ВСУ: кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії

Адвокат Морозов (судебная защита)   

Питання щодо зворотної дії кримінально-процесуального закону. 

20.04.2017 р. судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 5-213кз(15)15 дослідила питання щодо зворотної дії кримінально-процесуального закону.

Суд вказав, що згідно із загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплено в частині першій статті 58 Конституції України і, відповідно до цього принципу, дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності й припиняється з втратою ним чинності. Тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали чи мали місце (офіційне тлумачення цього конституційного положення наведено в Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99).

Водночас Конституція України в статті 58 допускає зворотну дію законів у часі, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.

Формою реалізації частини першої статті 58 Конституції України є положення частини першої статті 5 КПК, яка регулює дію норм кримінального процесуального закону в часі та згідно з якою процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається відповідно до положень цього Кодексу, чинних на момент початку виконання дії або прийняття такого рішення.

ВАЖЛИВО: На відміну від кримінального (матеріального) закону про відповідальність, чинний кримінальний процесуальний закон не має зворотної дії навіть у тих випадках, коли його правила є більш сприятливі для учасників кримінального провадження.

Законом України від 12 лютого 2015 року № 192-VIII «Про забезпечення права на справедливий суд», який набрав чинності 28 березня 2015 року, частина перша статті 445 КПК  («Підстави для перегляду судових рішень Верховним Судом України») була доповнена пунктом 2 («Неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень»), а отже, згаданий пункт за загальним правилом підлягає застосуванню з дати набрання чинності.

Таке правозастосування відповідає практиці Європейського суду з прав людини, який у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного рішення суду. Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового до виконання рішення суду лише з однією метою – домогтися повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків рішень, а не задля нового розгляду справи (справи «Брумареску проти Румунії», «Пономарьов проти України», «Христов проти України»).

Зазначені вище  позиції наведені і в попередніх рішеннях Верховного Суду України, зокрема в постановах у справах № 5-55кс15, 5-112кс15, 5-125кс15, 5-126кс15, 5-184кс15, 5-187кс15, 5-205кс15, 5-230кс15, 5-124кс15.

ВИСНОВОК:  з підстави, зазначеної у пункті 2 ч. 1 ст. 445 КПК України норми,а саме: «неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми права, передбаченої цим Кодексом, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень» Верховним Судом України може бути переглянуто рішення суду касаційної інстанції, постановлене 28 березня 2015 року й пізніше. 

Користування місцем для розташування рекламного засобу

Адвокат Морозов (судебная защита)

Якщо процедура передачі в оренду будь-якого комунального майна є відміною від процедури передбаченої в Законі України «Про оренду державного та комунального майна», то вказаний закон не може застосовуватися до цих правовідносин.

У справі № 905/1169/16, (ЄДРСРУ № 59378694)  Вищий господарський суд України при вирішенні спору про визнання недійсним договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів зазначив, що за своєю правовою природою оспорюваний договір у розумінні частини другої статті 628 ЦК є змішаним договором, оскільки містить елементи договору оренди комунального майна, отже норми Закону України «Про оренду державного і комунального майна» поширюються на спірні правовідносини сторін, оскільки регулюють відносини з передачі в оренду комунального майна, до якого належать зовнішні поверхні будинку, споруд, елементи вуличного обладнання та інші об’єкти в межах населених пунктів, які є місцями розміщення зовнішньої реклами.

Більше того, необхідно вказати, що 19 лютого 2013 року колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-18а13прийшла до висновку, що виконавчий комітет органу місцевого самоврядування, як орган, який надає дозвіл на розміщення зовнішньої реклами та здійснює контроль за дотриманням правил її розміщення, у межах своїх повноважень може приймати рішення про усунення порушень таких правил, зокрема і рішення про зобов’язання розповсюджувача реклами до демонтажу протягом певного строку рекламного засобу, установленого без відповідного дозволу.

Однак, 26.04.2017 р. забезпечуючи єдність судової практики в застосуванні норм матеріального права Верховний Суд України розглядаючи справу № 3-176гс17, ЄДРСРУ № 66515962 вказав наступне.

За змістом положень статті 193 Господарського кодексу України (далі – ГК) суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов’язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов’язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. Не допускається одностороння відмова від виконання зобов’язань. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Аналогічні положення викладено у статтях 525, 526 ЦК.

Як установлено судами, предметом позову у справі є вимога прокурора в інтересах держави в особі виконавчого комітету міської ради про стягнення з відповідача заборгованості з внесення плати за тимчасове користування місцями для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами та пені у зв’язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов’язань за договором.

За умовами договору про тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, укладеного між сторонами у справі, що розглядається, позивач надав  відповідачеві (розповсюджувачу) у тимчасове платне користування місця розташування рекламних засобів, а розповсюджувач прийняв ці місця і зобов’язаний був оплачувати користування зазначеними місцями згідно з умовами договору. Договором передбачено, що місця розташування рекламних засобів являють собою площу зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або території на відкритій місцевості у межах міста, перебувають у комунальній власності територіальної громади міста, управління ними, в тому числі укладання договорів щодо них, здійснюється виконавчим комітетом міської ради; місця розташування рекламних засобів надаються розповсюджувачу виключно для розміщення спеціальних конструкцій зовнішньої реклами, зазначених у дозволі, виданому на підставі відповідного рішення виконкому міської ради.

ВАЖЛИВО: Засади рекламної діяльності в Україні, регулювання відносин, що   виникають у процесі виробництва, розповсюдження та споживання реклами регламентовано Законом України «Про рекламу».

За визначенням термінів, наведених у статті 1 цього Закону, зовнішня реклама – це реклама, що розміщується на  спеціальних тимчасових і стаціонарних конструкціях – рекламоносіях, розташованих на відкритій місцевості, а також на зовнішніх поверхнях будинків, споруд, на елементах вуличного обладнання, над проїжджою  частиною  вулиць  і  доріг.

Розміщення зовнішньої реклами у населених  пунктах проводиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, а поза межами населених пунктів – на підставі дозволів, що надаються обласними державними адміністраціями, а на території Автономної Республіки Крим – Радою міністрів Автономної Республіки Крим, в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 16 Закону України «Про рекламу»).

Постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 року № 2067 затверджено Типові правила розміщення зовнішньої реклами, які регулюють відносини, що виникають у зв’язку з розміщенням зовнішньої реклами у населених пунктах, та визначають порядок надання дозволів на розміщення такої реклами (далі – Правила).

Згідно з пунктом 2 цих Правил місце розташування рекламного засобу –  це площа зовнішньої поверхні будинку, споруди, елемента вуличного обладнання або відведеної території на відкритій місцевості у межах населеного пункту, що надається розповсюджувачу зовнішньої реклами в тимчасове користування власником або уповноваженим ним органом (особою); спеціальні конструкції – тимчасові та стаціонарні рекламні засоби (світлові та несвітлові, наземні та неназемні (повітряні), плоскі та об'ємні стенди, щити, панно, транспаранти, троли, таблички, короби, механічні, динамічні, електронні табло, екрани, панелі, тумби, складні просторові конструкції, аеростати, повітряні кулі тощо), які використовуються для розміщення реклами.

Зовнішня реклама розміщується на підставі дозволів та у порядку, встановленому виконавчими органами сільських, селищних, міських рад відповідно до цих Правил.Видача (відмова у видачі, переоформлення, видача дубліката, анулювання) дозволу на розміщення зовнішньої реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності». Справляння плати за видачу зазначених дозволів виконавчими органами сільських, селищних, міських рад забороняється (пункт 3 Правил).

Відповідно до пункту 4 Правил на територіях, будинках і спорудах зовнішня реклама розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб) з урахуванням архітектурних, функціонально-планувальних, історико-культурних чинників, типології елементів місцевого середовища та з додержанням правил благоустрою територій населених пунктів.

Аналогічне передбачено і судовою практикою: «Згода власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд, на яких передбачається розміщення об’єктів зовнішньої реклами, може бути визначена у формі угоди між ними та суб’єктом, який має намір розмістити відповідну рекламу.

Якщо зазначена угода є строковою, тобто передбачає часові межі дії згоди на розміщення зовнішньої реклами, то дозволи на її розміщення можуть бути видані в межах строку дії зазначеної угоди, але на строк не більший, ніж встановлений виконавчими органами сільських, селищних, міських рад.

У разі якщо строк дії погодження є більшим, ніж строк дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами, то дія дозволу може бути продовжена до закінчення строку дії угоди.

Якщо на момент закінчення дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами закінчився строк дії угоди, то продовження дії дозволу є можливим лише за умови продовження строку дії угоди (погодження).

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що дозвіл на розміщення зовнішньої реклами може бути продовжений лише на певний строк. При цьому безумовною підставою для видачі такого дозволу є документально підтверджена згода власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд на розміщення об’єктів зовнішньої реклами із визначеним строком дії згоди» (Постанова Верховного суду України від 25 березня 2014 року у справі № 21-23а14).

За змістом пунктів 24, 32 Правил виданий у встановленому порядку дозвіл є підставою для розміщення зовнішньої реклами та виконання робіт, пов'язаних з розташуванням рекламного засобу. Плата за тимчасове користування місцем розташування рекламних засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному органами місцевого самоврядування, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

Порядок внесення плати за тимчасове користування місцями розташування рекламних засобів, що перебувають у комунальній власності, визначено в Положенні про порядок розміщення зовнішньої реклами на території відповідного міста. Згідно з цим Положенням плата за користування місцем розташування рекламних  засобів, що перебуває у комунальній власності, встановлюється у порядку, визначеному виконкомом міської ради, а місцем, що перебуває у державній або приватній власності, – на договірних засадах з його власником або уповноваженим ним органом (особою).

ВАЖЛИВО: Разом із тим передача в оренду майна, яке є комунальною власністю, а також майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання такого майна, регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна». Особливість таких відносин полягає у відповідній процедурі передачі такого майна в оренду, характерних ознаках об’єкта оренди, проведенні обов’язкової оцінки об’єкта оренди за відповідною методикою, відповідності договору оренди в частині істотних умов (у тому числі орендної плати, встановленої за відповідною методикою) типовому договору оренди певного майна, визначенні орендаря на конкурсних засадах та інш. 

ВИСНОВОК: Аналіз наведених норм матеріального права та умов договору, укладеного між сторонами у справі, яка розглядається, дає підстави для висновку, що відносини, які виникають з тимчасового користування місцем розташування рекламних засобів не мають ознак, притаманних відносинам у сфері оренди комунального майна, оскільки розміщення зовнішньої реклами  проводиться за окремою процедурою, відмінною від процедури передачі в оренду комунального майна, на підставі дозволів, що надаються виконавчим комітетом відповідних рад у порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України; договір на тимчасове користування такими місцями укладається без проведення конкурсів, а сам об’єкт – місця розташування рекламних засобів – площа зовнішньої поверхні будівлі або споруди, елемента вуличного обладнання тощо – не входить до переліку об’єктів оренди, визначеного у статті 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, щовідносини у сфері розміщення зовнішньої реклами регулюються спеціальними нормами Закону України «Про рекламу», постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Типових правил розміщення зовнішньої реклами» від 29 грудня 2013 року № 2067, а питання щодо правових наслідків порушення зобов’язання та відповідальності за його порушення унормовано загальними положеннями цивільного законодавства і не потребує субсидіарного застосування норм про оренду комунального майна в цій частині.

Отже, логіка Верховного суду України зводиться до того, якщо процедура передачі в оренду будь-якого комунального майна є відміною від процедури передбаченої в Законі України «Про оренду державного та комунального майна», то вказаний закон не може застосовуватися до цих відносин, в тому числі і до відносин пов’язаних з розміщенням зовнішньої реклами, оскільки ці правовідносини регламентовано Законом України «Про рекламу».

Матеріал по темі:«Повідомлення орендаря державного майна про закінчення орендних відносин» 

Теги: реклама, зовнішня реклама, розміщення зовнішньої реклами, оренда комунального майна, закон про рекламу, дозвіл на розміщення реклами, судова практика, Адвокат Морозов

Неправомірна зустрічна звірка платника податку: юридичні наслідки

Адвокат Морозов (судовий захист)

Якщо контролюючим органом зустрічна звірка проводилась неправомірно, то відображені в Акті відомості не можуть привести до законних і об’єктивних наслідків. 

Фабула справи: Суди встановили, що ДПІ здійснила заходи із проведення зустрічної звірки ТОВ щодо документального підтвердження господарських відносин із платниками податків за певний під час якої не встановила реально здійснених господарських операцій ТОВ з контрагентами, свідченням чого стали відсутність ТОВ за податковою адресою та відсутність в управлінні податкового аудиту первинних документів на підтвердження його фінансово-господарської діяльності.

Відомості Акта ДПІ внесла до АІС «Податковий блок», у зв’язку з чим ТОВ змінило показники податкових зобов’язань та податкового кредиту.

Платник податку не погодився мотивуючи вимоги тим, що ДПІ порушила законодавчо встановлені порядок та спосіб проведення зустрічної звірки, а також порядок оформлення її результатів, передбачені пунктом 73.5 статті 73 Податкового кодексу України (далі – ПК), Порядком проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1232, Методичними рекомендаціями щодо організації та проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затвердженими наказом Державної податкової адміністрації України від 22 квітня 2011 року № 236.

Згідно з пунктом 73.5 статті 73 ПК з метою отримання податкової інформації контролюючі органи мають право проводити зустрічні звірки даних суб'єктів господарювання щодо платника податків.

Зустрічною звіркою вважається співставлення даних первинних бухгалтерських та інших документів суб'єкта господарювання, що здійснюється контролюючими органами з метою документального підтвердження господарських відносин з платником податків та зборів, а також підтвердження відносин, виду, обсягу і якості операцій та розрахунків, що здійснювалися між ними, для з'ясування їх реальності та повноти відображення в обліку платника податків.

ВАЖЛИВО: Зустрічні звірки не є перевірками і проводяться в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

За результатами зустрічних звірок складається акт, який надається суб'єкту господарювання у десятиденний термін.

Механізм проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок визначено Порядком проведення органами державної податкової служби зустрічних звірок, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2010 року № 1232.

Аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку, що акт, який є відображенням дій працівників податкових органів, а так само висновки, що зазначені в такому акті не породжують правових наслідків для платника податків і, відповідно, не порушують його прав.

Внесена до інформаційних систем інформація на підставі акту використовується податковими органами для інформаційно-аналітичного забезпечення їхньої діяльності і не зумовлює для платника податків змін у структурі податкових зобов'язань та податкового кредиту.

Наведене відповідає правовій позиції, що викладена в постановах Верховного Суду України від 03.11.2015 № 21-99а15, від 11.11.2015 справа № 21-778а15, від 17.11.2015 справа № 21-1852а15, від 17.11.2015 справа № 21-2944а15, від 01.12.2015 № 21-3133а15, від 03 лютого 2016 року у справі №826/11720/14  – ( Ухвала ВАСУ  від "30" листопада 2016 р. по справі № К/800/2628/15 (ЄДРСРУ № 63257435).

Однак, 11.04.2017 р. в аспекті розгляду справи № 21-2313а16 колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про нижчевикладене.

У рішенні, про перегляд якого подано заяву, суд касаційної інстанції погодився із висновками судів попередніх інстанцій насамперед у тому, що зустрічна звірка проводилась неправомірно, оскільки не було дотримано законодавчо встановленого порядку її проведення.

ВИСНОВОК: Оскільки відображені в Акті відомості стали результатами такої звірки, вони не можуть привести до законних і об’єктивних наслідків, достатніх для того, щоб з ініціативи податкових органів в інформаційних базах змінювати відомості, задекларовані ТОВ у податкових деклараціях, тому не можна визнати законним і правомірним вилучення з АІС «Податковий блок» показників податкових зобов’язань та податкового кредиту, наданих ТОВ, та коригування цих відомостей податковими органами на підставі результатів нелегітимної (процедурно неспроможної) зустрічної звірки.

Матеріал по темі: 1. «ПОДАТКОВІ СПОРИ: ПРОВЕДЕННЯ ЗУСТРІЧНИХ ЗВІРОК-ВІДПОВІДНІ ВИСНОВКИ ДФС» 

2. «ОСКАРЖЕННЯ ДІЙ КОНТРОЛЮЮЧОГО ОРГАНУ ПРИ ПРОВЕДЕННІ ЗУСТРІЧНОЇ ЗВІРКИ» 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, заперечує свою участь у діяльності контрагента, встречные сверки, зустрічні звірки, перевірки платника податку, податкові перевірки, оскарження податкових повідомлень – рішень, Акт налоговой проверки, Адвокат Морозов

Рішення про передачу землі у власність/оренду: приватно-правовий спір

Адвокат Морозов (судовий захист)

Спори з приводу визнання неправомірними рішень про надання у власність земельної ділянки є приватно-правовими і не підлягають розгляду в адміністративних судах. 

27.04.2017 р. колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-2111а16 в черговий раз вирішувала питання щодо підвідомчості судових проваджень щодо  визнання неправомірними рішень органів місцевого самоврядування про надання у власність земельної ділянки.

Предметом спору у вказаній вище справі були розпорядчі дії районного органу державної влади з надання земельної ділянки у власність, до складу якої входить земельна ділянка, що у часі раніше була передана у власність.

(!!!) Цей спір сторони та суди визнали таким, що належить до юрисдикції адміністративних судів.

Однак у контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між його суб’єктами, такий висновок не можна визнати правильним.

Спірна земельна ділянка неодноразово була предметом спору щодо права користування нею.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі – Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. 

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №№ 29458/04, 29465/04) зазначено, що відповідно до прецедентної практики Суду термін «встановленим законом» у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, «що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом» [див. рішення у справі «Занд проти Австрії» (Zand v. Austria), заява № 7360/76]. У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. <…> фраза «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, «встановленим законом», національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі і обов’язок суб’єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, тоді як визначальним принципом цивільного судочинства є змагальність сторін.

Рішення суду касаційної інстанції, яке переглядається, про законність розпорядчих дій, ґрунтується на юридичних фактах, стосовно яких існує спір про право на земельну ділянку, до вирішення якого і поза зв’язком з яким не можуть бути розв’язані питання, пов’язані з безоплатною передачею землі у власність. Позаяк це рішення, як і рішення судів попередніх інстанцій, помилково було розглянуте в порядку адміністративного судочинства, відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС вони підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі – закриттю.

Необхідно також вказати нещодавно, а саме 29.03.2017 року у справі № 21-3412а16 та  24.01.2017 р. судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 21-1559а16 підтримала правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 24 лютого та 10 березня 2015 року (справи №№ 21-34а15, 21-547а14 відповідно) щодо підвідомчості судових спорів з суб’єктом владних повноважень відносно рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду.

ВИСНОВОК: у разі прийняття суб’єктом владних повноважень рішення про передачу земельних ділянок у власність чи оренду (тобто ненормативного акта, який вичерпує свою дію після його реалізації) подальше оспорювання правомірності набуття фізичною чи юридичною особою спірної земельної ділянки має вирішуватися у порядку цивільної (господарської) юрисдикції, оскільки виникає спір про право цивільне.

Матеріал по темі: «Підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин» 

  

Теги: підвідомчість судових справ що виникають з земельних правовідносин, речове право на землю, земельна ділянка, оренда,  державна реєстрація, право приватної власності, свідоцтва про право власності, Адвокат Морозов

Використання земельної ділянки без правового оформлення: орендна плата

Адвокат Морозов (судебная защита)

Правомірність задоволення позовних вимог про стягнення суми несплаченої орендної плати внаслідок використання відповідачем земельної ділянки без правовстановлюючих документів.

12.04.2017 р. забезпечуючи єдність судової практики у застосуванні норм матеріального права щодо правомірності задоволення позовних вимог «про стягнення суми несплаченої орендної плати внаслідок використання відповідачем земельної ділянки без правовстановлюючих документів», Верховний Суд України розглядаючи справу № 3-1345гс16 виходив з нижчевикладеного. 

Правовий механізм переходу прав на землю, пов’язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 ЗК.

Виходячи зі змісту зазначеної статті, норма щодо переходу права на земельну ділянку у разі переходу права на будинок, будівлю і споруду може бути застосована у випадках, якщо земельна ділянка перебувала у власності або у користуванні колишнього власника будівлі.

ВАЖЛИВО: Як вбачається із положень статті 120 ЗК, виникнення права власності на об’єкт нерухомості не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної ділянки.

Однак, за загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 120 ЗК України, особа, яка набула права власності на будівлю чи споруду стає власником земельної ділянки на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику, якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості (Постанова ВСУ від 11.02.2015 року по справі № 6-2цс15 (№ в ЄДРСРУ 42763573).

Водночас за змістом статті 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Зважаючи на ці положення, новий власник земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що  з моменту виникнення права власності на  нерухоме майно у власника виникає обов’язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, розташовану під цією  будівлею.

Так, 12.10.2016 р. Верховний суд України розглядаючи справу № 6-2225цс16 підтвердив раніше висловлену позицію та серед іншого вказав, що за змістом статті 377 ЦК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

У даній справі ФОП набувши право власності на об’єкт нерухомості, розташований на спірній земельній ділянці, належним чином не оформила правовідносин щодо користування земельною ділянкою.

ВАЖЛИВО:  Відповідно до статті 206 ЗК використання землі в Україні є платним. Об’єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Статтею 14 Податкового кодексу України (далі – ПК; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що плата за землю – це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.

У  цій справі міська рада, звертаючись до суду з відповідним позовом, як на правову підставу своїх вимог послалася на положення статей 1212–1214 ЦК, а обґрунтовуючи свої вимоги про стягнення суми, зауважила, що ця сума є сумою несплаченої відповідачем орендної плати за використання земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, без укладення договору оренди за відповідний, внаслідок чого позивач був позбавлений можливості отримати дохід у такому розмірі від здачі спірної земельної ділянки в оренду, чим позивачеві завдано збитки у виді неодержаної орендної плати за землю.

Стаття 1212 ЦК досить широко визначає підстави виникнення зобов’язань у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

Втім, предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, що виникають у зв’язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

За змістом пункту 4 частини третьої статті 1212 ЦК положення глави 83 ЦК застосовується також до вимог про відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

(!!!) Відповідно до загальних положень законодавства про відшкодування завданої шкоди таке відшкодування є мірою відповідальності. Разом з тим обов’язок набувача повернути безпідставно набуте (збережене) майно потерпілому не належить до заходів відповідальності, оскільки боржник при цьому не несе жодних майнових втрат – він зобов’язується повернути тільки майно, яке безпідставно утримував (зберігав). На відміну від зобов’язань, які виникають із завдання шкоди, для відшкодування шкоди  за пунктом 4 частини третьої статті 1212 ЦК вина не має значення, оскільки важливий сам факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

ВИСНОВОК: якщо «фактичний орендар земельної ділянки» не вчинив дій спрямованих на оформлення права власності або права на постійне землекористування вказаною ділянкою він не є суб’єктом плати за землю у формі земельного податку. Отже, єдиною можливою формою здійснення плати за землю для нього як землекористувача є орендна плата (статті 14.1.72, 14.1.73 ПК).

Таким чином, із часу виникнення права власності на нерухоме майно у відповідача виник й обов’язок укласти та зареєструвати договір оренди на спірну земельну ділянку. Цього обов’язку відповідач не виконав, а отже без законних підстав зберігав у себе майно – кошти за оренду землі.

Ураховуючи викладене Верховний суд України чітко вказав, що помилковими є висновки суду касаційної інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог міської ради про стягнення коштів на підставі статей 1212–1214 ЦК з огляду на те, що спірні правовідносини не регулюються зазначеними нормами права.

Розмір безпідставно збережених коштів відповідача було розраховано міською радою, як розмір плати за земельну ділянку комунальної власності у формі орендної плати за землю, який нараховується та сплачується за регульованою ціною, встановленою уповноваженими органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

           

Матеріал по темі: «Орендна плата за землю: підстава для припинення договору» 

Теги: перехід права власності на земельну ділянку,  земельна ділянка,  кадастровий номер земельної ділянки, присвоєння кадастрового номеру, істотна умова купівлі-продажу, цілісність об’єкту нерухомості, припинення право власності, розпорядження, відчуження нерухомості, будівля, споруди, будинок, юрист, судова практика, Адвокат Морозов