Межі перегляду за нововиявленими обставинами

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальними нормами не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у  повному  обсязі.

04 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  910/4521/14 (ЄДРСРУ № 85359734) досліджував питання щодо особливостей перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами.

До нововиявлених обставин відносяться матеріально-правові факти, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.

Необхідними ознаками існування нововиявлених обставин є одночасна наявність таких трьох умов: по-перше, їх існування на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли бути відомі заявникові на час розгляду справи, по-третє, істотність даних обставин для розгляду справи (тобто коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).

Аналогічні правові висновки висловлено Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 1510/2-1411/11.

Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені, тобто підтверджені належними і допустимими доказами.

Суд вправі змінити або скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому рішенні, що переглядається.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - Суд) процедура поновлення розгляду справи за нововиявленими обставинами на вимогу сторони провадження для виправлення помилок правосуддя, як така, не суперечить положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) за умови відсутності зловживання (пп. 27 - 28 рішення від 18.11.2004 у справі "Правєдная проти Росії" N69529/01 та п. 46 рішення від 06.12.2005 у справі "Попов проти Молдови" N 2). Однак, при цьому Суд наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, потрібно тлумачити в світлі Преамбули до Конвенції, яка проголошує принцип верховенства права як частину спільної спадщини держав-учасниць. Одним із аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який, окрім іншого, передбачає, що якщо суд ухвалив остаточне рішення по суті спору, таке рішення не може бути піддане перегляду (рішення Суду у справі "Брумареску проти Румунії" від 28.10.1999). Цей принцип встановлює, що жодна сторона не вправі ставити питання про перегляд остаточного судового рішення, яке набрало чинності, лише задля нового судового розгляду і нового рішення по суті. Перегляд судового рішення не повинен бути замаскованою апеляційною процедурою, а саме лише існування двох позицій щодо способу вирішення спору не є підставою для повторного судового розгляду. Відхилення від цього принципу допустимі лише за наявності виняткових обставин (п.п. 51 - 52 рішення Суду у справі "Рябих проти Росії" від 24.06.2003; ухвала Суду щодо прийнятності заяви N 62608/00 "Агротехсервіс проти України"; п.п. 42-44 рішення Суду у справі "Желтяков проти України" від 09.06.2011).

Процедура скасування остаточного судового рішення у зв`язку з нововиявленими обставинами передбачає, що існує доказ, який раніше не міг бути доступний, однак він міг би призвести до іншого результату судового розгляду. Особа, яка звертається із заявою про скасування рішення, повинна довести, що в неї не було можливості представити цей доказ на остаточному судовому слуханні, а також те, що цей доказ є вирішальним (пп. 27 - 34 рішення Суду у справі "Праведная проти Росії" від 18.11.2004).

Не є підставою для перегляду рішення суду за нововиявленими обставинами:

1) переоцінка доказів, оцінених судом у процесі розгляду справи;

2) докази, які не оцінювалися судом, стосовно обставин, що були встановлені судом.

Отже, неподання стороною або особою, яка бере учать у справі, доказу, про який їй було відомо та який підтверджує відповідні обставини, а також відмова суду у прийнятті доказів не є підставами для перегляду судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами (Постанова ВС від 21 лютого 2018 року справа № 454/3003/14-ц, ЄДРСРУ № 72378039).

ВИСНОВОК: Процесуальними нормами не передбачено здійснення перегляду судового рішення за нововиявленими обставинами у  повному  обсязі, отже суд   переглядає   судове   рішення   за нововиявленими  обставинами  лише в тих межах, в яких ці обставини впливають на суть рішення.

Матеріал по темі: «Верховний суд: відмінність нововиявлених від нових  обставин»

Теги: нововиявлені обставини, новий доказ, подання доказів, виникнення обставин, істотність даних, розгляд справи, судова практика, ЄСПЛ, ЕСПЧ, обстоятельства, вновь открывшиеся обстоятельства, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Дозвіл державному виконавцю на примусове проникнення у помешкання боржника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо боржником не надається дозвіл  державному виконавцю на проведення опису та арешту майна останнього у квартирі/будинку – чи завжди примусове проникнення?

01 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/10431/17, адміністративне провадження №К/9901/735/17 (ЄДРСРУ № 85354633) досліджував питання примусового проникнення виконавця у помешкання боржника.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Пункт 6 частини 1 статті 4 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів" і пункт 4 частини 1 статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" установлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із частиною 1 статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 18 Закону "Про виконавче провадження" під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається за наявності вмотивованого рішення суду примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника - фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення.

Пунктом 13 частини 3 статті 18 Закону "Про виконавче провадження" передбачено право виконавця на звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Між тим, звертаючись до суду із поданням, виконавцю слід довести наступне:

•   боржник достовірно знає про наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди;
•      боржник ухиляється від проведення виконавчих дій;
•      майно належить боржнику або він має право користування ним;
•      боржник не надавав доступу до майна у відведений для цього час вчинення виконавчих дій.

Окремо слід зазначити, що як регламентовано частиною першою статті 439 ЦПК України, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника - фізичної особи або особи, у якої знаходиться майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця.

Вказана норма встановлює особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи.

Саме такого висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 545/3611/17-ц (провадження № 14-287цс18).

Матеріал по темі: «Юрисдикційна підсудність щодо оскарження дій виконавчої служби»

Теги: примусове проникнення, виконавче провадження, відкриття виконавчого провадження, постанова виконавця, подання на проникнення, володіння боржника, судова практика, Адвокат Морозов

Роздруківка із сайту Банку не може бути належним доказом

Адвокат Морозов (судовий захист)

Роздруківка із сайту Банку про Умови та Правила споживчого кредитування не може бути належним доказом в суді

01 листопада 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/13940/18 (ЄДРСРУ № 85329064) досліджував питання щодо належності доказу - роздруківки із сайту Банку про Умови та Правила споживчого кредитування.

Відповідно до частин 1, 2 статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом статті 634 ЦК України договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець, в даному випадку Банк.

(!!!) Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв`язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.

Відповідно до частини 3 статті 13, частини 1 статті 76, частини 1 статті 78, частини 1 статті 79 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Встановивши, що Споживач, підписуючи заяву про відкриття банківського рахунку та заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг, приєднався та зобов`язався виконувати умови, викладені в Умовах, попередні судові інстанції не з`ясували та не встановили, які саме Умови були розміщені на сайті Позивача на час відкриття банківського рахунку, тобто, на час укладення договору???

При цьому, обов’язково повинні бути наявними докази, що матеріали справи містять підтвердження, що саме надані Банком - Позивачем до матеріалів справи Умови розумів Споживач - Відповідач та ознайомився і погодився з ними, підписуючи заяву про приєднання до умов та правил надання банківських послуг. Тобто, судами повино бути перевірено та встановлено наявності належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови є складовою частиною укладеного між сторонами договору банківського обслуговування і що саме з цими Умовами ознайомився Відповідач, підписуючи заяву Банку.

Також, під час вирішення аналогічних справ необхідно з’ясовувати, чим саме підтверджується дата публікації та набрання чинності (введення у дію) вказаних вище Умов, а також розміщення саме цих Умов на зазначеному сайті у загальному доступі та копії локального акту Позивача про їх затвердження та введення в дію.

До того ж, Умови повинні містити підпис Споживача, тому їх не можна з достовірністю розцінювати, як частину договору банківського обслуговування, який укладений шляхом підписання заяви.

Роздруківка із сайту Позивача не може бути належним доказом, оскільки цей доказ повністю залежить від волевиявлення і дій однієї сторони (Позивача), яка може вносити відповідні зміни в Умови та правила споживчого кредитування (даної позиції дотримується Верховний Суд України в постанові від 11.03.2015 (провадження № 6-16цс15), Верховний Суд в постановах від 25.9.2019 у справі №704/1023/16-ц, від 02.10.2019 у справі №322/1220/16, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03.07.2019 у справі №342/180/17).

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2019 року в рамках справи № 182/1806/17, провадження № 61-11021св19 (ЄДРСРУ № 83642602), від 17 липня 2019 року (справа № 175/4576/14-ц) та ін.

Поновлення процесуальних строків у справах про притягнення до адміністративної відповідальності

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість поновлення процесуальних строків на оскарження судового рішення у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи. Цим конституційним положенням кореспондують норми статті 14 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" і статті 13 КАС України.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

За правилами частини третьої статті 298 КАС України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. Одночасно, протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Згідно пункту 4 частини першої статті 299 КАС України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Матеріал по темі: «Особливості поновлення строку на оскарження судового рішення»

Якщо скаржником не наведено жодних доводів, які б свідчили про наявність обставин, які є об`єктивно непереборними, не залежать від його волевиявлення та пов`язані із дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду з апеляційною скаргою, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження, що узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, висловленої у постанові від 12 лютого 2019 р. у справі № 185/4622/18 (2-а/185/197/18), адміністративне провадження №К/9901/69336/18 (ЄДРСРУ № 79791439).

Між тим вищевказана постанова не містить правового висновку про те, що у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності (стаття 286 КАС України) строки на апеляційне оскарження не можуть бути поновлені.

ВАЖЛИВО: Не містить заборони поновлення строків на апеляційне оскарження в цій категорії справ також і Кодекс адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 119 КАС України суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню адміністративного судочинства.

За частиною другою статті 295 КАС України учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі", констатував, що право на суд не є абсолютним і воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання з боку держави. Разом з тим, такі обмеження не повинні впливати на доступ до суду чи ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди суті цього права, та мають переслідувати законну мету. Проявом цього права є забезпечення для кожної особи можливості звернутися до суду.

Дійсно, стаття 286 КАС України передбачає особливості провадження у цій категорії справ і є спеціальною нормою у порівнянні зі статтею 295 КАС України, зокрема, передбачає скорочений строк оскарження - десять днів та інакший початок перебігу строку на оскарження - з моменту проголошення судового рішення. Проте, стаття 286 КАС України не містить заборони на поновлення строків апеляційного оскарження, як у деяких інших категоріях термінових адміністративних справ.

Аналогічна позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 року в справі № 185/10469/18 (2-а/185/243/18) (ЄДРСРУ № 83379305) та підтримана в постановах від 31 жовтня 2019 року у справі № 607/4046/19, адміністративне провадження №К/9901/25894/19 (ЄДРСРУ № 85323792), 31 жовтня 2019 року у справі № 595/706/19, адміністративне провадження №К/9901/26482/19 (ЄДРСРУ № 85323339 та ін.

Вичерпний перелік категорій справ, де строки не поновлюються, встановлений у статті 270 КАС України, до яких ця справа не відноситься.

Окрім того, стаття 271 КАС України передбачає, що у справах за статтею 286 цього Кодексу, суд проголошує повне судове рішення та копії цих рішень невідкладно видаються учасникам справи або надсилаються їм, якщо вони не були присутні під час його проголошення.

ВИСНОВОК: В аналогічній категорії справ можливе застосування частини другої статті 295 КАС України – поновлення процесуального строку на оскарження  (за наявності для того відповідних підстав, наприклад несвоєчасне вручення та/або оприлюднення в ЄДРСРУ судового рішення), що не суперечить нормам частини четвертої статті 286 КАС України.

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження судового рішення: судова практика Верховного суду України»

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, оскарження судового рішення, апеляційне оскарження, принцип правової визначеності, res judicate, судова практика, Адвокат Морозов

Розмір орендної плати за землю для гірничодобувних підприємств

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: з 01.01.2018 для гірничодобувних підприємств установлено спеціальну ставку плати за землю.

29 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/5628/18 (ЄДРСРУ № 85297206) досліджував питання щодо розміру орендної плати за землю для гірничодобувних підприємств.

 Відповідно до статті 21 Закону України "Про оренду землі", розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до ПК України).

Згідно зі статтею 15 цього Закону орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є однією із суттєвих умов договору оренди.

Статтею 30 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що зміна умов договору оренди здійснюється за взаємною згодою сторін. У разі недосягнення згоди щодо зміни умов договору спір розглядається в судовому порядку.

У статті 284 ПК України урегульовано особливості оподаткування платою за землю. Поняття плати за землю наведено у підпункті 147 пункту 14.1 статті 14 ПК України, відповідно до якого платою за землю є обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Тобто поняття плати за землю має подвійну правову природу, оскільки, з одного боку, є передбаченим договором оренди землі платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою, з іншого - є однією із форм плати за землю як загальнодержавного податку на рівні із земельним податком.

Згідно із законом України від 07.12.2017 № 2245-VIII "Про внесення змін до ПК України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році" статтю 284 ПК України доповнено пунктом 284.4, за змістом якого плата за землю за земельні ділянки, надані гірничодобувним підприємствам для видобування корисних копалин та розробки родовищ корисних копалин, справляється у розмірі 25 відсотків податку, обчисленого відповідно до статей 274 і 277 цього Кодексу.

Таким чином, у пункті 284.4 статті 284 ПК України визначено розмір плати за землю відповідної категорії у виді орендної плати, що має наслідком внесення змін у договірні відносини сторін щодо оренди земельних ділянок таких категорій.

При цьому імперативні положення ПК України мають пріоритет у частині визначення розміру орендної плати.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №   904/3714/18, від 27.08.2019 у справі № 904/3718/18 та від 11.09.2019 у справі № 904/5638/18, від 24.09.2019 у справі № 904/5636/18.

Отже, з 01.01.2018 для гірничодобувних підприємств для видобування корисних копалин і розробки родовищ корисних копалин установлено спеціальну ставку плати за землю.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 16.07.2019 у справі №   904/3720/18,  від 11.09.2019 у справі № 904/5638/18, від 24.09.2019 у справі № 904/5636/18.

Беручи до уваги наведене вбачається, що прийняття змін до ПК України у частині розрахунку плати за землю за земельні ділянки, надані гірничодобувним підприємствам для видобування корисних копалин і розробки родовищ корисних копалин, є підставою для внесення відповідних змін до укладеного між сторонами договору оренди землі з огляду на імперативність положень цього Кодексу.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №904/3706/18, від 15.08.2019 у справі № 904/3710/18, від 15.08.2019 у справі № 904/3717/18, від 15.08.2019 у справі № 904/3721/18.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи скаржника, що дія положення пункту 284.4 статті 284 ПК України, згідно з яким передбачено пільги щодо плати за землю відповідної категорії, не поширюється на орендарів земель комунальної власності, адже ці особи є платниками плати за землю у формі орендної плати, а зазначені норми ПК України стосуються платників земельного податку, якими є власники або постійні користувачі земельних ділянок, зважаючи на таке.

Положення статті 284 ПК України регулюють особливості оподаткування платою за землю. Поняття плати за землю наведено у підпункті 147 пункту 14.1 статті 14 ПК України - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Тобто плата за землю має подвійну правову природу, оскільки, з одного боку, є передбаченим договором оренди землі платежем, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою, з іншого - однією із форм плати за землю як загальнодержавного податку нарівні із земельним податком.

Таким чином, положення пункту 284.4 статті 284 ПК України визначають розмір плати за землю відповідної категорії у виді орендної плати, що має наслідком внесення відповідних змін у договірні відносини сторін щодо оренди земельних ділянок визначених категорій, а імперативні приписи ПК України мають пріоритет у частині визначення розміру орендної плати.

Обстеження земельної ділянки на предмет наявності на ній тимчасових споруд інших власників

Адвокат Морозов (судовий захист)

Акт обстеження земельних ділянок та дії щодо його складання не є актом суб`єкта владних повноважень, а тому не може бути предметом судового оскарження.

29 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 380/34/16-а, касаційне провадження №К/9901/10345/18 (ЄДРСРУ № 85269158) досліджував питання щодо особливостей обстеження земельної ділянки на предмет наявності на ній тимчасових споруд інших власників.

Відповідно до пунктів 17, 18 частини четвертої статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова веде особистий прийом громадян, та забезпечує на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень громадян та їх об`єднань.

Статтею 1 Закону України «Про звернення громадян» встановлено, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Згідно з положеннями статті 16 вказаного Закону скарга на дії чи рішення органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об`єднання громадян, засобів масової інформації, посадової особи подається у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права звернутися до суду відповідно до чинного законодавства, а в разі відсутності такого органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням - безпосередньо до суду.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про звернення громадян» органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані:

- об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

- забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень;

- письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення;

- не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам;

- особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

У разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважені здійснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань.

Відповідно до пунктів 1, 2, 7, 19 частини четвертої статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» міський голова забезпечує здійснення у межах наданих законом повноважень діяльність органів виконавчої влади на відповідній території, додержання Конституції та законів України, виконання актів Президента України та відповідних органів виконавчої влади; організовує в межах, визначених цим Законом, роботу відповідної ради та її виконавчого комітету; здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету; здійснює інші повноваження місцевого самоврядування, визначені цим та іншими законами.

Міський голова координує та контролює діяльність всіх підрозділів міської ради та її виконавчого комітету щодо виконання покладених на них завдань.

Представляє територіальну громаду міста, міську раду та її виконавчий комітет у відносинах із державними органами, іншими органами місцевого самоврядування, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності, громадянами, а також у міжнародних відносинах відповідно до законодавства.

Згідно з положеннями пункту 20 частини четвертої статті 42 та частини восьмої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова видає розпорядження у межах своїх повноважень.

Статтею 144 Конституції України передбачено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

У розумінні положень КАС України дії посадової особи по складанню акта перевірки та сам акт перевірки не є рішенням суб`єкта владних повноважень, оскільки не зумовлює виникнення будь-яких прав і обов`язків для осіб, робота (діяльність) яких перевірялися, тому його висновки не можуть бути предметом спору.

Відсутність спірних відносин, в свою чергу, виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.

Акт перевірки є носієм доказової інформації про виявлені контролюючим органом порушення вимог податкового, валютного та іншого законодавства суб`єктами господарювання, документом, на підставі якого приймається відповідне рішення контролюючого органу, а тому оцінка акта, в тому числі й оцінка дій службових осіб контролюючого органу щодо його складання, викладення у ньому висновків перевірки, може бути надана судом при вирішенні спору щодо оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акта.

У контексті положень КАС України, які передбачають право на судовий захист, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи в публічно-правових відносинах. При цьому захист прав, свобод та інтересів осіб передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

З урахуванням наведеного, правильними є висновки суду про відмову в задоволенні позову.

Аналогічний правовий висновок міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року у справі № 522/15651/16-а.

З аналізу наведених правових норм вбачається, що саме голова міської ради організовує роботу відповідної ради та органів виконавчої влади, здійснює керівництво апаратом ради та її виконавчого комітету, здійснює інші повноваження місцевого самоврядування, визначені законами України, видає у межах своїх повноважень обов`язкові для виконання розпорядження.

Міський голова організовує роботу щодо вирішення порушеного у зверненні питання, якщо воно належить до відання відповідного органу місцевого самоврядування.

Отже, акт обстеження земельних ділянок та дії щодо його складання не є актом суб`єкта владних повноважень, а тому не може бути предметом судового оскарження, оскільки предмет судового захисту охоплює тільки рішення прийняте в рамках та/або на підставі вказаного акту.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 31.07.2019 у справі №501/2889/16-а (ЄДРСРУ № 83356100).

Матеріал по темі: «Акт податкової перевірки не оскаржується в судовому порядку»

Теги: обстеження земельної ділянки,  тимчасові споруди інших власників, Акт обстеження земельних ділянок, оскарження акту індивідуальної дії, рішення контролюючого органу, судова практика, Адвокат Морозов

Правовий статус земельної ділянки на якій розташоване нерухомість власника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку не завжди може кваліфікуватися як самовільне її зайняття

14 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 902/341/17 (ЄДРСРУ № 80548987) правового статусу земельної ділянки на якій розташоване нерухоме майно власника.

Відповідно до частини першої статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Згідно з частиною першою статті 120 ЗК України в разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Аналіз змісту норм статті 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

Зазначені норми закріплюють загальний принцип цілісності об`єкту нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований. За цими нормами визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Таким чином, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула право власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

Така правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 13 квітня 2016 року в справі № 6-253цс16.

Матеріал по темі: «Принцип цілісності об’єкту нерухомості із земельною ділянкою»

При застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 04 лютого 2019 року в справі № 463/1696/15-ц.

Тобто, до набувача права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, розташованих на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні в силу закону, незалежно від волі попереднього користувача земельної ділянки та органу, уповноваженого розпоряджатися землею (у випадку належності земельної ділянки до земель державної або комунальної власності) переходить право користування земельною ділянкою, на якій розміщені відповідні об`єкти нерухомості, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Верховний Суд у постанові від 14 березня 2019 року в справі № 902/341/17 вказав, що виходячи з положень статті 377 ЦК України, статей 120, 125ЗК України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, слід дійти висновку, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі, з усіма притаманними для власності складовими володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.

Отже, наведені норми слід розуміти таким чином, що при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду право попереднього власника або користувача на земельну ділянку, на якій розташований відповідний об`єкт нерухомості, припиняється автоматично, в силу закону, без оформлення припинення права будь-якими актами та документами.

Таку правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 04 травня 2018 року в справі № 910/14212/17.

Виходячи з положень статті 377 ЦК України, статей 120, 125 ЗК України та принципу слідування юридичної долі земельної ділянки долі нерухомості, що на ній розташована, слід дійти висновку, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку право на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на розташовані на земельній ділянці об`єкти, оскільки право власності на будівлі, з усіма притаманними для власності складовими - володіння, користування, розпорядження ними, неможливе без перебування у власника будівель земельної ділянки, на якій розташовані об`єкти нерухомості, у власності або користуванні.

За змістом положень частини 4 статті 41 Конституції України, частини 1 статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтею 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтями 203, 204, 215 ЦК України встановлено принцип презумпції правомірності правочину, відповідно до якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або якщо він не визнаний судом недійсним.

Набувши у власність нерухоме майно, позивач не позбавлений права оформити своє право на земельну ділянку, на якій воно розташоване, у встановленому законом порядку, тобто звернутися до відповідної ради (у випадку комунальної власності) із відповідною заявою про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в користування або у власність (ст. ст. 123, 124 ЗК України). Відмова відповідача порушує суб`єктивні цивільні права позивача щодо розпорядження об`єктом незавершеного будівництва та унеможливлює отримання дозволів на продовження будівельних робіт.

Об`єкт будівництва (об`єкт незавершеного будівництва) - це нерухома річ особливого роду: її фізичне створення розпочато, однак не завершено. Щодо такої речі можливе встановлення будь-яких суб`єктивних майнових, а також зобов`язальних прав, у випадках і в порядку, визначених актами цивільного законодавства. Проте вирішуючи питання про виникнення, зміну та припинення суб`єктивних цивільних прав стосовно об`єкта незавершеного будівництва, потрібно враховувати особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами. Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього.

Порядок звернення до органу місцевого самоврядування за набуттям права власності або правом користування земельними ділянками встановлено відповідно ст.ст. 128, 123 ЗК України.

Водночас, застосовуючи норми ЗК України, до спірних відносин, слід зазначити, що закон не обмежує власника об`єкта нерухомого майна у виборі виду оформлення прав на землю під таким об`єктом. Відтак, власник об`єкта нерухомості самостійно вирішує з якою заявою звертатись до органу місцевого самоврядування - про викуп земельної ділянки чи оформлення права оренди (або інше користування). Одночасно в ЗК України встановлено виключний перелік підстав, коли орган місцевого самоврядування може відмовити заявнику в оформленні прав на землю під об`єктом нерухомості. Такі підстави, у випадку звернення заявника з заявою про викуп передбачені ч.5 ст. 128 ЗК України.

Звернення з заявою про викуп (при наявності підстав для викупу не на конкурсних засадах), замість звернення з заявою про надання в оренду не є законною підставою для відмови в прийнятті позитивного рішення, оскільки орган місцевого самоврядування не може вирішити за заявника, який вид оформлення прав на землю є для нього більш доцільним.

Аналогічні правові позиції викладені у постанові Верховного Суду України від 12.10.2016 у справі №6-2225цс16, постанові Верховного Суду від 04.05.2018 у справі №910/14212/17, постанові Верховного Суду від 14.03.2019 у справі №902/341/17.

ВИСНОВОК: Відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у тому числі з огляду на правомірність набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна. У таких випадках положення статті 212 ЗК України застосуванню не підлягають.

Матеріал по темі: «Перехід права користування (оренди) на земельну ділянку при купівлі об’єкту нерухомості»

Теги: земля, земельна ділянка, нерухомість на земельній ділянці, оренда землі з нерухомістю, право власності на нерухомість, принцип нерозривності землі з нерухомістю, судова практика, Адвокат Морозов