ВСУ: можливості превалювання інтересів вкладника над інтересами банку

Адвокат Морозов (судовий захист)

ВСУ: «захист прав вкладника» або можливості превалювання інтересів вкладника над інтересами банку.

16.08.2017 р. судова палата у господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 3-364гс17 досліджувала законність або правомочність питання щодо внесення змін до договору депозитного вкладу про відмову банківської установи застосовувати знижену процентну ставку при достроковому поверненні суми депозиту на вимогу вкладника .

Згідно з частиною 1 статті 203 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. 

За змістом статті 215 ЦК недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Згідно з частиною 1 статті 216 ЦК недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

У справі, яка розглядається, спірні правовідносини виникли із договору строкового банківського вкладу, тобто охоплюються правовим регулюванням глави 71 ЦК.

Так, відповідно до частин 1, 3 статті 1058 ЦК за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 ЦК), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

Згідно з частиною 1 статті 1060 ЦК договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Частиною 1 статті 1061 ЦК передбачено, що банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу.

При цьому частини 3 та 4 зазначеної норми містять правила щодо неможливості банку здійснювати одностороннє зменшення розміру відсоткової ставки на строкові вклади.

У ЦК немає положень щодо превалювання інтересів вкладника над інтересами банку у випадку дострокової вимоги вкладника про повернення строкового вкладу.

ВАЖЛИВО: у спорах, пов'язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, своїх зобов'язань перед його кредиторами, норми Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» є спеціальними, і цей Закон є пріоритетним відносно інших законодавчих актів України у таких правовідносинах.

Отже, якщо Фонд запровадив тимчасову адміністрацію та розпочав процедуру виведення банку з ринку, то це  унеможливило стягнення коштів у будь-який інший спосіб, аніж це передбачено Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду України від 20.01.2016 року по справі № 6-2001цс15 (№ в ЄДРСРУ 55179270) та від 13.06.2016 року по справі № 6-1123цс16 (№ в ЄДРСРУ 58497382) .

Разом із тим чинним законодавством України передбачено спеціальні положення, що мають на меті врегулювання таких ситуацій, в яких керівництво банку діє всупереч майновим інтересам очолюваної організації та майнових інтересів інших вкладників такого банку.

Так, відповідно до частини 2 статті 38 Закону № 4452-VI протягом дії тимчасової адміністрації Фонд зобов'язаний забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною 3 цієї статті.

Правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними, зокрема, з тієї підстави, що банк безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без встановлення обов'язку контрагента щодо вчинення відповідних майнових дій, відмовився від власних майнових вимог (пункт 1 частини 3 статті 38 Закону № 4452-VI).

Уповноважена особа Фонду протягом дії тимчасової адміністрації, а також протягом ліквідації повідомляє сторони за договорами, зазначеними у частині 2 статті 38 цього Закону, про нікчемність цих договорів та вчиняє дії щодо застосування наслідків нікчемності договорів (частина 4 статті
38 Закону № 4452-VI).

Отже, з метою захисту інтересів інших вкладників банку законодавець передбачив спеціальні норми, спрямовані на встановлення нікчемності правочинів, мета яких суперечить майновим інтересам банку.

ВИСНОВОК: Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що внесення змін до договору про депозитний вклад, згідно з якими банк відмовляється від застосування зниженої процентної ставки при достроковому поверненні суми депозиту на вимогу вкладника, є відмовою банку від власних майнових вимог.

Правочин щодо незастосування банком перерахунку нарахованих процентів за зниженою процентною ставкою спричиняє необґрунтовану виплату грошових коштів, що відповідно до пункту 1 частини 3 статті 38 Закону № 4452-VI містить ознаки нікчемності правочину, а тому підлягають застосуванню наслідки, передбачені статтею 216 ЦК.      

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного суду України від 05.07.2017 р. у справі № 6-881цс17 та від 16.08.2017 р. у справі № 3-366гс17

Матеріал по темі: «Законність визнання нікчемним договору банківського вкладу» 

Теги: ФГВФО, ФГВФЛ, фонд гарантирования, банк, депозит, деньги, гроші, тимчасова адміністрація, кредит, временная администрация, стягнення з банку, НБУ, фонд гарантирования вкладов, гарант, Верховний суд, судова практика, ВССУ, защита, юрист, Адвокат Морозов 

Розмір процентів після спливу строку дії договору та позовна давність

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розмір процентів після спливу строку дії договору позики та застосування строків позовної давності у кредитно-фінансових спорах. 

Правовий висновок Верховного суду України від 09.08.2017 р. у справі № 6-2322цс16 вказує, що статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано його початок.

Більше того, відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116цс13 початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

При цьому початок перебігу позовної давності пов’язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу – до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов’язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами – ст. 1048 ЦК України ), що підлягає сплаті.

Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню у межах позовної давності по кожному із платежів окремо (Постанова Верховного суду України від 06 квітня 2016 року по справі № 6-2420цс15).

ВИСНОВОК 1: отже, у разі неналежного виконання позичальником зобов’язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного суду України  від 5 квітня 2017 року (справа № 6-522цс17).

Матеріал по темі: «ПОЧАТОК ВІДЛІКУ СТРОКІВ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ У КРЕДИТНО–ФІНАНСОВИХ СПОРАХ» 

Більше того, за статтею 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялись сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний сторонами або стороною.

Зміст правовідносин учасників договору повинен оцінюватись виходячи з дійсних намірів учасників договору та відповідно до всіх документів, підписаних сторонами при укладенні або виконанні цього договору.

Відповідно до частини першої статті 631 ЦК України строком дії договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати обов’язки відповідно до договору.

Крім того, відповідно до частин першої та третьої статті 1049 ЦК України позичальник зобов’язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або реального повернення йому коштів.

Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов’язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

ВИСНОВОК 2: Таким чином, у разі якщо договором не встановлений розмір процентів після спливу строку дії договору, слід зробити висновок про те, що їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Аналогічну правову позицію Верховний Суд України висловив у постанові від 7 вересня 2016 року (№ 6-1412цс16).

Матеріал по темі: «РОЗМІР ПРОЦЕНТІВ ЗА ДОГОВОРОМ ПОЗИКИ ПІСЛЯ СПЛИВУ СТРОКУ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ» 

P.s. Правова позиція Верховного суду України у справі № 6-1746цс16 встановлює, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

P.s.s. Відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов’язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (висновок Верховного суду України від 21.10.2015 р. у справі № 6-2003цс15).

Теги: исковая давность, позовна давність, застосування строків, штраф, пеня, проценти, розмір процентів, кредитний договір, договір позики, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: обов’язок допиту «фіктивного» директора контрагента

Адвокат Морозов (судовий захист)

Необхідність допиту, в рамках адміністративного процесу, фіктивного директора контрагента? На кого покладається обов’язок забезпечення явки «уявного директора»: на платника податків чи податкове управління? Протоколи допиту, як доказ в адміністративній справі.

За змістом частин 4, 5 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України суд повинен: визначити характер спірних правовідносин та зміст правової вимоги, матеріальний закон, який їх регулює, а також факти, що підлягають встановленню і лежать в основі вимог та заперечень; з'ясувати, які є докази на підтвердження зазначених фактів, і вжити заходів до своєчасного їх подання.

Принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження доказів судом при розгляді адміністративної справи закріплений частиною першою ст. 86 Кодексу адміністративного судочинства України. Зазначений принцип передбачає, зокрема, всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов.

Предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи та які належить установити при ухваленні судового рішення.

Статтею 69 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Докази суду надають особи, які беруть участь у справі. Суд може запропонувати надати додаткові докази або витребувати додаткові докази за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи.

У постановах Верховного Суду України від 05.03.2012 року та від 22.09.2015 року № 21-421а11 та № 810/5645/14 відповідно, міститься правовий висновок, відповідно до якого податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг, а тому віднесення відображених у них сум ПДВ до податкового кредиту є безпідставним.

ВАЖЛИВО: Таким чином, якщо у справі, яка розглядається, містяться відомості, що вищевказаний директор контрагента позивача заперечує свою участь у створенні та діяльності, зокрема, й у підписанні будь-яких первинних документів, то перевірка та встановлення такої обставини має значення для правильного вирішення спору.

Судами ж попередніх інстанцій не перевірялись обставини зазначені у протоколі допиту директора-контрагента, вказана особа не була допитана у судових засіданнях, а отже таким поясненням не надано належної правової оцінки.

(!!!) Крім того, кримінально-процесуальне законодавство дійсно надає право особі, відносно якої проводиться допит, відмовитися від раніше наданих свідчень або їх змінити, проте матеріали справи не містять відомостей, що «директор» відмовитися від наданих свідчень або змінив їх, а тому за обставин, що склались, суду необхідно провести допит директора-контрагента та встановити правдивість наданих ним свідчень під час проведення допиту правоохоронними органами та в залежності від встановленого надати належну правову оцінку формуванню позивачем податкового кредиту за господарськими операціями проведеними з вказаним контрагентом (Ухвала ВАСУ від 16.08.2017 р.  у справі № К/800/28573/16, ЄДРСРУ № 68362489).

Так, в рішенні від 5 липня 2016 року по справі № 21-1793а16 Верховний суд України вказав, що сам факт заперечення директором контрагента своєї участі у діяльності товариства та у підписанні товариством від його імені первинних облікових та бухгалтерських документів, за умови, що на час встановлення фактичних взаємовідносин сторін керівником цього товариства в Єдиному реєстрі підприємств і організацій України значився саме цей директор, не може бути свідченням безтоварності спірних операцій, за умови скасування щодо нього постанови про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого частиною другою статті 205 Кримінального кодексу України («Фіктивне підприємництво»).

Згідно з ч. 2 ст. 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10 (№ в ЄДРСРУ 14222198), відповідно до якої чинне законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

Крім того, відповідно до частини 4 ст. 72 КАС України, вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

ВАЖЛИВО: Згідно листа Вищого адміністративного суду України від 14.11.2012р. № 2379/12/13-12 «Судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб. Адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм. Таким чином, в такого роду спорах, посилання фіскального органу на протоколи допиту свідків у кримінальній справі, де ще немає вироку по справі - не є належним доказом».

В підтвердження зазначеному в ухвалі Вищий адміністративний суду України від 30 жовтня 2013р. у справі № К/9991/72665/12 вказав: «.. протоколи допиту свідків не є допустимими доказами в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України , а тому дана обставина судами обґрунтовано не взята до уваги як доказ порушення позивачем податкового законодавства».

В рішенні Вищого адміністративного суду України від 26.08.2015 р. по справі №К/800/60969/14 (№ в ЄДРСРУ 49164230) зокрема, зазначено наступне: «Обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі. Водночас правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду».

Слід також зазначити, що результати оперативно-розшукових заходів в рамках кримінальної справи не є доказами, а лише відомостями про джерело тих фактів, які можуть стати доказами у податковому спорі після їх закріплення належним процесуальним шляхом. А відтак, отримана у ході досудового слідства про кримінальній справі інформація, на яку посилається податковий орган, на обґрунтування своїх доводів про недобросовісність учасників спірних правочинів, не може слугувати належним підтвердженням фактів, зафіксованих в акті перевірки (Ухвала ВАСУ від 27.07.2015 року по справі № 821/2809/13-а (№ в ЄДРСРУ 47869989).

Окрім того, слід враховувати  позицію, вказану у рішенні Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», відповідно до якої суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом».

ВИСНОВОК: з зазначеного вище вбачається наступне:

1) протокол допиту свідка (директора-контрагента, «уявного директора» і т.і.), якщо немає вироку в рамках кримінального провадження є неналежним доказом;

2) правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок  не є обов'язковою для адміністративного суду, а повинна оцінюватися в сукупності доказів та аргументів сторін;

3) директора-контрагента, для об’єктивного розгляду адміністративної справи, необхідно допитувати у судових засіданнях (правова підстава: ст.ст. 77, 78 КАСУ).

P.s.  постає цілком слушне питання: «Яка з сторін адміністративного процесу (платник податків або податкове управління) повинна забезпечити явку в суд директора-контрагента? Більше того, а що робити якщо директор – «фіктарь», місце знаходження якого не відомо…або взагалі… останній існує тільки на папері???»

Матеріал по темі:«Податкові спори: «уявний» директор фіктивного підприємства» 

Теги: налоговые споры, обжалование налоговых уведомлений – решений,  фиктивное предпринимательство,  приговор, контрагент, фиктивный директор, номинальный директор, плательщик налогов, фискальные, налоговые органы, юрист, судебное обжалование, Адвокат Морозов

Договір поставки з відстрочкою платежу: відповідальність покупця

Адвокат Морозов (судебная защита)

Невчинення покупцем зі спливом указаного в договорі строку дій щодо повернення товару постачальникові тягне за собою обов’язок оплатити його. 

09.08.2017 р. в контексті справи № 3-744гс17 (ЄДРСРУ № 68380415)  Верховним судом України досліджувалось питання грошової відповідальності покупця у разі невчинення останнім дій щодо повернення товару постачальникові зі спливом указаного в договорі строку.

Так, за загальним правилом (ч. 1 ст. 692 ЦК України) оплата товару за договором купівлі-продажу здійснюється після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

За ч. 2 ст. 692 ЦК України покупець повинен виконати свій обов’язок щодо оплати одразу в повному обсязі, тобто сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Однак сторони можуть відійти від цього положення, застосувавши розстрочення платежу (ч. 2 ст. 692 ЦК України).

У випадку, якщо договором купівлі-продажу передбачена оплата товару через певний час після його передачі покупцю, покупець повинен провести оплату в строк, передбачений договором.

Якщо покупець не виконує свого обов’язку щодо оплати переданого йому товару в установлений договором купівлі-продажу строк, продавець набуває право вимоги такої оплати (ч. 3 ст. 692 ЦК України), або розірвання договору з підстав, передбачених ст. 651 ЦК України. (Правова позиція Верховного суду України від 06.06.2012 р. по справі № 6-46цс12). 

За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (далі – ЦК) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Окремо необхідно вказати, що зміна ціни можлива лише у випадках і на умовах, установлених договором або законом, однак після виконання умов договору взагалі не допускається (висновок ВСУ від 22.03.2017 р. по справі №908/1138/15-г, ЄДРСРУ № 65680269).

Аналогічні положення наведено й у статтях 525, 526 ЦК.

Згідно зі статтею 530 ЦК якщо у зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Правовідносини сторін у справі, яка розглядається, виникли із договору поставки.

За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частини 1, 2 статті 712 ЦК).

Положеннями частин 1, 2 статті 692 ЦК передбачено, що покупець зобов’язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов’язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

ВАЖЛИВО: Аналіз наведених норм матеріального права у сукупності з умовами договору дає підстави для висновку, що нереалізація товару протягом 30 днів із моменту поставки та невчинення покупцем (відповідачем) зі спливом указаного строку передбачених договором дій щодо повернення товару постачальникові тягне за собою обов’язок покупця оплатити товар.

Відповідно до положень статті 610 ЦК порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 ЦК).

Оскільки відповідач не реалізував своє право на повернення товару в обумовлений договором строк, його обов’язок щодо оплати товару не виконано в повному обсязі, тому суд дійшов обґрунтованого висновку щодо правомірності заявленого позову ТОВ у частині стягнення суми основного боргу.

Згідно з частиною 2 статті 625 ЦК боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відтак, за змістом наведеної норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов’язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов’язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Отже, порушення відповідачем грошового зобов’язання тягне за собою наслідки, передбачені частиною 2 статті 625 ЦК.

Аналогічне положення міститься у постанові ВСУ від 15.03.2017 р. у справі № 911/4620/15 де Верховний Суд України дійшов висновку, що нереалізація товару протягом 30 днів з моменту поставки та невчинення покупцем (відповідачем) зі спливом зазначеного строку передбачених договором дій щодо повернення товару постачальникові тягне за собою обов’язок покупця оплатити товар.

Теги: договір поставки, купівлі-продажу, продаж з відстрочкою, грошова відповідальність покупця, постачальник, повернення товару, умови договору, судова практика, Адвокат Морозов

Звернення стягнення на предмет іпотеки – банкрутство ФОП

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи припиняється обтяження іпотекою в разі її реалізації в межах ліквідаційної процедури фізичної особи-підприємця, якщо судовий акт про банкрутство ФОП скасовано? 

16.08.2017 р. судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в контексті справи № 6-1142цс17 відмовила банку у перегляді рішення касаційної інстанції про відмову у зверненні стягнення на предмет іпотеки, який був реалізований в ході ліквідаційної процедури  (!!!) – ФОП з припиненням його обтяження іпотекою і виручені від його реалізації грошові кошти перераховані на рахунок Банку, як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості боржника за кредитним договором.

Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 5 квітня 2017 року у справі за № 6-1534цс16 (ЄДРСРУ № 66118762) міститься висновок про збереження обтяження майна іпотекою внаслідок скасування судового рішення про визнання фізичної особи – підприємця банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури та скасування арештів на майно боржника й інших обмежень щодо розпорядження його майном, а також про поширення на особу, до якої перейшло право власності на нерухоме майно – предмет іпотеки, відповідно до статті 23 Закону України «Про іпотеку» статусу іпотекодавця за іпотечним договором, а судовий акт скасовано - не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення.

За таких умов у разі скасування судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням статті 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину.

Необхідно вказати, що відповідно до правової позиції Верховного суду України висловленій в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником».

Разом з тим, аналізуючи реєстр судових рішень Верховного суду України вбачається, що судова палата у Господарських справах при вирішені справ виходить саме із позиції Верховного суду України висловленій саме в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «ліквідація юридичної особи  не є підставою для припинення договору іпотеки» (Постанова ВСУ від 6 липня 2016 року справа № 3-584гс16).

Між тим, у постанові від 30 березня 2016 року (справа № 6-2684цс15) Верховний Суд України виклав правовий висновок, в якому зазначено про те, що особа, до якої перейшло право власності на майно, що було предметом іпотеки, але реалізоване в межах ліквідаційної процедури з припиненням обтяження, не набуває статусу іпотекодавця, і на таке майно не може бути звернено стягнення з підстав, передбачених статтями 38, 39 Закону України «Про іпотеку».

Окремо необхідно вказати, що постановами Верховного суду України від 23.03.2016 р. у справі № 3-137гс16 та від 21.09.2016 р. у справі № 6-1685цс16 зроблено правовий висновок, суть якого зводиться до наступного: «Підстави припинення іпотеки передбачено статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать : припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її.

Cуди не повинні розглядали зняття обтяження на спірне майно як підставу для припинення іпотеки та ототожнювати ці поняття, оскільки обтяження тягне за собою лише обмеження права розпорядження майном».

ВАЖЛИВО:  аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що у випадку реалізації майна банкрута, яке було передано в іпотеку, кошти від такої реалізації спрямовуються на задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує, залишок після забезпечення вимог кредитора та витрат включається до ліквідаційної маси, а зобов’язання перед кредитором вважається погашеним. Зазначена норма права стосується реалізації майна саме банкрута, а не будь-якого іншого майна, переданого в іпотеку. За таких умов у зв’язку з припиненням основного зобов’язання погашенням  припиняється і похідне зобов’язання у вигляді іпотеки майна, яке належало банкруту.

Разом з тим відповідно до статті 16 ЦК України способом захисту порушеного права є відновлення становища, яке існувало до порушення. Відтак скасування судового рішення, на виконання якого реалізовувалось майно,  та відновлення становища, яке існувало до його ухвалення, є способом захисту порушеного таким рішенням прав.

Оскільки  реалізація майна, переданого в іпотеку, відбулась за процедурою, встановленою для визнання особи банкрутом у порядку ліквідаційної процедури, започаткованої на підставі судового рішення, то скасування відповідного судового рішення поновлює усі припинені у ліквідаційній процедурі правовідносини, зокрема правовідносини, у забезпечення яких було укладено договір іпотеки, з відновленням усіх прав та обов’язків сторін цього договору (31.05.2017 р. Верховний суд України (судові палати у цивільних та господарських справах) в рамках справи № 6-1803цс16).

ВИСНОВОК 1: іпотекодержатель не має права вимагати звернення стягнення на майно, яке раніше було передане йому в іпотеку, оскільки це майно було реалізоване в ході ліквідаційної процедури  (!!! – ФОП) з припиненням його обтяження іпотекою і виручені від його реалізації грошові кошти перераховані на рахунок банку, як кредитора третьої черги для погашення кредиторських вимог та зараховані банком на погашення заборгованості боржника за кредитним договором. 

ВИСНОВОК 2: Різниця між судовими рішеннями є і вона полягає в тому, що у першому випадку (справа № 6-2684цс15) відчуження предмету іпотеки відбулось в рамках процедури банкрутства фізичної особи – підприємця, однак ні сама процедура банкрутства, ні віднесення іпотечного майна до ліквідаційної маси оскаржено кредитором не було, а у другому випадку (справа № 6-1685цс16) банкрутство ФОП було оскаржено і провадження у цій справі було припинено, а отже іпотека фактично є поновленою і до нового власника, відносно придбаного в  «ліквідаційній процедурі» іпотечного майна, перейшли всі обов’язки по зобов’язанню, оскільки відповідно до статті 17 Закону України «Про іпотеку» підстав для припинення іпотеки немає.

Детальніше:«Припинення іпотечних зобов’язань в межах процедури банкрутства» 

Теги: Застава, іпотека, кредит, банк, ліквідаційна процедура, банкрутство, обеспечительное обязательство, акцессорное, ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов