Притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування майнової шкоди є деліктною відповідальністю, а тому причино-наслідковий зв'язок є необхідною умовою для її відшкодування.

21 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/31/18 (ЄДРСРУ № 78807905) досліджував питання відшкодування майнової шкоди.

Суд вказує, що відшкодування майнової шкоди за своєю правовою природою є відшкодуванням позадоговірної шкоди, тобто деліктною відповідальністю.

Відповідно до ст.ст. 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

На відміну від загальної норми ст. 1166 ЦК України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми ст. 1173 ЦК України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини органу державної влади та його посадової або службової особи.  

(!!!) Таким чином, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій чи бездіяльності цього органу чи його посадових або службових осіб, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями чи бездіяльністю і заподіяною шкодою.

Відсутність хоча б одного з цих елементів виключає цивільну відповідальність за заподіяну шкоду.

Саме на позивача покладається обов'язок довести наявність шкоди (її розмір), протиправність (незаконність) поведінки органу державної влади та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяною шкодою.

Причинний зв'язок між протиправною поведінкою і шкодою полягає в тому, що протиправна поведінка завжди передує в часі шкідливому результату, що настав;   шкідливий результат є наслідком саме цієї протиправної поведінки.

Разом з тим, Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 березня 1992 № 6 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" зазначив, що "розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що ... шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи, а коли це було наслідком дії джерела підвищеної небезпеки, незалежно від наявності вини".

Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, заподіяною потерпілому, є обов'язковою умовою настання відповідальності.

Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку заподіяну шкоду, а тільки за ту шкоду, яка заподіяна його діями.

Відсутність причинного зв'язку означає, що шкода заподіяна не діями заподіювача, а викликана якимись іншими обставинами.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду 08.05.2018 у справі № 920/316/17 (ЄДРСРУ № 74160404).

Окремо необхідно звернути увагу на постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19 грудня 2018 року по справі № 910/22630/17 (ЄДРСРУ № 78750101) та постанову Верховного суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2018 року по справі № 761/7165/15, провадження № 61-4305св18 (ЄДРСРУ № 78472011) суть яких зводиться до того, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №910/23967/16, яка була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду з метою забезпечення сталості та єдності судової практики щодо питання відшкодування шкоди, завданої органами державної влади, а саме визначення суб'єкта, який повинен бути відповідачем у справах за позовами про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, його службовою або посадовою особою та формулювання резолютивної частини судових рішень у таких справах.

За результатами розгляду справи №910/23967/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (ч. 2 ст. 2 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

ВАЖЛИВО: Отже, відповідачем є держава, яка бере участь у справі через відповідні органи державної влади (дії якого, за позовними вимогами, призвели до завдання шкоди позивачу), Державна казначейська служба України (орган, який відповідно до закону здійснює повернення коштів з бюджету).

Відповідно до підпункту 2 пункту 35 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого Постановою КМУ 03.08.2011 №845 (у редакції Постанови КМУ 30.01.2013 №845, далі - Порядку) - казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації) шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

Пунктом 36 Порядку передбачено, що у разі здійснення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку стягувачі подають документи, зазначені в пункті 6 цього Порядку, до органу Казначейства за місцезнаходженням органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду. Орган Казначейства повідомляє зазначеному органу протягом п'яти робочих днів після надходження документів про їх надходження.

Таким чином, територіальний орган Державної казначейської служби України є уповноваженим державою органом, що здійснює списання коштів державного бюджету на виконання судових рішень про відшкодування шкоди, заподіяної юридичним особам, внаслідок незаконних дій (бездіяльності).

Матеріал по темі: «Відшкодування матеріальної шкоди завданою судовою владою»

Теги: відшкодування матеріальної шкоди, належний відповідач, шкода завдана органами державної влади, підсудність, судова практика, майнова відповідальність, Адвокат Морозов

Відшкодування матеріальної шкоди завданою судовою владою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позовна заява про відшкодування завданої суддею матеріальної шкоди не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а належним відповідачем є Держава.

10 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091св17, ЄДРСРУ № 71498435) при досліджені питання щодо відшкодуванням завданої суддею матеріальної шкоди фактично підтвердив раніше сформовану правову позицію висловлену Верховним судом України.                                                                                                                 

Такий висновок суду відповідає положенням ст. ст. 56, 126, 129 Конституції України, а також роз'ясненням, наданим судом у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади», у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів».

Зазначене також відповідає вимогам ст. ст. 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до ст. 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.

Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

Аналогічну позицію висловлено у п. 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

ВИСНОВОК: За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року № 6-3139цс16.

Більше того, згідно з п. 5.1. Європейської хартії про закон «Про статус суддів» прийнятої Радою Європи 10  липня 1998  р. у випадку невиконання суддею одного із своїх обов'язків, чітко визначених законом, він може підлягати санкції лише на підставі рішення за пропозицією, рекомендацією або згодою комітету або органу, принаймні половина складу якого обрані судді.

В свою чергу п.  5.2 Хартії вказує, що відшкодування збитків за шкоду, заподіяної неправомірно в результаті рішення або поведінки судді при виконанні ним його посадових обов’язків, гарантується державою.

Між тим, в Законі може бути передбачено право держави вимагати від судді в судовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше встановлених розмірів, у випадку грубого порушення правил, які регулюють виконання суддівських обов’язків.

Теги: відшкодування завданою суддею матеріальної шкоди, належний відповідач, шкода завдана органами судової влади, підсудність, судова практика, позов на суддю, відповідальність судді, Адвокат Морозов

Підвідомчість: стягнення шкоди фізичною особою з державного органу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Питання відмінності цивільно-правового від публічно-правового спору в контексті стягнення шкоди суб’єктом приватного права – фізичною особою з органу державної влади. 

23.08.2017 р. Верховним судом України в рамках справи № 6-1114цс17 в черговий раз досліджувалось питання відмінності цивільно-правового від публічно-правового спору в контексті стягнення шкоди суб’єктом приватного права – фізичною особою з органу державної влади.

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої  статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

ВАЖЛИВО: З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб'єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 05.07.2017 р. в контексті справи № 6-1094цс17, від 10.07.2017 р. в рамках справи № 6-1113цс17 та від  12.07.2017 р. в справі № 6-1096цс17 та вказана в ч. 2 п. 21 Постанови пленуму ВССУ від 01.03.2013 р. № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

ВИСНОВОК: Оскільки  невиплата грошових коштів, це фактичне завдання шкоди, тобто порушення цивільного права заявника, то такий спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, з огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб’єктом приватного права – фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, хоч в спорі й бере участь суб’єкт публічного права (висновок ВСУ від 16.08.2017 р. у справі № 6-782цс17).

Теги: підсудність, підвідомчість, цивільно-правовий спір, адміністративна юрисдикція, суб’єкт владних повноважень, управлінські функції, вертикальна підпорядкованість, владне підпорядкування, судовий захист, Адвокат Морозов

Підвідомчість: публічно-правовий або цивільно-правовий спір

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення підвідомчості та підсудності спору:  питання відмінності цивільно-правового від публічно-правового спору. 

05.07.2017 р. Верховним судом України в контексті справи № 6-1094цс17 досліджувалось питання відмінності цивільно-правового від публічно-правового спору, а звідси правильне визначення підвідомчості та підсудності спору. 

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм процесуального права, а саме статей 1, 15 ЦПК України, статей 2, 3, 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходила з нижчевикладеного.

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої  статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

ВАЖЛИВО: Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування та суб'єктом приватного права - фізичною особою, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом права не публічного, а цивільного, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб'єкт публічного права.

ВИСНОВОК: не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб’єктом владних повноважень) як суб’єктом публічного права та суб’єктом приватного права – фізичною особою, в якому управлінські дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у спорі бере участь суб’єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовано нормами цивільного та адміністративного права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 10.07.2017 р. в рамках справи № 6-1113цс17 та від  12.07.2017 р. в справі № 6-1096цс17 та вказана в ч. 2 п. 21 Постанови пленуму ВССУ від 01.03.2013 р. № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

Теги: підсудність, підвідомчість, цивільно-правовий спір, адміністративна юрисдикція, суб’єкт владних повноважень, управлінські функції, вертикальна підпорядкованість, владне підпорядкування, судовий захист, Адвокат Морозов

Підсудність спору фізичної особи з суб'єктом владних повноважень

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підсудність (підвідомчість) судового спору між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб’єктом владних повноважень) як суб’єктом публічного права та фізичною особою як суб’єктом приватного права, в якому управлінські дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи. 

10.07.2017 р. в рамках справи № 6-1113цс17 Верховним судом України досліджувалось питання щодо підсудності (підвідомчості) судового спору між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб’єктом владних повноважень) як суб’єктом публічного права та фізичною особою як суб’єктом приватного права, в якому управлінські дії суб’єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної особи.

Відповідно до статті 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (стаття 17), Господарським процесуальним кодексом України (далі – ГПК України) (статті 1, 12), Кримінальним процесуальним кодексом України або Кодексом України про адміністративні правопорушення віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Згідно з пунктами 1, 5 частини другої  статті 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності, а також спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

ВАЖЛИВО: Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення – публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

(!!!) Отже, основною визначальною рисою адміністративних правовідносин є владне підпорядкування однієї сторони цих відносин іншій стороні. Сторони в адміністративному спорі ще до його виникнення повинні перебувати у відносинах вертикального підпорядкування.

З огляду на положення статей 1 та 15 ЦПК України, статті 2 КАС України не вважається публічно-правовим і розглядається у порядку цивільного судочинства спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування як суб’єктом публічного права та фізичною особою як суб'єктом приватного права, в якому фізична особа звернулася до суду за захистом не публічного, а цивільного права, зокрема права на відшкодування завданої шкоди. У такому випадку це спір про цивільне право, незважаючи на те, що у ньому бере участь суб'єкт публічного права.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 12 липня 2017 року в справі № 6-1096цс17 та вказана в ч. 2 п. 21 Постанови пленуму ВССУ від 01.03.2013 р. № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ».

ВИСНОВОК: Таким чином, під час вирішення питання про відкриття провадження у справі,  суд має з'ясувати, чи  є спір приватноправовим або публічно-правовим; чи виник спір із відносин, урегульованих нормами цивільного права, чи пов'язані ці відносини зі здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав; чи виник спір щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень при реалізації ним управлінських функцій у сфері відповідних правовідносин.

Теги: підсудність, підвідомчість, цивільно-правовий спір, адміністративна юрисдикція, суб’єкт владних повноважень, управлінські функції, вертикальна підпорядкованість, владне підпорядкування, судовий захист, Адвокат Морозов

Самочинно збудоване нерухоме майно: знесення або визнання право власності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття усіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності.

19.04.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу №6-129цс17 виходила з нижчевикладеного.

У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в частині першій статті 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об’єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо цей об’єкт:

1) збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети;

2) збудований без належного дозволу чи належно затвердженого проекту;

3) збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об’єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З контексту частин третьої та четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

(!!!) Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об’єкті нерухомості (Правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 02.12.2015 р. у справі N 6-1328цс15).

Будівництво вважається правомірним, якщо власник земельної ділянки чи землекористувач або інша особа одержали у встановленому містобудівельним законодавством порядку дозвіл на забудову.

ВАЖЛИВО: За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

З урахуванням змісту статті 376 ЦК України в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 цього Кодексу вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту такого порушення самочинною забудовою.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 3, 15, 16 ЦК України та статті 3 ЦПК України.

(!!!) Таким чином, суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, – вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Відповідно до частини сьомої статті 376 ЦК України у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного  порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов’язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво.

Збудований об’єкт нерухомості може бути знесений особою, яка здійснила самочинне будівництво, або за її рахунок лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених частинами четвертою та сьомою статті 376 ЦК України:

а) якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, що здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці;

б) якщо така забудова порушує права інших осіб;

в) якщо проведення перебудови об’єкта є неможливим;

г) особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, відмовляється від проведення перебудови відповідно до прийнятого судом рішення. 

(!!!) Знесення самочинного будівництва є крайньою мірою і можливе лише за умови вжиття всіх передбачених законодавством України заходів щодо реагування та притягнення винної особи до відповідальності (п.22 Постанова Пленуму ВССУ від 30.03.2012  № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)»).

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду України від 15.11.2016 р. у справі №21-1959а16.

ВИСНОВОК: Знесення нерухомості, збудованої з істотним відхиленням від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, з істотним порушенням будівельних норм і правил (у тому числі за відсутності проекту), допустиме лише за умови, якщо неможливо здійснити перебудову нерухомості відповідно до проекту або відповідно до норм і правил, визначених державними правилами та санітарними нормами, або якщо особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від такої перебудови.

Захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння, передбачений статтею 391 ЦК України.

Згідно з положеннями цієї статті власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України, навіть якщо ці порушення не пов’язані з позбавленням володіння.

Підставою для подання позову згідно з цією нормою є вчинення третьою особою перешкод власнику, посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей.

Право власності має захищатися лише при доведеності самого факту його порушення із застосування наслідків, в тому числі і звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою.   

Крім того, вирішуючи питання про знесення нерухомого майна, суди в кожному випадку з’ясовують, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню, чи не вплине знесення окремих конструктивних елементів будинку на його міцність і безпечність. За необхідності з’ясування питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань, суд має право призначити експертизу. 

У даній справі місцевий суд, зобов’язав знести частину самочинно збудованого будинку, однак залишив поза увагою опис цього об’єкта, не вказав, які саме приміщення слід знести, їх площу, площу самої будови та якого року вона споруджена, чи спірний об’єкт можна відокремити від інших споруд та чи не вплине знесення окремих його частин на міцність і безпечність самого будинку.

(!!!) Невстановлення вказаних обставин унеможливлює виконання такого рішення.

Що стосується визнання право власності то судова практика одноголосно вказує, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником, при цьому в особи, що здійснила будівництво, повинен бути в наявності належний дозвіл та належно затверджений проект, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об’єкті нерухомості.

P.s. Спір за позовом ДАБІ про зобов’язання знесення самочинного будівництва не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. (матеріал по темі: «Юрисдикційна підсудність спору про знесення самочинного будівництва»)

Теги: самочинне будівництво, знесення самострою, підсудність, знесення самочинного будівництва, узаконення самовільного будівництва, орган державного архітектурно-будівельного контролю, припис, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов