Підсудність спору: відчуження частки у статутному капіталі товариства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикційна підсудність спору щодо дарування частки у статутному капіталі товариства

Суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та закриваючи провадження у справі, виходив із того, що оскільки спір виник щодо дарування частки у статутному капіталі товариства, що пов’язано з розпорядженням корпоративними правами, то він є корпоративним, а отже суд касаційної інстанції вважав що справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Однак, 05.04.2017 р. усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом норми процесуального права (частин 1, 2 статті 15 ЦПК України, пункту 4 частини першої статті 12 ГПК України), Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-381цс17 скасувала рішення суду касаційної інстанції (цивільної юрисдикції) щодо закриття провадження у справі з підстав не підсудності на підставі нижчевикладеного.

Судом встановлено, що за договором дарування  позивач подарував, а обдарований прийняв у дар в порядку та на умовах, визначених в цьому договорі, частку у статутному капіталі ТОВ у розмірі 100 %.

Дарувальник ставить перед судом питання про визнання недійсним договору дарування з підстав, передбачених статтею 231 ЦК України, а також зазначає, що на момент укладення договору дарування, останній вже не був учасником ТОВ у зв’язку з чим  не мав законних прав на відчуження вказаної частки.

Відповідно до вимог статті 15 ЦПК України суди розглядають в порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.

Згідно із пунктом 4 статті 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Пунктом 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. №13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» визначено, що не підлягає розширеному тлумаченню пункт 4 частини першої статті 12 ГПК також щодо справ, пов'язаних зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо однією зі сторін у справі не є учасник (засновник, акціонер) господарського товариства, у тому числі такий, що вибув. Зокрема, спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам.

Судами встановлено, що на момент укладення спірного договору, позивач не був учасником товариства, оскільки до моменту укладення цього договору він відчужив свою частку на користь третьої особи.

Із системного аналізу положень ст.ст. 88, 143 ЦК України, ст.ст. 88, 167 ГК України, ст. 10 Закону України від 19 вересня 1991 року № 1576-XII «Про господарські товариства» (далі - Закон № 1576-XII) вбачається, що корпоративні права учасників господарського товариства визначаються законом і статутними (установчими) документами. Корпоративні відносини виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав із моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю, а за своїм суб'єктним складом є такими, що виникають між господарським товариством та його учасником (засновником), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками) господарських товариств, що пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (крім трудових).

ВАЖЛИВО: При визначенні підвідомчості (підсудності) справ, що виникають із корпоративних відносин, слід керуватися поняттям корпоративних прав, наведеним у частині першій статті 167 ГК України - корпоративними є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

У разі якщо суб'єктний склад осіб, які беруть участь у справі, або предмет позову не відповідають визначеним у пункті 4 частини першої статті 12 ГПК України справам, що виникають із корпоративних відносин, то відповідно до статті 1 ГПК України господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи.

(!!!) Зі змісту заявлених позовних вимог вбачається, що предметом судового спору є визнання недійсним договору дарування частки у статутному капіталі товариства, вимог щодо вирішення питань пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності ТОВ позивачем не заявлено.

Верховний суд України вказав, що скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та закриваючи провадження у справі, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, касаційний суд не повністю врахував предмет судового спору і вимоги, заявлені у суді першої інстанції, дійшовши передчасного висновку про те, що між сторонами виник спір з приводу створення, діяльності, управління та припинення діяльності господарського товариства.

Між тим правова позиція ВСУ від 14 березня 2016 року у справі № 6-457цс16, (ЄДРСРУ № 57201709) передбачає, що  продаж (форма відчуження) частки у статутному капіталі товариства означає відчуження сукупності корпоративних прав та обов’язків, пов’язаних з участю особи в товаристві, серед яких, зокрема право на управління товариством, на отримання частини прибутку від діяльності товариства. Особа, яка придбала частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю у встановленому порядку, одночасно отримує право на участь у вказаному  товаристві.

Оскільки спір виник між учасниками товариства щодо купівлі-продажу часток у статутному фонді цього товариства, що пов’язано з розпорядженням корпоративними правами, тому спір є корпоративним, а отже справа підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Також Верховним судом України чітко зазначено, що не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом (ВСУ від 7 вересня 2016р. у справі № 6-1593цс16,  ЄДРСРУ № 61260636 ).

Матеріал по темі: «Підсудність спору: законність об’єднання різних процесуальних вимог» .

ВИСНОВОК: для об’єктивності визначення юридичної підсудності відповідного виду спору необхідно встановлювати:

1. суб’єктивний склад і статус учасників провадження;
2. предмет судового спору, позовну вимогу або сферу відносин що підлягають захисту;
3. наявну судову практику або правові позиції (пленуми) вищих судов країни.

Теги: підсудність спору, юрисдикція судів, корпоративні спори, корпоративні відносини, статутний капітал товариства, відчуження частки у статутному капіталі, господарські спори, судова практика, Адвокат Морозов

Стягнення вартості недовідпущеної електричної енергії

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення вартості недовідпущеної електричної енергії з енергопостачальної організації у зв’язку із необґрунтованим відключенням споживача від електромережі.

29.03.2016 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права в розрізі стягнення з енергопостачальника вартості недовідпущеної електричної енергії та моральної шкоди, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-73цс17 виходила з нижчевикладеного.

У разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порядок відключення споживачів від електропостачання за наявності заборгованості за електроенергію передбачений Правилами користування електричною енергією для населення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1999 року № 1357.

Згідно з пунктом 36 Правил відновлення електропостачання споживача здійснюється протягом 3 днів у містах та 7 днів у сільській місцевості після усунення порушень і оплати споживачем заборгованості, витрат на повторне підключення та збитків, завданих енергопостачальнику. У разі розгляду спірних питань у судовому порядку термін відключення не повинен перевищувати 1 місяця за умови відсутності у споживача заборгованості за спожиту електричну енергію.

ВАЖЛИВО: За пунктами 43–44, 46 Правил енергопостачальник несе відповідальність за шкоду, заподіяну споживачу або його майну, в розмірі й порядку, визначених законодавством. У разі тимчасового припинення електропостачання з вини енергопостачальника він несе відповідальність згідно з умовами договору у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії. У разі порушення прав споживачів енергопостачальник несе відповідальність згідно із законодавством та договором.

Пунктом 14 договору про користування електричною енергією побутовим споживачем, укладеним між сторонами, також установлено відповідальність електропостачальника за тимчасове припинення електропостачання з його вини  у розмірі двократної вартості недовідпущеної електричної енергії.

У разі встановлення судом відсутності порушень споживачем Правил та  відсутність заборгованості у останнього за спожиту електричну енергію,  наявні всі правові підстави для стягнення із електропостачальника вартості недовідпущеної електроенергії.

ВАЖЛИВО: В частині позовних вимог про відшкодування моральної шкоди слід зазначити, що відносини з приводу постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтями 22, 711, 714, 1209, 1210 ЦК України, Законом України «Про електроенергетику» та Правилами, якими не передбачено відшкодування моральної шкоди в разі порушення зобов’язання з постачання електричної енергії.

Між тим відповідно до вимог Закону України «Про захист прав споживачів», а саме пункту 5 статті 4 цього Закону споживачі мають право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок недоліків продукції (дефекту в продукції), відповідно до закону.

Окремо необхідно вказати, що споживачі за самовільне підключення до мережі енергопостачальної організації та отримання електроенергії всупереч умовам договору про користування електричною енергією, несуть відповідальність встановлену законом.

У цьому разі Державна інспекція з енергетичного нагляду за режимами споживання електричної і теплової енергії складає відповідний акт, який у разі належного його оформлення може бути належним та допустимим доказом у справі.

Приклад протилежного: рішення Апеляційного суду м. Києва від 08.06.2016 р. у справі № 753/351/16 (ЄДРСРУ № 58274642).

P.s. згідно судової практики Верховного Суду України (постанова від 08.07.2009 №6-10354св8), підключення електричної енергії за заявою наймача (власника квартири) і відкриття особового рахунку слід вважати фактичним укладенням договору на умовах, передбачених Законом України «Про електроенергетику» від 16.10.1997 № 575/97-ВР та Правилами користування електричною енергією для населення затверджені постановою Кабінету міністрів України від 26.07.1999 № 1357.

Теги: електроенергія, самовільне підключення, мережі енергопостачальної організації, електрична енергія, Державна інспекція з енергетичного нагляду, Акт, договір на електропостачання, судовий захист, Адвокат Морозов

Процесуальний строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя

Адвокат Морозов (судебная защита)

Вимогу до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинно бути пред’явлено виключно в судовому порядку та  в межах строку дії поруки.

29.03.2017 р. вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права (частини четвертої статті 559 ЦК України) Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 6-3087цс16 виходила з нижчевикладеного.

Зобов’язання виникають з підстав, передбачених статтею 11 ЦК України, зокрема договорів.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

ВАЖЛИВО: Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (частина перша статті 553 ЦК України).

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки (частини перша, друга статті 554 ЦК України).

(!!!) Припинення поруки пов’язане, зокрема, із закінченням строку її чинності.

За змістом частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Отже, порука – це строкове зобов’язання, і незалежно від того, встановлений строк її дії договором чи законом, його сплив припиняє суб’єктивне право кредитора.

Відповідно до частини першої статті 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК України).

Разом з тим із настанням певної події, яка має юридичне значення, законодавець пов'язує термін, який визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (статті 251, 252 ЦК України).

ВАЖЛИВО: Таким чином, умови договору поруки про його дію до повного припинення зобов’язань боржника не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні статті 251 ЦК України, тому в цьому випадку підлягають застосуванню норми частини четвертої статті 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Більше того, Верховний суд України розглядаючи справу № 6-272цс16 від 29.06.2016 р. зробив правовий висновок про те, що, регулюючи правовідносини з припинення поруки у зв’язку із закінченням строку її чинності, частина четверта статті 559 ЦК України передбачає три випадки визначення строку дії поруки:

1)  протягом строку, установленого договором поруки (перше речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

2)  протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання, якщо кредитор не пред’явить вимоги до поручителя (друге речення частини четвертої статті 559 ЦК України);

3)  протягом одного року від дня укладення договору поруки (якщо строк основного зобов’язання не встановлено або встановлено моментом пред’явлення вимоги), якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя (третє речення частини четвертої статті 559 ЦК України).

Окремо необхідно наголосити, що Верховний суд України розглядаючи справу № 6-125цс14 зробив важливий висновок: «…пред’явленням вимоги до поручителя є пред’явлення до нього позову».

В свою чергу, виконання сторонами зобов’язання – це здійснення ними дій з реалізації прав і обов’язків, що випливають із зобов’язання, передбаченого договором. Отже, основне зобов’язання – це не зміст кредитного договору, а реально існуючі правовідносини, зміст яких складають права та обов’язки сторін кредитного договору.

Строк виконання боржником кожного щомісячного зобов’язання згідно із частиною третьою статті 254 ЦК України спливає у відповідне число останнього місяця строку.

Якщо умовами кредитного договору передбачено окремі самостійні зобов’язання боржника про повернення боргу щомісяця частинами та встановлено самостійну відповідальність боржника за невиконання  цього обов’язку, то в разі неналежного виконання позичальником цих зобов’язань позовна давність за вимогами кредитора до позичальника про повернення заборгованих коштів повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Оскільки відповідно до статті 554 ЦК України поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, то зазначені правила (з урахуванням положень частини четвертої статті 559 цього Кодексу) повинні застосовуватись і до поручителя.

Необхідно наголосити, що14 вересня 2016 року ВСУ розглядаючи справу № 6-223цс16 вказав, що при застосуванні частини четвертої статті 559 ЦК України слід ураховувати, що строк поруки відноситься до преклюзивних строків.

Отже, виходячи з положень частини четвертої статті 559 ЦК України, вимога до поручителя про виконання ним солідарного з боржником зобов’язання за договором повинна бути пред’явлена у судовому порядку в межах строку дії договору поруки, або протягом шести місяців з моменту настання строку погашення чергового платежу за основним зобов’язанням (якщо умовами договору передбачено погашення кредиту періодичними платежами), або з дня, встановленого кредитором для дострокового погашення кредиту в порядку реалізації ним свого права, передбаченого частиною другою статті 1050 ЦК України, або з дня настання строку виконання основного зобов’язання (у разі, якщо кредит повинен бути погашений одноразовим платежем).

Аналогічний висновок Верховного суду України міститься у постанові від 14 вересня 2016 р. по справі № 6-1451цс16.

ВИСНОВОК: Верховний суд України наголошує що в разі неналежного виконання боржником зобов’язань за кредитним договором передбачений частиною четвертою статті 559 ЦК України строк пред’явлення кредитором вимог до поручителя про повернення боргових сум, погашення яких згідно з умовами договору визначене періодичними платежами, повинен обчислюватися з моменту настання строку погашення кожного чергового платежу.

Отже, саме з часу прострочення несплаченої заборгованості відповідно до статті 261 ЦК України починається перебіг позовної давності для вимог до боржника та обчислення встановленого частиною четвертою статті 559 цього Кодексу шестимісячного строку для пред’явлення вимог до поручителя щодо окремих зобов’язань за кредитом.

Тобто кредитор мав протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання пред’явити вимоги до поручителя.

У разі пред’явлення кредитором вимог до поручителя більш ніж через 6 місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов’язання в силу положень частини четвертої статті 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов’язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Теги: порука, зобов’язання, поручительство, вимога, пред’явлення вимоги, кредитор, боржник, банк, строк, припинення поруки, кредитний договір, щомісячні платежі, поручитель, кредиторські вимоги, судова практика, Адвокат Морозов

Диспозитивність інституту позовної давності у судових спорах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування строків позовної давності у судовому провадженні: підстави, форма та принципи. Судова практика Верховного суду України. 

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. 

Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов’язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об’єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини (зазначений висновок був сформований ще в Постанові Верховного суду України від 29 жовтня 2014 р. у справі №6-152цс14).

(!!!) Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України). Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.

Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Так, за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п’ята статті 261 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться у статтях 252 – 255 ЦК України.

22.03.2017 р. розглядаючи справу № 6-3063цс16 Верховний Суд України підтвердив правовий висновок викладений у постановах від 4 лютого, 18 березня, 24 червня 2015 року, 17 лютого 2016 року про те, що без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, адже можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого права або інтересу. Тобто протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на примусовий захист свого цивільного права чи інтересу судом.

ВАЖЛИВО: Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Нормою частини третьої статті 267 ЦК України встановлено, що суд застосовує позовну давність лише за заявою сторони у спорі, зробленою до ухвалення судом рішення.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульоване із застосуванням слова «лише» (синонім «тільки», «виключно»), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення виплаває безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності.

Тобто цією нормою встановлено суб’єктивні межі застосування позовної давності, а саме передбачено випадки, до яких позовна давність не застосовується судом у зв’язку з відсутністю відповідної заяви сторони у спорі.

ВАЖЛИВО: Таким чином, положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні.

Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов’язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.

Тому суд за власною ініціативою не має права застосувати позовну давність.

Також необхідно вказати, що відповідно до Правової позиції Верховного суду України у справі № 6-116цс13 початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов.

Підсумовуючи зазначене вбачається:

1.  положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні, тобто підлягають заявленню в суді (бажано письмово);

2.  позовна давність застосовується виключно до ухвалення рішення судом першої інстанції;

3.  суд за власною ініціативою не має право застосовувати позовну давність.

Матеріал по темі: «Фундаментальні принципи застосування строків позовної давності» 

Теги: позовна давність, исковая давность, строк позовної давності, заява про застосування строків позовної давності, строк, обчислення строку, загальна, спеціальна давність, судова практика, Адвокат Морозов

Податкові спори: не перерахування податків до бюджету з вини банку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Платники податків звільняються від відповідальності за несвоєчасну сплату податків / зборів, якщо доведуть, що саме банк не здійснив платежі своєчасно.

Відповідно до ст.67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Згідно з п.п. 16.1.4. п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України, платник податків зобов'язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до п.п. 16.1.3 п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України на  платника податків покладено обов'язки подавати до державних податкових органів та інших державних органів відповідно до законів декларації, бухгалтерську звітність та інші документи і відомості, пов'язані з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів); сплачувати належні суми податків і зборів (обов'язкових платежів) у встановлені законом терміни.

Пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України передбачено, що платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Пунктом 129.6 ст. 129 Податкового кодексу України визначено, що за порушення строку зарахування  податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", з вини банку такий банк сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених цим Кодексом, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. Визначальним у змісті даної норми є те, з чиєї вини відбулося невнесення чи неповне внесення податку, збору (обов'язкового платежу) до бюджету або державного цільового фонду.

Згідно п. 129.7 ст. 129 Податкового кодексу України визначено, що не вважається порушенням строку перерахування податків, зборів, платежів з вини банку порушення, вчинене внаслідок регулювання Національним банком України економічних нормативів такого банку, що призводить до нестачі вільного залишку коштів на такому кореспондентському рахунку. 

Якщо у майбутньому банк або його правонаступники відновлюють платоспроможність, відлік строку зарахування податків, зборів та інших платежів розпочинається з моменту такого відновлення.

Відповідно до п. 1.24 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» переказ коштів (далі - переказ) - рух певної суми коштів з метою її зарахування на рахунок отримувача або видачі йому у готівковій формі. Ініціатор та отримувач можуть бути однією і тією ж особою.

Згідно п. 8.1, 8.2, 8.3 ст. 8 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. У разі надходження розрахункового документа клієнта до обслуговуючого банку після закінчення операційного часу банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, що міститься в цьому розрахунковому документі, не пізніше наступного робочого дня. Банки та їх клієнти мають право передбачати в договорах інші, ніж встановлені в абзацах першому та другому цього пункту, строки виконання доручень клієнтів.

ВАЖЛИВО: Банк зобов'язаний виконати доручення клієнта, яке міститься в документі на переказ готівки, протягом операційного часу в день надходження цього документа до банку. Банки та їх клієнти мають право обумовлювати в договорах інші, ніж встановлені в цьому пункті, строки переказу готівки.

За порушення строків, встановлених пунктами 8.1 та 8.2 цієї статті, банк, що обслуговує платника, несе відповідальність, передбачену цим Законом.

Положеннями п. 22.4 ст. 22 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» визначено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника; для банку платника - з дати списання коштів з рахунка платника та зарахування на рахунок отримувача в разі їх обслуговування в одному банку або з дати списання коштів з рахунка платника та з кореспондентського рахунка банку платника в разі обслуговування отримувача в іншому банку.

Враховуючи викладене вбачається, що за порушення строку зарахування податків до бюджетів або державних цільових фондів, установлених Законом України ”Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”, з вини банку або органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, такий банк/орган сплачує пеню за кожний день прострочення, включаючи день сплати, та штрафні санкції у розмірах, встановлених Податковим кодексом України, а також несе іншу відповідальність, встановлену цим Кодексом, за порушення порядку своєчасного та повного внесення податків, зборів, платежів до бюджету або державного цільового фонду. При цьому платник податків звільняється від відповідальності за несвоєчасне або перерахування не в повному обсязі таких податків, зборів та інших платежів до бюджетів та державних цільових фондів, включаючи нараховану пеню або штрафні санкції. Зазначені норми встановлено пунктом 129.6 статті 129 Кодексу (Лист ДФС від 16.10.2015 р. № 9647/Б/99-99-10-03-02-14).

ВИСНОВОК: З огляду на викладене, платник податків, який ініціював банківський переказ коштів зі сплати податку, звільняється від відповідальності як за несвоєчасне зарахування банком сплачених коштів до бюджету, так і за не зарахування цих сплачених коштів до бюджету.

Правова позиція викладена в ухвалах Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2017 р. у справі № К/800/31650/16 (ЄДРСРУ № 64890345); від 08 лютого 2017 р. у справі № К/800/18686/16 (ЄДРСРУ № 64624535); від 07 грудня 2016 р. у справі № К/800/30717/15 (ЄДРСРУ № 63323431).

Теги: податки, налоги, збори, не перерахування коштів з вини банку, звільнення від відповідальності, банк не здійснив платіж, бюджет, цільовий фонд, податкова вимога, судовий захист, Адвокат Морозов