Боржник не може пред’являти позов про зняття арешту з майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом 

27 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 947/29574/24, провадження № 61-2814св26 (ЄДРСРУ № 140951549) досліджував питання щодо способу захисту прав боржника у виконавчому провадженні у разі незгоди з арештом майна. 

Відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. 

Одним із засобів юридичного захисту сторін виконавчого провадження при проведенні виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають з відносин щодо примусового виконання судових рішень. 

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду. 

За частиною першою статті 59 Закону України «Про виконавче провадження» особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. 

При цьому в порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. 

55. пори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства. 

У статті 447 розділу VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень» ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. 

Таким чином, розділом VII ЦПК України встановлено спеціальний порядок, за яким здійснюється судовий контроль за виконанням судових рішень. 

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19) викладено висновок, що боржник, як сторона виконавчого провадження, у разі незгоди з арештом, який накладений державним або приватним виконавцем під час примусового виконання судового рішення, не може пред`являти позов про зняття арешту з майна та бути позивачем за таким позовом, оскільки має право на оскарження дій державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Якщо суд помилково прийняв позов до розгляду, під час судового розгляду він має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. 

У постановах Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі №234/18525/19 та від 20 жовтня 2021 року у справі № 236/789/21 вказано, що в разі, якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем або приватним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України «Про виконавче провадження». Установивши, що позивач є боржником у виконавчому провадженні, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що ця особа не може пред`являти позов про зняття арешту з майна, оскільки законом у цьому випадку передбачений інший порядок судового захисту, а саме оскарження боржником рішення, дій чи бездіяльності державного виконавця або приватного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Помилково прийнявши позов до розгляду, під час судового розгляду суд повинен закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 255 ЦПК України. 

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. 

ВИСНОВОК: Таким чином, для боржника у виконавчих провадженнях передбачений інший спосіб судового захисту - оскарження рішення, дій, бездіяльності державного виконавця в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України, а не в позовному провадженні.

 

 

Матеріал по темі: «Зняття арешту з майна, де арешт було накладено для забезпечення конфіскації чистягнення майна на користь держави»

 

 

 

Теги: виконавче провадження, арешт майна, повернення виконавчого документу, скасування арешту, стягнення, виконання судового рішення, виконавчий напис, відповідальність виконавців, знищення справи, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Відсутність цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої – чи завжди штраф

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Форма та зміст розрахункового документу: відсутність цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої 

27 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/30809/25, адміністративне провадження № К/990/28058/26 (ЄДРСРУ № 140977594) щодо відсутності цифрового значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої. 

У випадку притягнення суб`єкта господарювання до фінансової відповідальності за невиконання обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону № 265/95-ВР перевірці підлягають як обставини видачі/невидачі розрахункового документа, так і обставини відповідності такого вимогам щодо форми і змісту. 

Розрахунковий документ в розумінні статті 2 Закону № 265/95-ВР це документ встановленої форми та змісту (касовий чек, товарний чек, видатковий чек, розрахункова квитанція, проїзний документ тощо), що підтверджує факт продажу (повернення) товарів, надання послуг, операцій з видачі готівкових коштів держателям електронних платіжних засобів, отримання (повернення) коштів, торгівлю валютними цінностями в готівковій формі, створений в паперовій та/або електронній формі (електронний розрахунковий документ) у випадках, передбачених цим Законом, зареєстрованим у встановленому порядку реєстратором розрахункових операцій або програмним реєстратором розрахункових операцій, чи заповнений вручну. 

Відповідно до частини першої статті 8 Закону № 265/95-ВР форма, зміст та порядок ведення розрахункових документів, а також форма та порядок подання звітності, пов`язаної із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій та/або програмних реєстраторів розрахункових операцій при здійсненні операцій з торгівлі валютними цінностями в готівковій формі, встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, за погодженням з Національним банком України. 

Положення про форму та зміст розрахункових документів/електронних розрахункових документів затверджене наказом Міністерства фінансів України №13 від 21 січня 2016 року, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 11 лютого 2016 року за № 220/28350. 

Пунктом 2 розділу ІІ «Фіскальний касовий чек на товари (послуги)» Положення визначено обов`язкові реквізити фіскального касового чека на товари (послуги), який повинен містити, в тому числі: цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої (зазначається у випадках, передбачених чинним законодавством) (рядок 9). 

Відповідно до підпункту 14.1.107 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України марка акцизного податку - спеціальний знак для маркування алкогольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що використовуються в e-сигаретах, віднесений до документів суворого обліку, який підтверджує сплату акцизу, легальність ввезення та реалізації на території України цих виробів.  

Кожна марка акцизного податку на алкогольні напої повинна мати окремий номер, місяць і рік випуску марки та позначення про суму сплаченого акцизного податку за одиницю маркованої продукції, крім суми акцизного податку з реалізації суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі алкогольних напоїв (пункт 226.7 статті 226 Податкового кодексу України). 

(!) Аналіз податкового законодавства України свідчить про те, що маркування продукції маркою акцизного податку підтверджує сплату акцизу та легальність ввезення та реалізації на території України відповідних виробів. 

Пунктом 3 розділу І Положення передбачено, що установлені в цьому Положенні вимоги до змісту розрахункових документів визначають обов`язкові реквізити розрахункових документів/електронних розрахункових документів. У разі відсутності в документі хоча б одного з обов`язкових реквізитів, а також недотримання сфери його призначення, такий документ не прийматиметься як розрахунковий. 

Отже, розрахунковим може вважатися лише документ, який відповідає вимогам зазначеного Положення. При цьому, цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої є обов`язковим реквізитом фіскального касового чеку, а отже відсутність цього реквізиту у фіскальному чеку має кваліфікуватися як те, що такий документ не є розрахунковим. 

Верховний Суд в постанові від 02.02.2023 р. у справі  № 500/6845/21 сформулював правовий висновок, відповідно до якого за змістом норм Положення №13 слід розрізняти недолік реквізиту у розрахунковому документі від відсутності відповідного реквізиту взагалі. У першому випадку дійсно неможливо стверджувати, що документ втрачає статус розрахункового, натомість, у другому випадку безпосередньо Положення № 13 указує, що такий документ не прийматиметься як розрахунковий. Відсутність такого реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, як назва податку, літерне позначення, розмір ставки такого податку, загальна сума такого податку за всіма зазначеними в чеку товарами (послугами) позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону України № 265/95-ВР. 

У постановах від 07.08.2025 у справі № 280/6835/23 та від 16.09.2024 у справі № 280/6832/23 Верховний Суд вказав, що відсутність обов`язкового реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону № 265/95-ВР.

У постанові від 27.03.2025 у справі №280/6830/23 Верховний Суд виснував, що розрахунковим може вважатися лише документ, який відповідає вимогам зазначеного вище Положення, тому відсутність обов`язкових реквізитів у фіскальних касових чеках на товари (послуги) є свідченням створення суб`єктом господарювання невідповідних розрахункових документів, відповідно, проведення розрахункових операцій через РРО тягне за собою застосування фінансової санкції, передбаченої Законом № 265/95-ВР. 

ВАЖЛИВО: При цьому слід враховувати висновок Верховного Суду від 16.05.2024 у справі № 520/4564/23, зокрема, що у фіскальному касовому чеку такий реквізит, як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку, може бути відображений лише при продажу алкогольних напоїв, маркованих акцизними марками нового зразка, які мають штрих-код. Зазначений факт обов`язково необхідно враховувати при притягнені особи до відповідальності за невидачу відповідного розрахункового документа, що підтверджує виконання розрахункової операції. 

Отже обставини маркування реалізованих алкогольних напоїв марками акцизного податку старого чи нового зразка мають істотне значення для спірних правовідносин. 

ВИСНОВОК: Відсутність обов`язкового реквізиту у фіскальному чеку на товари (послуги), виданому суб`єктом господарювання - платником акцизного податку, такого як цифрове значення штрихового коду марки акцизного податку на алкогольні напої позбавляє такий документ статусу розрахункового, відповідно, створення і роздрукування, а так само видача покупцеві документу з таким недоліком не може вважатися належним виконанням обов`язку, встановленого пунктом 2 статті 3 Закону України № 265/95-ВР.

 

 

Матеріал по темі: «Місце торгівлі та місце зберігання алкогольнихнапоїв та тютюнових виробів»

 

 

 

 

Теги: податкові спори, оскарження податкових рішень, ліцензія на алкоголь, термін дії ліцензії, роздрібна торгівля алкоголем, тютюн, табак, місце зберігання алкоголю, єдиний реєстр, судова практика, Адвокат Морозов

 

Загальні підстави для забезпечення позову у податковому спорі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: підстави для забезпечення позову у податковому спорі шляхом зупинення дії рішення контролюючого органу та зупинення дії рішення про опис майна у податкову заставу 

27 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/5720/26, адміністративне провадження № К/990/46015/26 (ЄДРСРУ № 140977486) досліджував питання щодо підстав та обставин для забезпечення позову у податковому спорі шляхом зупинення дії рішення контролюючого органу. 

За пунктом 89.3 статті 89 ПК України майно, на яке поширюється право податкової застави, оформлюється актом опису. Опис майна у податкову заставу здійснюється на підставі рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, яке пред`являється платнику податків, що має податковий борг. 

Відповідно до абзацу першого пункту 92.1 статті 92 ПК України платник податків зберігає право користування майном, що перебуває у податковій заставі, якщо інше не передбачено законом. Цим пунктом також установлено спеціальні умови відчуження такого майна. 

Отже, податкова застава може впливати на можливість розпорядження майном, однак рішення про його опис та акт опису не є тотожними примусовому вилученню чи продажу майна. Наявність обмежень, пов`язаних із заставою, підлягає оцінці з погляду їх конкретного впливу на права заявника та можливість ефективного захисту цих прав. 

Загальне посилання на обмеження права розпорядження майном без оцінки того, як воно впливає на ефективність судового захисту в конкретних правовідносинах, не є достатнім обґрунтуванням необхідності зупинення цього рішення. 

Посилання судів на підпункт 93.1.4 пункту 93.1 статті 93 ПК України також не підтверджує наявності підстав для забезпечення позову. За цією нормою майно платника податків звільняється з податкової застави з дня отримання платником податків внаслідок проведення процедури адміністративного або судового оскарження або в інших випадках, передбачених статтею 55 цього Кодексу, рішення відповідного органу про визнання протиправними та/або скасування раніше прийнятих рішень щодо нарахування суми грошового зобов`язання. 

Зазначена норма регулює наслідки отримання відповідного рішення за результатами оскарження. Саме лише посилання на неї не встановлює ані реальності загрози правам позивача, ані необхідності застосування конкретного заходу забезпечення позову. Питання правомірності рішення про опис майна та наявності підстав для його скасування має вирішуватися під час розгляду позовних вимог по суті.

Так само висновок про неузгодженість грошових зобов`язань на час розгляду заяви не є самодостатнім підтвердженням очевидної протиправності рішення про опис майна, прийнятого до відкриття провадження у справі. Для застосування пункту 2 частини другої статті 150 КАС України необхідно навести самостійне обґрунтування очевидних ознак протиправності відповідного рішення та порушення ним прав заявника. 

(!!!) При цьому відсутність уже розпочатого стягнення не є безумовною підставою для відмови в забезпеченні позову в податковому спорі. 

Також, грошові зобов`язання, які внаслідок судового оскарження є неузгодженими, не можуть стягуватися як податковий борг. Такий правовий наслідок настає в силу закону та не залежить від постановлення ухвали про забезпечення позову.

Верховний Суд у постанові від 21 грудня 2022 року у справі № 640/31301/21 розглядав питання забезпечення позову про скасування податкових повідомлень-рішень, податкової вимоги та рішення про опис майна у податкову заставу. У цій постанові Суд наголосив на необхідності врахування наслідків судового оскарження для узгодженості грошового зобов`язання та перевірки реальності загрози правам платника. Висновки про можливість учинення контролюючим органом дій зі стягнення боргу, які ґрунтуються лише на припущеннях, визнано недостатніми для забезпечення позову. Суд скасував рішення попередніх інстанцій та відмовив у задоволенні відповідної заяви. 

Водночас постанова Верховного Суду від 06 лютого 2026 року у справі №520/25524/25 не свідчить про необхідність іншого висновку. У цій справі предметом касаційного перегляду було зупинення дії рішення про анулювання реєстрації платника єдиного податку. Необхідність такого заходу пов`язувалася з установленими наслідками зміни системи оподаткування для господарської діяльності платника та складністю її відновлення. Відмову в задоволенні заяви в частині заборони стягнення донарахованих грошових зобов`язань у касаційному порядку не переглядали. Отже, висновки у цій постанові сформульовано з урахуванням інших юридично значущих обставин. 

У постановах від 13 та 14 лютого 2020 року у справі № 826/4679/18 Верховний Суд звернув увагу на необхідність обґрунтування підстав забезпечення позову належними доказами та неприпустимість підміни розгляду спору по суті його забезпеченням. Постанова від 13 лютого 2020 року стосувалася зупинення дії наказу про поновлення документальної планової виїзної перевірки, а постанова від 14 лютого 2020 року - зупинення дії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки. Наведені в них загальні вимоги до обґрунтованості тимчасового захисту підлягають урахуванню, однак ці постанови не встановлюють загальної заборони зупиняти дію оскаржуваного рішення контролюючого органу. 

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28 березня 2018 року у справі № 800/521/17 також наголосила на необхідності належного обґрунтування підстав забезпечення позову та недопустимості застосування заходу, який підмінює вирішення спору по суті. Висновок про неприпустимість відповідного заходу в тій справі стосувався заборони припинення правовідносин публічної служби. Отже, зазначений висновок підлягає врахуванню в контексті обставин тієї справи та не звільняє суд від перевірки передбачених статтею 150 КАС України умов у кожному конкретному випадку. 

ВИСНОВОК: Таким чином обставини для забезпечення позову у податковому спорі без конкретного обґрунтування реальної загрози істотного ускладнення або неможливості ефективного захисту прав платника не утворюють підстав, передбачених частиною другою статті 150 КАС України.

 

 

 

Матеріал по темі: «Забезпечення позову щодо зупинення рішенняпро відповідність платника ПДВ критеріям ризиковості»

 

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Договір позики (розписка) для спростування презумпції спільності майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку

23 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 367/8949/24, провадження № 61-8727св26 (ЄДРСРУ № 140872116) досліджував питання щодо спростування презумпції спільності майна подружжя шляхом посилання на боргову розписку.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, вважається об'єктом спільної сумісної власності (презумпція спільності майна), але цю презумпцію можна спростувати, довівши, що майно було придбане за особисті кошти одного з подружжя, зокрема отримані в позику.

Використання договору позики (в якому передбачено, що грошові кошти передаються на придбання певного конкретного майна) очевидно не враховує, що регулююча сила договору стосується його сторін, а тому не може кваліфікуватися як добросовісне та є неприпустимим. 

Копія розписки та договір позики не є належними і допустимими доказами у розумінні статей 77-78 ЦПК України, а відтак не приймаються судом, як такі, що спростовують презумпцію спільності майна подружжя.

В даному випадку, отримання дружиною позики під час перебування у шлюбі для придбання житла для проживання сім`ї ніяким чином не свідчить, що отримані в такий спосіб кошти є особистою власністю дружини. За таких обставин, нерухоме майно, придбане подружжям за кошти отримані в позику, є спільною сумісною власністю такого подружжя та підлягає поділу між ними, як і грошові зобов`язання з повернення такої позики.

Крім того, доводи про те, що в частині самостійного погашення нею позики, яка використана для придбання будинку, не свідчать про природу позичених коштів, як особистого майна.

Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 215/1191/17 (провадження №61-9767св22) та від 04 вересня 2024 року у справі № 754/9261/19.

Суд виходив із того, що сам факт самостійного погашення одним з подружжя позики, яка використана для придбання спільного майна, надає колишній дружині право вимагати від колишнього чоловіка відшкодування половини погашеної позики.

Отже, Верховний суд звертає увагу на неприпустимість спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку, оскільки дія такого договору насамперед поширюється на його сторони.

Тому розписка оцінюється судом лише в сукупності з іншими доказами і встановленими обставинами справи фактичним припиненням шлюбно-сімейних відносин до придбання майна, відсутністю спільного господарства і сімейного бюджету, ухваленням до укладення договору рішення про розірвання шлюбу, укладенням між самими сторонами договору відчуження належної відповідачу частки та відсутністю з його боку будь-яких правових претензій щодо неї. За таких обставин розписка додатково підтверджує, що для придбання спірної частки позивачка самостійно залучала кошти після фактичного припинення сімейних відносин, однак не є єдиним або визначальним доказом особистого характеру спірного майна.

Крім того слід враховувати правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13.07.2026 у справі № 456/32/25, відповідно до якого презумпція дії одного з подружжя за згодою іншого не означає, що один з подружжя може одноосібно укласти договір позики та використати кошти у власних інтересах, а не в інтересах сім`ї, та в подальшому покладати такі боргові зобов`язання на іншого з подружжя. За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані із сім`єю інтереси одного з подружжя. Тягар доведення обґрунтованості вимог позову за загальними правилами процесуального закону покладається саме на позивача, а не реалізовується у спосіб спростування доводів пред`явлених вимог стороною відповідача, як беззаперечних. Якщо позивач, розпоряджаючись своїми правами на власний розсуд, доведе суду обґрунтованість пред`явлених вимог, то у випадку їх неспростування стороною відповідача у спосіб, визначений законом, такі вимоги підлягають задоволенню.

ВИСНОВОК: Спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку не є достатньою підставою для задоволення позову, адже суд повинен враховувати всі фактори спільного проживання в своїй сукупності.

 

 

Матеріал по темі: «Факт придбання майна в шлюбі як безумовна підстава для спільної сумісної власності подружжя»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Доведення витрат на маркетингові послуги

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позиція Верховного суду,  що необхідно для врахування витрат на маркетингові послуги при обчисленні об`єкта оподаткування за проведеною податковою перевіркою

20 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/8887/24, адміністративне провадження № К/990/42561/25 (ЄДРСРУ № 140777712) досліджував питання щодо доведення витрат на маркетингові послуги.

Маркетингові послуги належать до безтоварних операцій і за своєю суттю є витратами на збут.

Документами, що підтверджують фактичне отримання маркетингових послуг можуть бути:

-  акти приймання-передачі послуг або інші документи, що підтверджує фактичне надання (отримання) послуг, які повинні мати всі обов`язкові реквізити первинних документів, передбачені частиною другою статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні»;

-  звіти про надані послуги, про проведення певних маркетингових досліджень, в яких мають бути викладені результати наданих послуг та досліджень, а щодо досліджень то і відповідні рекомендації замовнику;

-  бухгалтерські та статистичні документи, що підтверджують збільшення асортименту товарів, обсягу продажу, розміру доходу тощо.

Для врахування витрат на маркетингові послуги при обчисленні об`єкта оподаткування необхідне доведення безпосереднього зв`язку таких витрат з господарською діяльністю платника податків та підтвердження первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, які б засвідчували факт здійснення господарської операції.

Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово висловлювався відносно господарських операцій, що пов`язані з наданням послуг (інформаційних, рекламних, маркетингових послуг та інших), у тому числі і щодо обставин доведення безпосереднього зв`язку таких операцій з господарською діяльністю платника податків, їх економічної доцільності (наявність ділової мети) та підтвердження таких операцій належними первинними документами.

Так, у постанові від 18 жовтня 2023 року Верховний Суд у справі № 814/1412/17 вказав, що для здійснення маркетингової діяльності підприємство повинно проводити комплексні дослідження ринку здійснювати аналіз ринку, сегментувати ринок, позиціонувати товар, розробляти маркетинг-мікс (маркетинговий комплекс) тощо. Головною умовою для врахування у складі податкових витрат на проведення маркетингових послуг є їх документальне підтвердження та зв`язок таких витрат з господарською діяльністю платника податку. Підтвердженням зв`язку витрат на маркетингові послуги з господарською діяльністю суб`єкта господарювання можуть бути наказ по підприємству на необхідність проведення таких маркетингових досліджень, час проведення, територію, межі тощо, договір на проведення маркетингових досліджень, із зазначенням виду маркетингових досліджень, мету їх проведення тощо. В підтвердження фактичного отримання маркетингових послуг можуть бути надані акт приймання-передачі послуг або інший документ, що підтверджує фактичне надання таких послуг, звіт про проведення маркетингових досліджень, у якому мають бути викладені результати таких досліджень і надані рекомендації замовнику.

(!) У звіті про проведення маркетингових досліджень повинна міститися інформація, зокрема, про аналіз конкуренції між найбільшими виробниками на оптовому та роздрібному ринках продажу і оцінку рівня конкуренції, основні тенденції розвитку ринку, динаміку зміни цін, асортимент продукції (товару), політику ціноутворення, аналіз імпорту й експорту продукції (товарів) та їх вплив на ринок, потенційних споживачів і кількісні показники (місткість ринку) планованого продажу, прогнозний план продажу, оцінку ризиків, фінансовий план, аналіз ефективності проєкту, прогнозний рівень рентабельності, термін окупності проєкту, висновки та рекомендації за результатами проведеного дослідження.

Згідно з пунктом 17 ПС(Б)О 16 витрати, пов`язані з операційною діяльністю, які не включаються до собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяються на адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.

Витрати на збут включають витрати, пов`язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг), зокрема, витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг); інші витрати, пов`язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (пункт 19 ПС(Б)О 16).

Таким чином, лише послуги, які забезпечують функціонування діяльності платника податків у сфері вивчення ринку, стимулювання збуту продукції (робіт, послуг) до споживача та післяпродажного обслуговування споживача в межах господарської діяльності такого платника податків можуть визнаватися маркетинговими у розумінні пункту 14.1.108 пункту 14.1 статті 14 ПК України.

При цьому первинні документи, наданні платником податків на підтвердження реальності отримання таких послуг, повинні відповідати вимогам статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні».

Зазначене узгоджується з правовим висновком Верховного Суду викладеним у постанові від 22 травня 2024 року у справі № 160/25897/21, від 12 червня 2026 року у справі № 320/11972/23.

ВИСНОВОК: Отже, для врахування витрат на маркетингові послуги при обчисленні об`єкта оподаткування необхідне доведення безпосереднього зв`язку таких витрат з господарською діяльністю платника податків та підтвердження первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, які б засвідчували факт здійснення господарської операції.

  

 

Матеріал по темі: «Надання та отримання маркетингових послуг у податкових спорах»

 

 

Теги: маркетинг, мерчандайзинг; маркетингові досліджування, маркетингові послуги в податковому обліку, договір на проведення маркетингових досліджень, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Звірка актуальної адреси платника податків перед податковою перевіркою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: звірка актуальної адреси платника податків перед проведенням податкової перевірки контролюючим органом

16 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/9606/25, адміністративне провадження № К/990/24426/26 (ЄДРСРУ № 140677367) досліджував питання щодо перевірки актуальної адреси платника податків перед проведенням податкової перевірки контролюючим органом.

Пункт 42.2 статті 42 ПК України передбачає, що документи вважаються належним чином врученими, якщо вони надіслані у порядку, визначеному пунктом 42.4 цієї статті, надіслані за адресою (місцезнаходженням, податковою адресою) платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення або особисто вручені платнику податків (його представнику).

У разі якщо пошта не може вручити платнику податків документ у зв`язку з відсутністю за місцезнаходженням посадових осіб платника податків, їхньою відмовою прийняти документ, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, документ вважається врученим платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення (абзац другий пункту 42.5 статті 42 ПК України).

Отже, законодавець передбачив два окремих випадки, коли документи вважаються належним чином врученими платнику податків:

1)    надіслані за адресою платника податків рекомендованим листом з повідомленням про вручення;

2)    особисто вручені платнику податків або його законному чи уповноваженому представникові.

Водночас, у разі надіслання документів поштою, крім отримання платником цієї кореспонденції на пошті, вони також вважаються врученими у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причини невручення.

У застосуванні положень пункту 79.2 статті 79 ПК України у взаємозв`язку з пунктом 42.2 статті 42 ПК України Верховний Суд дотримується усталеної позиції, що з наказом про невиїзну перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вказаних вимог призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності її правових наслідків. Оскільки невиїзна перевірка проводиться не за місцезнаходженням платника податків, завчасне (до початку перевірки) повідомлення його про час та місце проведення перевірки є гарантією його права на об`єктивну, повну та всебічну перевірку дотримання ним податкової дисципліни, включаючи можливість надання платником податків наявних у нього документів для підтвердження показників податкового обліку. Платник податків вважається також ознайомленим із наміром про проведення перевірки у разі неможливості вручення йому відповідних документів після проставлення поштовим органом відповідної відмітки.

У постанові від 23 травня 2022 року у справі №810/3116/18 Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду зазначила, що добросовісний платник податків зобов`язаний забезпечити отримання ним кореспонденції за адресою місцезнаходження. У разі невиконання цього обов`язку платник не вправі посилатись на неотримання ним документів як на обставину, що звільняє його від настання у зв`язку з цим негативних для такого платника наслідків.

Податковою адресою платника податків - фізичної особи, відповідно до п. 45.1 ст. 45 Податкового кодексу України, визнається місце її проживання, за яким вона береться на облік як платник податків у контролюючому органі. Платник податків - фізична особа зобов`язаний визначити свою податкову адресу.

Якщо контролюючий орган не вжив заходів щодо витребування відомостей з Єдиного державного демографічного реєстру, які б могли свідчити про актуальну адресу платника податків та мали значення для належного визначення адреси платника, то його перевірка протиправна, оскільки свідчить про недотримання встановленого законом порядку направлення та, відповідно, вручення зазначених документів, тому платник податків  вважається таким, що належним чином не ознайомлений з наміром податкового органу провести документальну позапланову виїзну перевірку до її початку.

За усталеною позицією Верховного Суду, не виконання контролюючим органом вимог щодо повідомлення платника податку про проведення перевірки є істотним порушенням процедури такої, тобто, є самостійною та достатньою підставою для скасування податкових повідомлень-рішень та інших рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки. Зокрема, у постанові від 18 серпня 2021 року у справі №160/9277/19 Верховний Суд дійшов висновку, що визнання незаконною документальної позапланової невиїзної перевірки, проведеної контролюючим органом, виключає необхідність переходити до перевірки підстав позову щодо наявності порушень податкового та/або іншого законодавства та є підставою для визнання незаконними і прийнятих за результатами такої перевірки податкових повідомлень-рішень.

ВИСНОВОК: Таким чином, надіслання поштою направлення та наказу на податкову перевірку на НЕАКТУАЛЬНУ податкову адресу платника податків, призводить до обов’язкового скасування наслідків такої перевірки.

 

 

Матеріал по темі: «Докази надсилання платнику податків наказу та повідомлення про проведення податковоїперевірки»

 

 

Теги: податкова перевірка, наказ, направлення, вручення, платник податків, ППР, оскарження, Верховний суд, Адвокат Морозов

Реалізація талонів АЗС мережі "ANP" та "АВІАС" через позов до суду

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд щодо компенсації вартості паливних талонів АЗС мережі "ANP" та "АВІАС" через подання позову до суду

15 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 920/1000/25 (ЄДРСРУ № 140611498) досліджував питання щодо компенсації вартості паливних талонів АЗС мережі "ANP" та "АВІАС" через подання позову до суду.

Талон надає право отримати на АЗС фіксовану кількість нафтопродукту певного найменування і марки, які позначені на ньому.

За загальним правилом для отримання товару на АЗС покупець пред`являє оператору АЗС картку (талон) на пальне.

Отже, покупець як власник талонів/карток на пальне, отриманих від постачальника, володіє законним правом на отримання на АЗС, визначених угодою, товару (пального) по талонах/картках у кількості, маркуванні, визначеному у талонах на пальне (див. також постанову Верховного Суду від 06 червня 2023 року у справі № 903/666/22).

Замовник вважається таким, що фактично отримав товар лише після отоварення талонів на АЗС (отримання відповідних паливно-мастильних матеріалів на підставі цих талонів).

Якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право діяти альтернативно:

1)    вимагати передання оплаченого товару від продавця, або

2)    вимагати повернення суми попередньої оплати.

Можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.

Отже, волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Покупець може здійснити своє право будь-яким шляхом:

1)    як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо,

2)    шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

ВИСНОВОК: З урахуванням викладеного вбачається наступне, якщо у Клієнта в наявності неотоварені талони мережі АЗС, останній може звернутися до суду за стягненням вартості непоставленого товару!

 

 

Матеріал по темі: «Трансформація товарного зобов’язання у грошове за непоставлений товар»

 

 

Теги: істотні умови договору, существенные условия, істотне порушення умов договору, критерії істотності, неможливість досягнення цілей, укладеність, договір, визнання договору неукладеним, недійсним, сторони, оспорюваний договір, порушення умов, істотне порушення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов