Необізнаність про смерть спадкодавця, як підстава для поновлення строку прийняття спадщини

Адвокат Морозов (судовий захист)

Незнання спадкоємцем про факт смерті спадкодавця може бути поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини

16 серпня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 638/16540/20, провадження № 61-6761св22 (ЄДРСРУ № 113035744) досліджував питання щодо необізнаності про смерть спадкодавця, як підстава для поновлення строку прийняття спадщини.

У своїй постанові від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17 Верховний Суд вже викладав правовий висновок з приводу того, що необізнаність спадкоємця про наявність заповіту є поважною причиною пропуску строку для прийняття спадщини.

Разом з тим, Верховний Суд у складі колегії суддів різних судових палат Касаційного цивільного суду, дотримуючись підходу, що у питаннях визначення судом додаткового строку для прийняття спадщини, поважними причинами пропуску встановленого законом строку є причини, пов`язані з об`єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення відповідних дій, у своїх постановах від 01 червня 2022 року у справі № 148/1805/20, від 21 квітня 2022 року у справі № 296/12109/18, від 12 квітня 2021 року у справі № 589/1863/13-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 638/17145/17, від 11 листопада 2020 року у справі № 750/262/20, від 25 квітня 2019 року у справі № 761/794/15-ц, від 13 грудня 2018 року у справі № 459/295/16-ц дійшов висновку, що судом, зокрема, не може бути визнана поважною така причина пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як необізнаність особи про відкриття спадщини - якщо у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні.

Умовою звернення особи із заявою про прийняття спадщини є відповідність цієї особи вимогам, встановленим у Книзі шостій ЦК України. У ЦК України (або інших нормативних актах) жодним чином не сказано, що потенційний спадкоємець має моніторити життя та здоров'я спадкодавця (як за законом, так й за заповітом). Отже, сама по собі обізнаність спадкоємця про факт смерті спадкодавця не визначена законом як умова виникнення його права на прийняття ним спадщини - у даному випадку цією умовою є факт смерті спадкодавця як такий.

(!!!) Спадкодавець не є «майном» чи «активом» спадкоємців, яким вони по аналогії із дією принципу «власність зобов'язує» мають цікавитись життям спадкодавця так само як і станом власного майна (активів). Законодавство, у тому числі спадкове, наділяє осіб інструментами реагування на певні взаємостосунки між ними, які можуть знаходити своє вираження у реалізації волі спадкодавця щодо спадкоємців та сприйнятті цієї волі останніми (заповіт, усунення від права на спадкування, відмова від прийняття спадщини, відмова від прийняття спадщини на користь іншої особи тощо), але у широкому розумінні не формує ці стосунки (правовідносини) між особами, не обмежує характер цих стосунків (правовідносин) та не встановлює особам рамки цих стосунків (правовідносин). Зокрема, спадкоємцями можуть бути як особи, які проживали із спадкодавцем (мали тісні родинні зв'язки), так і ті, що не проживали з ним, або взагалі не були пов'язані родинними зв'язками (у тому числі юридичні особи при спадкуванні за заповітом).

Не вбачається підстав говорити про виконання вимог статті 24 Конституції України в умовах формування судової практики, коли один спадкоємець обізнаний про виникнення у нього права спадкування (знає про смерть спадкодавця та відкриття спадщини) та обов'язків, які випливають з цього права та норм ЦК України (у тому числі щодо оформлення спадкових прав) здійснює реалізацію свого права, а інший спадкоємець, який навіть не знає про виникнення у нього такого права, а відтак і про дію зобов'язань, які покладаються на нього ЦК України у зв'язку із оформленням спадщини, дізнавшись про таке право поза межами встановленого законом шестимісячного строку позбавляється взагалі можливості реалізувати своє право.

(!) Також відсутнє логічне пояснення того, чому незнання про заповіт є поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, а незнання про подію, яка взагалі є підставою для спадкування як за заповітом, так і за законом - ні.

У ситуації, коли спадкоємець не знає про факт смерті спадкодавця та виникнення у нього певних обов'язків у разі свідомого прийняття або відмови від прийняття спадщини, дії будь-якого іншого спадкоємця, який вживає заходів для того, щоб зазначений спадкоємець і не міг дізнатися про відповідний факт з метою усунення його від спадкування, мають ретельно вивчатися судами, а узагальнений висновок про те, що не знання про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску строку на подання заяви про прийняття спадщини, перетворюється на підставу зняття з суду обов'язку відповідного дослідження обставин справи та інструмент потурання судом такій недобросовісній особі у порушенні вимоги правових норм, зокрема статті 13 ЦК України. А відтак, такий підхід не відповідає завданню суду, викладеному у частині першій статті 2 Закону про судоустрій.

Вирішуючи питання про поважність причин пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини суд має виходити з того, що відсутність обізнаності про законні підстави виникнення відповідного права та, як наслідок, початку строку його реалізації, передбаченого законом, за своєю суттю є умовою, яка виключає можливість реалізації цього права, а тому дійсно відсутні підстави говорити, що це є обставина, яка створює об'єктивні, непереборні або істотні труднощі у поданні заяви про прийняття спадщини. Об'єктивні, непереборні або істотні труднощі можуть виникати у спадкоємця, який знає про факт смерті спадкодавця, у зв'язку з чим знає (має знати) про наявність у нього певного строку для прийняття його спадщини, але зіштовхується з певними обставинами, які йому заважають це зробити. У цьому випадку суд оцінює характер цих обставин. Незнання ж про смерть спадкодавця - це не факт, який підтверджує відповідні труднощі, а факт, який за своєю суттю вказує на неможливість подання заяви про прийняття спадщини до моменту, коли особа дізнається про смерть спадкодавця.

Не можна застосовувати відповідальність у вигляді позбавлення права отримати спадщину за невиконання умови закону (подання заяви про прийняття спадщини у встановлений строк) до особи, яка не знала про виникнення обставини, яка передбачає виникнення у неї такого права на отримання спадщини та обов'язку вчинити певні дії для цього. Простіше кажучи - не можна не виконати те, про що навіть не знав.

А тому є безпідставним та таким, що не виконує завдання Конституції України, ЦК України та судочинства підхід, що незнання про смерть спадкодавця не є поважною причиною пропуску строку звернення із заявою про прийняття спадщини та ототожнення цього факту із об'єктивними, непереборними або істотними труднощами у поданні цієї заяви.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд вважає необхідним відступити від зазначеного висновку щодо застосування частини третьої статті 1272 ЦК України у контексті добросовісної необізнаності спадкоємця про смерть спадкодавця, викладеного у постановах Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 148/1805/20, від 21 квітня 2022 року у справі № 296/12109/18, від 12 квітня 2021 року у справі № 589/1863/13-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 638/17145/17, від 11 листопада 2020 року у справі № 750/262/20, від 25 квітня 2019 року у справі № 761/794/15-ц, від 13 грудня 2018 року у справі № 459/295/16-ц та передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

ВИСНОВОК (попередній): Незнання спадкоємцем про факт смерті спадкодавця, у тому числі через приховування цього факту від спадкоємця іншими спадкоємцями, може бути поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, якщо цей необізнаний спадкоємець діє добросовісно та з моменту отримання інформації про смерть спадкодавця у розумні строки (які не повинні перевищувати шести місяців) звертається до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

 

Матеріал по темі: «Чи вправі Кабмін визначати інші правила щодо строку прийняття спадщини?»

 

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Відсутність свідоцтва про право на спадщину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність свідоцтва про право на спадщину, як підстава для не погашення заборгованості кредитору спадкодавця

Основним нормативно-правовим актом, що містить загальні положення про спадкове право є Цивільний кодекс України (ЦКУ). Також спадкові питання регулюються Законом України «Про нотаріат» та Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 №296/5 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22.02.2012 №282/20595).

Статтею 1216 ЦКУ визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1218 ЦКУ визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно статті 1221 ЦКУ місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходження основної частини рухомого майна. В особливих випадках місце відкриття спадщини встановлюється законом.

Частинами 1, 2 статті 1268 ЦКУ визначено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням.

Частинами 1, 2 статті 1269 ЦКУ визначено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто.

Статтею 1296 ЦКУ визначено таке: 1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. 2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. 3. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

При цьому стаття 1297 ЦКУ визначає таке: 1. Спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є майно та/або майнові права, які обтяжені, та/або нерухоме майно та інше майно, щодо якого здійснюється державна реєстрація, зобов`язаний звернутися до нотаріуса або в сільських населених пунктах - до уповноваженої на це посадової особи відповідного органу місцевого самоврядування за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на таке майно. 2. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається на ім`я кожного з них, із зазначенням імені та частки у спадщині інших спадкоємців.

Пунктами 4.9 та 4.10 вищезгаданого Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлено, що свідоцтво про право на спадщину видається на підставі заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, після закінчення шести місяців з дня відкриття спадщини, а у випадках, передбачених частиною другою статті 1270, статтею 1276 ЦКУ - не раніше зазначених у цих статтях строків. Видача свідоцтва про право на спадщину спадкоємцям, які прийняли спадщину, ніяким строком не обмежена.

У постановах Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №903/565/16, від 16.01.2019 у справі №920/566/16, від 19.05.2023 у справі №915/1031/21 (ЄДРСРУ № 111035935) наведена правова позиція, згідно із якою законодавство не обмежує право спадкоємців на оформлення свідоцтва певними строками. Спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право звернутися із заявою про одержання свідоцтва у будь-який час після прийняття спадщини. Оформлення свідоцтва є правом, а не обов`язком спадкоємців. Факт неоформлення спадкових прав не тягне за собою втрату права на спадкове майно, якщо воно було прийнято у встановлений законом строк і встановленим законом способом, а лише обмежує його право на розпорядження спадщиною.

Враховуючи вищенаведене, прийняття спадщини залежить виключно від волі спадкоємця, який завжди має вибір і на власний розсуд вирішує приймати йому спадщину чи ні. У випадку прийняття спадщини не допускається прийняття спадщини з умовою чи застереженням, тобто не можна прийняти лише якусь частину майна, що входить до складу спадщини, а від іншої частини відмовитися взагалі чи прийняти її під якоюсь умовою. Спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Окрім того, якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, спадкоємець зобов`язаний зареєструвати право на спадщину в органах, які здійснюють державну реєстрацію нерухомого майна, оскільки право власності на нерухоме майно виникає у спадкоємця саме з моменту державної реєстрації цього майна.

Відповідно до ч.ч. 2, 3 ст.1281 ЦК України кредиторові спадкодавця належить пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, не пізніше шести місяців з дня одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину на все або частину спадкового майна незалежно від настання строку вимоги. Якщо кредитор спадкодавця не знав і не міг знати про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину, він має право пред`явити свої вимоги до спадкоємця, який прийняв спадщину, протягом шести місяців з дня, коли він дізнався про прийняття спадщини або про одержання спадкоємцем свідоцтва про право на спадщину.

ВИСНОВОК: Відповідно до приписів чинного цивільного законодавства право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (частина третя статті 1223 ЦК України), спадщина належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини незалежно від часу прийняття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України), а відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

 

Матеріал по темі: «Відсутність свідоцтва про смерть спадкодавця, як підстава для неприйняття спадщини»

 

 

Теги: спадок, свідоцтво на спадщину, відсутність свідоцтва, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Стягнення кредитної заборгованості зі спадкоємця боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості та обмеження щодо стягнення кредитної заборгованості зі спадкоємця боржника

04 липня 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 570/3891/14, провадження № 14-44цс22 (ЄДРСРУ № 112406150) досліджувала питання щодо особливостей та обмежень при стягнення кредитної заборгованості зі спадкоємця боржника.

Статтями 1216, 1217 ЦК України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Спадкування як перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (стаття 1216 ЦК України), є підставою для універсального правонаступництва у цивільних правовідносинах.

У випадку смерті боржника за кредитним договором його права й обов`язки за цим договором переходять до спадкоємців, які зобов`язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину (частина перша статті 1282 ЦК України).

Отже, у разі смерті позичальника за кредитним договором за наявності спадкоємців відбувається заміна боржника в основному зобов`язанні, який несе відповідальність у межах вартості майна, одержаного у спадщину.

Наведений висновок повністю узгоджується із сталою судовою практикою, викладеною, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 17 квітня 2013 року у справі № 6-18цс13 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19).

ВИСНОВОК: Отже,  у суду відсутні підстави покладати на спадкоємця боржника додаткову відповідальність за кредитним договором і стягувати кредитну заборгованість поза межами вартості майна, одержаного у спадщину.

 

Матеріал по темі: «Право спадкування на стягнення штрафних санкцій (пені)»

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Чи вправі Кабмін визначати інші правила щодо строку прийняття спадщини?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зупинення перебігу строку на прийняття спадщини та можливість в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Згідно ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з дня відкриття спадщини і протягом якого відповідно до ст.1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-ІХ, у з`язку з військовою агресією російської федерації проти України, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, та у подальшому неодноразово продовжувався і триває до сьогодні.

Відповідно до пункту 3 постанови Кабінету Міністрів України № 164 від 28.02.2022 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» установлено, що на час воєнного стану перебіг строку для прийняття спадщини або відмови від її прийняття зупиняється. Свідоцтво про право на спадщину видається спадкоємцям після закінчення строку для прийняття спадщини.

Однак, Верховний Суд у постанові від 25.01.2023 у справі № 676/47/21 дійшов висновку, що законодавець як у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України, не передбачає допустимості існування такої конструкції як "зупинення перебігу строку на прийняття спадщини" та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини, а пункт 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 164 "Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану" суперечить статтям 1270, 1272 ЦК України, а тому не підлягає застосуванню. Даний висновок в силу положень частини шостої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", ч.4 ст.263 ЦПК України підлягає врахуванню іншими судами при застосуванні таких норм права.

Більше того, у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22) зазначено, що «у доктрині приватного права зауважується, що ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів (як кодифікованих, так і інших (поточних)). Одночасно слід визнати існування ієрархії між ЦК як кодифікованим законом та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі) (див. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Харків: ЕКУС, 2020. - С. 45). Стосовно виміру ієрархії актів цивільного законодавства по горизонталі, то в статті 4 ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України (див. рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України (див. постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2023цс15), Великою Палатою Верховного Суду (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188 цс 20).

Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини. Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами, як: акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням ЦК України, або іншому закону, мають застосовуватися відповідні положення ЦК або іншого закону. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2019 року в справі № 490/7071/16-ц (провадження № 61-25815св18)».

Тлумачення зазначених вище норм ЦК України, з урахуванням виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, свідчить, що: правила щодо строку на прийняття спадщини (початок перебігу, наслідки спливу) регулюються Цивільним кодексом України, який прийнятий Верховною радою України і є основним актом цивільного законодавства України.

Строк на прийняття спадщини по своїй сутності є присічним (ст. 1270, 1272 ЦК України), оскільки його сплив призводить до того, що спадкоємець вважається таким, який не прийняв спадщину. Тобто сплив строку «присікає» право на прийняття спадщини. Проте в законі, вочевидь з урахуванням сутності права на прийняття спадщини як майнового, передбачена можливість: за згодою самих спадкоємців, що прийняли спадщину, подати заяву про прийняття спадщини (ч. 2 ст. 1272 ЦК України); для спадкоємця звернутися з позовною вимогою та за наявності поважної причини суд визначає додатковий строк на прийняття спадщини (ч. 3 ст. 1272 ЦК України); законодавець як у статті 1270 ЦК України, так і в інших нормах ЦК України, не передбачає допустимості існування такої конструкції як «зупинення перебігу строку на прийняття спадщини» та можливості в постанові Кабінету Міністрів України визначати інші правила щодо строку на прийняття спадщини;

ВИСНОВОК: Отже, п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 164 «Деякі питання нотаріату в умовах воєнного стану» суперечить ст. 1270, 1272 ЦК України, а тому не підлягає застосуванню.

 

Матеріал по темі: «Прийняття спадщини із-за кордону»

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Особливості визнання заповіту нікчемним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду щодо правової можливості визнання заповіту нікчемним

28 лютого 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 205/8049/20, провадження № 61-10163св22 (ЄДРСРУ № 109242084) досліджував питання щодо правової можливості визнання заповіту нікчемним за рішенням суду.

Згідно із статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

За змістом статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Заповіт як остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому призначений вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців, позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження, які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.

При цьому, право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та стаття 1234 ЦК України).

(!!!) Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх зміну, скасування.

Усі наведені правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.

Свобода заповіту передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача.

Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Юридична природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).

Правова природа цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній правочин, що тягне відповідні правові наслідки.

Відповідно до статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу.

Відповідно до вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до вимог статті 1257 ЦК України.

Аналіз норм Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення.

Так, у частині першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.

Зміст частини першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249, 1253 ЦК України.

Аналіз цих статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з нотаріальним посвідченням.

Проте допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх застосування.

Ці обставини в сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.

Водночас наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до порядку посвідчення заповіту.

ВАЖЛИВО: Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення - різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України, посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України); іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій - шостій статті 1252 ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, (провадження № 14-651цс18).

У постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18) зазначено, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

ВИСНОВОК: З огляду на викладене вбачається, що позовна вимога про визнання заповіту нікчемним (окрім складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення) не є належним способом захисту прав, а тому задоволенню не підлягає.

 

 

Матеріал по темі: «Кому подати заяву про прийняття спадщини, якщо заявник за знаходиться за кордоном?»

 

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов