків, що діють на території України, якщо інше не встановлено міжнародними договорами (угодами), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також до філій українських банків за кордоном та до пов’язаних з банком осіб, визначених статтею 52 Закону № 2121-ІІІ.

Відповідні положення цього Закону поширюються також на окремі зобов’язання і відповідальність інших осіб, діяльність яких пов’язана з функціонуванням банків.

Правління НБУ згідно з вимогами абзацу дев’ятнадцятого пункту 1 статті 15 Закону № 679-XIV приймає рішення про застосування заходів впливу (санкцій) до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється НБУ відповідно до Закону № 2121-III та інших законів України.

Із наведеного нормативного регулювання випливає, що у разі застосування до учасника банківських правовідносин – банку чи осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, одного із заходів впливу, передбачених статтею 73 Закону № 2121-III, то відповідно до положень статті 79 цього Закону такий учасник з урахуванням виду застосованого заходу впливу і свого правового статусу може оскаржити рішення, дії НБУ чи його посадових осіб до суду. Якщо на підставі законодавства виникнуть передумови, за яких особи, названі у статті 79 Закону № 2121-III, не матимуть повноважень (не зможуть) реалізувати своє право на оскарження або існуватиме конфлікт між органом, який перебрав на себе повноваження банку без права оскарження рішень НБУ про застосування заходів впливу, і банком чи іншою особою з кола тих, хто формально має право, але реально не має повноважень оскаржити рішення, дії чи бездіяльність НБУ, таке право надається фізичній чи юридичній особі, яка заявить і обґрунтує, що від рішення НБУ потерпіла, найбільше зазнала негативного впливу на свої майнові та інші права. У сенсі сказаного можна дійти висновку, що це право надається акціонеру банку у виняткових випадках; за умови, коли в такого акціонера акумулюється великий (значний, істотний) пакет акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку та/або, коли він є одноосібним власником всіх чи більшості акцій; за інших подібних критеріїв, за яких акціонер максимально наближається і/або може бути прирівняний до особи, права якої прямо і безпосередньо були порушені діями чи рішенням НБУ. Звідси – така особа не може бути обмежена в реалізації права на захист свого порушеного суб’єктивного права в судовому порядку.

Законодавством не передбачено право акціонера звертатися до суду за захистом прав акціонерного товариства, крім випадків, коли він уповноважений на це відповідним акціонерним товариством, або якщо таке право надається йому статутом акціонерного товариства.

Позовне провадження у цій справі розпочав акціонер ТОВ, яке є власником простих іменних акцій ПАТ«АКБ «Капітал» в розмірі 9,9966 %.

Між тим Суд не заперечує, що оскаржені постанова НБУ та рішення Фонду певним чином стосуються акціонерів ПАТ«АКБ «Капітал», зокрема й позивача. Проте спір у цій справі виник у сфері банківських правовідносин між її учасниками, одним з яких є НБУ, другим – ПАТ«АКБ «Капітал». Заходи впливу НБУ були спрямовані проти ПАТ«АКБ «Капітал» і оскаржити їх в судовому порядку на підставі закону та з урахуванням правозастосовної практики може або ПАТ«АКБ «Капітал», або акціонер, котрий за певними критеріями може бути визнаний потерпілим від дій чи рішень НБУ.

Разом з тим, акціонер з правами і можливостями їх реалізації, подібними до тих, які має позивач, не є і не може бути учасником цих відносин. Рішення НБУ про віднесення банку до категорії неплатоспроможних реально, прямо, безпосередньо чи суттєво не порушує прав такого акціонера, принаймні настільки, щоб набути право на його оскарження.

Отже, зміст суб’єктивного права, про порушення якого стверджується в позовній заяві, міркування, висловлені на їх підтвердження, дійсний характер (природа) дій, які позивачем кваліфікуються як порушення його права на майно, розуміння того, що захист прав та інтересів акціонерів повинен мати на меті саме забезпечення їх дієвості і результативності, і не прагнути інших цілей, дає підстави вважати, що захист заявленого позивачем права знаходиться поза межами правовідносин, які виникли у зв’язку з реалізацією НБУ наданих йому на підставі закону прямих функцій банківського нагляду, в межах яких була прийнята оспорена постанова НБУ.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи наведене, слід зазначити, що позивач, який є акціонером банку, але не є власником істотної участі в ПАТ«АКБ «Капітал», не володіє великим (значним, істотним) пакетом акцій, що надає йому основоположний, вирішальний ступінь впливу на діяльність банку, не може бути визнаний особою, що вправі звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його суб’єктивні майнові права. Не може бути позивачем у спорах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності НБУ й акціонер з незначною кількістю акцій (приміром, меншою за розмір, під яким розуміється термін істотна участь у володінні статутним капіталом банку – 10 і більше відсотків) чи акціонер, якого за рядом подібних до зазначених критеріїв максимально не можна наблизити (прирівняти) до особи, котра прямо і безпосередньо потерпіла від дій чи рішень НБУ.

Таким чином, рішення прийнятті Верховним судом України з різницею в 4 (чотири) місяця суперечать одне одному…

Між тим, на погляд автора, правильним є позиція позивача (акціонера) направлена на доведеність того, що як мінімум позбавлення акціонера можливості отримувати прибуток від таких акцій є порушенням його прав, а отже останній має беззаперечне право звертатись до суду у зв’язку із втручанням органів державної влади в особі НБУ та Фонду у його суб’єктивні майнові права, які охороняються Законом та Конвенцією.

Матеріал по темі: «Акціонер банку має право оскаржувати рішення НБУ та Фонду гарантування»

Теги: ФГВФО, ФГВФЛ, фонд гарантирования, банк, депозит, деньги, гроші, тимчасова адміністрація, кредит, временная администрация, стягнення збанку, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховний суд, судова практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат Морозов

Третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду або клопотання про припинення провадження у справі у зв’язку з наявною арбітражною угодою. 

18.10.2017 року в рамках справи №3-133гс17 судові палати у господарських справах і у цивільних справах Верховного Суду України досліджували питання щодо правової можливості передання спору на розгляд третейського суду у зв’язку з наявною арбітражною угодою.

Так, згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 11 червня 2002 року у справі № 8/231 (№ 3-567к02) за позовом про стягнення грошового внеску до статутного капіталу (спір щодо відновлення первісного стану позивача як акціонера та засновника відповідача), позивач є стороною арбітражного застереження, яке міститься в установчому договорі, тому він повинен був звернутися для вирішення цього спору до арбітражу, передбаченого застереженням, – у Відні, Австрія.  

Постановою Верховного Суду України від 11 квітня 2006 року у справі № 8/348а за позовом про визнання недійсними договорів про блокування акцій та купівлі-продажу цінних паперів припинено провадження у справі з огляду на те, що спір щодо недійсності договору про блокування слід розглядати в контексті арбітражного застереження як такий, що виник у зв’язку з договором купівлі-продажу цінних паперів. Договором купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що всі спори, які можуть виникнути з цього договору або у зв’язку з ним, підлягають передачі на розгляд до Міжнародного комерційного арбітражного суду при Торгово-промисловій палаті України (далі – МКАС при ТПП України).

Між ти забезпечуючи єдність судової практики в цьому питанні, Судова палата у господарських справах і Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходили з нижчезазначеного.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 80 ГПК господарський суд припиняє провадження у справі, якщо сторони уклали угоду про передачу даного спору на вирішення третейського суду.

Статтею 1 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися: спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном; спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода – це угода сторін про передачу до арбітражу всіх або певних спорів, які виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з будь-якими конкретними правовідносинами, незалежно від того, чи мають вони договірний характер, чи ні. Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження в контракті або у вигляді окремої угоди. Арбітражна угода укладається в письмовій формі.

ВАЖЛИВО: Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 визначено, що ч. 2 ст. 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, установлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом спосіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб’єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду за захистом своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України. Держава має забезпечувати захист прав усіх суб’єктів правовідносин, у тому числі в судовому порядку. Право юридичної особи на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених п. 4 ч. 1 цієї статті.

Водночас відповідно до положень ч. 2 ст. 124 Конституції України, ст. ст. 7, 8 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ч. 1 ст. 16 ЦК, ч. 3 ст. 1 ГПК юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі; ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом; кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу; угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

ВИСНОВОК: третейська угода про передання спору на розгляд третейського суду не є відмовою від права на звернення до суду, а є одним із способів реалізації права на захист своїх прав. У зв’язку з викладеним у сторін існує виключно правова можливість, а не обов’язок звертатися до третейського суду. При цьому обмеження права звернення до господарського суду не допускається.

Відсутність взаємної згоди саме сторін спору на його вирішення комерційним судом (арбітражем), оформленої відповідним арбітражним застереженням, незалежно від попередньої домовленості про це, виключає можливість розгляду спору таким судом.

У разі відсутності такого застереження господарський суд зобов’язаний припинити провадження у справі лише за наявності волі обох сторін про розгляд конкретного спору арбітражем, оформленої відповідним зверненням до суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВГСУ від 10.02.2016р. у справі № 910/16939/15. 

Матеріал по темі: «Припинення провадження у справі за наявністю третейського застереження» 

Теги: третейське застереження, арбітражне застереження, підсудність спору, міжнародний комерційний арбітраж, припинення провадження у справі, позивач, відповідач, захист інтересів, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення інфляційних втрат та 3 % річних нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар. 

18.10.2017 року в рамках справи № 3-133гс17 судові палати у господарських справах і у цивільних справах Верховного Суду України досліджували питання щодо правової можливості стягнення на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України інфляційних втрат та 3 % річних нарахованих за період невиконання судового рішення про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.

Суд вказав, що у постановах Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 3-89гс11, від 20 грудня 2010 року у справі № 3-57гс10, від 4 липня 2011 року у справі № 3-65гс11, від 12 вересня 2011 року у справі № 3-73гс11, від 14 листопада 2011 року у справі № 3-116гс11 викладено такі висновки. Чинне законодавство не пов’язує припинення зобов’язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов’язань боржника та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків, тому висновок суду касаційної інстанції про відсутність правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст. 625 ЦК є необґрунтованим.

У постанові Верховного Суду України від 28 березня 2012 року у справі №6-36736вов10 (у порядку перегляду судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами Судовою палатою у цивільних справах) викладено висновок, що індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає. 

Аналогічний висновок викладено в постанові Верховного Суду України від 27 січня 2016 року у справі № 6-771цс15 за позовом про стягнення суми боргу з урахування інфляційних втрат і 3 % річних.

У постанові Верховного Суду України від 15 жовтня 2013 року у справі № 3-30гс13 за позовом про стягнення попередньої оплати, інфляційних втрат і 3 % річних викладено такий висновок. Застосування судами ч. 2 ст. 625 ЦК щодо стягнення з відповідача суми індексу інфляції та 3 % річних є помилковим, оскільки стягнення з постачальника суми попередньої оплати, перерахованої за договором на поставку природного газу, не вважається грошовим зобов’язанням у розумінні ст. 625 ЦК.

У постанові Верховного Суду України від 16 вересня 2014 року у справі № 3-90гс14 за позовом про стягнення штрафів, пені та 3 % річних викладено такий висновок. Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позовних вимог у частині стягнення 3 % річних, суд касаційної інстанції не звернув уваги, що ст. 625 ЦК передбачено можливість стягнення 3 % річних за прострочення саме грошового зобов’язання. Разом із тим, стягнення з відповідача суми попередньої оплати за договором не є наслідком порушення ним грошового зобов’язання, оскільки відповідні дії вчиняються не на виконання взятих на себе грошових зобов’язань, а з інших підстав – повернення сплаченого авансу за непоставлений товар. За своєю суттю обов’язок щодо повернення грошових коштів, отриманих як передоплата, не можна розцінювати як грошове зобов’язання в розумінні ст. 625 ЦК.

У постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-2491цс15 за позовом про стягнення процентів за користування чужими грошовими коштами, 3 % річних та інфляційних втрат за час невиконання судового рішення про стягнення коштів в порядку двосторонньої реституції викладено такі висновки. Стаття 625 ЦК  поширюється на  грошове зобов’язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду.

Отже,  суд вказав, що за своєю правовою природою судове рішення є засобом захисту прав або інтересів фізичних та юридичних осіб.

Разом із тим, відповідно до положень ст. 11 ЦК рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов’язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як  установлено, наприклад, ч. 4 ст. 36, ст.ст. 43, 46, ч. 3 ст. 334, ч. 3 ст. 653 ЦК.

ВАЖЛИВО: Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов’язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов’язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов’язують виникнення зобов’язання саме з набранням законної сили рішенням суду.

Відповідно до ст. 655 ЦК за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Таким чином, договір купівлі-продажу є складним зобов’язанням, що складається з двох поєднаних між собою зобов’язань: по-перше, правовідношення, в якому продавець повинен передати майно, а покупець наділений правом вимагати виконання цього обов’язку; по-друге, правовідношення, в якому покупець зобов’язаний оплатити переданий товар, а продавець має право вимагати від покупця відповідної оплати.

Якщо договором встановлено обов’язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, установлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлено договором, – у строк, визначений відповідно до ст. 530 ЦК. Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати (ст. 693 ЦК).

У справі  даній справі  судами встановлено, що покупець здійснив попередню оплату товару, обумовлену Контрактом, натомість продавець у встановлений строк товар не передав, унаслідок чого особа, якій покупець відступив право вимоги за Контрактом, звернулася до суду з позовом про повернення суми попередньої оплати на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК. Задовольняючи такий позов, суд  стягнув суму попередньої оплати, застосувавши примус з метою захисту права кредитора  на повернення грошових коштів. Суд установив, що боржник допустив порушення обов’язку передати відповідний товар, тобто право кредитора на повернення коштів виникло до прийняття рішення судом. Суд касаційної інстанції  погодився з висновками судів попередніх інстанцій про незастосування до спірних правовідносин положень ч. 2 ст. 625 ЦК, оскільки вимогу про повернення попередньої оплати засновано на положеннях ч. 2 ст. 693 ЦК, а спірне зобов’язання не є грошовим.

(!!!) Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про повернення попередньої оплати, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов’язання, у тому числі грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення.

Предметом позову у даній справі є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК, нарахованих з дата прийняття постанови апеляційним судом до остаточного виконання рішення суду про повернення суми попередньої оплати за непоставлений товар.

Отже, положеннями ст. 625 ЦК  встановлено відповідальність за порушення грошового зобов’язання. Визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

ВАЖЛИВО: Оскільки у справі, яка розглядається, право на повернення грошових коштів виникло у кредитора до звернення до суду внаслідок порушення боржником обов’язку передати кредиторові відповідний товар, це право не становить зміст основного зобов’язання. Грошовим є зобов’язання, що передбачає передачу грошей як предмета договору або їх сплату як ціни договору.

Зобов’язання поставити товар, передати річ, здійснити будівництво тощо не набуває характеру грошового внаслідок ухвалення судового рішення про повернення/стягнення коштів за його невиконання.

Частиною 3 ст. 693 ЦК законодавець передбачив спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов’язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до ст. 536 ЦК від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов’язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

ВИСНОВОК: Ураховуючи викладене, висновки судів у даній справі про те, що зобов’язання з повернення попередньої оплати стало грошовим з дати набрання законної сили рішенням суду є помилковим.

Теги: 3% річних, інфляційні витрати, нарахування процентів, невиконання судового рішення, повернення суми, попередня оплата за товар, 625 ЦК України, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: розшифровка підпису у видаткових накладних

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки не зазначення у видаткових накладних розшифровки підпису особи. Судова практика.

Факт передання товару та, відповідно, набуття права власності на нього, підтверджується видатковими накладними, які використовуються для обліку руху матеріальних цінностей підприємства.

Згідно ст.1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" первинний документ – це документ, який містить відомості про господарську операцію.

Підпунктом 2.1 пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995р. та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995р. за № 168/70, визначено, що первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні" підставою   для   бухгалтерського  обліку  господарських операцій  є  первинні  документи.  Для  контролю  та впорядкування оброблення   даних   на   підставі   первинних  документів  можуть складатися зведені облікові документи. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо – безпосередньо після її закінчення. Первинні документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

ВАЖЛИВО: Вказаний перелік обов'язкових реквізитів кореспондується з пунктом 2.4. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, згідно якого первинні документи повинні мати такі обов'язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Залежно від характеру операції та технології обробки даних до первинних документів можуть бути включені додаткові реквізити: ідентифікаційний код підприємства, установи з Державного реєстру, номер документа, підстава для здійснення операцій, дані про документ, що засвідчує особу-одержувача тощо.

Підпунктом 2.5 пункту 2 згаданого Положення передбачено, що Документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою. Електронний підпис накладається відповідно до законодавства про електронні документи та електронний документообіг. Використання при оформленні первинних документів факсимільного відтворення підпису допускається у порядку, встановленому законом, іншими актами цивільного законодавства. Повноваження на здійснення господарської операції особи, яка в інтересах юридичної особи або фізичної особи - підприємця одержує основні засоби, запаси, нематеріальні активи, грошові документи, цінні папери та інші товарно-матеріальні цінності згідно з договором, підтверджуються відповідно до законодавства. Такі повноваження можуть бути підтверджені, зокрема, письмовим договором, довіреністю, актом органу юридичної особи тощо.

При цьому, слід зазначити, що вимоги наведених норм чинного законодавства щодо правильності оформлення первинних документів, передбачають наявність в документах такого реквізиту, як "інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції" лише альтернативно такому обов'язковому реквізиту, як особистий підпис особи, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

ВИСНОВОК: Наведене свідчить, що не зазначення у видаткових накладних розшифровки підпису особи, що отримала товар, номеру та дати довіреності на отримання товарно - матеріальних цінностей не є безумовною підставою для висновку про позбавлення їх юридичної сили та доказовості, а відтиск печатки підприємства, наявний на первинних документах, є свідченням участі такого підприємства, як юридичної особи у здійсненні певної господарської операції.

Аналогічна правова позиція висловлена Вищим адміністративним судом України від 08.11 2017 р. по справі № К/800/25401/16 (ЄДРСРУ № 70163439) та Вищим господарським судом України від 09.04.2013 року по справі № 5023/5085/12 (ЄДРСРУ № 30568093).

Теги: видаткова накладна, розшифровка підпису, незазначення прізвища у видаткових накладних, налоговые споры, податкові спори, оскарження ППР, налоговое уведомление решение, первинні документи, судова практика, Адвокат Морозов

Підстави та умови для визнання договору оренди землі поновленим

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд України визначив юридичні факти, підстави та умови за наявності яких, договір оренди землі підлягає поновленню. 

18.10.2017 р. в рамках справи №3-948гс17 судова палата у господарських справах Верховного Суду України досліджувала питання щодо поновлення (пролонгацію) договору оренди земельної ділянки.

Відповідно до статті 792 ЦК за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

(!!!) Отже, майнові відносини, що виникають із договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими та, крім загальних норм цивільного законодавства щодо договору, договору найму, регулюються також актами земельного законодавства – Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі».

Частиною 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов’язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк (поновлення договору оренди землі).

ВАЖЛИВО: Орендар, який має намір скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов’язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у строк, встановлений цим договором, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі (частина 2 статті 33 Закону України «Про оренду землі»).

Згідно з частиною 3 статті 33 Закону України «Про оренду землі» до листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.

Як встановлено частиною 4 статті 33 Закону України «Про оренду землі», при поновленні договору оренди землі його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі недосягнення домовленості щодо орендної плати та інших істотних умов договору переважне право орендаря на укладення договору оренди землі припиняється.

Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина 5 статті 33 Закону України «Про оренду землі»).

Таким чином, реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі, передбачена частиною 1 статі 33 Закону України «Про оренду землі», можлива лише за умови дотримання встановленої законом процедури та наявності волевиявлення сторін.

ВАЖЛИВО: Так, для визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі відповідно до частини 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідно встановити такі юридичні факти: 1) орендар належно виконує свої обов’язки за договором; 2) орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; 3) до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; 4) орендодавець протягом місяця не повідомив орендареві про наявність заперечень та своє рішення.

Разом із цим частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» передбачено іншу підставу поновлення договору оренди: у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

У цьому разі закон також вимагає обов’язкового укладення додаткової угоди до договору оренди землі про його поновлення у місячний строк (частина 8 статті 33 Закону України «Про оренду землі»).

(!!!) Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до статті 3 ЦК України, матиме місце при укладенні договору оренди:

- із новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

- у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

- укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об’єкт оренди для власних потреб.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України  від 25 лютого 2015 року по справі № 6-219цс14 (ЄДРСРУ № 42886585).

Більше того, правові наслідки продовження користування майном після закінчення строку договору оренди також встановлено статтею 764 ЦК  та опосередковано нормою частини 4 статті 291 ГК , згідно з якою правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму ЦК .

За змістом статті 764 ЦК якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму (оренди), то за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Таким чином,  стаття 764 ЦК України передбачає такий правовий механізм, як поновлення договору найму, який зводиться по суті до автоматичного продовження попередніх договірних відносин на той самий строк без укладення нового договору за умови, по-перше, що наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, та, по-друге, відсутні заперечення наймодавця протягом одного місяця (Постанова Верховного суду України від 12.10.2016 р. по справі № 395/951/14-ц, (ЄДРСРУ № 62126251).

Відповідно до частини 7 статті 33 Закону України «Про оренду землі» у цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).

Відмова, а також наявне зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено в суді (частина 9 статті 33 Закону України «Про оренду землі»).

ВИСНОВОК: Таким чином, для поновлення договору оренди землі відповідно до частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі» необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користування виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує обов’язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову в поновленні договору оренди землі; сторони укладають додаткову угоду про поновлення договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Отже, стаття 33 Закону України «Про оренду землі» визначає правові підстави поновлення договору оренди землі та фактично об’єднує два випадки поновлення такого договору, обов’язковим в яких є укладення додаткової угоди.

Теги: оренда землі, аренда земельного участка, пролонгація договору оренди землі, поновлення договору, виділення земельної ділянки, орендар, міська рада, письмове повідомлення орендодавця, судова практика, Адвокат Морозов