Адвокат Морозов (судовий захист)
Наявність чи відсутність підстав для витребування майна з чужого добросовісного володіння через фраудаторність правочину у межах справи про банкрутство
22 травня 2024 року Верховний Суд у складі судової палати для розгляду
справ про банкрутство Касаційного господарського суду в рамках справи № 924/408/21 (924/287/23) (ЄДРСРУ № 119840740) досліджував
питання щодо наявності чи відсутності підстав для витребування
майна з чужого добросовісного володіння через фраудаторність правочину у межах
справи про банкрутство.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово
наголошувала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права або
інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася
особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право
чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким,
що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення,
невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (такі висновки
сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у
справі № 905/1926/16,
від 30.01.2019 у справі №
569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).
Також Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що
застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути
об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом
способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне
суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб
захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного
способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного
способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та
процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися
за захистом до суду (такі висновки викладені в постановах Великої Палати
Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20).
Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він
забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого
поновлення гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей
захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя
та процесуальну економію (постанова Великої Палати Верховного Суду від
22.09.2020 у справі №
910/3009/18).
Подібний за змістом висновок наведений у постанові
Великої Палати Верховного Суду від 13.02.2024 у справі № 910/2592/19, у якій також зазначено, що
рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право
чи інтерес. Якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до
іншого суду й отримувати ще одне рішення, це означає, що обраний спосіб захисту
є неефективним. Тож завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками
справи, у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б
спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом, або захисту порушеного
права в інший спосіб, тобто вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб
учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для
врегулювання спору повторно, або врегулювання спору в іншій спосіб, або
врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням тощо.
Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного
господарського суду в постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 щодо застосування норм
частини 3 статті 216, частин 1, 2 статті 216 Цивільного кодексу України
виснував, зокрема, що позовна вимога про визнання недійсним договору є
належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна
вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може
бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується
з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема
про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння
відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного /
частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків
його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до
поновлення майнових прав позивача.
Водночас захист порушених прав особи, яка вважає себе
власником майна, що було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення
віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав,
передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України. Для такого
витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого
самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна не є ефективним
способом захисту права власника (постанова Великої Палати Верховного Суду від
21.12.2022 у справі №
914/2350/18(914/608/20)).
Позивач як особа, якій належить право на звернення до
суду з позовом за захистом свого права та інтересу, самостійно визначає
порушене, невизнане чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес, що
потребують судового захисту, та спосіб захисту прав або інтересів, передбачений
законом чи договором, або інший спосіб, який не суперечить закону і який
позивач просить суд визначити у рішенні (постанова Великої Палати Верховного
Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17).
(!!!) Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх
прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Великої Палати
Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).
Провадження у справах про банкрутство є однією із форм
господарського процесу, тому в його межах повинні виконуватися завдання
господарського судочинства та досягатися його мета - ефективний захист
порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та
юридичних осіб, держави (постанова судової палати для розгляду справ про
банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від
09.09.2021 у справі №
916/4644/15).
Водночас Верховний Суд неодноразово наголошував
(зокрема в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18(914/608/20)),
що провадження у справах про банкрутство є самостійним видом судового
провадження і характеризується особливим процесуальним порядком розгляду справ,
специфічністю цілей і завдань, особливим суб`єктним складом, застосуванням спеціальних
способів захисту тощо. З моменту відкриття стосовно боржника справи про
банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь
комплекс юридичних правовідносин боржника.
Зокрема, за змістом преамбули КУзПБ одним з основних
завдань провадження у справі про банкрутство є задоволення вимог кредиторів
неплатоспроможного боржника. Наповнення ліквідаційної маси боржника і, як
наслідок, задоволення сукупності вимог кредиторів відбуваються за рахунок
майнових активів боржника, вжиття заходів з пошуку, виявлення та повернення
яких віднесено до повноважень ліквідатора боржника.
Одним зі способів досягнення максимально можливого
справедливого задоволення вимог кредиторів шляхом консолідації майна боржника є
визнання недійсними за позовом арбітражного керуючого або кредитора правочинів
боржника, укладених на шкоду кредиторам. Однак пред`явлення у межах справи
про банкрутство такого позову не завжди може забезпечити ефективне поновлення
порушених прав особи, яка звернулася з відповідними вимогами до суду. Це
залежить від характеру та природи правовідносин, які склались між їх
учасниками.
Зокрема, у випадку укладення фраудаторного правочину,
який передбачає виникнення у боржника певних зобов`язань задля впливу на
формування та справедливий розподіл ліквідаційної маси (фіктивного збільшення
кредиторської заборгованості тощо), але не є виконаним на момент його
оспорення, задоволення позову про визнання недійсним такого договору матиме
наслідком реальне поновлення прав учасників процедури банкрутства, адже це
нівелює юридичні наслідки, які могли бути створені спірним правочином, та не
потребує вжиття додаткових способів захисту.
Водночас у разі, якщо внаслідок укладення та виконання
фраудаторного правочину розмір активів боржника був зменшений, для поновлення
прав потерпілих осіб самого лише визнання його недійсним є недостатньо. Захист
прав у такому випадку може забезпечуватися шляхом застосування
зобов`язально-правових або речово-правових способів захисту.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від
13.02.2024 у справі №
910/2592/19 зауважила про необхідність розмежовувати випадки
застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та
витребування майна як способу захисту прав власника, порушених незаконним
відчуженням його майна. За загальним правилом, речово-правові способи захисту
прав особи застосовуються, якщо сторони не пов`язані зобов`язально-правовими
відносинами або ж такі правовідносини між ними не стосуються вчиненого
порушення права власності чи іншого речового права. У разі конкуренції
речово-правових (віндикаційного, негаторного) та зобов`язально-правових
(договірного) способів захисту перевагу має саме зобов`язально-правовий.
При цьому зміст віндикаційного позову полягає у вимозі
неволодіючого власника (титульного володільця) до володіючого невласника про
повернення речі в натурі. Натомість реституція - це спеціальна форма
відновлення становища, що існувало до порушення, сутність якої полягає в
поверненні сторін правовідношення у стан, який передував вчиненню певної
протиправної дії. Реституція може поставати як реституція володіння (повернення
кожною із сторін недійсного правочину того, що така сторона за ним отримала)
або ж як компенсаційна реституція відшкодування (в грошовій чи негрошовій
формі) вартості одержаного у разі неможливості його повернення в натурі.
З огляду на викладене Верховний Суд виходить з того,
що визнання недійсним правочину, вчиненого на шкоду кредиторам
(фраудаторного правочину) та фактично виконаного (повністю чи частково), слід
вважати ефективним способом захисту у справі про банкрутство в тому разі, коли
відповідна вимога поєднана із застосуванням правових механізмів, спрямованих на
відновлення майнового стану осіб до того стану, який існував до вчинення
спірного правочину, наповнення ліквідаційної маси боржника для максимального
задоволення вимог кредиторів.
Зокрема, частиною 3 статті 42 КУзПБ та статтею 216
Цивільного кодексу України передбачено наслідки недійсності правочину, до яких,
окрім повернення другою стороною одержаного на виконання недійсного правочину в
натурі, також належить відшкодування вартості одержаного в разі неможливості його
повернення, відшкодування збитків винною стороною. Частиною 2 статті 61 КУзПБ
передбачено притягнення до відповідальності третіх осіб.
Верховний Суд наголошує, що визнання недійсним
фраудаторного правочину є необхідною передумовою для покладення на відповідних
осіб негативних майнових наслідків його укладення, адже це спростовує
презумпцію правомірності такого правочину внаслідок встановлення факту
правопорушення незалежно від того, що витребування майна від останнього у
ланцюгу договорів добросовісного власника буде неможливим за приписами статті
388 Цивільного кодексу України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого
протоколу до Конвенції.
Водночас витребування майна із чужого володіння не
потребує оспорювання договору, на підставі якого воно було набуте останнім
набувачем (близький за змістом висновок викладений, зокрема, у постанові
Великої Палати Верховного суду від 05.10.2021 у справі № 910/18647/19). Таке майно може бути
витребуване у набувача в будь-якому разі за наявності підстав, передбачених
статтями 387, 388 Цивільного кодексу України.
Звертаючись з позовом у цій справі, ліквідатор
Боржника поєднав вимоги про визнання недійсними договору саме з позовною
вимогою про витребування відчужених за вказаними правочинами Майна із чужого
незаконного володіння. Задоволення зазначеного віндикаційного позову могло б
певною мірою забезпечити ефективний захист прав кредиторів Боржника у справі
про банкрутство, порушених внаслідок недобросовісних дій Боржника при укладенні
спірних правочинів, однак виключно в разі наявності передбачених статтями 387,
388 Цивільного кодексу України підстав для
витребування спірного майна до ліквідаційної маси Боржника задля
задоволення за його рахунок вимог кредиторів.
ВИСНОВОК щодо
застосування пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного Кодексу України при
витребуванні майна у добросовісного набувача:
Вибуття майна з володіння власника (або особи, якій
він передав майно у володіння) на підставі правочину, який у подальшому визнано
недійсним, можна вважати таким, що відбулось не з їхньої волі в розумінні
пункту 3 частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України, у тому разі, коли
недійсність зазначеного правочину зумовлена впливом обману, насильства,
зловмисної домовленості представника власника з другою стороною та/або іншими
конкретними обставинами, які свідчать про відсутність дійсної волі власника на
відчуження відповідного майна.
Водночас без встановлення наведених конкретних
обставин щодо вчинення правочину з відповідними вадами волі самий лише факт
визнання недійсним такого фраудаторного правочину не є достатньою підставою для
висновку про вибуття відчуженого за ним майна не з волі власника або особи,
якій він передав майно у володіння, в розумінні зазначеної норми цивільного
законодавства.
Матеріал
по темі: «Витребування
майна у добросовісного набувача в рамках справи про банкрутство»
Теги: фраудаторність,
добросовісність, зловживання правом, зменшення майна, приховування майна,
фіктивний правочин, недійсний, шкоду кредиторам, боржник, неплатоспроможність,
судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар