Подвійна сплата ЄСВ ФОПом, який одночасно є найманим працівником

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідність сплати ЄСВ за умови перебування особи у трудових відносинах та сплати єдиного внеску за нього роботодавцем

27 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 140/2214/19, адміністративне провадження №К/9901/717/20 (ЄДРСРУ № 88461023) досліджував питання щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи - підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК) в частині компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб щодо адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування" від 08.07.2010 №2464-VI (далі - Закон №2464-VI).

Згідно зі статтею 2  Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

В пунктах 3 і 10 частини першої цієї статті розкрито  поняття застрахованої особи  як фізичної особи, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок, а страхувальників  як роботодавців та інших осіб, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

До платників єдиного внеску включено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування (пункт 4 частини першої цієї ж статті).

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 01.01.2017) єдиний внесок нараховується: для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України ''Про оплату праці'', та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами; для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску; для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

(!!!) Водночас, відносини щодо сплати єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом №2464-VI не врегульовано.

Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування єдиного внеску. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому за відсутності бази для нарахування єдиного внеску у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати, оскільки метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Зважаючи на викладене, можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб (до яких відповідно до підпункту 14.1.226 пункту 14.1 статті 14 ПК відноситься фізична особа-підприємець) саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка зареєстрована як фізична особа - підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником) така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення законодавства щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи - підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм Закону №2464-VI був викладений Верховним Судом в постанові від 27.11.2019 у справі №160/3114/19 та в подальшому підтриманий в постанові від 04.12.2019 в адміністративній справі №440/2149/19 та  від 23.01.2020 у справі №480/4656/18.

ВИСНОВОК: Законодавство України не містить положень про необхідність сплати з 1 січня 2017 року єдиного соціального внеску за умови перебування особи у трудових відносинах та сплати єдиного внеску за нього роботодавцем.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у від 27 лютого 2020 року (справа №0440/5632/18) та 05 березня 2020 року (справа №460/943/19).

Матеріал по темі: «Обов’язковість сплати ЄСВ самозайнятими та ФОПами, які не отримують доходу»

Теги: фоп, фізична особа підприємець, самозайнята особа, незалежна діяльність, податки, найманий працівник, єсв, єдиний соціальний внесок, єдиний внесок, трудові відносини, работодавець,  судова практика, Адвокат Морозов

Неналежні умови для утримання засуджених підлягають негайному усуненню

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність належних житлових, побутових і санітарно-гігієнічних умов для утримання засуджених є протиправною бездіяльністю виправної установи, які підлягають усуненню

27 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 460/2834/18, адміністративне провадження №К/9901/22400/19 (ЄДРСРУ № 88460717) досліджував питання щодо неналежності умов утримання засуджених

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (стаття 28 Конституції України).

Відповідно до частини першої статті 1 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - «КВК України») кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими.

Згідно зі статтями 2, 3 КВК України кримінально-виконавче законодавство України складається з цього Кодексу, інших актів законодавства, а також чинних міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

До засуджених, які відбувають покарання на території України, застосовується кримінально-виконавче законодавство України.

Порядок і умови виконання та відбування покарань визначаються та забезпечуються відповідно до законодавства, яке діє на час виконання та відбування кримінального покарання.

Відповідно до частин першої, другої і четвертої статті 7 КВК України держава поважає і охороняє права, свободи і законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їх виправлення і ресоціалізації, соціальну і правову захищеність та їх особисту безпеку.

Засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.

Правовий статус засуджених визначається законами України, а також цим Кодексом, виходячи із порядку і умов виконання та відбування конкретного виду покарання.

У дільниці посиленого контролю виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання і виправних колоній середнього рівня безпеки засуджені тримаються в ізольованих жилих приміщеннях, а в дільниці посиленого контролю виправних колоній максимального рівня безпеки у приміщеннях камерного типу (частина друга статті 97 КВК України).

За приписами частини першої статті 102 КВК України, режим у виправних і виховних колоніях - це встановлений законом та іншими нормативно-правовими актами порядок виконання і відбування покарання, який забезпечує ізоляцію засуджених; постійний нагляд за ними; виконання покладених на них обов`язків; реалізацію їхніх прав і законних інтересів; безпеку засуджених і персоналу; роздільне тримання різних категорій засуджених; різні умови тримання засуджених залежно від виду колонії; зміну умов тримання засуджених.

Частина перша статті 115 КВК України передбачає, зокрема, що особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни.

Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених, крім тих, які після відбуття десяти років покарання у приміщеннях камерного типу переведені до звичайних жилих приміщень колонії максимального рівня безпеки (частина друга статті 150 КВК України).

Разом з тим, відповідно до частини другої статті 151 КВК України, на осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, поширюються права і обов`язки засуджених до позбавлення волі, передбачені статтею 107 цього Кодексу.

Відповідно до пунктів 10-12 Мінімальних стандартних правил поводження з в`язнями (резолюція 663 CI (XXIV) ( 995_992 ) ООН від 30 серпня 1955 року) всі приміщення, якими користуються в`язні, особливо спальні, повинні відповідати всім санітарним вимогам, причому належну увагу слід звертати на кліматичні умови, особливо на кубатуру цих приміщень, на мінімальну площу їх, на освітлення, опалення і вентиляцію. В приміщеннях, де живуть і працюють в`язні: а) вікна повинні мати достатні розміри для того, щоб в`язні могли читати і працювати при денному світлі, і повинні бути сконструйовані так, щоб забезпечувати доступ свіжого повітря, незалежно від того, є чи немає штучної системи вентиляції; b) штучне освітлення повинне бути достатнім для того, щоб в`язні могли читати і працювати без шкоди для зору. Санітарні вузли повинні бути достатні для того, щоб кожен в`язень міг задовольнити свої природні потреби, коли йому це потрібно, в умовах чистоти і пристойності.

Згідно з пунктами 1, 2, 4 Європейських пенітенціарних (в`язничних) правил (Рекомендація № R (2006)2 від 1 лютого 1987 року Комітету Міністрів держав-учасниць) при поводженні з усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини. Особи, позбавлені волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту. Утримання ув`язнених в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів.

Пунктом 18 Європейських пенітенціарних (в`язничних) правил встановлено, що у всіх будівлях, де ув`язнені повинні мешкати, працювати або збиратися: a. вікна мусять бути достатньо великими, аби ув`язнені могли читати чи працювати при природному освітленні в нормальних умовах, та забезпечувався приплив свіжого повітря, крім тих випадків, коли є відповідна система кондиціонування повітря; b. штучне освітлення мусить відповідати загальноприйнятим технічним нормам; c. повинна бути передбачена система сигналізації, яка дозволяє ув`язненим негайно встановлювати контакт із персоналом.

Пункт 15 частини першої статті 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» передбачає, що посадові та службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, зобов`язані створювати належні умови для тримання засуджених і осіб, узятих під варту, їх комунально-побутового і медико-санітарного забезпечення.

Згідно з підпунктом 12 пункту 5 Положення про Державну установу Городищенська виправна колонія (№96), затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 червня 2018 року №2134/5, виправна колонія відповідно до покладених на неї завдань здійснює матеріально-побутове забезпечення засуджених, які тримаються у виправній колонії, відповідно до вимог нормативно-правових актів; створює їм побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни.

Вимоги щодо умов утримання ув`язнених установлені міжнародними правовими актами, приписи яких є обов`язковими для виконання усіма національними органами державної влади.

Відсутність відомчого нормативного правового регулювання не може визнаватися достатньою і вагомою підставою для невиконання позитивних зобов`язань держави, визначених на рівні національного і міжнародного законодавства.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2020 року у справі №460/2999/18, від 17 березня 2020 року у справі №460/2703/18.

ВИСНОВОК: Враховуючи той факт, що відповідач (виправна колонія) не надала належних і допустимих доказів на спростування тверджень засудженого (зокрема моніторингових візитів Уповноваженого Верховної Ради з прав людини) щодо наявності порушень вимог чинного законодавства в частині забезпечення належних житлових, побутових і санітарно-гігієнічних умов утримання, то мало місце порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, виправна колонія не вжила достатніх належних заходів для повного приведення умов утримання засудженого до довічного позбавлення волі у відповідність до вимог чинного законодавства, чим допустила протиправну бездіяльність внаслідок невиконання обов`язку, встановленого законом, а отже зобов’язання останньої  у п`ятимісячний строк привести житлові, побутові і санітарно-гігієнічні умови утримання засудженого у відповідність до вимог чинного законодавства, які визначають умови утримання і відбування покарання засудженими до довічного позбавлення волі є обґрунтованими.

Правові підстави та порядок встановлення або демонтажу тимчасової споруди (кіоск)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Тимчасові споруди (торговельні лотки, павільйони, кіоски): підстави для встановлення, паспорт прив’язки, порядок демонтажу або знесення, підсудність спору та судова практика Верховного суду

27 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-72/12, провадження № К/9901/3486/18 (ЄДРСРУ № 88456825) досліджував питання щодо підстав для розміщення тимчасових споруд та порядку отримання паспорту прив`язки ТС.

Правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою населених пунктів врегульовано Законом України «Про благоустрій населених пунктів».

Згідно статті 1 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» благоустрій населених пунктів - комплекс робіт з інженерного захисту, розчищення, осушення та озеленення території, а також соціально-економічних, організаційно-правових та екологічних заходів з покращання мікроклімату, санітарного очищення, зниження рівня шуму та інше, що здійснюються на території населеного пункту з метою її раціонального використання, належного утримання та охорони, створення умов щодо захисту і відновлення сприятливого для життєдіяльності людини довкілля.

Статтею 13 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» передбачено, що до об`єктів благоустрою населених пунктів належать: 1) території загального користування: а) парки (гідропарки, лугопарки, лісопарки, парки культури та відпочинку, парки - пам`ятки садово-паркового мистецтва, спортивні, дитячі, історичні, національні, меморіальні та інші), рекреаційні зони, сади, сквери та майданчики;  б) пам`ятки культурної та історичної спадщини; в) майдани, площі, бульвари, проспекти;  г) вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки; ґ) пляжі; д) кладовища; е) інші території загального користування; 2) прибудинкові території; 3) території будівель та споруд інженерного захисту територій; 4) території підприємств, установ, організацій та закріплені за ними території на умовах договору.

До об`єктів благоустрою можуть належати також інші території в межах населеного пункту.

За приписом пункту 5 частини 1 статті 16 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» на об`єктах благоустрою забороняється самовільно встановлювати об`єкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски тощо.

Відповідно до пункту 5 частини 2 статті 10 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» до повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення самоврядного контролю за станом благоустрою та утриманням територій населених пунктів, інженерних споруд та об`єктів, підприємств, установ та організацій, майданчиків для паркування транспортних засобів (у тому числі щодо оплати послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів), озелененням таких територій, охороною зелених насаджень, водних об`єктів тощо.

Згідно із частинами 1, 2 статті 34 Закону України «Про благоустрій населених пунктів» Правила благоустрою території населеного пункту - нормативно-правовий акт, яким установлюється порядок благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою.

Правила розробляються для всіх сіл, селищ, міст і затверджуються відповідними органами місцевого самоврядування.

ВАЖЛИВО: Однак Верховний суд підкреслює, що відсутність Правил благоустрою території не свідчить про протиправність рішення про демонтаж, оскільки цими Правилами установлюється порядок благоустрою та утримання територій об`єктів благоустрою, а не визначається компетенція органу місцевого самоврядування щодо прийняття рішень.

Частинами 2, 4 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту.

Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджено наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року № 244.

Згідно із пунктом 1.1 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності цей Порядок визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

Пунктами 2.1, 2.2, 2.3, 2.6, 2.7, 2.31 розділу Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності підставою для розміщення тимчасових споруд (далі - ТС) є паспорт прив`язки ТС.

Замовник, який має намір встановити ТС, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення ТС.

До заяви додаються: графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування ТС, виконані замовником у довільній формі на топографо-геодезичній основі М 1:500 кресленнями контурів ТС з прив`язкою до місцевості; реквізити замовника (найменування, П. І. Б., адреса, контактна інформація).

Для оформлення паспорта прив`язки замовник звертається до органу з питань містобудування та архітектури із додатковою заявою щодо оформлення паспорта прив`язки ТС.

Паспорт прив`язки ТС оформлюється органом з питань містобудування та архітектури протягом десяти робочих днів з дня подання зазначеної заяви.

Розміщення ТС самовільно забороняється.

Підпунктом 7 пункту «а» частини 1 статті 30 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення контролю за станом благоустрою виробничих територій, організації озеленення, охорони зелених насаджень і водойм, створення місць відпочинку громадян.

Згідно із пунктом 44 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішується питання встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку.

Аналіз вищезазначених норм дає підстави для висновку про те, що до об`єктів благоустрою населених пунктів належать вулиці, дороги, провулки, узвози, проїзди, пішохідні та велосипедні доріжки.

На об`єктах благоустрою забороняється самовільно встановлювати торговельні лотки, павільйони, кіоски тощо.

До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить здійснення контролю за станом благоустрою населених пунктів

Питання щодо благоустрою, в тому числі і щодо здійснення демонтажу самовільно встановлених тимчасових споруд та порядку його проведення, відноситься до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад.

Підставою для встановлення тимчасової споруди є отримання паспорта прив'язки тимчасової споруди на підставі відповідного рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на її розміщення, а також наявність належним чином укладеного договору щодо пайової участі в утриманні об'єкта благоустрою.

Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.06.2018 у справі № 905/1552/16.

Стосовно речового права на земельну ділянку на які розміщено ТС

Однак, навіть наявність у позивача паспорта прив`язки розташування тимчасової споруди на спірній земельній ділянці не засвідчує його речового права на цю земельну ділянку з огляду на наступне.

Частиною 4 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" установлено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань будівництва, містобудування та архітектури.

На виконання вимог частини 4 статті 28 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244 затверджено Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності (далі - Порядок), який визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.

За змістом пункту 2.1 Порядку підставою для розміщення тимчасових споруд є паспорт прив`язки тимчасових споруд.

Відповідно до пунктів 2.10, 2.12, 2.24, 2.25 Порядку паспорт прив`язки тимчасових споруд оформлюється органом з питань містобудування та архітектури за формою, наведеною в додатку 1 до цього Порядку, та підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу міської ради. Паспорт прив`язки виготовляється у двох примірниках. Один примірник зберігається у замовника тимчасової споруди, другий - у відповідному органі з питань містобудування та архітектури. Відомості паспорта прив`язки вносяться органом з питань містобудування та архітектури виконавчого органу відповідної ради або відповідної районної державної адміністрації в інформаційну базу містобудівного кадастру (для стаціонарних тимчасових споруд). Паспорт прив`язки підписується керівником (заступником керівника) відповідного органу з питань містобудування та архітектури виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації.

Згідно з пунктами 2.3, 2.6 та 2.11 Порядку перелік документів для отримання паспорта прив`язки тимчасових споруд є вичерпним.

У зазначених пунктах не передбачено надання документів про відведення земельних ділянок для розміщення тимчасових споруд.

Із викладеного вбачається, що положення Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядку не містять юридичних приписів щодо обов`язкового попереднього або наступного набуття суб`єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на яких вони мають бажання встановити тимчасові споруди для здійснення підприємницької діяльності.

Для розміщення тимчасової споруди за наявності відповідного рішення органу місцевого самоврядування земельна ділянка не відводиться, а обов`язок щодо зазначення площі земельної ділянки згідно з документами на землекористування стосується лише тих суб`єктів господарювання, які є власниками земельної ділянки.

Аналогічну правову позицію викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.06.2018 у справі № 905/1552/16.

Водночас, Порядок визначає механізм розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності та не містить жодних положень щодо правових підстав набуття суб`єктами господарювання прав на земельні ділянки у зв`язку із розміщенням тимчасової споруди.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 16.05.2018 у справі № 918/633/16.

(!!!) Отже, правом вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування земельною ділянкою наділені лише власники, землекористувачі та особи, які мають інші речові права на земельну ділянку, а власник металевого кіоску, як правило,  не має  будь-яких документів, які підтверджують право користування земельною ділянкою.

За змістом частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Так, правовий аналіз наведеної норми дає змогу виокремити такі ознаки самочинного будівництва:

- об`єкт нерухомого майна збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети у встановленому порядку;

- відсутність належного дозволу чи належно затвердженого проекту для будівництва;

- створення об`єкта з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом.

Наведену правову позицію Верховного Суду викладено у постановах від 03.03.2020 р. у справі  № 915/1402/16 (ЄДРСРУ № 88050879), від 10.01.2019 у справі № 915/1376/17, від 24.07.2019 у справі № 910/10932/17.

Стосовно демонтажу (знесення) тимчасових споруд (ТС)

Діючим законодавством, а саме Законами України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про регулювання містобудівної діяльності», «Про благоустрій населених пунктів» та Порядку №244 не передбачено повноважень виконавчих органів місцевого самоврядування вирішувати питання щодо анулювання паспортів прив`язки тимчасових споруд. Аналогічна правова позиція викладена в рішеннях ухвалених Верховним Судом, постанова від 24.04.2018р. справа №405/1317/15-а та постанова від 10.10.2018р. у справі №373/2346/16-а.

Відповідно до статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у разі виявлення факту самочинного будівництва об`єкта, перебудова якого з метою усунення істотного відхилення від проекту або усунення порушень законних прав та інтересів інших осіб, істотного порушення будівельних норм є неможливою, посадова особа органу державного архітектурно-будівельного контролю видає особі, яка здійснила (здійснює) таке будівництво, припис про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил з визначенням строку для добровільного виконання припису.

(!!!) У разі якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі, орган державного архітектурно-будівельного контролю подає позов до суду про знесення самочинно збудованого об`єкта та компенсацію витрат, пов`язаних з таким знесенням.

За рішенням суду самочинно збудований об`єкт підлягає знесенню з компенсацією витрат, пов`язаних із знесенням об`єкта, за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) таке самочинне будівництво.

У разі неможливості виконання рішення суду особою, яка здійснила таке самочинне будівництво (смерть цієї особи, оголошення її померлою, визнання безвісно відсутньою, ліквідація чи визнання її банкрутом тощо), знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється за рішенням суду за рахунок коштів правонаступника або за рішенням органу місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевого бюджету та в інших випадках, передбачених законодавством.

Виконання рішення суду, що набрало законної сили, щодо знесення самочинно збудованого об`єкта здійснюється відповідно до Закону України «Про виконавче провадження».

Таким чином, об`єкти самочинного будівництва підлягають знесенню виключно за рішенням суду.

За таких обставин, будь-які рішення виконавчого комітету «Про демонтаж тимчасових споруд» є такими, що прийняті не на підставі, у межах повноважень та не у спосіб, що передбачені законодавством України, а тому таке рішення є протиправним та підлягає скасуванню.

Вказані висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеній у постанові від 24.04.2018 року по справі №405/1317/15-а (провадження №К/9901/5088/18) та з правовою позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, викладеній у постанові від 07.10.2019 року по справі №705/6569/16-а (провадження № К/9901/37487/18, К/9901/37490/18, ЄДРСРУ № 84805297).

Стосовно стягнення шкоди завданої демонтажем тимчасових споруд 

Суб`єктами відповідальності, відповідно до ст. 1173 ЦК України є органи державної влади або місцевого самоврядування. Вказану правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 21.06.2018р. по справі №916/1371/17.

Частиною 2 статті 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Відповідно до статті 22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За загальними положеннями, передбаченими статтею 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, заподіяна майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Статті 1173, 1174 Цивільного кодексу України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків.

Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17.

Сам по собі факт наявності шкоди ще не породжує обов`язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності.

За наведених обставин, до предмета доказування у даній справі входять обставини щодо належності позивачу споруд, правомірності/неправомірності їх демонтажу, понесення позивачем реальних збитків. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 209/5369/15.

Стосовно підсудності аналогічних спорів

12 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 923/652/19 (ЄДРСРУ № 88210956) вказав, що спори щодо виконання суб`єктами владних повноважень функцій у сфері благоустрою (зокрема, відновлення благоустрою шляхом демонтажу елементів благоустрою) є публічно-правовими й мають розглядатись в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 25.06.2019 у справі №914/1092/18.

Верховний Суд звертає увагу на те, що рішення суб`єкта владних повноважень щодо демонтажу тимчасових споруд у сфері земельних відносин може оспорюватися з точки зору його законності, а вимога щодо демонтажу тимчасових споруд - розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами вчинення відповідних дій у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимогу про здійснення демонтажу тимчасових споруд можна розглядати як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 Цивільного кодексу України та пред`являти до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред`явлення позовної вимоги про здійснення демонтажу тимчасових споруд є оспорювання цивільного права особи (зокрема, права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб`єкта владних повноважень щодо такого демонтажу.

ВИСНОВОК: За відсутності паспорта прив`язки тимчасової споруди, оформленим  органом з питань містобудування та архітектури,  тимчасові споруди є самовільно встановленими та фактично підлягають демонтажу, але виключно на підставі рішення суду, так як у виконавчого комітету відсутні повноваження для прийняття рішень, положень, порядків про демонтаж тимчасових споруд (торговельних лотків, павільйонів, кіосків і т.і.).

Матеріал по темі: «Відповідальність за розміщення реклами без дозволу. Доведення вини»

ТЕГИ: обєкти зовнішньої реклами, торговельні лотки, павільйони, кіоски, паспорт привязки, тимчасова споруда, демонтаж, знесення, статус земельної ділянки, рішення про демонтаж кіоску, судова практика, Адвокат Морозов

Ринок землі сільськогосподарського призначення в Україні

Адвокат Морозов (судовий захист)

Довідка законопроекту щодо умов обігу земель сільськогосподарського призначення

Набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть: а) громадяни України; б) юридичні особи України, учасниками (акціонерами, членами) яких є лише громадяни України та/або держава, та/або територіальні громади;  в) територіальні громади; г) держава.

Банки набувають право власності на земельні ділянки лише в порядку звернення стягнення на них як на предмет застави, але такі земельні ділянки мають бути відчужені банками на земельних торгах протягом двох років з дня набуття права власності.

Іноземцям, особам без громадянства та юридичним особам заборонено набувати частки у статутному (складеному) капіталі, акції, паї, членство у юридичних особах (крім як у статутному (складеному) капіталі банків), які є власниками земель сільськогосподарського призначення.

Примітка. Цей абзац втрачає чинність за умови та з дня схвалення на референдумі рішення, визначеного в абзаці восьмому частини першої цієї статті.

(!!!) Іноземці, в тому числі кінцеві бенефіціарні власники, можуть придбати с/х земельну ділянку лише після референдуму.

Загальна площа земельних ділянок сільськогосподарського призначення у власності громадянина не може перевищувати десяти тисяч гектарів.

У випадках коли відповідно до закону власник земельної ділянки зобов’язаний відчужити її протягом певного строку і земельна ділянка не була відчужена ним протягом такого строку, така ділянка підлягає конфіскації за рішенням суду.

Таке ж правило дії і щодо граничної площі земель сільськогосподарського призначення, тобто земельні ділянки, площа яких перевищує зазначені граничні розміри, конфіскуються за рішенням суду.

Орендарі земельних ділянок, які набули право оренди землі шляхом переоформлення права постійного користування щодо зазначених земельних ділянок, мають право на викуп таких земельних ділянок у власність з розстрочкою платежу до семи років за ціною, яка дорівнює нормативній грошовій оцінці таких земельних ділянок, без проведення земельних торгів.

Продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності забороняється.

Цей Закон набирає чинності з 1 липня 2021 року.

ВИСНОВКИ:

• Суб’єкти набуття (фізичні (громадяни України) та юридичні особи України, територіальні громади та Держава) мають право придбати не більше 10 000 ГА земель с/г призначення «в одні руки»;
• Іноземці, в т.ч. юридичні особи з іноземними бенефіціарними власниками, мають право набувати право власності на с/г землі тільки після проведення всеукраїнського референдуму;
• Купівля – продаж землі здійснюється за допомогою цивільно – правової угоди (договір купівлі – продажу);
• Продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності забороняється;
• Закон набуває чинності з 01.07.2021 р.

P.s. За будь-яких умов, у тому числі у випадку схвалення на референдумі рішення, визначеного в абзаці восьмому частини першої цієї статті, забороняється набуття права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення:

1) юридичними особами, учасниками (акціонерами, членами) або кінцевими бенефіціарами яких є особи, які не є громадянами України, - на земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної і комунальної власності, земельні ділянки сільськогосподарського призначення, виділені в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), і які розташовані ближче 50 кілометрів від державного кордону України (крім державного кордону України, який проходить по морю);

2) юридичними особами, учасниками (акціонерами, членами) або кінцевими бенефіціарами яких є громадяни держави, визнаної Україною державою-агресором або державою-окупантом;

3) особами, які належать або належали до терористичних організацій;

4) юридичними особами, учасниками (акціонерами, членами) або кінцевими бенефіціарами яких є іноземні держави;

5) юридичними особами, у яких неможливо встановити бенефіціарного власника (контролера);

6) юридичними особами, бенефіціарні власники (контролери) яких зареєстровані в офшорних зонах, віднесених до переліку офшорних зон Кабінетом Міністрів України;

7) фізичними та юридичними особами, стосовно яких застосовано спеціальні економічні та інші обмежувальні заходи (санкції) відповідно до Закону України «Про санкції» у вигляді заборони на укладення правочинів з набуття у власність земельних ділянок, а також пов’язаними з ними особами;

8) юридичними особами, створеним за законодавством України, що перебувають під контролем фізичних та юридичних осіб, зареєстрованих у державах, включених Міжнародною групою з протидії відмиванню брудних грошей (FATF) до списку держав, що не співпрацюють у сфері протидії відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом.

Закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обігу земель сільськогосподарського призначення

Повернення платнику податків надмірно /помилково сплачених коштів

Адвокат Морозов (судовий захист)

Повернення платникам надмірно та/або помилково сплаченого податку

18 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/13360/18, адміністративне провадження №К/9901/24789/19 (ЄДРСРУ № 88305208) досліджував питання щодо повернення платникам надмірно та/або помилково сплаченого податку.

Підпунктом 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що надміру сплачені грошові зобов`язання - суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов`язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату.

Відповідно до підпункту 17.1.10 пункту 17.1 статті 17 ПК України платник податків має право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Стаття 43 ПК України визначає умови повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов`язань та пені.

Помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов'язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності у такого платника податкового боргу.

В той же час у разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов'язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

Платник податків подає заяву про повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань та пені у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов’язання та/або податкового боргу з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення у готівковій формі коштів за чеком у разі відсутності у платника податків рахунка в банку.

Контролюючий орган не пізніше ніж за п'ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів.

На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, протягом п’яти робочих днів здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань та пені платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику.

Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків здійснюється з бюджету, у який такі кошти були зараховані.

Слід вказати, що Міністерством фінансів України затверджено наказ від 11.02.2019  № 60 «Про затвердження Порядку інформаційної взаємодії Державної фіскальної служби України, її територіальних органів, Державної казначейської служби України, її територіальних органів, місцевих фінансових органів у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань та пені»

П. 2 Порядку встановлює, що його дія не поширюється на:  - відшкодування податку на додану вартість; - повернення авансових платежів (передоплати), помилково та/або надміру внесених платниками податків за власним бажанням, як попереднього грошового забезпечення сплати майбутніх митних та інших платежів, що сплачуються до/або під час митного оформлення, та грошової застави; - повернення митних та інших платежів, що сплачуються до/або під час митного оформлення; - повернення помилково та/або надміру перерахованих (унесених) платниками коштів, сплачених шляхом надання при митному оформленні податкового векселя; - повернення суми акцизного податку, внесеної в рахунок погашення податкових векселів; -виконання рішень судів щодо безспірного списання коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджетів.

Вимоги до заяви встановлюються п. 2 розділу 2 Порядку, зокрема: у заяві платник зазначає назву помилково та/або надміру сплаченого податку, збору, платежу, його суму, дату сплати і реквізити з платіжного документа, за якими кошти перераховано до бюджету (код класифікації доходів бюджету, бюджетний рахунок, на який перераховано кошти, код ЄДРПОУ територіального органу Казначейства, на ім’я якого відкрито рахунок, та МФО Казначейства), та визначає напрям(и) перерахування помилково та/або надміру сплачених коштів, що повертаються: - на поточний рахунок платника податку в установі банку; -  на погашення грошового зобов’язання та/або податкового боргу з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на органи ДФС, незалежно від виду бюджету; - у готівковій формі коштів за чеком у разі відсутності у платника податків рахунку в банку.

Додатково до заяви платник може подати копію платіжного документа, на виконання якого помилково та/або надміру сплачений платіж перераховано до бюджету (п. 2. Розділу II. «Опрацювання заяв платників та формування електронних висновків» Порядку)

Таким чином, Обов`язковою передумовою повернення платнику податків надміру/помилково сплачених коштів є одночасна наявність наступних обставин: 1) відсутність у такого платника податкового боргу; 2) подання платником податків заяви про повернення коштів протягом 1095 днів від дня виникнення переплати; 3) відповідність поданої заяви вимогам пункту 43.4 Податкового кодексу України. За наслідками подання відповідної заяви орган ДФС у визначені законом строки повинен або підготувати висновок про повернення такої суми, або надати письмову відмову у поверненні коштів з бюджету з пропозицією проведення звірення стану рахунків (у разі відсутності в інформаційних базах даних ДФС відомостей щодо розміру заявленої до повернення суми).

Аналогічний правовий висновок викладено і в постановах Верховного Суду від 22.10.2019 по справі № 814/3220/15, від 18 червня 2019 року (справа №826/3490/18), від 13 червня 2019 року (справа №812/1017/16), від 11 червня 2019 року (справа №826/8802/16), від 5 березня 2019 року (справа №814/3233/15), від 28 лютого 2019 року (справа №805/1218/16-а), від 5 лютого 2019 року (справа №826/7672/17).

Матеріал по темі: «Повернення надмірно сплаченого податку або взаємозарахування по іншим платежам»

Теги: повернення надмірно сплаченого податку, помилково сплачені кошти, заява про повернення податку, податкові спори, податок, збір, платіж, судова практика, Адвокат Морозов