Конфлікт інтересів депутата місцевої ради при виділенні земельної ділянки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Конфлікт інтересів одного з депутатів місцевої ради при виділенні земельної ділянки у приватну власність

Підставою набуття земельної ділянки у власність із земель державної чи комунальної власності є відповідне рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання корупції» близькі особи - особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом і мають взаємні права та обов`язки із суб`єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов`язки яких із суб`єктом не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також - незалежно від зазначених умов - чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб`єкта.

Статтею 35 Закону України «Про запобігання корупції» передбачено, що правила врегулювання конфлікту інтересів в діяльності Президента України, народних депутатів України, членів Кабінету Міністрів України, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, суддів, суддів Конституційного Суду України, голів, заступників голів обласних та районних рад, міських, сільських, селищних голів, секретарів міських, сільських, селищних рад, депутатів місцевих рад визначаються законами, які регулюють статус відповідних осіб та засади організації відповідних органів.

Разом з тим у частині другій статті 35 Закону України «Про запобігання корупції» зазначено, що у разі виникнення реального чи потенційного конфлікту інтересів у особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, прирівняної до неї особи, яка входить до складу колегіального органу (комітету, комісії, колегії тощо), вона не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом.

Примітка: Терміни «реальний конфлікт інтересів», «потенційний конфлікт інтересів», «неправомірна вигода», «подарунок» вживаються у значенні, наведеному в Законі України «Про запобігання корупції».

Відповідно до пункту 1.1.2 Методичних рекомендацій щодо запобігання та врегулювання конфлікту інтересів, затвердженого рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції від 29.09.2017 № 839 (далі - Методичні рекомендації) «... депутат сільської ради в силу приписів статті 59-1 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", якщо розгляд, підготовка чи прийняття рішення радою з певного питання утворює конфлікт інтересів у такого депутата, зобов`язаний самостійно публічно оголосити про це під час засідання ради, на якому розглядається відповідне питання. Контроль за дотриманням цих вимог, надання консультацій та роз`яснень покладається на постійну комісію, визначену відповідною радою».

За частиною другою статті 35 Закону член колегіального органу, у разі виникнення у нього реального чи потенційного конфлікту інтересів, не має права брати участь у прийнятті рішення цим органом, а його заява про конфлікт інтересів заноситься в протокол засідання колегіального органу.

Згідно з частиною першою статті 67 Закону України «Про запобігання корупції» нормативно-правові акти, рішення, видані (прийняті) з порушенням вимог цього Закону, підлягають скасуванню органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, або можуть бути визнані незаконними в судовому порядку за заявою заінтересованої фізичної особи, об`єднання громадян, юридичної особи, прокурора, органу державної влади, зокрема Національного агентства, органу місцевого самоврядування.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.03.2019 у справі №442/730/17 назвала помилковими висновки судів попередніх інстанцій, щодо відсутності підстав для скасування прийнятого рішення, де голос особи, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, не був вирішальним та не вплинув на правомірність прийняття цього рішення, а також, що чинним законодавством не передбачено необхідності безумовного скасування рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого за наявності конфлікту інтересів.

Отже, для встановлення порушення процедури прийняття рішення, визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення з урахуванням наявності кваліфікованої більшості, необхідної для прийняття позитивного рішення колегіальним органом.

(!!!) Прийняте в умовах реального конфлікту інтересів у одного з депутатів рішення органу місцевого самоврядування компрометує, спаплюжує таке рішення, та, як наслідок, нівелює довіру суспільства до органів місцевого самоврядування в цілому.

За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2018 року у справі № 459/2673/16 у подібних правовідносинах, оскільки у ньому міститься помилковий висновок, що наявність потенційного або реального конфлікту інтересів не тягне за собою автоматичної недійсності прийнятих рішень колегіального органу, а лише у визначених законом випадках може вплинути на втрату правомочності органу.

Аналогічна позиція Верховного Суду відображена й у постанові від 16.10.2019 у справі № 445/2346/16-ц.

Крім того, Верховний Суд у постанові суду від 31.10.2018 у справі №810/2500/16 звертає увагу на помилковість висновку, що стаття 67 Закону України «Про запобігання корупції» не містить імперативного припису про обов`язковість визнання незаконним та скасування такого рішення, оскільки, альтернатива у вказаній статті зазначена, виключно, щодо вибору способу оскарження рішення прийнятого за наявності конфлікту інтересів (скасування органом або посадовою особою, уповноваженою на прийняття чи скасування відповідних актів, рішень, чи визнання незаконними рішень в судовому порядку), і не передбачає іншої компетенції суду, ніж визнання такого рішення незаконним, у порядку, встановленим процесуальним законом.

Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду від 21.09.2018 у справах № 237/2574/17, № 237/2242/17.

У свою чергу, відповідно до висновку Консультативної ради європейських суддів від 10.11.2017 № 20 однакове та уніфіковане застосування закону зумовлює загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність.

ВИСНОВОК: Для встановлення порушення процедури прийняття рішення, визначальним є сам факт участі депутата у голосуванні за наявності конфлікту інтересів (незалежно потенційного чи реального), а не вплив такого голосування на прийняте рішення.

 

Матеріал по темі: «Конфлікт інтересів & приватний інтерес: межі відповідальності»

 

 

Теги: конфлікт інтересів, реальний, потенційний, приватний інтерес, виділення землі, дозвіл, проект відведення, голосування, рішення ради, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Підсудність спору щодо надання або відмови у надані дозволу на розробку проєкту землеустрою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність спору щодо рішення органу місцевого самоврядування  про надання або відмови у надані дозволу на розробку проєкту землеустрою

07 грудня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 383/1263/21, провадження № 61-8718 св 22  (ЄДРСРУ № 107747964) досліджував питання щодо юрисдикційної підсудності спору відносно рішення органу місцевого самоврядування  про надання або відмови у надані дозволу на розробку проєкту землеустрою.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Публічно-правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних із реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

(!!!) Основною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 805/4505/16-а, провадження № 11-574апп18).

Публічно-правовий спір має також особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку із чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.

Таким чином, вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ у кожній конкретній справі залежить від характеру спірних правовідносин.

Разом із цим, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

До таких правових висновків Велика Палата Верховного Суду дійшла у постановах: від 27 листопада 2018 року у справі № 820/3534/17 (провадження № 11-870апп18), від 26 лютого 2020 року у справі  № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19), від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (провадження № 14-577цс19) та інших.

Процес набуття громадянами права власності на земельні ділянки із земель державної чи комунальної власності відбувається поетапно - починаючи з отримання дозволу на розробку проєкту землеустрою, який оформлюється відповідним рішенням органу місцевого самоврядування або органу державної влади, погодження та затвердження такого проєкту землеустрою та завершується рішенням про передачу земельної ділянки у власність.

Таким чином, правовідносини, пов`язані з прийняттям та реалізацією такого рішення, не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов`язань осіб.

При прийнятті рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орган місцевого самоврядування виконує дозвільну функцію, що притаманна органу державної влади у публічно-правових відносинах.

Аналізуючи вищевикладені норми процесуального законодавства, які розмежовують юрисдикцію адміністративних та загальних судів, а відтак і види судочинства адміністративне та цивільне судочинство відповідно, приходжу до висновку, що до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення. Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Під час визначення предметної юрисдикції справ необхідно виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень. Якщо ж стороною такого приватноправового спору є фізична особа, яка не є суб`єктом підприємницької діяльності, а також сам спір не пов`язаний із здійснення господарської діяльності, він підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 26 березня 2020 року по справі №1340/6162/18, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06 листопада 2019 року по справі №826/3051/18 та від 18 грудня 2019 року по справі №802/2270/17-а.

В той же час, слід відзначити, що рішення відповідного державного органу про надання особі дозволу на розроблення проекту землеустрою є лише одним з етапів, однієї зі стадій процесу отримання права власності чи користування на земельну ділянку. Однак отримання такого дозволу не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття такого права, оскільки сам по собі дозвіл не є правовстановлюючим актом. Відтак правовідносини, пов`язані з прийняттям та реалізацією такого рішення цього органу, не підпадають під визначення приватноправових, оскільки не породжують особистих майнових прав та зобов`язань осіб. Тому і сам спір як щодо такого рішення, так і оскарження дій суб`єкта владних повноважень є публічно-правовим. Аналогічні правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року по справі №380/624/16-ц, від 23 січня 2019 року по справі №308/10112/16-а, від 18 грудня 2019 по справі №160/4211/19.

ВИСНОВОК: Спір, як щодо рішення про надання дозволу на розробку проєкту землеустрою, так і щодо оскарження дій суб`єкта владних повноважень про надання чи відмову в наданні такого дозволу виник із приводу протиправності бездіяльності суб`єкта владних повноважень і є публічно-правовим, тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

 

 

P.s. Слід зауважити, що що 24.02.2022 Президентом України підписано Указ №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", який неодноразово продовжено.

Відповідно до підпункту 5 пункту 27 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України із змінами, внесеними згідно із Законом №2247-IX від 12.05.2022, під час дії воєнного стану земельні відносини регулюються з урахуванням таких особливостей: безоплатна передача земель державної, комунальної власності у приватну власність, надання дозволів на розроблення документації із землеустрою з метою такої безоплатної передачі, розроблення такої документації забороняється.

 

Матеріал по темі: «Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою –підсудність спору»

 

 

Теги: дозвіл, проєкт землеустрою, розробка проєкту, розроблення документації із землеустрою, підсудність, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Державна регуляторна служба України пропонує регуляцію бізнесу «без суду та слідства»

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

«Механізми протидії тінізації бізнесу» за версією Державної регуляторної служби України

Державна регуляторна служба України вбачаючи в діючому законодавстві «прогалини та нульову практичність деяких норм законодавства» пропонує «механізми протидії тінізації бізнесу», зокрема акцентує увагу на наступному.

Одним із механізмів протидії тінізації такого сектору виступає стаття 164 Кодексу про адміністративні правопорушення, якою передбачено відповідальність за порушення законодавчих вимог ведення господарської діяльності, зокрема легалізації та отримання дозвільних документів.

З метою забезпечення балансу інтересів держави та бізнесу ДРСУ вважає за необхідне порушити питання практичної реалізації цієї норми щодо адміністративної відповідальності за порушення порядку провадження господарської діяльності.

Одним із запропонованих підходів є визначення предметом перевірки фактичну наявність документів, які є необхідними для здійснення певного виду господарської діяльності та свідчать про законність її реалізації. У разі, якщо підприємницька діяльність здійснюється без наявності відповідних документів, тобто поза межами правового поля, орган контролю має наділятись правом самостійного накладення штрафних санкцій в адміністративному порядку без обов’язковості розгляду цього питання в судовому порядку.

Таким чином, за позицією ДРС, прийняття відповідних змін до чинного законодавства, а саме до статті 164 Кодексу про адміністративні правопорушення, забезпечить можливість збалансованої та ефективної протидії здійсненню нелегальної господарської діяльності, що стимулюватиме розвиток легального бізнесу.

Між тим, ч.1 ст.164 КУпАП передбачено відповідальність за провадження господарської діяльності без державної реєстрації як суб`єкта господарювання або без одержання ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню відповідно до закону, чи здійснення таких видів господарської діяльності з порушенням умов ліцензування, а так само без одержання дозволу, іншого документа дозвільного характеру, якщо його одержання передбачене законом (крім випадків застосування принципу мовчазної згоди).

Також, відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 25 квітня 2003 року «Про застосування судами законодавства про відповідальність за окремі злочини у сфері господарської діяльності» господарська діяльність це діяльність фізичних і юридичних осіб, пов`язана з виробництвом чи реалізацією продукції (товарів), виконанням робіт чи наданням послуг з метою одержання прибутку (комерційна господарська діяльність) або без такої мети (некомерційна господарська діяльність). Підприємницька діяльність є одним із видів господарської діяльності, обов`язкові ознаки якої - безпосередність, систематичність її здійснення, з метою отримання прибутку.

З аналізу вказаних правових норм слідує, що відповідальність за ч. 1 ст. 164 КУпАП настає у разі доведення систематичної діяльності особи, спрямованої на отримання доходу, зокрема, від продажу товарів, при цьому, така діяльність повинна містити саме ознаки господарської (підприємницької) діяльності в розумінні чинного законодавства.

З положень ст.164КУпАП вбачається, що відповідальність за цією нормою настає зокрема, у разі провадження господарської діяльності без одержання дозволу, якщо його одержання передбачене законом, тобто норма ч. 1 ст.164КУпАП носить бланкетний характер, оскільки у своїй диспозиції відсилає до закону, що регулює певні види господарської діяльності, тобто в протоколі про адміністративне правопорушення має зазначатися відповідна норма спеціального закону, який регламентує господарську діяльність, що потребує одержання дозволу на проведення певного виду господарської діяльності.

Більше того, конкретизований зміст бланкетної диспозиції передбачає певну деталізацію відповідних положень інших нормативно правових актів, що наповнює норму більш конкретним змістом для встановлення саме тих ознак, які мають значення для правової кваліфікації.

Згідно із зазначеним, під час проведення правової кваліфікації діяння необхідно обов`язково встановити, який саме нормативно правовий акт та у якій редакції був чинним на момент вчинення конкретного правопорушення та встановлював порядок здійснення діяльності, який особа, що притягається до відповідальності, порушила, в чому полягає невідповідність її дій закону.

ВАЖЛИВО: Всупереч цьому зміст об`єктивної сторони правопорушення при викладенні обставин його вчинення в більшості випадків не розкрито і не описано, а лише констатовано факт вчинення такого порушення, без посилання на норму Закону, що є недопустимим, так як порушує право на захист особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Частиною 1 статті 9 КУпАП передбачено, що адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

Згідно ст.245КУпАП завданням провадження в справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи та вирішення її в точній відповідності із законом.

Відповідно до вимог ст. 280 КУпАП, суд, при розгляді справи про адміністративне правопорушення, крім іншого, зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

За змістом ст.252 КУпАП оцінка доказів при розгляді справ про адміністративні правопорушення ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні усіх обставин справи в їх сукупності.

Доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку встановлюється наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інших обставин справи, що мають значення для її правильного вирішення. Ці фактичні дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Орган (посадова особа) оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.

Таким чином, при розгляді справи про адміністративне правопорушення необхідно належно з`ясувати: чи було вчинене таке правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Також слід враховувати, що відповідно до п.1 ч.1 ст.247 КУпАП, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю в разі встановлення відсутності події і складу адміністративного правопорушення.

Справедливість – одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Верховенство права – це панування права в суспільстві.

Конституцією України передбачається низка гарантій прав людини і громадянина, однією із яких є право судового захисту, що встановлено статтею 55 Конституції України. Згідно з якою права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене.

Відповідно до статті 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

ВИСНОВОК: Верховенство права, будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу, в тому числі і на свободу підприємницької діяльності…

… з урахуванням вказаного, може взагалі необхідно обмежити втручання Держави в права і свободи громадянина («принципи лібертаріанства») , або хоча б керуватися декларативним принципом підприємницької діяльності!!!

 

Матеріал по темі: «Декларативний принцип ведення бізнесу в умовах воєнного стану»

 

 

Теги: дозвіл, ліцензії, декларація, спрощення бізнесу, декларативний характер, отримання ліцензії, надання дозволу, роботи, Адвокат Морозов

Декларативний принцип ведення бізнесу в умовах воєнного стану

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спрощення умов для бізнес в умовах воєнного стану: дозволи, ліцензії чи декларативний принцип?

Постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.2022 № 535 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 18 березня 2022 р. № 314» (далі – Постанова № 535) удосконалено окремі питання провадження господарської діяльності в умовах воєнного стану.

Так, у період воєнного стану право на провадження господарської діяльності може набуватися суб’єктами господарювання на підставі безоплатного подання до органів ліцензування, дозвільних органів та суб’єктів надання публічних (електронних публічних) послуг декларації про провадження господарської діяльності без отримання дозвільних документів (документів дозвільного характеру, ліцензій або інших результатів надання публічних послуг).

Між тим, Уповноважений Верховної Ради з прав людини  повідомляє що до введення в експлуатацію системи подання декларацій через Портал Дія застосовуються вимоги попередньої редакції постанови № 314, тобто заявнику слід звертатися до Міністерства економіки або до Міністерства внутрішніх справ (щодо ведення охоронної діяльності).

Переліки поданих декларацій розміщуються на офіційних вебсайтах уповноважених суб’єктів.

Визначено, що суб’єкт господарювання може подати декларацію незалежно від місця проживання чи провадження господарської діяльності в один із таких способів:

- в електронній формі – через Єдиний державний веб-портал електронних послуг, зокрема, за допомогою мобільного додатку Порталу Дія (у разі подання декларації фізичною особою - підприємцем);

- у паперовій формі – через центр надання адміністративних   послуг (далі – ЦНАП). Уточнено, що подана через ЦНАП інформація підлягає подальшій передачі уповноваженим суб’єктам за допомогою засобів Порталу Дія, після чого декларація повертається заявнику.

Також Постанова № 535 збільшує з одного до трьох місяців строк, протягом якого після припинення чи скасування воєнного стану суб’єкти, які розпочали свою діяльність на підставі декларації, зобов’язані звернутися до уповноважених суб’єктів для отримання відповідних дозвільних документів.

Водночас Постановою № 535 передбачено, що строки дії чинних ліцензій та документів дозвільного характеру автоматично продовжуються не лише на період воєнного стану, але й на три місяці після його припинення чи скасування, а періодичні, чергові платежі за ними відстрочуються на зазначений вище строк.

Державна регуляторна служба України надала інформацію для бізнесу, якому потрібні дозволи та ліцензії для провадження своєї діяльності.

Перелік сфер, для яких необхідна лише декларація: https://bit.ly/3NkShsn

Сфери діяльності, де все ж таки необхідно отримувати:

ліцензію: https://bit.ly/39zKDMl

дозвіл: https://bit.ly/3wo6Wxr

ВИСНОВОК: Внесені зміни дозволяють максимально спростити умови для продовження роботи бізнесу в умовах воєнного стану без тривалої процедури отримання документів дозвільного характеру та ліцензій.

 

Матеріал по темі: «Оподаткування та подання звітності у період дії воєнного стану»

 

«НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»; «НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»; «НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»; «НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»; «НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»

 

 

Теги: дозволи, ліцензії, декларація, спрощення бізнесу, декларативний характер, отримання ліцензії, надання дозволу, роботи, Адвокат Морозов

 

Продовження дозволів на зброю

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Продовження строку дії дозволів у сфері обігу зброї, пристроїв та вибухових матеріалів під час дії воєнного стану в Україні

18.03.2022 р. Міністерство внутрішніх справ України видало наказ  № 195 «Про продовження строку дії дозволів у сфері обігу зброї, пристроїв та вибухових матеріалів під час дії воєнного стану в Україні» який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21 березня 2022 р. за № 345/37681 у відповідності до якого установлено, що під час дії воєнного стану в Україні строк дії дозволів, визначених Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 року № 622, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 07 жовтня 1998 року за № 637/3077 продовжується на період до 10 днів після припинення або скасування дії воєнного стану в Україні.

Втім продовження визначеного в пункті 1 цього наказу строку дії дозволів у сфері обігу зброї, пристроїв та вибухових матеріалів проводиться уповноваженими підрозділами Національної поліції України за зверненням громадян України, уповноважених представники юридичних осіб відповідно до вимог Інструкції.

Так, п. 12.5 Інструкції передбачає, що для перереєстрації зброї, пристроїв (продовження терміну дії дозволу на їх зберігання та носіння), які придбані відповідно до законодавства, до органів поліції власник подає:

• заяву про продовження терміну дії дозволу (до заяви додають документи, які підтверджують статус особи щодо права їх придбання, зберігання і носіння);
• медичну довідку;
• платіжний документ (платіжне доручення, квитанція) з відміткою банку, відділення поштового зв’язку або коду проведеної операції про внесення коштів за надання відповідної платної послуги;
• власник зброї також пред’являє договір страхування.

ВИСНОВОК: Відповідно до вищевказаного наказу МВС строк дії дозволів на зброю продовжується на період до 10 днів після припинення або скасування дії воєнного стану в Україні, однак для цього власник зобов’язаний звернутися до поліції та надати перелік документів визначених Інструкцією.

 

Матеріал по темі: «Застосування цивільними особами вогнепальної зброї»

 

 

«НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»; «НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»; «НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»; «НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»; «НІ ВІЙНІ», «НЕТ ВОЙНЕ»,  «NO WAR»

 

 

теги: оружие, зброя, зброя для цивільних, застосування зброї, самооборона, напад, збройна агресія, воєнний стан, Верховная Рада, Кабінет Міністрів, Адвокат Морозов

Визначення порядку здійснення демонтажу рекламних конструкцій

Адвокат Морозов (судовий захист)

---

Youtube видео: "Порядок демонтажа внешних рекламных конструкций"

Порядок здійснення демонтажу спеціальних конструкцій зовнішньої реклами визначається органами місцевого самоврядування

19 квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду № 520/660/2020, провадження №К/9901/4343/21 (ЄДРСРУ № 96368804) досліджував питання щодо визначення порядку здійснення демонтажу рекламних конструкцій.

Відносини у сфері реклами регулює Закон України "Про рекламу", відповідно до ст. 3 якого законодавство України про рекламу складається з цього Закону та інших нормативних актів, які регулюють відносини у сфері реклами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про рекламу" зовнішня реклама - реклама, що розміщується на спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою частиною вулиць і доріг; рекламні засоби - засоби, що використовуються для доведення реклами до її споживача.

Згідно з ч.1 ст. 16 Закону України "Про рекламу" розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Типові правила розміщення зовнішньої реклами затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 № 2067 (Правила № 2067) регулюють відносини, що виникають у зв`язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами.

Аналіз конструкції ч.1 ст. 16 Закону України "Про рекламу" є підставою для висновку про те, що органи, зазначені у цій нормі (зокрема, виконавчий комітет міської ради), затверджують порядок розміщення зовнішньої реклами на підставі типових правил, затверджених Кабінетом Міністрів України.

За приписами п. 4 ч. 1 ст. 21 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" елементами (частинами) об`єктів благоустрою є засоби та обладнання зовнішнього освітлення та зовнішньої реклами.

(!!!) Тобто, зовнішня реклама є об`єктом благоустрою.

У п. 44 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність.

Підпунктом 7 п. "а" та п. 13 ч. 1 ст. 30 цього Закону до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження щодо організації благоустрою населених пунктів.

За приписами п. 7 ч. 1 ст. 30 цього Закону до повноважень виконавчого комітету міської ради належить організація благоустрою населеного пункту.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України "Про благоустрій населених пунктів", до повноважень виконавчих органів сільських, селищних міських рад належить, зокрема, забезпечення виконання місцевих програм та здійснення заходів з благоустрою населених пунктів.

Згідно з ч.ч. 1, 4 ст. 20 Закону України "Про благоустрій населених пунктів" організацію благоустрою населених пунктів забезпечують місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до повноважень, установлених законом. Рішення місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо благоустрою території певного населеного пункту є обов`язковим для виконання розміщеними на цій території підприємствами, установами, організаціями та громадянами, які на ній проживають.

За результатами системного аналізу вказаних вище законів та підзаконних актів, Верховний Суд вважає, що до компетенції органів місцевого самоврядування належить питання регулювання правовідносин щодо розміщення зовнішньої реклами і законодавством передбачено повноваження виконавчого комітету міської ради на прийняття Порядку, який би врегульовував правовідносини з питань видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Позивач вірно зауважує, що на законодавчому рівні відсутнє визначення поняття демонтажу рекламних конструкцій. Законами України "Про рекламу", «Про благоустрій населених пунктів" не визначено також і порядку здійснення демонтажу рекламних конструкцій, які розміщено з порушенням вимог законодавства.

Термін "демонтаж" без розкриття його змісту вжито у п.п. 28, 38 та 49 Правил №2067.

Верховний суд зазначає, що нормативне визначення і встановлення порядку демонтажу рекламних конструкцій на рівні актів органів місцевого самоврядування спрямовано на розкриття і деталізацію порядку здійснення органами місцевого самоврядування повноважень з організації та контролю благоустрою населеного пункту і не може вважатися таким, що здійснюється органами місцевого самоврядування поза межами їх повноважень до моменту врегулювання відповідного питання на законодавчому рівні.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 02 грудня 2020 року у справі № 460/1/19 (ЄДРСРУ № 93245213).

Також право виконкомів міських рад приймати рішення про демонтаж рекламних засобів неодноразово досліджувалося Верховним Судом, зокрема у постановах від 27 лютого 2020 року у справі № 405/4704/15-а (ЄДРСРУ № 87902187), від 29 квітня 2020 року у справі № 826/1703/16 (ЄДРСРУ № 88986868).

ВИСНОВОК: Конкретизація визначення демонтажу і порядку здійснення демонтажу спеціальних конструкцій зовнішньої реклами визначається Правилами розміщення реклами, затвердженими органами місцевого самоврядування на відповідній території.

Матеріал по темі: «Забезпечення позову шляхом заборони демонтажу рекламних засобів»

 

 

Теги: зовнішня реклама, демонтаж, демонтаж рекламних засобів, порядок демонтажу, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Заборона будівництва шляхом винесення дистанційного припису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Міністерство культури України може проводити перевірку будівництва  дистанційно - шляхом візуального огляду та/або перевірки електронної бази даних

26 березня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 813/2581/17, провадження № К/9901/58499/18 (ЄДРСРУ № 95815445) досліджував питання щодо заборони Міністерством культури України будівництва шляхом винесення дистанційного припису без проведення належної перевірки.

Пунктом 1 Положення про Міністерство культури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2014 року № 495 (далі - Положення № 495) Мінкультури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері кінематографії, відновлення та збереження національної пам`яті.

До повноважень Міністерства культури України згідно з п.п. 57-58 пункту 4 Положення № 495 відносяться, зокрема: видача розпоряджень і приписів щодо охорони пам`яток національного значення, припинення робіт на таких пам`ятках, їх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, якщо зазначені роботи виконуються за відсутності затверджених або погоджених з відповідними органами охорони культурної спадщини програм та проектів, передбачених законом, дозволів або з відхиленням від них; визнання необхідності проведення охоронних заходів щодо збереження пам`яток національного значення та їх територій у разі виникнення загрози руйнування або пошкодження внаслідок дії природних факторів або виконання будь-яких робіт; здійснення відповідно до закону нагляду за виконанням робіт з дослідження, консервації, реабілітації, реставрації, ремонту, пристосування і музеєфікації пам`яток та інших робіт на пам`ятках, об`єктах археологічної спадщини і в зонах їх охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

(!!!) Зі змісту наведених правових норм убачається, що Міністерство культури України є спеціально уповноваженим органом, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері охорони культурної спадщини. До його повноважень, крім іншого, відноситься надання дозволів на проведення земельних робіт на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, проведення охоронних заходів щодо збереження пам`яток національного значення та їх територій, видання приписів щодо охорони пам`яток національного значення, об`єктів всесвітньої спадщини, припинення робіт на них, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, якщо такі роботи проводяться без дозволів або з відхиленням від них.

Стосовно застосування до спірних правовідносин положень Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до преамбули Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» цей Закон визначає правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю).

Статтею 1 цього ж Закону визначено, що державний нагляд (контроль-діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування (далі - органи державного нагляду (контролю) в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» дія цього Закону поширюється на відносини, пов`язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Враховуючи вищенаведене, Верховний суд вважає, що Закон України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» слід застосовувати до правовідносин, що виникають у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням суб`єктами господарської діяльності вимог законодавства у відповідній сфері; предметом регулювання цього закону є повноваження органів державного нагляду (контролю) та їх посадових осіб, межі та порядок реалізації цих повноважень.

Водночас відповідно до преамбули Закону України «Про охорону культурної спадщини» цей Закон регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.

Статтею 1 зазначеного Закону визначено, що охорона культурної спадщини   - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини; предмет охорони об`єкта культурної спадщини -характерна властивість об`єкта культурної спадщини, що становить його історико-культурну цінність, на підставі якої цей об`єкт визнається пам`яткою.

(!!!) Отже, під час здійснення охорони культурної спадщини уповноважені органи державної влади керуються у своїй діяльності приписами спеціального закону, а саме - Закону України «Про охорону культурної спадщини», зокрема, якщо предметом охоронних заходів є забезпечення збереження характерних властивостей об`єкта культурної спадщини.

З огляду на вищевказане, Верховний суд дійшов висновку, що, ухвалюючи оскаржуване рішення (припис) Мінкультури фактично не здійснювало заходів державного контролю, оскільки не перебувало на території будівництва, не здійснювало перевірку суб`єкта містобудівної діяльності, а лише вживало охоронних заходів шляхом проведення візуального огляду та перевірку електронної бази даних.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25 січня 2019 року у справі № 823/1154/18, від 13 березня 2019 року у справі № 826/11708/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 826/12524/18, від 16 березня 2020 року у справі № 826/6522/15, від 22 жовтня 2020 року у справі № 813/840/18,   від 23 жовтня 2020 року у справі № 825/1486/17.

ВИСНОВОК: З урахуванням зазначеного вбачається, що Міністерство культури України може проводити перевірку будівництва  дистанційно шляхом візуального огляду та/або перевірки електронної бази даних, однак прийнятий за результатами такого обстеження припис є чинним та не підлягає скасуванню лише з зазначених підстав, оскільки «не відбуваються заходи державного контролю», а лише вживаються «охороні заходи».

 

Теги: припис, будівництво, заборона, дозвіл, охорона культурної спадщини, заходи державного контролю, Міністерство культури України, візуальний огляд, бази даних, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов