Відшкодування витрат за експертизу проведену стороною до подання позову

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: правова можливість відшкодування витрат за експертизу проведену за ініціативою сторони і до подання позову

22 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 712/4126/22, провадження № 14-123цс23 (ЄДРСРУ № 115546317) досліджувала питання щодо стягнення судових витрат, понесених позивачем на проведення експертизи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати, пов`язані із залученням експертів та проведенням експертизи (частина третя статті 133 ЦПК України).

Процесуальні питання розподілу судових витрат визначено статтею 141 ЦПК України.

Так, судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд враховує, чи пов`язані ці витрати з розглядом справи.

Частинами другою, третьою статті 102 ЦПК України передбачено, що предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань. Предметом висновку експерта не можуть бути питання права. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи.

Суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов:

1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо;

2) сторони (сторона) не надали відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності (частина перша статті 103 ЦПК України).

Згідно із частинами першою, п`ятою - сьомою статті 106 ЦПК України учасник справи має право подати до суду висновок експерта, складений на його замовлення. У висновку експерта зазначається, що висновок підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок.

Експерт, який склав висновок за зверненням учасника справи, має ті самі права і обов`язки, що й експерт, який здійснює експертизу на підставі ухвали суду.

За заявою учасника справи про наявність підстав для відводу експерта, який підготував висновок на замовлення іншої особи, такий висновок судом до розгляду не приймається, якщо суд визнає наявність таких підстав.

Подібні норми містяться й в інших процесуальних кодексах (Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України), Господарський процесуальний кодекс України (далі - ГПК України)).

Частина перша статті 1 Закону України «Про судову експертизу» визначає, що судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об`єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.

Підставою проведення судової експертизи є відповідне судове рішення чи рішення органу досудового розслідування, або договір з експертом чи експертною установою - якщо експертиза проводиться на замовлення інших осіб (частина перша статті 71 цього Закону).

Пункт 1.8 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5, передбачає, що  підставою для проведення експертизи відповідно до чинного законодавства є процесуальний документ про призначення експертизи, складений уповноваженою на те особою (органом), або договір з експертом чи експертною установою, укладений за письмовим зверненням особи у випадках, передбачених законом, в якому обов`язково зазначаються її реквізити, номер справи або кримінального провадження або посилання на статтю закону, якою передбачено надання висновку експерта, перелік питань, що підлягають вирішенню, а також об`єкти, що підлягають дослідженню.

(!!!) Системний аналіз наведених положень процесуального законодавства дозволяє констатувати таке:

(1)  витрати, пов`язані із залученням експертів та проведенням експертизи, належать до судових витрат;

(2)  висновок експерта може бути підготовлений як на підставі ухвали суду про призначення експертизи, так і на замовлення учасника справи;

(3)  у разі подання учасником справи до суду висновку експерта, складеного на його замовлення, у такому висновку має бути зазначено, що його підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. При цьому інша сторона може подати до суду заяву про наявність підстав для відводу експерта, який підготував висновок на замовлення іншої особи, і в разі, якщо суд визнає наявність таких підстав, зазначений висновок не приймається судом до розгляду;

(4)  при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує не те, коли замовлено експертизу та отримано висновок експерта - до чи після звернення позивача до суду із позовом, а те, чи пов`язані безпосередньо ці витрати з розглядом справи.

Відшкодування витрат за проведення експертизи не обмежується випадком її призначення та проведення після відкриття провадження у справі. Відтак сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов`язані з розглядом справи, зокрема якщо судом враховано відповідний висновок експерта як доказ.

Відмова у відшкодуванні судових витрат за проведення експертизи стороні, на користь якої ухвалене судове рішення (особливо, якщо суд врахував відповідний висновок експерта як доказ), не відповідає вимогам розумності та правової визначеності, «підриває» конструкцію забезпечення передбачуваності застосування процесуальних норм, а тому не є такою, що відповідає верховенству права.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що внаслідок розвитку суспільних відносин у сфері процесуального законодавства, які знайшли своє відображення у внесених змінах до процесуальних кодексів Законом від 15 грудня 2017 року № 2147-VIII, задля забезпечення єдності судової практики щодо вирішення питання можливості відшкодування стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, витрат на складення висновку експерта, виготовленого та отриманого на замовлення сторони у справі до відкриття провадження в такій справі, необхідно відступити від висновку, висловленого в постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 824/647/19-а (провадження № К/9901/31359/20) та від 13 липня 2021 року у справі № 640/19089/20 (провадження № К/9901/22986/21), у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року у справі № 524/710/21 (провадження № 61-1693св22), у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 31 травня 2023 року у справі № 914/3881/21.

ВИСНОВКИ щодо застосування норм права:

Витрати, пов`язані із залученням експертів та проведенням експертизи, належать до судових витрат (стаття 132, КАС України, стаття 123 ГПК України, стаття 133 ЦПК України).

Висновок експерта може бути підготовлений як підставі ухвали суду про призначення експертизи, так і на замовлення учасника справи.

У випадку подання учасником справи до суду висновку експерта, складеного на його замовлення, у такому висновку має бути зазначено, що його підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Зокрема, інша сторона може подати до суду заяву про наявність підстав для відводу експерта, який підготував висновок на замовлення іншої особи, і у разі, якщо суд визнає наявність таких підстав, такий висновок не приймається судом до розгляду (стаття 101 КАС України, стаття 98 ГПК України, стаття 102 ЦПК України).

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд враховує не те, коли замовлено експертизу та отримано висновок експерта - до чи після звернення позивача до суду з позовом, а те, чи пов`язані безпосередньо ці витрати з розглядом справи.

Отже, відшкодування витрат за проведення експертизи не обмежується випадком її призначення та проведення після відкриття провадження у справі.

Відтак сторона, на користь якої ухвалено рішення, має право на відшкодування витрат за експертизу, проведену до подання позову, якщо такі витрати пов`язані з розглядом справи, зокрема якщо судом враховано відповідний висновок експерта як доказ.

 

 

 

Матеріал по темі: «Підстави та умови призначення судової експертизи»

 

 

 

Теги: експерт, експертний висновок для суду, спеціалізація експерта, попередження про кримінальну відповідальність, завідомо неправдивий висновок, эксперт, экспертиза, судова практика, Адвокат Морозов

 

Особливості проведення інвентаризації платника податків на вимогу контролюючого органу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості проведення інвентаризації платника податків на вимогу контролюючого органу та підтвердження фактичної наявності ТМЦ

26 вересня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/19859/21, адміністративне провадження № К/990/6749/23 (ЄДРСРУ № 113738741) досліджував питання щодо не підтвердження фактичної наявності ТМЦ (нестача), внаслідок не надання платником контролюючому органу результатів інвентаризації, яка могла бути проведена на його вимогу.

Відповідно підпункту «г» пункту 198.5 статті 198 Податкового кодексу України платник податку зобов`язаний нарахувати податкові зобов`язання виходячи з бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 цього Кодексу, за товарами/послугами, необоротними активами, під час придбання або виготовлення яких суми податку були включені до складу податкового кредиту, у разі якщо такі товари/послуги, необоротні активи починають використовуватися в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку.

У разі якщо на момент перевірки платника податку контролюючим органом в акті вибіркової (часткової) інвентаризації, проведеної платником податку на вимогу такого органу, виявлено нестачу придбаних таким платником товарів (крім випадку, якщо така нестача обумовлена знищенням внаслідок дії обставин непереборної сили, що підтверджується відповідно до законодавства), для цілей розділу V цього Кодексу такі товари вважаються використаними платником податку в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку (пункт 198.5 статті 198 Податкового кодексу України).

За змістом наведених норм, платник податку зобов`язаний самостійно нарахувати податкові зобов`язання, виходячи з бази оподаткування, визначеної відповідно до пункту 189.1 статті 189 Податкового кодексу України, за товарами, під час придбання яких суми податку були включені до складу податкового кредиту, у разі якщо такі товари починають використовуватися в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку.

При цьому під положення зазначеної статті підпадають і ті товари, нестачу яких виявлено за результатами проведеної вибіркової (часткової) інвентаризації, проведеної платником податку на вимогу контролюючого органу.

Отже, проведення платником податку на вимогу контролюючого органу під час проведення податкової перевірки інвентаризації товарів є єдиним встановленим законом засобом доказування нестачі чи наявності товарів у платника податку і, відповідно, використання чи невикористання платником податку таких товарів в операціях, що не є господарською діяльністю платника податку.

Аналогічний висновок викладено Верховним Судом у постанові від 06.02.2020 у справі №807/1556/17.

Згідно приписів підпункту 20.1.4 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України  контролюючі органи мають право проводити відповідно до законодавства перевірки і звірки платників податків (крім Національного банку України), у тому числі після проведення процедур митного контролю та/або митного оформлення.

За приписами пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України, контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Частинами першою та другою статті 10 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" визначено, що для забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства зобов`язані проводити інвентаризацію активів і зобов`язань, під час якої перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан і оцінка. Об`єкти і періодичність проведення інвентаризації визначаються власником (керівником) підприємства, крім випадків, коли її проведення є обов`язковим згідно з законодавством.

Відповідно до пункту 20.1.9 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України контролюючий орган під час проведення перевірки має право, зокрема, вимагати від платників податків, що перевіряються, проведення інвентаризації основних засобів, товарно-матеріальних цінностей, коштів, зняття залишків товарно-матеріальних цінностей, готівки.

Правила проведення інвентаризації для юридичних осіб, у тому числі обов`язкові випадки її проведення та оформлення результатів інвентаризації визначено Положенням про інвентаризацію активів та зобов`язань, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 2 вересня 2014 року №879 (далі - Положення №879), пунктом 5 розділу І якого встановлено, що інвентаризація проводиться з метою забезпечення достовірності даних бухгалтерського обліку та фінансової звітності підприємства. Під час інвентаризації активів і зобов`язань перевіряються і документально підтверджуються їх наявність, стан, відповідність критеріям визнання і оцінка.

Пунктом 7 розділу І Положення №879 встановлено випадки обов`язкового проведення інвентаризації, зокрема, на підставі належним чином оформленого документа органу, який відповідно до закону має право вимагати проведення такої інвентаризації. У цих випадках інвентаризація має розпочатися у термін та в обсязі, зазначених у належним чином оформленому документі цих органів, але не раніше дня отримання підприємством відповідного документа.

За приписами пункту 1 розділу II вказаного Положення, для проведення інвентаризації на підприємстві розпорядчим документом керівника підприємства створюється інвентаризаційна комісія з представників апарату управління підприємства, бухгалтерської служби (представників аудиторської фірми, централізованої бухгалтерії, суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, яка здійснює ведення бухгалтерського обліку на підприємстві на договірних засадах) та досвідчених працівників підприємства, які знають об`єкт інвентаризації, ціни та первинний облік (інженери, технологи, механіки, виконавці робіт, товарознавці, економісти, бухгалтери). Інвентаризаційну комісію очолює керівник підприємства (його заступник) або керівник структурного підрозділу підприємства, уповноважений керівником підприємства.

У разі проведення інвентаризації за судовим рішенням або на підставі належним чином оформленого документа органу, який відповідно до закону має право вимагати проведення такої інвентаризації, посадові особи відповідного органу (за їх згодою) можуть бути присутні при проведенні інвентаризації.

Інвентаризація проводиться повним складом інвентаризаційної комісії (робочої інвентаризаційної комісії) та у присутності матеріально відповідальної особи.

(!!!) Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про наступне:

- контролюючий орган під час проведення перевірки має право вимагати проведення платником податків інвентаризації;

- контролюючий орган має направити належним чином оформлений документ, який містить вимогу на проведення інвентаризації;

- платник податків, який отримав вимогу про проведення інвентаризацію, зобов`язаний провести інвентаризацію;

- розпорядчим документом керівника платника податків створюється інвентаризаційна комісія. Інвентаризація проводиться повним складом інвентаризаційної комісії та у присутності матеріально відповідальної особи;

- посадові особи контролюючого органу (за їх згодою) можуть бути присутні при проведенні інвентаризації, проте така присутність не є обов`язковою.

ВИСНОВОК: Вимога щодо проведення інвентаризації поширюється на усіх платників податків, однак проведення інвентаризації має здійснюватися саме платником податків, тоді як контролюючий орган може лише вимагати її проведення.

При цьому, жодним нормативно-правовим актом не передбачено, що такий платник податків зобов`язаний направляти лист (повідомлення) про призначення та проведення інвентаризації фактично наявних товарно-матеріальних цінностей, основних фондів та інших активів підприємства в присутності представників контролюючого органу (така присутність у відповідності до пункту 1 розділу ІІ Положення № 879 є правом, а не обов`язком).

Аналогічна правова позиція була викладена в постановах Верховного Суду від 23 липня 2020 року у справі № 640/5215/19, від 28 лютого 2023 року у справі № 520/11549/21, адміністративне провадження № К/990/22503/22 (ЄДРСРУ № 109259374).

 

 

Матеріал по темі: «Особливості інвентаризації основних засобів під час проведення податкової перевірки»

 

 

 

 

 

 

Теги: нестача, тмц, проведення інвентаризації, інвентаризація під час перевірки, податкова перевірка, вимога провести інвентаризацію, судова практика, Адвокат Морозов

Надання доказів надсилання заяв чи клопотань з процесуальних питань в господарському процесі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов`язок учасника судової справи надавати докази надсилання іншим учасникам справи копій заяв та клопотань з процесуальних питань в господарському процесі 

28 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1834/19 (ЄДРСРУ № 115408901) досліджував питання щодо обов`язку учасника справи надавати докази надсилання іншим учасникам справи копій заяв та клопотань з процесуальних питань.

Верховний Суд у пункті 4.50. постанови від 26.07.2023 у справі №924/681/22 сформував висновок, що приписи статей 169, 170 ГПК України не містять обов`язку особи, яка звернулася з клопотанням у справі, надавати докази його надсилання іншим учасникам справи, за винятком абзацу 2 частини другої статті 170 ГПК України, а саме до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).

Тобто надання доказів надсилання заяв чи клопотань, крім заяв, скарг, клопотань чи заперечень, які подаються на стадії виконання судового рішення, у тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, не є обов`язковим.

Верховний Суд вважає за необхідне відступити від висновку, зробленого Верховним Судом у постанові від 26.07.2023 у справі № 924/681/22 стосовно відсутності в учасника права обов`язку надавати докази надсилання заяви іншим учасникам справи, якщо це не заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення або в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень з огляду на таке.

Згідно з частиною другою статті 161 ГПК України, що закріплена у параграфі 1 "Заяви по суті справи" Глави 1 Розділу ІІІ, заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.

Параграфом 2 "Заяви з процесуальних питань" цієї Глави та Розділу ГПК України визначено форму і зміст заяв, клопотань, заперечень, які можуть бути подані, при розгляді справи судом учасниками судового процесу. У цих заявах, клопотаннях, запереченнях учасники викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань.

Частинами другою, третьою статті 169 ГПК України визначено, що заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, або на вимогу суду заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі. Заяви, клопотання і заперечення подаються та розглядаються в порядку, встановленому цим Кодексом. У випадках, коли цим Кодексом такий порядок не встановлений, він встановлюється судом.

Частини перша - третя статті 170 ГПК України містять загальні вимоги до заяв поданих з процесуальних питань. Так, зокрема така заява має містити: повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) особи, яка подає заяву, клопотання або заперечення, її місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), вказівку на статус фізичної особи - підприємця (для такої фізичної особи), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України; перелік документів та інших доказів (за наявності), що додаються до заяви (клопотання, заперечення); до заяви, скарги, клопотання чи заперечення, які подаються на стадії виконання судового рішення, в тому числі в процесі здійснення судового контролю за виконанням судових рішень, додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження) (частини перша, друга).

Положення статей 169 і 170 ГПК України підлягають застосуванню у взаємозв`язку, оскільки норми статті 169 передбачають загальний перелік та порядок подачі заяв та клопотань, а норми статті 170 ГПК України - форму та їх зміст.

Верховний Суд вважає, що частина перша статті 170 ГПК України встановлює вимогу до всіх письмових заяв, клопотань та заперечень, а тому, з урахуванням комплексного застосування норм права (статей 169, 170 ГПК України) слід дійти висновку, що положення частини першої - третьої вказаної статті містять загальні вимоги щодо всіх без виключення заяв, поданих з процесуальних питань.

Крім того, з урахуванням визначеного статтею 129 Конституції України принципу змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також передбаченого, зокрема, статтею 7 ГПК України обов`язку суду гарантувати дотримання прав всіх учасників справи подати свої міркування та заперечення щодо письмово заявлених клопотань інших учасників справи, до заяви про забезпечення доказів мають бути подані докази її направлення іншим учасникам справи.

Подібний висновок містить ухвала Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18.08.2023 у справі № 460/25721/22. 

ВИСНОВОК: Враховуючи викладене, з метою забезпечення єдності судової практики щодо застосування норми абзацу другого частини другої статті 170 ГПК України у взаємозв`язку з частиною першою вказаної статті, колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку колегії суддів Касаційного господарського у складі Верховного Суду з іншої палати, викладеного у постанові від 26.07.2023 у справі № 924/681/22 щодо відсутності обов`язку учасника справи надавати докази надсилання іншим учасникам справи копій заяв та клопотань з процесуальних питань.

 

Матеріал по темі: «Повернення апеляційної скарги з підстав зловживання процесуальними правами»

 

 

 

Теги: заяви, клопотання, процесуальні питання, заяви по суті, докази надсилання, рекомендоване відправлення, повідомлення, сторона, господарський процес, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Законність перевірки військово-облікових документів представниками ТЦК

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Законність перевірки військово-облікових документів представниками Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки 

Постанова Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2021 р. № 1456 «Про затвердження Порядку перевірки документів в осіб, огляду речей, транспортних засобів, багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян під час забезпечення заходів правового режиму воєнного стану» є саме тим нормативно-правовим актом, яка регулює вищевказані відносини. 

Хто має право на перевірку документів: уповноважена особа - посадова особа, яка призначається наказом коменданта та якій надано повноваження щодо перевірки документів в осіб, огляду речей, транспортних засобів, багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян під час забезпечення заходів правового режиму воєнного стану (ч. 1 п. 2 Порядку). 

(!!!) Комендант призначається після введення воєнного стану в межах території та у строки, зазначені в указі Президента України про введення воєнного стану, на підставі наказу військового командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) – п. 4 Порядку. 

Окрім того, Постанова КМУ від 30 грудня 2022 р. № 1487 «Про затвердження Порядку організації та ведення військового обліку призовників, військовозобов’язаних та резервістів» не передбачає право працівників ТЦК перевіряти документи у громадян в тому числі й військово-облікові документи. 

Які документи перевіряються уповноваженою особою: уповноважена особа має право вимагати в особи пред’явлення нею документів, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України чи спеціальний статус особи.

Таким чином, вимагати перевірку військово-облікових документів немає навіть уповноважена комендантом особа. 

Випадки коли уповноважена особа має право вимагати в особи пред’явлення нею документів:

• якщо особа має зовнішні ознаки, схожі на ознаки особи, яка перебуває в розшуку, або безвісно зниклої особи;
• якщо існує достатньо підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення;
• якщо особа перебуває на території чи об’єкті із спеціальним режимом;
• якщо в особи є зброя, боєприпаси, наркотичні засоби та інші речі, обіг яких обмежений або заборонений або для зберігання, використання чи перевезення яких потрібен дозвіл, якщо встановити такі права іншим чином не можливо;
• якщо особа перебуває в місці вчинення кримінального, адміністративного правопорушення або дорожньо-транспортної пригоди, іншої надзвичайної події;
• якщо зовнішні ознаки особи чи транспортного засобу або дії особи дають достатні підстави вважати, що особа причетна до вчинення правопорушення, транспортний засіб може бути знаряддям чи об’єктом вчинення правопорушення;
• порушення особою відповідних заборон, введених на території, де запроваджено правовий режим воєнного стану (п. 7 Порядку). 

Наслідки не пред’явлення документів:  у разі відсутності в особи документів, передбачених пунктом 7 цього Порядку, уповноважена особа затримує таку особу для її встановлення на строк, передбачений Кодексом України про адміністративні правопорушення.

ВИСНОВКИ: 

1. Уповноважена особа призначається виключно наказом коменданта, тому представники ТЦК не мають повноважень на перевірку документів у громадян;
2. Документами для перевірки може бути паспорт, а не військово-облікові документи;
3. В разі відсутності документів уповноважена особа затримує громадянина на строк не більше ніж на 3 години.

 

Матеріал по темі: «СУД: ТЦК не має права комплектувати ЗСУ»

 

 

 

Статус виконавчого провадження при частковій зміні виконавчого документа

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Закінчення виконавчого провадження при частковому визнанні таким, що не підлягає виконанню виконавчого документу

29 листопада 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 2320/3560/12, провадження № 61-13306св23 (ЄДРСРУ 115409153) досліджував питання щодо статусу виконавчого провадження при частковій зміні виконавчого документа.

Пункт 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» унормовує питання закінчення виконавчого провадження лише у разі (1) скасування або (2) визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або (3) у разі визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Будь-яких інших підстав наведена норма не містить.

Вимоги закону допускають закінчення виконавчого провадження за пунктом 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» лише в разі повного визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, тоді як у разі часткового його визнання та залишення без змін рішення суду в стягненні певної частини боргу відсутні правові підстави для закінчення виконавчого провадження за вказаною нормою.

Подібний висновок зробив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 09 липня 2019 року у справі № 910/15888/17.

ВИСНОВОК: Враховуючи те, що визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий документ лише в частині про примусове стягнення заборгованості, а інша частина заборгованості залишена в силі, тому у виконавця були відсутні правові підстави для закриття виконавчого провадження згідно з пунктом 5 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

 

 

Матеріал по темі: «Статус виконавчого провадження під час поновлення строку на оскарження судового рішення»

 

 

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, юрисдикційна підсудність, зведене виконавче провадження, сплата судового збору, стягувач, боржник, закон про виконавче провадження, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Способи захисту прав власника від самочинного будівництва на земельній ділянці

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Способи захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва

15 листопада 2023 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи №  916/1174/22, провадження № 12-39гс23 (ЄДРСРУ № 115377100) досліджував питання щодо можливих способів захисту прав власника (користувача) відповідної земельної ділянки, порушених внаслідок здійснення самочинного будівництва.

У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив`язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України (аналогічне - у частині першій статті 5 ЦПК України) вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке:

Право власностіна самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власностіна нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Отже, знесення самочинно побудованого об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Також потрібно враховувати положення частини третьої та п`ятої статті 376 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35)).

Визнання права власності в порядку частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина третя статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина п`ята статті 376 ЦК України).

Отже, застосування положень частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.

Згідно з положеннями статті 328 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

(!!!) Тобто відповідно до приписів частин третьої та п`ятої статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Оскільки положення статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно за особою - власником земельної ділянки у будь-який інший спосіб, окрім визначеного цією статтею (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за власником земельної ділянки), також не змінює правовий режим самочинного будівництва. За вказаних обставин особа - власник земельної ділянки не набуває право власності на самочинно побудоване нерухоме майно.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що визначальними обставинами для встановлення подібності справ № 263/18985/19 та № 916/1174/22 є (1) наявність самочинного будівництва, на яке (2) неправомірно зареєстровано право власності. Спір щодо подальшої юридичної долі самочинно побудованого майна вирішується виключно відповідно до статті 376 ЦК України, тобто за вимогами про знесення такого майна або про визнання права власності на таке майно.

ВИСНОВОК: У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності.

Тому належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від правового висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 21.12.2022 у справі № 263/18985/19

 

 

Матеріал по темі: «Порушення прав власника земельної ділянки внаслідок самочинного будівництва»

 

 

 

Теги: самострой, самобуд, самочинно збудоване майно, нерухоме майно, визнання право власності, знесення, знесення самочинного будівництва, перебудова, снос, снос майна, крайня міра, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов