Інспектори Держпраці не наділені повноваженнями тлумачити умови ЦПД

Адвокат Морозов (судовий захист)

Інспектори Держпраці не наділені повноваженнями тлумачити умови цивільно – правових договорів укладених між роботодавцем та працівником

26 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/5315/19, провадження №К/9901/33438/19 (ЄДРСРУ № 89433373) досліджував питання щодо правомірності тлумачення цивільно – правового договору, укладеного між замовником/роботодавцем та виконавцем/працівником інспекторами Держпраці.

За приписами ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавцям забороняється застосовувати працю громадян без належного оформлення трудових відносин, вчиняти дії, спрямовані на приховування трудових відносин.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП України).

Згідно з ч. 1 ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

За змістом ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Матеріал по темі: «Неналежно оформлена угода з виконавцем – привід для штрафу від Держпраці»

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

З аналізу чинного законодавства вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. 

Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва.

Характерними ознаками трудових відносин є:

- систематична виплата заробітної плати за процес праці (а не її результат);

- підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку;

- виконання роботи за професією (посадою), визначеною Національним класифікатором України ДК 003:2010 "Класифікатор професій", затвердженим наказом Держспоживстандарту від 28.07.2010 №327;

- обов`язок роботодавця надати робоче місце;

- дотримання правил охорони праці на підприємстві, в установі, організації тощо.

Взаємовідносини фізичної особи і суб`єкта господарювання можуть виникати як на підставі трудового, так і на підставі цивільно-правового договору. При цьому сторони цивільно-правової угоди укладають договір в письмовій формі згідно з вимогами ст. 208 Цивільного кодексу України.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у ст. 626 Цивільного кодексу України. Так, вказаною нормою встановлено, що договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

З аналізу наведених норм, Верховний Суд зазначає, що основними ознаками трудового договору, є: праця юридично несамостійна, протікає в рамках певного підприємства, установи, організації (юридичної особи) або в окремого громадянина (фізичної особи); шляхом виконання в роботі вказівок і розпоряджень власника або уповноваженого ним органу; праця має гарантовану оплату; виконання роботи певного виду (трудової функції); трудовий договір, як правило, укладається на невизначений час; здійснення трудової діяльності відбувається, як правило, в складі трудового колективу; виконання протягом встановленого робочого часу певних норм праці; встановлення спеціальних умов матеріальної відповідальності; застосування заходів дисциплінарної відповідальності; забезпечення роботодавцем соціальних гарантій.

Зокрема, відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами (КЗпП України та інших актів трудового законодавства), що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг у цивільно-правових відносинах визначається в договорі, а те, що ним не врегулюване - чинним законодавством України.

Зі співставлення трудового договору з цивільно-правовим договором, відмінним є те, що трудовим договором регулюється процес організації трудової діяльності. За цивільно-правовим договором процес організації діяльності залишається поза його межами, метою договору є отримання певного результату. Виконавець за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ним ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі №820/1432/17, 06.03.2019 у справі №802/2066/16-а, 13.06.2019 у справі №815/954/18.

Верховний Суд зазначає, якщо укладені цивільно-правові договори не визнані недійсними в судовому порядку, не мають ознак нікчемного правочину, то інспектори праці не наділені повноваженнями тлумачити на власний розсуд характер правовідносин між сторонами цивільно-правового договору.

До такого ж висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23.10.2019 у справі №806/2064/18, від 14 травня 2020 року у справі № 640/1099/19 (ЄДРСРУ № 89251691), від 22 квітня 2020 року у справі № 160/8902/18 (ЄДРСРУ № 88868275)

Слід відзначити, що в даній справі не було спростовано волевиявлення сторін на укладення вищевказаних цивільно-правових угод та надання певного виду послуг саме в процесі реалізації своїх прав в цивільно-правових відносинах на підставі цивільно-правових угод, а укладання в подальшому з цими особами трудових договорів і розширення штату працівників товариства позивача не свідчить про нікчемність або удаваність цивільно-правових договорів.

У статті 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

З огляду на викладене, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Згідно ст. 637 Цивільного кодексу України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 цього Кодексу, у разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Верховний Суд вважає помилковим висновки суду та контролюючого органу, які зводяться до того, що фізичні особи за цивільно-правовими договорами по суті виконували трудові функції, оскільки цивільно-правові договори не містять тих умов, які повинні бути у трудовому договорі.

Окремо необхідно наголосити, що податкове навантаження пов`язане з нарахуванням обов`язкових платежів до бюджету на заробітну плату або винагороду за цивільно-правовою угодою однакове, а до компетенції органів Держпраці не входить зобов`язання підприємства або фізичної особи укласти трудовий договір, коли між ними фактично існують відносини іншого характеру, або ж визнання існуючого між ними договору недійсним.

ВИСНОВОК: В чинному законодавстві передбачено презумпція правомірності та свобода правочину, а отже ніхто, окрім сторін та суду, не має право тлумачити умови договору укладеного між замовником/роботодавцем та виконавцем/працівником, тим більш цими повноваженнями не наділені інспектори держпраці.

Виходячи з цього, навіть за умови якщо спірна цивільно – правова угода не відповідає вимогам законодавства, однак сторони наполягають на укладанні саме цього виду правочину, то контролюючий орган не має право стверджувати протилежне, якщо укладені цивільно-правові договори не визнані недійсними в судовому порядку та не мають ознак нікчемного правочину.

Детальніше: «Відмінність трудового договору від цивільно – правової угоди при перевірках Держпраці»

Мій відеокоментарій: youtube

Теги: держпраця, штраф, гоструд, трудова угода, ЦПД, цивільно правовий договір, різниця між ЦПД та ТУ, оскарження, припис, постанова, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Повноваження Держпродспоживслужби в частині перевірок марок акцизного податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Різниця повноважень Держпродспоживслужби та ДПС України в частині перевірок марок акцизного податку на підакцизних товарах

26 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/20017/16, адміністративне провадження №К/9901/44828/18 (ЄДРСРУ № 89433333) досліджував питання щодо повноважень Держпродспоживслужби перевіряти лише фактичну наявність марок акцизного податку, а відповідність вказаних марок акцизного збору вимогам податкового законодавства мають лише органи ДПС України.

Повноваження ГУ Держпродспоживслужби регулюються, зокрема, законами України «Про захист прав споживачів», «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров`я населення», «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності».

Відповідно до пункту 13 частини першої статті 26 Закону України «Про захист прав споживачів» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів, забезпечує реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і має право накладати на суб`єктів господарювання сфери торгівлі і послуг, у тому числі ресторанного господарства, стягнення, передбачені статтею 23 цього Закону, в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Положення про Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 667 від 2 вересня 2015 року (далі - Положення № 667), Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства та який реалізує державну політику у галузі ветеринарної медицини, сферах безпечності та окремих показників якості харчових продуктів, карантину та захисту рослин, ідентифікації та реєстрації тварин, санітарного законодавства, попередження та зменшення вживання тютюнових виробів та їх шкідливого впливу на здоров`я населення, метрологічного нагляду, ринкового нагляду в межах сфери своєї відповідальності, насінництва та розсадництва (в частині сертифікації насіння і садивного матеріалу), реєстрації та обліку машин в агропромисловому комплексі, державного нагляду (контролю) у сфері агропромислового комплексу, державного нагляду (контролю) у сферах охорони прав на сорти рослин, насінництва та розсадництва, державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів і рекламу в цій сфері, за якістю зерна та продуктів його переробки, державного нагляду (контролю) за додержанням заходів біологічної і генетичної безпеки щодо сільськогосподарських рослин під час створення, дослідження та практичного використання генетично модифікованого організму у відкритих системах на підприємствах, в установах та організаціях агропромислового комплексу незалежно від їх підпорядкування і форми власності, здійснення радіаційного контролю за рівнем радіоактивного забруднення сільськогосподарської продукції і продуктів харчування.

Для виконання покладених завдань Держпродспоживслужба має право в установленому порядку, зокрема, вживати у межах повноважень, передбачених законом, заходів до усунення порушень вимог закону і притягнення винних у таких порушеннях осіб до відповідальності відповідно до закону.

Держпродспоживслужба здійснює свої повноваження безпосередньо та через свої територіальні органи.

Відповідно до пункту 7 Положення № 45 Головне управління Держпродспоживслужби відповідно до покладених на нього завдань у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням законодавства про захист прав споживачів (у тому числі споживачів виробів з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння), зокрема, перевіряє додержання суб`єктами господарювання, що провадять діяльність у сфері торгівлі і послуг, вимог законодавства про захист прав споживачів, а також правил торгівлі та надання послуг; проводить контрольні перевірки правильності розрахунків із споживачами за реалізовану продукцію відповідно до закону; накладає на суб`єктів господарювання сфери торгівлі і послуг, у тому числі ресторанного господарства, стягнення за порушення законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до пунктів 2, 5 частини першої статті 26 Закону України «Про захист прав споживачів» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів, забезпечує реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і має право, зокрема, перевіряти додержання суб`єктами господарювання, що провадять діяльність у сфері торгівлі і послуг, вимог нормативно-правових актів щодо безпеки продукції, а також правил торгівлі та надання послуг шляхом безперешкодного відвідування та обстеження відповідно до законодавства будь-яких виробничих, торговельних та складських приміщень таких суб`єктів; одержувати безоплатно від суб`єктів господарювання, що перевіряються, копії необхідних документів, які характеризують якість продукції, сировини, матеріалів, комплектуючих виробів, що використовуються для виробництва цієї продукції.

(!!!) Зі змісту наведених правових норм вбачається, що територіальні органи Держпродспоживслужби у межах своїх повноважень проводять перевірки дотримання суб`єктами господарювання вимог законодавства у сфері захисту прав споживачів, вживати заходи, спрямовані на усунення виявлених порушень та застосовують санкції за порушення законодавства у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до пункту 226.9 статті 226 ПК України вважаються такими, що немарковані: алкогольні напої та тютюнові вироби з підробленими марками акцизного податку; алкогольні напої та тютюнові вироби, марковані з відхиленням від вимог положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України, відповідно до якого здійснюються виготовлення, зберігання, продаж марок акцизного податку та маркування алкогольних напоїв і тютюнових виробів, та/або марками, що не видавалися безпосередньо виробнику або імпортеру зазначеної продукції; вироблені в Україні алкогольні напої з марками акцизного податку, на яких зазначення суми акцизного податку, сплаченого за одиницю маркованої продукції, не відповідає сумі, визначеній з урахуванням чинних на дату розливу продукції ставок акцизного податку, міцності продукції та місткості тари; алкогольні напої іноземного виробництва з марками акцизного податку, на яких зазначена сума акцизного податку, сплаченого за одиницю маркованої продукції, не відповідає сумі, визначеній з урахуванням міцності продукції, місткості тари та розміру ставок акцизного податку, діючих на момент виробництва марки.

Відповідно до статті 222 ПК України якщо на час митного оформлення алкоголю ставка податку збільшилась порівняно з днем придбання марок, то цей податок підлягає доплаті. При цьому на акцизних марках, що наклеєні на пляшки, вказаний розмір податку не виправляється.

За приписами пункту 41.1 статті 41 ПК України контролюючими органами є центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову, державну митну політику, державну політику з адміністрування єдиного внеску, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового та митного законодавства, законодавства з питань сплати єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючий орган (далі - центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну податкову та митну політику), його територіальні органи.

Пунктом 1 Положення Державна фіскальна служба України (ДФС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.

Відповідно до пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236 «Про Державну фіскальну службу України» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) ДФС відповідно до покладених на неї завдань, зокрема: здійснює контроль за дотриманням податкового і митного законодавства, законодавства щодо трансфертного ціноутворення, законодавства щодо адміністрування єдиного внеску та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого законом покладено на ДФС; здійснює облік платників податків та єдиного внеску, осіб, які здійснюють операції з товарами, що перебувають під митним контролем, об`єктів оподаткування та об`єктів, пов`язаних з оподаткуванням; здійснює у випадках, передбачених законом, провадження у справах про порушення митних правил та у справах про адміністративні правопорушення; здійснює прийняття декларацій про максимальні роздрібні ціни на підакцизні товари (продукцію), встановлені виробником або імпортером, та узагальнення відомостей, зазначених у таких деклараціях, для організації роботи та контролю за повнотою обчислення і сплати акцизного податку.

Зі змісту наведених правових норм Верховний суд прийшов до висновку про те, що повноваження у сфері здійснення контролю за дотриманням вимог податкового законодавства, контролю за повнотою обчислення і сплати акцизного податку, включаючи дотримання пункту 226.9 статті 226 ПК України, покладаються на органи ДФС України.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 817/909/17, від 11 грудня 2018 року у справі № 823/912/16, від 6 червня 2019 року у справі № 823/748/17.

Держпродспоживслужба України та її територіальні органи наділені повноваженнями щодо здійснення контролю саме за дотриманням вимог законодавства про захист прав споживачів, зокрема: вимог нормативно-правових актів щодо безпеки продукції, правил торгівлі та надання послуг.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» державний нагляд (контроль) здійснюється за принципами, зокрема, неприпустимості дублювання повноважень органів державного нагляду (контролю) та неприпустимості здійснення заходів державного нагляду (контролю) різними органами державного нагляду (контролю) з одного й того самого питання.

Зважаючи на те, що контролюючим органом у сфері дотримання вимог податкового законодавства є ДФС України (стаття 41 ПК України), то перевірка дотримання суб`єктом господарювання вимог пункту 226.9 статті 226 ПК України може здійснюватися саме органами ДФС.

При цьому, Верховний суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 7 Положення № 46, пункт 12 Правил роздрібної торгівлі алкогольними напоями, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 854 від 30 липня 1996 року, а також на статті 156, 255 КУпАП, оскільки зазначені норми дають право органам Держпродспоживслужби України перевіряти лише фактичну наявність марок акцизного податку на пляшці або на іншій тарі згідно із законодавством, у той час як повноваження щодо перевірки відповідності марок акцизного збору вимогам податкового законодавства мають органи ДФС України.

ВИСНОВОК:  Держпродспоживслужба України в частині усунення порушення вимог пункту 226.9 статті 226 ПК України не має право виносити відповідний припис, оскільки вказане право віднесено виключно до повноважень ДПС України.

Порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові наслідки порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень

22 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 825/2328/16, адміністративне провадження №К/9901/23055/18 (ЄДРСРУ № 89396394) досліджував питання щодо наслідків порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень.

Верховний Суд зазначає, що порушення процедури прийняття рішення суб`єктом владних повноважень саме по собі може бути підставою для визнання його протиправним та скасування у разі, коли таке порушення безпосередньо могло вплинути на зміст прийнятого рішення.

Певні дефекти адміністративного акта можуть не пов`язуватись з його змістом, а стосуватися процедури його ухвалення. У такому разі можливі дві ситуації: внаслідок процедурного порушення такий акт суперечитиме закону (тоді акт є нікчемним), або допущене порушення не вплинуло на зміст акта (тоді наслідків для його дійсності не повинно наставати взагалі).

Отже, саме по собі порушення процедури прийняття акта не повинно породжувати правових наслідків для його дійсності, крім випадків, прямо передбачених законом.

Виходячи із міркувань розумності та доцільності, деякі вимоги до процедури прийняття акта необхідно розуміти не як вимоги до самого акта, а як вимоги до суб`єктів владних повноважень, уповноважених на їх прийняття.

Так, дефектні процедури прийняття адміністративного акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.

Стосовно ж процедурних порушень, то в залежності від їх характеру такі можуть мати наслідком нікчемність або оспорюваність акта, а в певних випадках, коли йдеться про порушення суто формальні, взагалі не впливають на його дійсність.

Верховний Суд наголошує, що, у відповідності до практики Європейського Суду з прав людини, скасування акта адміністративного органу з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

Таким чином, ключовим питанням при наданні оцінки процедурним порушенням, допущеним під час прийняття суб`єктом владних повноважень рішення, є співвідношення двох базових принципів права: «протиправні дії не тягнуть за собою правомірних наслідків» і, на противагу йому, принцип «формальне порушення процедури не може мати наслідком скасування правильного по суті рішення».

Аналогічний вимір суттєвості порушень застосовує Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ), який у своїх рішеннях демонструє виважений підхід до оцінки характеру допущених порушень належної процедури з точки зору їх можливого впливу на загальну справедливість судового розгляду. Метод «оцінки справедливості процесу в цілому» не передбачає дослідження правомірності будь-якої окремої процесуальної дії у відриві від інших етапів процесу. По суті, ЄСПЛ у своїх рішеннях акцентує увагу на необхідності з`ясувати, «чи перетворили допущені порушення (в контексті конкретних обставин справи) судовий розгляду у цілому на несправедливий».

ВИСНОВОК: Межею, що розділяє істотне (фундаментальне) порушення від неістотного, є встановлення такої обставини: чи могло бути іншим рішення суб`єкта владних повноважень за умови дотримання ним передбаченої законом процедури його прийняття.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 23.04.2020 у справа №813/1790/18 (ЄДРСРУ № 88886338),  від 11.02.2020 року ( справа № 210/3268/15-а, ЄДРСРУ № 87516462 ), від 20 грудня 2019 року (справа №820/3914/17, ЄДРСРУ № 86504728), від 29 листопада 2019 року (справа № 359/7194/16-а, ЄДРСРУ № 86000220), від 24.10.2019 року (справа  №806/1243/17) та у постанові від 10.07.2019 (справа №804/639/18).

Податкова «солянка» або судова практика Верховного суду на захисті прав платника податків

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкова «солянка»: добросовісний платник, ланцюг постачання, наявність матеріальних та трудових ресурсів, відсутність окремих документів, ТТН, сертифікати відповідності та ін.

22 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № П/811/1384/16, адміністративне провадження №К/9901/37931/18 (ЄДРСРУ № 89395216) вказав, що чинне законодавство не ставить умовою дійсності правочинів, а також виникнення податкових зобов`язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, наявності чи відсутності у останніх основних фондів, знаходження за місцем реєстрації, тощо.

Платник податків не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх податкових зобов`язань, адже поняття добросовісний платник, яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов`язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а сам платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов`язань.

Таку ж правову позицію підтримано Верховним Судом у постановах, зокрема, від 24 січня 2018 року у справі №824/942/13, від 14 березня 2018 року у справі №803/1198/16.

Окрім цього, 22 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 815/6475/15, адміністративне провадження №К/9901/31462/18 (ЄДРСРУ № 89396349), у справі №814/3995/15, адміністративне провадження №К/9901/33222/18 (ЄДРСРУ № 89396338), №804/9510/15, адміністративне провадження №К/9901/25624/18 (ЄДРСРУ № 89396332) вказав, що порушення певними постачальниками товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог закону щодо формування податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на податковий кредит, за можливу неправомірну діяльність його контрагента за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагента та злагодженість дій між ними.

Відсутність у контрагента добросовісного платника податку матеріальних та трудових ресурсів не виключає можливості реального виконання таким платником господарської операції, та не свідчить про одержання необґрунтованої податкової вигоди покупцем, оскільки залучення працівників є можливим за договорами цивільно-правового характеру, аутсорсингу та аутстафінгу (оренда персоналу).

Сама по собі наявність або відсутність окремих документів, а також недоліки в їх оформленні не можуть бути підставою для висновку про відсутність господарських операцій та відмови у формуванні податкового кредиту, якщо з інших даних вбачаються зміни в структурі активів та зобов`язань, у власному капіталі підприємства у зв`язку з його господарською діяльністю.

Вказана позиція відповідає правій позиції викладеній у Постанова Верховного Суду від 30.08.2019 у справі № 804/17176/14, аналогічна позиція викладена у постанові від 16 квітня 2019 року справа №804/6909/17, у постанові від 16 жовтня 2019 року у справі №804/15478/14.

Так, 22 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/1068/16, адміністративне провадження №К/9901/37894/18 (ЄДРСРУ № 89396523) в черговий раз наголосив, що  товарно-транспортні накладні  (ТТН) чи подорожні листи не є винятковими первинними бухгалтерськими документами, які підтверджують факт реальності здійснення господарської операції за договором, та за відсутності яких платник позбавляється права на формування податкового кредиту, а також віднесення до складу доходів і витрат сум за договорами у разі наявності інших первинних бухгалтерських документів оформлених у відповідності до положень діючого законодавства, а саме: договорів, видаткових накладних, податкових накладних, платіжних доручень, відомостей про рух активів, товару та інших документів.

Також сертифікати якості придбаного товару не є первинними бухгалтерськими документами, що підтверджують реальність здійснення господарської операції, а лише свідчать про якість товару та не є обов`язковими при формуванні платником податку витрат та податкових зобов`язань, податкового кредиту з податку на додану вартість. Відсутність таких документів не позбавляє платника права на формування податкового кредиту за наявності належно оформленої податкової накладної, виданої покупцю продавцем товару.

Матеріал по темі: «(Не) Реальність господарських операцій у податковому спорі»

Обґрунтованість позову та перевірка доказів на стадії відкриття провадження у справі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: обґрунтованість позову, визначення відповідачів, предмета, підстав спору та перевірка доказів на стадії відкриття провадження у справі

Звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів особи (ст. 55 Конституції України).

На стадії відкриття провадження у справі, суд має надавати оцінку доказам, які додані позивачем до матеріалів позовної заяви виключно з мотивів наявності/відсутності підстав для відкриття провадження у справі, тобто належності оформлення позовної заяви відповідно до вимог ГПК України, а не перевіряти докази, надані позивачем в обґрунтування позовних вимог по суті спору, тому  висновки суду попередніх інстанцій є передчасними (22 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1998/19 (ЄДРСРУ № 89395938).

Нещодавно, а саме  08 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 761/41071/19, провадження № 61-2192св20 (ЄДРСРУ № 88815618) вказав, що правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачу.

З аналізу наведених норм процесуального права колегія суддів Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Таким чином, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (пункт 41), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц (пункт 63).

Відповідно до правових позицій Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у постановах від 28 листопада 2018 року у справі №607/6092/18, від 05 червня 2019 року у справі №607/6865/18, від 11 червня 2019 року у справі №917/1338/18, визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі - це право, яке належить позивачу; натомість установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

ВИСНОВОК: Установлення судом наявності чи відсутності порушення прав особи, що звертається за судовим захистом, обґрунтованості позову, перевірки доказів, характеру та суб`єктів порушення здійснюється виключно під час розгляду справи по суті, а не на стадії відкриття провадження.

Матеріал по темі: «Оскарження ухвали суду про відкриття провадження у справі»

Що робити, якщо ДПС не прийнято рішення по скарзі платника податків?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строк та необхідність звернення до суду, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги платника податків так і не було прийнято та/або вручене

22 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.005662, адміністративне провадження №К/9901/11078/20 (ЄДРСРУ № 89396297) досліджував питання щодо процесуальних строків та взагалі необхідності звернення до суду, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги платника податків так і не було прийнято та/або вручене.

Згідно з частиною першою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до абзацу першого частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Зазначена норма встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду в публічно-правових спорах. Водночас, за умови використання позивачем досудового порядку вирішення спору у випадках, коли законом передбачена така можливість або обов`язок, Кодексом адміністративного судочинства України встановлено скорочений строк звернення до суду.

Так, відповідно до частини четвертої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень. Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Частина перша статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає можливість встановлення строків звернення до адміністративного суду іншими законами.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників податкових відносин, в тому числі захисту порушеного права в судовому порядку, є Податковий кодекс України.

Статтею 56 Податкового кодексу України визначено порядок оскарження рішень контролюючих органів. Так, відповідно до пункту 56.1 статті 56 Податкового кодексу України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку. Пунктом  56.18  статті 56 Податкового кодексу України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.

Водночас пунктом 56.19 статті 56 Податкового кодексу України, за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору, яким вважається адміністративне оскарження відповідного рішення контролюючого органу,  встановлено скорочений строк звернення до суду.

Відповідно до пункту 56.19 статті 56 Податкового кодексу України в разі, коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Дослідження змісту аналізованих приписів статей Податкового кодексу України та статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України вказує на те, що на сьогодні є підхід, відповідно до якого строки звернення до суду після застосування досудового порядку вирішення спору є коротшими, ніж звичайні строки. При цьому є різні правові режими щодо оскарження податкових повідомлень-рішень і рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань та інших рішень контролюючих органів, що не пов`язані з їх нарахуванням, саме в частині різної тривалості скорочених строків оскарження при попередньому використанні досудового порядку вирішення спору.

Верховний Суд в постанові від 11.10.2019 у справі № 640/20468/18 (ЄДРСРУ № ЄДРСР 85033140) дійшов висновку, що із прийняттям чинної редакції Кодексу адміністративного судочинства України та відмінним правовим регулюванням, визначеним частиною четвертою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, інші рішення контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України), оскаржуються в судовому порядку в такі строки:

а) тримісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийнято та вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня вручення скаржнику рішення за результатами розгляду його скарги на рішення контролюючого органу;

б) шестимісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.

ВАЖЛИВО: Таким чином, при зверненні платника податків до суду з позовом на рішення контролюючого органу, яке оскаржене в досудовому порядку, а рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків, має застосовуватися шестимісячний строк для звернення до суду, який обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.

Положення частини першої статті 121 Кодексу адміністративного судочинства України, за якими суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Отже учасник справи має право за власною заявою на поновлення пропущеного процесуального строку судом за наявності поважних причин його пропуску.

Відповідно до пунктів 56.8., 56.9. статті 56 Податкового кодексу України, контролюючий орган, який розглядає скаргу платника податків, зобов`язаний прийняти вмотивоване рішення та надіслати його протягом 20 календарних днів, наступних за днем отримання скарги, на адресу платника податків поштою з повідомленням про вручення або надати йому під розписку.

Якщо вмотивоване рішення за скаргою платника податків не надсилається платнику податків протягом 20-денного строку або протягом строку, продовженого за рішенням керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, така скарга вважається повністю задоволеною на користь платника податків з дня, наступного за останнім днем зазначених строків.

Скарга вважається також повністю задоволеною на користь платника податків, якщо рішення керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу про продовження строків її розгляду не було надіслано платнику податків до закінчення 20-денного строку, зазначеного в абзаці першому цього пункту.

Враховуючи особливості правового регулювання досудового оскарження рішення контролюючого органу, наслідки неприйняття рішення/не продовження строку розгляду скарги, встановлені нормами Податкового кодексу України, а також відсутність доказів прийняття та направлення контролюючим органом рішення за результатом розгляду скарги платнику, останній з огляду на неотримання такого рішення має законні очікування (сподівання), що його скарга задоволена в силу прямої норми Закону, тобто, що права позивача як платника податків не порушені, а тому не підлягають судовому захисту.

ВИСНОВОК: Отже, якщо відповідь фіскального органу на скаргу платника податків відсутня, то останній не повинен звертатися до суду, оскільки в силу Закону має законні очікування (сподівання), що його скарга задоволена, таким чином доводити зворотне має вже податкове управління.

Матеріал по темі: «Строки на оскарження податкового повідомлення рішення»

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомленьрішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

Списання безнадійного податкового боргу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Альтернативний шлях до зобов’язання фіскального органу списати безнадійний податковий борг

19 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/8231/15, касаційне провадження №К/9901/24864/18 (ЄДРСРУ № 89352778) досліджував питання щодо ефективного судового захисту платника податків пов’язаного із списанням безнадійного податкового боргу.

Відповідно до пунктів 36.1, 36.2, 36.3 статті 36 ПК податковим обов`язком визнається обов`язок платника податку обчислити, задекларувати та/або сплатити суму податку та збору в порядку і строки, визначені цим Кодексом, законами з питань митної справи. Податковий обов`язок виникає у платника за кожним податком та збором. Податковий обов`язок є безумовним і першочерговим стосовно інших неподаткових обов`язків платника податків, крім випадків, передбачених законом.

Пунктом 38.1 статті 38 ПК визначено, що виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк.

Згідно з підпунктом 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПК податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Підпунктом 14.1.152 пункту  14.1 статті 14 ПК визначено, що погашення податкового боргу - зменшення абсолютного значення суми такого боргу, підтверджене відповідним документом.

Згідно з підпунктом 19-1.1.22 пункту 19.1 статті 19 ПК контролюючі органи здійснюють погашення податкового боргу, стягнення своєчасно ненарахованих та/або несплачених сум єдиного внеску та інших платежів.

Відповідно до підпункту 19-1.1.24 пункту 19-1.1 статті 19-1 ПК контролюючі органи здійснюють функції, зокрема, щодо відстрочення, розстрочення та реструктуризацію грошових зобов`язань та/або податкового боргу, недоїмки із сплати єдиного внеску, а також списання безнадійного податкового боргу.

Згідно з підпунктом 20.1.29 пункту 20.1 статті 20 ПК контролюючі органи мають право приймати рішення про розстрочення та відстрочення грошових зобов`язань або податкового боргу, а також про списання безнадійного податкового боргу у порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до пункту 101.1 статті 101 ПК списанню підлягає безнадійний податковий борг, у тому числі пеня та штрафні санкції, нараховані на такий податковий борг.

Згідно з пунктом 101.2 статті 101 ПК під терміном «безнадійний» розуміється: податковий борг платника податку, визнаного в установленому порядку банкрутом, вимоги щодо якого не були задоволені у зв`язку з недостатністю майна банкрута (підпункт 101.2.1 пункту 101.2); податковий борг фізичної особи, яка: визнана у судовому порядку недієздатною, безвісно відсутньою або оголошена померлою, у разі недостатності майна, на яке може бути звернуто стягнення згідно із законом; померла, у разі недостатності майна, на яке може бути звернуто стягнення згідно із законом; понад 720 днів перебуває у розшуку (підпункт 101.2.2 пункту 101.2); податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом (підпункт 101.2.3 пункту 101.2); податковий борг платника податків, що виник внаслідок обставин непереборної сили (форс-мажорних обставин) (підпункт 101.2.4 пункту 101.2); податковий борг платника податків, щодо якого до Державного реєстру внесено запис про його припинення на підставі рішення суду, а для банків - на підставі рішення Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про затвердження звіту про завершення ліквідації банку або рішення Національного банку України про затвердження ліквідаційного балансу, ухвалення остаточного звіту ліквідатора і завершення ліквідаційної процедури (підпункт 101.2.5).

Відповідно до пункту 101.5 статті 101 ПК контролюючі органи щокварталу здійснюють списання безнадійного податкового боргу. Порядок такого списання встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Строки давності та їх застосування визначені у статті 102 ПК.

Згідно з пунктом 102.1 статті 102 ПК контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання, а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

(!!!) Відповідно до пункту 102.4 статті 102 ПК у разі якщо грошове зобов`язання нараховане контролюючим органом до закінчення строку давності, визначеного у пункті 102.1 цієї статті, податковий борг, що виник у зв`язку з відмовою у самостійному погашенні такого грошового зобов`язання, може бути стягнутий протягом наступних 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Якщо платіж стягується за рішенням суду, строки стягнення встановлюються до повного погашення такого платежу або визначення боргу безнадійним.

Аналізуючи зазначені норми закону, Верховний суд дійшов висновків, що за кожним податком та збором у платника податку виникає безумовний податковий обов`язок сплатити суму такого податку чи збору в порядку і строки, визначені законом. Виконанням податкового обов`язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов`язань у встановлений податковим законодавством строк. У разі виникнення у платника податку податкового боргу платник зобов`язаний його сплатити, а у разі несплати - податковий обов`язок не є виконаним.

У такому разі контролюючий орган вживає заходів з метою погашення платником податку податкового боргу, до яких належать стягнення коштів, які перебувають у власності платника податків, а також продаж майна платника податків, що перебуває в податковій заставі (пункт 95.1 статті 95 ПК).

Право податкової застави виникає в силу закону та не потребує письмового оформлення, опис майна проводиться на підставі рішення контролюючого органу, а акт опису майна лише фіксує певний перелік майна.

При цьому, підставою для звільнення майна з податкової застави є відповідний документ, що засвідчує закінчення подій, наявність яких зумовили виникнення права податкової застави.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13 лютого 2020 року по справі №560/495/19.

При цьому стягнення коштів контролюючий орган має право ініціювати тільки в межах 1095 календарних днів з дня виникнення податкового боргу. Податковий борг платника податків, стосовно якого минув цей строк давності, не може бути ініційований контролюючим органом до стягнення, оскільки безумовно вважається безнадійним.

У разі коли контролюючий орган ініціював до стягнення податковий борг до закінчення цього строку давності, цей податковий борг не підпадає під визначення «безнадійного», що зазначене у підпункті 101.2.3 пункту 101.2 статті 101 ПК (податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності, встановлений цим Кодексом), тому у разі його стягнення за рішенням суду, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання, строк його стягнення може встановлюватись тільки до повного погашення заборгованості або до визнання його безнадійним тільки у випадках, передбачених підпунктами 101.2.1, 101.2.2, 101.2.4, 101.2.5 пункту 101.2 статті 101 ПК.

Між тим, в разі спливу 1095 денного строку з дня виникнення податкового боргу, такий борг визнається безнадійним та підлягає списанню, у тому числі пеня та штрафні санкції, у зв`язку із чим у контролюючого органу відсутнє право вживати будь-які заходи щодо стягнення такої суми боргу.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові  Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 807/2097/16.

На підтвердження наведеної вище позиції Верховний Суд у постановах від 04.09.2018 року у справі №813/4430/16,  постанові 19.09.2019 у справі №910/11620/18, постанові 31.10.2019 у справі №925/1242/15, постанові від 05.12.2019 у справі №910/1678/19 зазначив, що списання безнадійного податкового боргу, яким є податковий борг платника податків, стосовно якого минув строк давності у 1095 днів, здійснюється контролюючим органом самостійно на підставі даних автоматизованої інформаційної системи станом на день виникнення безнадійного податкового боргу.

Вищенаведена правова позиція щодо застосування зазначених положень законодавства при розгляді грошових вимог податкового органу викладена також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 31.10.2019 року у справі № 925/1242/15, від 19.09.2019 року у справі №910/11620/18, від 17.04.2019 року у справі №43/75-15/7-б.

Слід також враховувати, що Верховний Суд України у своєму рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Вказана правова позиція висловлена у постанові Верховного суду від 04.09.2018 у справі № 813/4430/16.

ВИСНОВОК: Якщо в рамках судового процесу буде встановлено, що податковий борг платника податків  є безнадійним, а бездіяльність фіскального органу щодо його списання протиправною, враховуючи безальтернативність дій контролюючого органу щодо його списання - зобов`язання ДФС списати такий безнадійний борг: 1) не є втручанням в дискреційні повноваження податкового управління; 2) є ефективним способом захисту, який виключає подальше звернення платника до суду за захистом порушених прав.

Матеріал по темі: «Списання безнадійного податкового боргу та здійснення коригування в ІКПП»

Теги: списання безнадійного податкового боргу, проведення списання, пеня, штрафні санкції, здійснення коригування,  ІКПП, інтегрована картка платника податків, ефективний спосіб, податковий борг, безнадійний податковий борг , судова практика, Адвокат Морозов