Чинність арешту майна при поверненні виконавчого документу стягувачу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Коли повернення виконавчого документа стягувачу є підставою для скасування арешту на майно?

На перший погляд повернення виконавчого документа стягувачу є аналогічним закінченню виконавчого провадження, оскільки будь-які дії державним виконавцем після цього не здійснюються, а саме виконавче провадження фактично закінчується…

На зазначене питання у своєму рішенні від 17 січня 2018 року по справі №  910/8019/15-г (ЄДРСРУ № 71718810) надав відповідь Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду.

Суд вказав що у разі повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі пункту 2 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції на час виникнення відносин), виконавче провадження не є закінченим. При цьому, державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення.

Більше того, повернення виконавчого документа стягувачеві, у зв'язку з відсутністю майна у боржника, не є підставою для закінчення виконавчого провадження згідно з приписами статті 49 Закону України "Про виконавче провадження".

Вказана позиція не нова, адже такої думки притримувався і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 6-6568св17.

Між тим нова редакція Закону України «Про виконавче провадження» у ст. 37 містить перелік обставин за настанням яких виконавчий документ повертається стягувачу, а саме:

1) стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа;

2) у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, а здійснені виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними;

3) стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення;

4) стягувач перешкоджає проведенню виконавчих дій або не здійснив авансування витрат виконавчого провадження, передбачене статтею 43 цього Закону, незважаючи на попередження виконавця про повернення йому виконавчого документа;

5) у результаті вжитих виконавцем заходів неможливо встановити особу боржника, з’ясувати місцезнаходження боржника - юридичної особи, місце проживання, перебування боржника - фізичної особи (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, у зв’язку з втратою годувальника, про відібрання дитини, а також виконавчі документи, за якими мають бути стягнуті кошти чи інше майно, та інші виконавчі документи, що можуть бути виконані без участі боржника);

6) у боржника відсутнє визначене виконавчим документом майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу в натурі;

7) боржник - фізична особа (крім випадків, коли виконанню підлягають виконавчі документи про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, у зв’язку із втратою годувальника, а також виконавчі документи про відібрання дитини) чи транспортні засоби боржника, розшук яких здійснювався поліцією, не виявлені протягом року з дня оголошення розшуку;

8) відстрочка виконання рішення, надана судом, яким постановлено рішення, не закінчилася;

9) законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення;

10) відсутня його згода на заміщення приватного виконавця у випадках, передбачених Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів";

11) запроваджено тимчасову адміністрацію банку-боржника, крім рішень немайнового характеру.

Ч. 5 ст. 37 Закону передбачає, що повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених статтею 12 цього Закону (протягом трьох років, крім посвідчень комісій по трудових спорах та виконавчих документів, за якими стягувачем є держава або державний орган, які можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом трьох місяців, а також у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я, втрати годувальника тощо - протягом усього періоду, на який присуджені платежі).

В свою чергу ст. 39 та 40 Закону передбачають підстави та наслідки закінчення виконавчого провадження.

Необхідно наголосити на ч.3 ст. 37 Закону (повернення виконавчого документа стягувачу), якою передбачено, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі п.п. 1, 3, 11 ч.1 цієї статті арешт з майна знімається (у випадках коли стягувач подав письмову заяву про повернення виконавчого документа; стягувач відмовився залишити за собою майно боржника, нереалізоване під час виконання рішення, за відсутності іншого майна, на яке можливо звернути стягнення; та у випадках запровадження тимчасової адміністрації банку-боржника крім рішень немайнового характеру).

ВИСНОВОК: Приписами наведеного Закону передбачено винесення постанови про повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення (тобто, коли рішення суду фактично не виконано), що не є підставою для зняття накладеного арешту на майно боржника.

Більше того, ніщо не перешкоджає боржнику добровільно виконати рішення суду, що є його обов’язком згідно з вимогами ст. 129 Конституції, після чого арешт з майна може бути знято відповідно до закону.

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, повернення виконавчого документу, зняття арешту, майно боржника, винесення постанови, державний виконавець, боржник, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов

Споживач, судовий збір та новий Верховний суд…

Споживач, судовий збір та новий Верховний суд…

Адвокат Морозов (судовий захист)

Продовження судової епопеї щодо звільнення споживача від сплати судового збору на всіх етапах судового розгляду… естафета у Великої Палати Верховного Суду.

Пропоную почати з ухвали Верховного суду від 10 січня 2018 року у справі   № 617/1022/17, провадження № 61-156ск18 (ЄДРСРУ № 71498548) характерною її робить те, що у касаційній скарзі заявник посилається на те, що звільнений від сплати судового збору у відповідності до вимог статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року.

Однак суд говорить, що об'єкти справляння судового збору та процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється, встановлено у статті 3 Закону України «Про судовий збір» у редакції від 8 липня 2017 року.

Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття 4 Закону України «Про судовий збір» установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору залежать від характеристики об'єкта справляння - позовна заява,  скарга чи інша заява (в деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб'єкта, який звертається до суду).

ВАЖЛИВО: Пільги щодо сплати судового збору визначено статтею 5 Закону України «Про судовий збір». Особи, зазначені у цій статті як такі, що мають пільги щодо сплати судового збору, звільняються від його сплати під час розгляду справи в усіх судових інстанціях, про що прямо зазначено в абзаці першому частини першої статті 5 цього Закону.

Пункт сьомий статті 5 Закону України «Про судовий збір» у первісній редакції передбачав звільнення від сплати судового збору споживачів за позовами, пов'язаними з порушенням їхніх прав.

Правилом частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов'язані з порушенням їх прав.

Разом з цим, частину третю статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» обов'язково слід застосовувати у системному зв'язку з нормами статей 1 - 6 Закону України «Про судовий збір», тобто враховуючи характеристику об'єкта справляння судового збору та правило врегулювання темпоральної колізії, відповідно до якого пізніше прийнятий закон відміняє закон, який був прийнятий раніше.

Отже, споживач, право якого порушено і який з огляду на це подає позов, звільняється від сплати судового збору, відповідно до статті 22 Закону «Про захист прав споживачів», за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції, але має обов'язок сплатити  судовий збір при вчиненні відповідних дій в інших судових інстанціях та у Верховному Суді.

Саме такий правовий висновок міститься у Постановах Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року № 6-916цс17.

Оскільки споживач не звільняється від сплати судового збору за подання до суду інших документів як окремих об'єктів справляння судового збору, зокрема касаційної скарги, то у таких випадках він зобов'язаний сплатити судовий збір.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного суду від 12 січня 2018 року у справі №357/3388/17, провадження № 61-37ск18 (ЄДРСРУ № 71568820).

Між тим, аналіз ухвали Верховного Суду від 16 січня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц свідчить, що колегія суддів вирішила відступити від висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України (постанови Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року у справі № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17).

Так, у цьому рішенні констатується, що  01 вересня 2015 року набрав чинності Закон України від 22.05.2015 № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», яким статтю п'яту Закону України «Про судовий збір» викладено в новій редакції з виключенням зі змісту цієї статті приписів стосовно пільг споживачів про звільнення їх від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

Проте цим Законом не були внесені зміни до Закону України «Про захист прав споживачів». У зв'язку із чим, оскільки стаття 5 Закону України «Про судовий збір» не містить вичерпного переліку пільг щодо сплати судового збору, то при визначенні таких пільг слід керуватися іншим законодавством України, зокрема статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів».

(!!!) Суд вказує, що аналіз висновків, які містяться у постановах Верховного Суду України від 6 вересня 2017 року № 6-185цс17 та від 11 жовтня 2017 року у справі № 6-916цс17 дозволяє стверджувати, що вони досить суперечливі. З однієї сторони, Верховний Суд України акцентував увагу на тому, що «Закон № 484-VIII є спеціальним законом у питаннях звільнення від сплати судового збору. Стаття 5 цього закону передбачала безумовне звільнення від сплати судового збору споживачів, але внаслідок викладення статті 5 цього Закону в новій редакції згідно із Законом № 484-VIII споживачі на сьогодні відсутні в переліку осіб, що мають пільги щодо сплати судового збору у всіх судових інстанціях». З іншої - зробив висновок про те, що «споживач, право якого порушене і який у зв'язку саме з цим подає позов, відповідно до статті 22 Закону № 3674-VI, звільняється від сплати судового збору за подання саме позовної заяви до суду першої інстанції та має обов'язок щодо сплати судового збору при вчинені відповідних дій у всіх інших судових інстанціях та у Верховному Суді України».

У свою чергу, це дозволяє серйозно сумніватися в передбачуваності застосування статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів». Відсутність доступного і розумно передбачуваного судового тлумачення призводить до порушень прав споживачів. Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (Вєренцов проти України, № 20372/11, § 65, від 11 квітня 2013 року; DEL RНO PRADA проти Іспанії, № 42750/09, § 93, від 21 жовтня 2013 року).

ВИСНОВОК: Системне тлумачення норм статті 5 Закону України «Про судовий збір» та статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дозволяє зробити висновок про те, що сама по собі відсутність такої категорії осіб як споживачі серед переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, не може безумовно означати те, що споживачі такої пільги не мають або позбавлені. Оскільки така пільга встановлена спеціальною нормою (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів), що закріплена в законі, який гарантує реалізацію та захист прав споживачів. Причому звільнення споживачів від сплати судового збору має відбуватися не тільки у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), але й на наступних стадіях цивільного процесу (при подачі апеляційної та касаційної скарги). Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права.

P.s. після зазначеної ухвали Верховний суд повинен керуватися тим, що у пункті 10 частини першої статті 252 ЦПК України встановлено - у випадку перегляду судового рішення у подібних правовідносинах (у іншій справі) у касаційному порядку палатою, об'єднаною палатою, Великою Палатою Верховного Суду, суд може за заявою учасника справи, а також з власної ініціативи зупинити провадження у справі.

Отже, не чекаючи ініціативи Верховного суду у подібного роду справах, доцільно подавати відповідне клопотання про зупинення судового провадження до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 761/24881/16-ц.

P.s.s. єдине питання:  «Чому спочатку не узагальнити судову практику, а вже потім приймати доленосні ухвали, адже реєстр судових рішень проблискує судовими актами у яких Верховний суд все ж таки зобов’язав споживача сплатити судовий збір …і ухвала оскарженню не підлягає»?

Теги: споживач, звільнення споживачів, державне мито, закон, судовий збір, пільги по сплаті судового збору, звільнення від сплати судового збору, судова практика, Адвокат Морозов

Кассационное обжалование в деле об административном правонарушении

Проведення документальної позапланової податкової перевірки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Умови, відповідно до яких, податкове повідомлення-рішення, прийняте в результаті податкової перевірки, не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

Податкове повідомлення-рішення, прийняте на підставі незаконної перевірки не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

16.01.2018р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду   в рамках провадження № К/9901/924/18 по справі № 2а/1570/4582/11 (ЄДРСР № 71630461) досліджував питання документальної позапланової податкової перевірки.

Суд вказав, що пославшись в акті перевірки на підстави проведення документальної позапланової перевірки передбачені нормами пп. 78.1.4. п. 78.1. ст.78 ПК України, податковий орган провів документальну позапланову невиїзну перевірку.

Підпункт 75.1.2. пункту 75.1 статті 75 визначає, що документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні органу державної податкової служби.

(!!!) Приписи пункту 79.2 статті 79 визначають, що документальна позапланова невиїзна перевірка проводиться посадовими особами органу державної податкової служби виключно на підставі рішення керівника органу державної податкової служби, оформленого наказом, та за умови надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

Як буквальне тлумачення аналізованої норми, так і системне тлумачення приписів ПК України виключають можливість проводити документальну позапланову невиїзну перевірку без надіслання платнику податків рекомендованим листом із повідомленням про вручення або вручення йому чи його уповноваженому представнику під розписку копії наказу про проведення документальної позапланової невиїзної перевірки та письмового повідомлення про дату початку та місце проведення такої перевірки.

ВАЖЛИВО: Сам вид перевірки (позапланова невиїзна), без надання платником податків документальних підтверджень реальності здійснення ним господарських  операцій, позбавляє контролюючий орган можливості об'єктивно здійснити аналіз первинних документів та дійти обґрунтованих висновків стосовно податкового правопорушення платником податків.

Підсумовуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду дійшла таких висновків: перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій податковим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України. Лише дотримання умов та порядку прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема, документальних позапланових невиїзних, може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог пункту 79.2 статті 79 ПК України призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої.

Аналогічна правова позиція була викладена в рішеннях Верховного суду України від 27 січня 2015 року (справа № 21-425а14) та від 16 лютого 2016 року (справа № 21-2749а15).

Більше того, 16.01.2018 р. у провадженні № к/9901/881/18 по справі № 805/13237/13-а (ЄДРСР № 71630430) Верховний суд чітко вказав, що перевірка є способом реалізації владних управлінських функцій податковим органом як суб'єктом владних повноважень, який зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та Законами України. Результати перевірки, отримані внаслідок неправомірних дій органу, у будь-якому випадку не можуть бути підставою для збільшення суми грошового зобов'язання та застосування штрафних (фінансових) санкцій.

Колегія суддів підтвердила, що акт перевірки отриманий в результаті документальної невиїзної перевірки є неналежним доказом виходячи із положень процесуального принципу допустимості доказів, закріплених частиною 2 статті 74 КАС України, за якою обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

ВИСНОВОК: Податкове повідомлення-рішення, прийняте на підставі незаконної перевірки не може вважатись правомірним та підлягає скасуванню.

P.s. Між тим є і невтішна новина для платників податків… так 16.01.2018 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по провадженню № К/9901/1478/18 у справі № 2а-7075/12/2670 (ЄДРСР № 71630425) без ґрунтовного, системного та аналітичного опрацювання,  посилаючись при цьому на правову позицію висловлену Верховним судом України від 01 грудня 2015 року у справі № 826/15034/14 в черговий раз зазначив: «Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку».

Автономное (индивидуальное) отопление в многоквартирном доме

Наслідки несплати затверджених дивідендів: майнова відповідальність

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки несплати дивідендів власнику корпоративних прав, щодо виплати яких було прийнято рішення загальними зборами емітента. Майнова та цивільно – правова відповідальність.

17 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув справу №  910/11316/17 (ЄДРСРУ 71659611) про стягнення заборгованості за дивідендами.

Позиція касатора, серед іншого,  зводилась до того, що спірні правовідносини не є грошовими, а тому до останнього не може бути застосована відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Однак суд вказав, що за змістом ст. ст. 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання щодо сплати коштів.

Частиною 1 статті 30 Закону України "Про акціонерні товариства" визначено, що дивіденд - це частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу.

Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.

ВАЖЛИВО: Cтаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов'язання" книга 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання й поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.

В силу ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків може бути і рішення загальних зборів про виплату дивідендів.

(!!!) Отже, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, й факту прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів.

Таким чином, правовідносини, в яких товариство у разі прийняття рішення загальними зборами про виплату акціонеру дивідендів, зобов'язане здійснити таку виплату, є грошовим зобов'язанням, а тому суди правомірно застосували до цих правовідносин положення ст. 625 ЦК України.

Також, господарськими судами не було порушено вимог ст. 176 ГК України, адже вказана стаття розкриває зміст організаційно-господарських відносин і визначає їх, як господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень. Цим відносинам характерна управлінсько-господарська (організаційна) дія і такі відносини не повинні мати майнового характеру, однак відносини, які виникли між сторонами щодо виплати товариством позивачу дивідендів мають майновий характер і є грошовими.

ВАЖЛИВО: Відносини між товариством і його учасниками (акціонерами) щодо виконання ними своїх обов'язків врегульовані насамперед ЦК України, ГК України, Законами України "Про господарські товариства", «Про акціонерні товариства" і внутрішніми (корпоративними) локальними нормами статутів конкретних товариств. Таке врегулювання створює в цих відносинах правовий порядок, який вимагає від їх суб'єктів певної правової поведінки.

За приписами ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право, зокрема, брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів), пропорційне частці кожного з учасників, мають особи, які є учасниками товариства на початку строку виплати дивідендів.

Статтею 167 Господарського кодексу України встановлено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Частиною 1 статті 6 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" встановлено, що акція - це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосується акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів.

Статтею 30 Закону України "Про акціонерні товариства" передбачено, що виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів. Виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку відповідно до статуту акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців після закінчення звітного року. У разі прийняття загальними зборами рішення щодо виплати дивідендів у строк, менший ніж передбачений абзацом першим цієї частини, виплата дивідендів здійснюється у строк, визначений загальними зборами.

(!!!) Отже, у разі прийняття загальними зборами товариства рішення про виплату дивідендів у такого товариства виникає обов'язок сплатити акціонеру відповідну суму коштів у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття такого рішення, чи у строк, визначений загальними зборами.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23.10.1991, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Отже, сплата акціонеру дивідендів, щодо виплати яких було прийнято рішення загальними зборами відповідача, надає акціонеру, на користь якого таке рішення прийняте, "законне очікування", що йому будуть такі дивіденди виплачені.  Невиплата товариством таких дивідендів акціонеру прирівнюється до порушення права останнього на мирне володіння майном (рішення ЄСПЛ у справах "Брумареску проти Румунії" (п. 74), "Пономарьов проти України" (п. 43), "Агрокомплекс проти України" (п. 166).

Також ВС погодився з висновками господарських судів про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційні втрати за спірний період з таких підстав.

Необхідно вказати, що у постанові Верховного Суду України від 01.10.2014 по справі №6-113цс14 зазначено, що будь-яке зобов'язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим зобов'язанням незалежно від правових підстав його виникнення і в разі його порушення підлягає застосуванню ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

За положеннями ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Отже, зважаючи на юридичну природу таких правовідносин сторін, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України і суди правомірно стягнули з відповідача 3 % річних та інфляційні втрати на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Аналогічне твердження міститься у пункті 3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» від 25.02.2016 № 4 де зазначено, що невиплата дивідендів у строки, визначені законом або установчими документами юридичної особи, є порушенням грошового зобов'язання, у зв'язку з яким настають правові наслідки, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України.

Зважаючи на вищевикладене можемо зробити наступні висновки:

1.  Грошове зобов’язання може виникати й з факту прийняття загальними зборами емітента рішення про виплату дивідендів;

2.  Відносини щодо виплати товариством (емітентом корпоративних прав) власнику корпоративних прав дивідендів мають майновий характер і є грошовими;

3.  Невиплата товариством таких дивідендів власнику корпоративних прав прирівнюється до порушення права останнього на мирне володіння майном;

4.     На юридичну природу таких правовідносин поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо стягнення з емітента на користь власника корпоративних прав 3 % річних та інфляційних втрат.

Теги: дивіденди, власник корпоративних прав, емітент, виплата дивідендів, 3 % річних,  інфляційні втрати, майнова відповідальність, наслідки невиплати, цивільно-правова, стягнення заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов