Договір позики є двостороннім правочином, але одностороннім договором

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Договір позики є двостороннім правочином, але одностороннім договором, а також роль розписки та поведінки боржника/кредитора у договірному зобов’язанні

27 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 596/1123/19, провадження № 61-7056св22 (ЄДРСРУ № 117974696) досліджував питання щодо договору позики, а також роль розписки та поведінки боржника / кредитора  у договірному зобов’язанні.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним із моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій із передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

(!!!) Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 03 червня 2020 року у справі № 688/3024/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 163/1531/16-ц, від 21 червня 2023 року у справі № 308/4890/20.

Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

За своїми правовими характеристиками договір позики є реальною, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана в оригіналі розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «реальним (від латинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії».

З метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Договір позики є класичним прикладом реального договору, про що свідчить положення абзацу 2 частини 1 статті 1046 ЦК України. Така норма сформульована імперативно. Окрім того, із дефініції цього договору, яка закріплена в абзаці 1 частини 1 статті 1046 ЦК України, можна зробити висновок, що оскільки позика спрямована до обов`язку повернути взяте в позику, то немає позики там, де не було заздалегідь взято в позику, тому що тоді не може бути мови про повернення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 09 жовтня 2018 року в справі № 924/1096/17).

Статтею 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку.

У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах:

(а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання;

(б) вона є спростовною, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно;

(в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору;

(г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку.

В той же час, наявність оригіналу боргової розписки у кредитора без зазначення на ній про повернення оспорюваних сум, свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане (постанова Верховного Суду від 12 листопада 2020 року в справі  № 154/3443/18).

У постанові Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 3-269гс16 зроблено висновок, що «до дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, з урахуванням конкретних обставин справи, можуть належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій».

Верховний Суд в постанові від 20.03.2020 року у справі №362/1597/17 зазначає: «Згідно з абзацом другим маститі першої статті 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків».

Реалізація принципу змагальності в цивільному процесі та доведення перед судом переконливості своїх вимог є конституційною гарантією (стаття 129 Конституції України).

ВИСНОВОК: Закон не містить переліку дій, що свідчать про визнання особою свого боргу або іншого обов`язку, але їх узагальнюючою рисою є те, що такі дії мають бути спрямовані на виникнення цивільних прав і обов`язків. В цьому сенсі діями, спрямованими на визнання боргу, є дії боржника безпосередньо стосовно кредитора, які свідчать про наявність боргу, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

 

 

Матеріал по темі: «Боргова розписка … не завжди договір позики»

 

 

 

Теги: безгрошова розписка, безгрошовий договір позики, повернення боргу, іпотечне застереження, боргова розписка, договір позики, займ, долг, деньги в долг, курсова різниця, пеня, штрафні санкції, інфляційні втрати, стягнення боргу, позика, судова практика, Адвокат Морозов

Відшкодування збитків у формі упущеної вигоди за незаконний демонтаж рекламних конструкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування за рахунок бюджетних асигнувань Виконкому збитків у формі упущеної вигоди, завданих незаконним демонтажем рекламних конструкцій

Безпосередньою правовою підставою аналогічного позову є положення статті 56 Конституції України, статті 22 Книги І (Загальні положення) ЦК України, яка поширює свою дію на всі цивільні відносини, та статей 1166, 1173 глави 82 Книги 5 цього ж Кодексу (Зобов`язальне право).

Що стосується вини відповідача, то для правильного вирішення даного спору її наявність (або відсутність) не має правового значення, про що прямо зазначено у ч. 1 ст. 1173 ЦК України.

Відповідно до статтею 56 Конституції України кожному гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відшкодування збитків може бути покладено на відповідача лише за наявності передбачених законом умов, сукупність яких утворює склад правопорушення, що є підставою для цивільно-правової відповідальності. При цьому на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу, відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина в заподіянні збитків.

Суб`єктом права вимоги (потерпілим) у зазначеному зобов`язанні може бути будь-яка особа, якій заподіяно шкоду. Носієм обов`язку відшкодувати шкоду, в свою чергу, можуть виступати: безпосередній заподіювач шкоди та інші особи (незавдавачі шкоди), на яких законом покладено обов`язок із відшкодування шкоди.

Вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли в потерпілої особи наслідком такої протиправної поведінки.

Відповідно до статті 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

(!!!) Збитками, згідно з частиною другої цієї статті є:

• втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі;
• втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
• доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Упущена вигода входить до складу збитків та визначається як доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (пункт 2 частини 2 статті 22 ЦК України).

Таким чином, непрямі витрати не можуть враховуватись при розрахунку упущеної вигоди як складова, яка зменшує її загальний показник, оскільки прямі витрати, які пов`язані із завданою шкодою, відшкодовуються у складі реальних збитків за правилом п. 1 ч. 2 ст. 22 цього Кодексу як витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (наприклад, витрати на транспортування пошкодженого внаслідок ДТП автомобіля евакуатором до місця його ремонту). Тобто, прямі витрати, збільшують (а не зменшують) загальний показник майнової шкоди (збитків).

З цього, своєю чергою, прямо слідує, що непрямі витрати не можуть враховуватись при визначенні збитків, у тому числі у формі упущеної вигоди, ні з метою збільшення, ні з метою зменшення їх загального розміру, оскільки їх врахування суперечитиме одній з ключових умов для відшкодування майнової шкоди, а саме: обов`язковій наявності причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою. Ця умова відшкодування майнової шкоди (збитків) поширюється на упущену вигоду повною мірою, оскільки вона входить до складу збитків згідно з ч. 2 ст. 22 ЦК України.

У постанові по справі № 922/3928/20 від 30.092021 Касаційний господарський суд визначив критерії для розрахунку розміру збитків у вигляді упущеної вигоди та стандарти його доказування.

Згідно з цією постановою, критеріями визначення (обчислення) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди є:

- звичайні обставини (умови цивільного / господарського обороту);

- розумні витрати;

- компенсаційність відшкодування збитків.

У разі неможливості точно встановити розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, який заявлено до стягнення з боржника (не факт наявності, а саме розмір), суд, керуючись принципом справедливості, має визначити розмір таких збитків з урахуванням усіх обставин конкретної справи.

Доведення наявності збитків у вигляді упущеної вигоди та їх розміру здійснюється із застосуванням стандарту вірогідності доказів, який з розумною впевненістю дає змогу стверджувати, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що такий факт імовірніше відбувся (мав місце), аніж не відбувся / його не було.

Збитки у вигляді упущеної вигоди підлягають відшкодуванню в таких випадках:

- коли заявлений кредитором неотриманий дохід (майнова вигода) був у межах припущення сторін на момент виникнення зобов`язань;

- втрата доходу є ймовірним результатом порушення зобов`язання іншим контрагентом (боржником);

- дохід не є абстрактним і може бути доведеним з розумним рівнем впевненості.

Неодержаний дохід (упущена вигода) це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.

При цьому пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання. Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення (постанови Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15, від 09.12.2014 у справі №5023/4983/12).

Збитки це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів як учасника певних суспільних відносин і яке виражається у понесених ним витратах, втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Статтею 22 ЦК України визначено поняття збитків, яке поділяється на дві частини (види): реальні збитки й упущена вигода.

Реальні збитки це втрати, яких особа зазнала в зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Упущена вигода це доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Визначення поняття збитків є також у ч. 2 ст. 224 Господарського кодексу України, відповідно до якої під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б в разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Відповідно до ст. 225 ГК України, до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Отже, відшкодування збитків є одним із видів цивільно-правової відповідальності і для застосування такої міри відповідальності необхідна наявність всіх елементів складу правопорушення, а саме: протиправної поведінки, дії чи бездіяльності особи; шкідливого результату такої поведінки (збитків), наявності та розміру понесених збитків; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного з елементів відповідальність у вигляду відшкодування збитків не наступає.

При цьому саме позивач повинен довести факт протиправної поведінки, спричинення збитків, обґрунтувати їх розмір, довести безпосередній причинний зв`язок між правопорушенням та заподіянням збитків і розмір відшкодування. Особа, яка порушила зобов`язання, доводить відсутність своєї вини. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання (ст. 614 ЦК України).

Щодо розміру упущеної вигоди, то вона залежить від доходів, які отримала особа, що порушила право. Так, упущена вигода не може бути меншою від доходів, одержаних правопорушником (ч. 3 ст. 22 ЦК України).

Вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, особа повинна довести, що за звичайних обставин вона мала реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу. При цьому важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які виникли в потерпілої особи наслідком такої протиправної поведінки.

ВИСНОВОК: Розрахунок упущеної вигоди, (тобто доходів, які суб’єкт господарювання міг би реально одержати за звичайних обставин, якби його право не було порушене), визначається на підставі показників неотриманого доходу, зменшеного на показник витрат, які останній повинен був понести у зв`язку з його одержанням.

 

Матеріал по темі: «Зовнішня реклама під час воєнного стану: продовження дозволів»

 

 

 

Теги: зовнішня реклама, продовження дії дозволів, зупинення строку, ковід, воєнний стан, упущена вигода,  дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Зовнішня реклама під час воєнного стану: продовження дозволів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами в період коронавірусної хвороби (COVID-19) та воєнного стану

На підставі п. 3 ч. 2 розділу ІІ Закону України від 17.03.2020 № 530-IX Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), з дня оголошення карантину був зупинений не тільки перебіг строків звернення за отримання адміністративних та інших послуг, а й строків надання цих послуг, визначених законом.

Окрім цього, Постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 року № 165 зупинено строки надання адміністративних послуг суб’єктами їх надання та строки видачі дозвільними органами документів дозвільного характеру на час воєнного стану в Україні. Зупинені строки поновлюються у місячний строк після припинення чи скасування воєнного стану на відповідній території України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18.03.2022 № 314 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.2022 № 535) встановлено, що на період воєнного стану зупиняється перебіг строків звернення за отриманням публічних послуг, визначених законодавством. З дня припинення чи скасування воєнного стану перебіг зазначених строків продовжується з урахуванням часу, що минув до їх зупинення.

(!!!) Строки дії діючих строкових ліцензій та документів дозвільного характеру автоматично продовжуються на період воєнного стану та три місяці з дня його припинення чи скасування.

Отже, враховуючи положення зазначених постанов Кабінету Міністрів України:

- у разі закінчення строку дії пріоритету на заявлене місце в період воєнного стану, такий пріоритет зберігається за заявником на час воєнного стану та після його закінчення чи скасування на строк з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

- строки дії діючих дозволів на розміщення зовнішньої реклами автоматично продовжуються на період воєнного стану та три місяці з дня його припинення чи скасування.

У разі закінчення строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами, у період дії воєнного стану, рекламорозповсюджувач може подати відповідну заяву на продовження строку дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами після припинення чи скасування воєнного стану в Україні, але не пізніше ніж за один місяць до закінчення трьох місячного строку, на який автоматично продовжено дозвіл.

Позбавивши суб`єктів господарювання державних гарантій на надання їм адміністративних послуг у межах дозвільних процедур у зв`язку із запровадженням на всій території України карантинних обмежень, законодавець, діючи у відповідності з принципами належного урядування, правової визначеності та балансу між публічним та приватними інтересами, у такий спосіб гарантував їм право проводити протягом дії таких обмежень і трьох місяців після їх припинення відповідну господарську діяльність без згоди на те дозвільних органів, а безпосередньо на підставі закону.

Таким чином, запровадження карантину на всій території України постановою КМУ від 11.03.2020 № 211 Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 свідчить про те, що з моменту прийняття цієї Постанови змінились звичайні умови цієї діяльності, відповідно до яких рекламодавець не повинен був просити у держави надання йому дозволу на продовження цієї діяльності відповідно до п. 29 Типових правил.

Повною мірою це стосується і постанови Кабінету Міністрів України від 18.03.2022 №314, з тією лише різницею, що вказаною Постановою врегульоване не тільки питання автоматичного продовження всіх діючих дозволів, а й питання про набуття суб`єктами господарювання права провадити дозвільні види господарської діяльності за їх відсутності. Тобто, за декларативним принципом, який не потребує формальної згоди дозвільного органу.

 

 

Матеріал по темі: «Дозвільна процедура на розміщення зовнішньої реклами»

 

 

 

Теги: зовнішня реклама, продовження дії дозволів, зупинення строку, ковід, воєнний стан, упущена вигода,  дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

 

Дозвільна процедура на розміщення зовнішньої реклами

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дозвільна процедура видачі/продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами, яка здійснюється без суб’єкта господарювання

20 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/13963/23, адміністративне провадження № К/990/43724/23  (ЄДРСРУ № 117799325) досліджував питання щодо процедури продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Правовідносини щодо продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами регулюються, зокрема, Законом України від 21.05.1997 №280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі - Закон №280/97-ВР), Законом №270/96-ВР, Законом №2806-IV, Типовими правилами №2067.

Згідно з абзацом першим частини першої статті 16 Закону №270/96-ВР розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів - на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до підпункту 13 пункту «а» частини першої статті 30 Закону №280/97-ВР до відання виконавчих органів міських рад належить, зокрема, надання дозволу в порядку, встановленому законодавством, на розміщення реклами.

Пунктом 2 Типових правил №2067 визначено, що дозвіл - документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці; вивіска чи табличка - елемент на будинку, будівлі або споруді з інформацією про зареєстроване найменування особи, знаки для товарів і послуг, що належать такій особі, вид її діяльності (якщо це не випливає із зареєстрованого найменування особи), час роботи, що розміщений на зовнішній поверхні будинку, будівлі або споруди не вище першого поверху або на поверсі, де розташовується власне чи надане у користування особі приміщення (крім, випадків, коли суб`єкту господарювання належить на праві власності або користування вся будівля або споруда), біля входу у таке приміщення, який не є рекламою.

Пунктом 3 Типових правил №2067 передбачено, що зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил.

Для регулювання діяльності з розміщення зовнішньої реклами сільська, селищна, міська рада може утворювати відділ, управління, інший виконавчий орган або покладати відповідні функції на існуючий відділ, управління (далі - робочий орган) (пункт 5 Типових правил №2067).

До повноважень робочого органу належить розгляд заяв розповсюджувачів зовнішньої реклами на надання дозволу, внесення змін у дозвіл, переоформлення дозволу та продовження строку його дії (пункт 6 Типових правил №2067).

(!) Дозвіл надається строком на п`ять років, якщо менший строк не зазначено у заяві (пункт 23 Типових правил №2067).

Строк дії дозволу продовжується на підставі заяви, яка подається робочому органу розповсюджувачем зовнішньої реклами у довільній формі не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії дозволу. Продовження строку дії дозволу фіксується в журналі реєстрації з внесенням відповідних змін у дозвіл. У такому ж порядку продовжується строк дії дозволів, наданих до набрання чинності цими Правилами (пункт 29).

Пунктом 8 постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1173 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо відповідності основним вимогам дозвільної системи у сфері господарської діяльності» внесено зміни та доповнення до постанови Кабінету Міністрів України від 29.12.2003 №2067 «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами», зокрема, пункт 29 виключено. 

Однак, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22.06.2016 у справі №826/2002/16, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.08.2016, визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано пункт 8 Постанови Кабінету Міністрів України від 16.12.2015 №1173, зобов`язано Кабінет Міністрів України невідкладно опублікувати резолютивну частину судового рішення про визнання незаконним з моменту прийняття та скасування пункту 8 змін.

Таким чином, Типові правила №2067 передбачали продовження строку дії дозволу.

Відповідно до абзацу другого пункту 3 цих Правил видача (відмова у видачі, переоформленні, видачі дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону №2806-IV.

Отже, отримання дозволу на розміщення зовнішньої реклами, а також продовження строку його дії є дозвільною процедурою у розумінні статті 1 Закону №2806-IV, відтак, на дану процедуру поширюються норми зазначеного закону.

Аналогічна правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 26.10.2022 у справі №813/4624/17.

Згідно частини 1 статті 4-1 Закону №2806-IV строк видачі документів дозвільного характеру становить 10 робочих днів, якщо інше не встановлено законом.

Порядок проведення дозвільної (погоджувальної) процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру, що законами України віднесено до повноважень органів місцевого самоврядування, встановлюється їх рішенням, а у випадках, передбачених законом, - на підставі типових порядків, затверджених Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини 5 статті 4-1 Закону №2806-IV підставами для відмови у видачі документа дозвільного характеру є: подання суб`єктом господарювання неповного пакета документів, необхідних для одержання документа дозвільного характеру, згідно із встановленим вичерпним переліком; виявлення в документах, поданих суб`єктом господарювання, недостовірних відомостей; негативний висновок за результатами проведених експертиз та обстежень або інших наукових і технічних оцінок, необхідних для видачі документа дозвільного характеру.

Відмова у видачі документа дозвільного характеру за підставами, не передбаченими законами, не допускається.

Аналогічна позиція викладена 13 березня 2024 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №0440/6443/18, адміністративне провадження № К/9901/12083/19  (ЄДРСРУ № 117632680).

Більше того, дії щодо одержання погоджень, висновків та інших документів, необхідних для видачі документа дозвільного характеру, вчиняються дозвільним органом, що оформляє документ дозвільного характеру, без залучення суб`єкта господарювання, оскільки Закон України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" має вищу юридичну силу відносно Типових правил, відповідно норми останніх не мають суперечити Закону № 2806-IV.

ВИСНОВОК: Виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу (18 грудня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 907/535/17 (ЄДРСРУ № 78802005)

 

 

Матеріал по темі: «Розміщення зовнішньої реклами: вивіска-не реклама, автопричіп – реклама, оренда землі»

 

 

 

 

 

Теги: зовнішня реклама, табличка, вивіска, автопричіп, реклама на транспорті, дозвіл, розміщення зовнішньої реклами, продовження дозволу, переоформлення, отримання погоджень, типові правила, КМУ2067, судова практика, Адвокат Морозов

Наявність письмової згоди іншого з подружжя, як свідчення про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наявність письмової згоди іншого з подружжя зафіксованої в договорі, як свідчення про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність

20 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/3590/22, провадження № 61-14297св23 (ЄДРСРУ № 117890701) досліджував питання щодо, наявності письмової згоди іншого з подружжя, як свідчення про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність.

Питання: чи свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору на придбання майна, зафіксованої у такому договорі?

Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що в практиці Касаційного цивільного суду сформувалося два підходи щодо застосування статті 65 СК України:

(а) наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, не свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки письмова згода необхідна при розпорядженні таким майном, а не на його придбання;

Зокрема постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17 (провадження № 61-5698св19) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14-ц (провадження № 61-38040св18).

(б) наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя.

Зокрема постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 липня 2021 року у справі № 161/8116/19 (провадження № 61-22259св19), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2023 року у справі № 357/9482/21 (провадження № 61-12596св22).

Європейський суд з прав людини зауважив, що судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. THE UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, ЄСПЛ, від 22 листопада 1995 року).

Касаційний суд акцентує, що вказані приклади судової практики Касаційного цивільного суду підтверджують наявність по суті двох взаємовиключних підходів до тлумачення та застосування статті 65 СК України. Навряд чи таке застосування статті 65 СК України дозволяє зробити вирішення справи прогнозованим.

Верховний Суд є найвищим судому системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Тлумачення статті 64 СК України дозволяє стверджувати, що: по-перше, договори між подружжям є родовим поняттям і охоплює собою як пойменовані (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, шлюбний договір тощо), так і не пойменовані договори; по-друге, договори між подружжям можуть одночасно бути укладені як щодо роздільного, так і стосовно спільного майна; по-третє, допускається укладення договору поміж подружжям про відчуження «частки в спільній сумісній власності», в якому відбудеться визначення частки і її відчуження на користь іншого із подружжя.

У статті 65 СК України передбачено, зокрема, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.  Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин.

До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору.

При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом з тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на:

• суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;
• такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21)).

Однією з підстав виникнення зобов`язання є договір (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, має на меті забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути спрямований на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20)).

Касаційний суд зауважує, що:

• договори між подружжям можуть одночасно бути укладені як щодо роздільного, так і стосовно спільного майна;
• за допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його подружжя може регулювати, зокрема, набуття майна в особисту власність чи спільну сумісну власність;
• згода дружини, чоловіка на розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності;
• у випадку набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Саме цим обумовлена необхідність згоди іншого подружжя на набуття одним із подружжя майна у право спільної сумісної власності;
• не виключається можливість усного договору між подружжям про набуття майна в спільну сумісну власність, зовнішнім вираженням якого є згода одного з подружжя на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність. Така згода може бути зафіксована безпосередньо у договорі про набуття майна, вчиненим іншим з подружжя;
• наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя;
• у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність.

З урахуванням викладеного, касаційний суд вважає за необхідне відступити від висновку щодо статті 65 СК України, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2020 року у справі № 127/16354/17 (провадження № 61-5698св19) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 травня 2019 року у справі № 523/8319/14-ц (провадження № 61-38040св18), про те, що: «наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору на придбання майна, зафіксованої у такому договорі, не свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки письмова згода необхідна при розпорядження таким майном, а не на його придбання»,

та зробити ВИСНОВОК про те, що:

• «згода дружини, чоловіка на розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя поширюється на як на випадки відчуження майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, так і на випадки набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності;
• у випадку набуття майна подружжям у право спільної сумісної власності відбувається розпорядження коштами, які належать подружжю на праві спільної сумісної власності. Саме цим обумовлена необхідність згоди іншого подружжя на набуття одним із подружжя майна у право спільної сумісної власності;
• наявність письмової згоди одного з подружжя на укладення іншим із подружжя договору купівлі-продажу майна, зафіксованої у такому договорі, свідчить про придбання майна за спільні кошти у спільну сумісну власність, оскільки згода іншого подружжя на набуття майна підтверджує придбання такого майна за спільні кошти подружжя;
• у разі, якщо інший з подружжя надав згоду на розпоряджаються майном (коштами) на набуття майна в спільну сумісну власність і така згода зафіксована безпосередньо у договорі купівлі-продажу майна, який вчинено іншим з подружжя, то суд не може своїм рішенням підміняти домовленість подружжя про набуття майна в спільну сумісну власність».

На підставі викладеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вирішив передати справу № 712/3590/22 на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

 

 

Матеріал по темі: «Розпорядження майном «цивільного подружжя» при поділі спільного сумісного майна»

 

 

 

 

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

 

Строк на звернення про перегляд судового рішення за виключними обставинами (КПК України)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Початок обчислення строку на звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами (КПК України)

11 березня 2024 року Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду в рамках справи № 469/97/17, провадження № 51-3719км23 (ЄДРСРУ № 117721254) досліджував питання щодо обчислення строку на звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами (КПК України).

Статтею 462 КПК України встановлено вимоги до заяви про перегляд судового рішення за виключними обставинами.

До заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, яка не оформлена згідно з вимогами, передбаченими статтею 462 цього Кодексу, застосовуються правила ч. 3 ст. 429 цього Кодексу. Копія ухвали невідкладно надсилається особі, яка її подала, разом із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами й усіма доданими до неї матеріалами (ч. 3 ст. 464 КПК).

Зокрема, п. 3 ч. 3 ст. 429 КПК визначено, що касаційна скарга повертається, якщо вона подана після закінчення строку касаційного оскарження і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку або суд касаційної інстанції за заявою такої особи не знайшов підстав для його поновлення.

Водночас згідно з п. 1 ч. 5 ст. 461 КПК заяву про перегляд судового рішення за виключними обставинами може бути подано з підстави, визначеної пунктом 1 частини третьої статті 459 цього Кодексу, - протягом тридцяти днів із дня офіційного оприлюднення відповідного рішення КСУ.

Верховний суд наголошує, що кримінальним процесуальним законом чітко визначено, що обчислення строків на звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами в порядку п. 1 ч. 5 ст. 461 КПК, відбувається з моменту офіційного оприлюднення тексту рішення КСУ. Будь-яких застережень або виключень обрахування відповідного строку положення цього Кодексу не містять.

При цьому Верховний Суд звертає увагу на те, що слід розмежовувати правову природу безпосереднього настання наслідків за рішенням КСУ і офіційного оприлюднення його тексту, оскільки у справі, яка є предметом розгляду, законодавець пов`язує початок обчислення строків саме з офіційним оприлюдненням тексу рішення КСУ.

Отже, аргументи щодо обрахування строку на звернення із заявою про перегляд рішення суду за виключними обставинами з моменту визнання неконституційності  і втрати чинності п. 4 ч. 1 ст. 284 КПК, а не з моменту офіційного оприлюднення рішення КСУ є необґрунтованими і суперечать точному змісту цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду за подібних обставин вже застосувала аналогію права та зупиняла провадження у справі, оскільки була позбавлена можливості вирішити поставлене перед нею питання по суті з урахуванням Рішення КСУ в період збереження норми, яка була визнана неконституційною, формальної чинності (ухвала від 02 вересня 2020 року у справі № 0306/7567/12).

ВИСНОВОК: Строк на звернення із заявою про перегляд судового рішення за виключними обставинами обраховується з моменту офіційного оприлюднення рішення КСУ, а не з моменту визнання неконституційності та втрати чинності певних положень закону

 

 

Матеріал по темі: «Перегляд судових рішень у зв`язку з виключними обставинами»

 

 

 

 

 

Теги: нововиявлені обставини, виключні обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Підстави для зміни черговості у спадкуванні за законом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість зміни черговості одержання права на спадкування, у тому числі і за рішенням суду

26 березня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 339/186/22, провадження № 61-13297св23 (ЄДРСРУ № 117946529) досліджував питання щодо підстав для зміни черговості у спадкуванні за законом.

Статтею 1216 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини - дня смерті спадкодавця (частина друга статті 1220, частина перша статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Статтею 1218 ЦК України визначено, що до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу (стаття 1258 ЦК України).

Відповідно до статті 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Статтею 1262 ЦПК України передбачено, що у другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері.

Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).

(!!!) Тлумачення положень статей 1258, 1259 та інших положень книги 6 ЦК України дозволяє стверджувати про необхідність розмежовувати такі правові конструкції як одержання права на спадкування наступною чергою (частина друга статті 1258 ЦК України) та зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом.

В основі спадкування за законом знаходиться принцип черговості, який полягає у встановленні пріоритету прав одних спадкоємців за законом перед іншими. Кожна черга - це визначене коло осіб, з урахуванням ступеня їх близькості спадкодавцеві, яке встановлене законом на підставі припущення про те, що спадкодавець залишив би своє майно найближчим родичам, членам сім`ї, утриманцям і (або) іншим родичам до шостого ступеня споріднення (постанова Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 304/1648/14-ц (провадження № 61-6953св18)).

Одержання права на спадкування наступною чергою стосується другої-п`ятої черг і пов`язується із такими негативними юридичними фактами як: відсутність спадкоємців попередньої черги; усунення спадкоємців попередньої черги від права на спадкування; неприйняття спадкоємцями попередньої черги спадщини; відмова від прийняття спадщини.

На зміну суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом в межах певної черги, впливають такі юридичні факти як: зміна черговості на підставі договору або рішення суду (стаття 1259 ЦК України); застосування правил про право представлення (стаття 1266 ЦК України); відмова спадкоємця від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за законом (частина друга статті 1274 ЦК України); спадкова трансмісія (стаття 1276 ЦК України); збереження правового зв`язку при усиновленні (частина третя статті 1260 ЦК України). Зміна суб`єктного складу осіб, які набувають право на спадкування за законом, стосується першої-п`ятої черги.

Стаття 1259 ЦК України передбачає можливість зміни черговості одержання права на спадкування, у тому числі і за рішенням суду.

Відповідно до частини другої статті 1259 ЦК України фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

(!!!) Право на пред`явлення позову про зміну черговості спадкування мають лише спадкоємці за законом (27 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/6646/21, провадження № 61-12493св22 (ЄДРСРУ № 108654296).

Підставами для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність наступних юридичних фактів, встановлених у судовому порядку: 1) здійснення опіки над спадкоємцем, тобто надання йому нематеріальних послуг (спілкування, поради та консультації, поздоровлення зі святами, тощо); 2) матеріальне забезпечення спадкодавця; 3) надання будь-якої іншої допомоги спадкодавцеві, тобто такої допомоги, яка має матеріалізоване вираження - прибирання приміщення, приготування їжі, ремонт квартири; 4) тривалий час здійснення дій, визначених у пунктах 1-3; 5) безпорадний стан спадкодавця, тобто такий стан, під час якого особа неспроможна самостійно забезпечувати свої потреби, викликаний похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом.

ВАЖЛИВО: Для задоволення такого позову необхідна наявність всіх п`яти вищезазначених обставин.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 30 жовтня 2023 року у справі № 753/16113/20 (провадження № 61-2552св23).

Під безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2022 року у справі № 372/3988/20-ц (провадження№ 61-5062св22), від 22 березня 2023 року у справі № 753/10668/19 (провадження № 61-11248св22).

Належними доказами, які підтверджують безпорадний стан особи, є відповідні медичні (лікарські) документи, висновки судово-медичних експертів (постанови Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року у справі № 401/2614/17 (провадження № 61-14759св20), від 28 червня 2023 року у справі № 691/1559/18 (провадження № 61-1917св23)).

ВИСНОВОК: Отже, для задоволення позову щодо зміни черговості одержання спадкоємцями за законом права на спадкування є сукупність юридичних фактів, які особа повинна довести в судовому порядку, зокрема здійснення протягом тривалого часу опіки над спадкодавцем, його матеріального забезпечення та надання іншої допомоги, а також перебування спадкодавця у безпорадному стані.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий порядок зміни черговості права на спадкування»

 

Теги: спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов