Судова практика Верховного суду щодо правової можливості визнання заповіту
нікчемним
28 лютого 2023
року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного
цивільного суду в рамках справи № 205/8049/20,
провадження № 61-10163св22 (ЄДРСРУ № 109242084) досліджував питання щодо
правової можливості визнання заповіту нікчемним за рішенням суду.
Згідно із
статтею 1216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) спадкуванням є
перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла
(спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу
спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент
відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК
України).
Відповідно до
статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
За змістом
статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на
випадок своєї смерті.
Заповіт як
остання воля особи стосується її розпоряджень на випадок смерті і тому
призначений вирішувати важливі для особи питання щодо призначення спадкоємців,
позбавлення спадкоємців за законом права спадкування, визначення обсягу
спадщини, що має спадкуватися за заповітом, встановлювати інші розпорядження,
які відповідають заповіту та вимогам законодавства про спадкування.
При цьому,
право дієздатної фізичної особи на заповіт, як і будь-яке суб`єктивне цивільне
право, здійснюється нею вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 та
стаття 1234 ЦК України).
(!!!) Право на заповіт може бути реалізоване протягом всього життя особи і
включає як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і право на їх
зміну, скасування.
Усі наведені
правомочності заповідача у сукупності із засобами їх правової охорони та
захисту є здійсненням свободи заповіту, яка є принципом спадкового права.
Свобода заповіту
передбачає особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного
волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій
охороні і після смерті заповідача.
Свобода
заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також
необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.
Юридична
природа заповіту ґрунтується на його законодавчому визначенні як особистого
розпорядження фізичної особи на випадок смерті (стаття 1233 ЦК України).
Правова природа
цього розпорядження визначається судовою практикою як односторонній
правочин, що тягне відповідні правові наслідки.
Відповідно до
статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням
місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем.
Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до
частини четвертої статті 207 цього Кодексу.
Відповідно до
вимог статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний
заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.
Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за
допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути
вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні
вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при
свідках.
Заповіт має
бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами,
визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами,
зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації у
Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.
Заповіт,
складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з
порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним відповідно до
вимог статті 1257 ЦК України.
Аналіз норм
Книги шостої ЦК України свідчить, що її нормами визначені вимоги до особи
заповідача (стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК
України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку
його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких
законодавцем визначені і наслідки їх порушення.
Так, у частині
першій статті 1257 ЦК України встановлено правило про нікчемність
заповіту, складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи заповідача, а
також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення.
Зміст частини
першої статті 1257 ЦК України у смисловому зв`язку з іншими нормами дає
підстави вважати, що порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише
ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, зокрема у статтях 1247-1249,
1253 ЦК України.
Аналіз цих
статей дає змогу констатувати, що законодавець висуває такі вимоги до форми заповіту: письмова з
нотаріальним посвідченням.
Проте
допускаються й інші способи посвідчення заповіту, враховуючи численні
обставини, які законодавець покладає в основному для можливості їх
застосування.
Ці обставини в
сукупності свідчать про те, що вони беруться до уваги як об`єктивні перешкоди
для запрошення нотаріуса посвідчити заповіт.
Водночас
наведені у зазначених вище статтях правові механізми доводять, що вони
розраховані на те, щоб остання воля заповідача була виражена вільно і не
виникло б жодного сумніву в цьому. Саме тому вони можуть бути віднесені до
порядку посвідчення заповіту.
ВАЖЛИВО: Отже, форма заповіту має бути письмова, а порядок його посвідчення -
різний: насамперед нотаріусом з додержанням вимог статей 1248, 1249 ЦК України,
посадовою особою органів місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України);
іншими посадовими особами, зазначеними у частинах першій - шостій статті 1252
ЦК України, з додержанням вимог частини сьомої цієї статті.
Якщо право чи
інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач,
може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за
захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб
захисту неналежним і відмовляє у позові.
Такі правові
висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня
2019 року у справі № 331/6927/16-ц,
(провадження № 14-651цс18).
У постанові
Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі №
759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18) зазначено, що нікчемним є той
правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним
не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність
правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона
існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така
пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є
недійсним».
У постанові
Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено
висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не
є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення
порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За
наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін
якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє
відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши
відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує
обставину нікчемності правочину.
У постанові
Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19)
зазначено, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний
спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність
встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого
правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті
215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто
якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є
належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо
правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша
заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та
у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення
норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності
правочину.
ВИСНОВОК: З огляду на викладене вбачається, що позовна вимога про визнання заповіту
нікчемним (окрім складеного з порушенням вимог ЦК України щодо особи
заповідача, а також заповіту, складеного з порушенням вимог щодо його форми та
посвідчення) не є належним способом захисту прав, а тому задоволенню не
підлягає.
Матеріал по
темі: «Кому подати заяву про прийняття
спадщини, якщо заявник за знаходиться за кордоном?»
Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини,
порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус,
суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом,
частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар