Оскарження рішень щодо відмови у прийнятті податкових декларацій

Адвокат Морозов (судовий захист)

Податкові спори платника податку з фіскальним органом щодо зобов'язання останнього прийняти податкову декларацію.

Постановою Вищого адміністративного суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № К/800/40957/15 (номер ЄДРСР № 61859997) встановлено, що у разі отримання відмови контролюючого органу у прийнятті податкової декларації платник податків має право: подати податкову декларацію та сплатити штраф у разі порушення строку її подання або оскаржити рішення контролюючого органу.

Разом з тим, існує певний порядок формування позовних вимог у такого роду спорах платника податку з контролюючим органом.

Так, відповідно до п. 48.1.ст. 48 ПК України податкова декларація складається за формою, затвердженою в порядку, визначеному положеннями п. 46.5 ст. 46 цього Кодексу та чинному на час її подання. Форма податкової декларації повинна містити необхідні обов'язкові реквізити і відповідати нормам та змісту відповідних податку та збору.

Відповідно до п. 48.2 ст. 48 ПК України обов'язкові реквізити - це інформація, яку повинна містити форма податкової декларації та за відсутності якої документ втрачає визначений цим Кодексом статус із настанням передбачених законом юридичних наслідків.

Вимоги до податкової декларації - обов'язкові реквізити: тип документа (звітний, уточнюючий, звітний новий); звітний (податковий) період, за який подається податкова декларація; звітний (податковий) період, що уточнюється (для уточнюючого розрахунку); повне найменування (прізвище, ім'я, по батькові) платника податків згідно з реєстраційними документами; код платника податків згідно з Єдиним державним реєстром підприємств та організацій України або податковий номер; реєстраційний номер облікової картки платника податків або серію та номер паспорта (для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовляються від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку у паспорті); місцезнаходження (місце проживання) платника податків; найменування контролюючого органу, до якого подається звітність; дата подання звіту (або дата заповнення - залежно від форми); ініціали, прізвища та реєстраційні номери облікових карток або інші відомості, визначені в абзаці сьомому цього пункту, посадових осіб платника податків; підписи платника податку - фізичної особи та/або посадових осіб платника податку, визначених цим Кодексом, засвідчені печаткою платника податку (за наявності) (п. 48.3 ст. 48 ПК України).

ВАЖЛИВО: Податкова декларація повинна бути підписана керівником платника податків або уповноваженою особою, а також особою, яка відповідає за ведення бухгалтерського обліку та подання податкової декларації до контролюючого органу.

У разі ведення бухгалтерського обліку та подання податкової декларації безпосередньо керівником платника податку така податкова декларація підписується таким керівником. Достатнім підтвердженням справжності документа податкової звітності є наявність оригіналу підпису уповноваженої особи на документі у паперовій формі або наявність в електронному документі електронного цифрового підпису платника податку (пп. 48.5.1 п. 48.5 ст. 48 ПК України).

Необхідно пам’ятати, що податкова звітність, складена з порушенням норм цієї статті, не вважається податковою декларацією, крім випадків, встановлених п. 46.4 ст. 46 цього Кодексу (п. 48.7 ст. 48 ПК України).

Податкова декларація подається за звітний період в установлені цим Кодексом строки контролюючому органу, в якому перебуває на обліку платник податків (п. 49.1 ст. 49 ПК України).

Платник податків зобов'язаний за кожний встановлений цим Кодексом звітний період, в якому виникають об'єкти оподаткування, або у разі наявності показників, які підлягають декларуванню, відповідно до вимог цього Кодексу подавати податкові декларації щодо кожного окремого податку, платником якого він є (п. 49.2 ст. 49 ПК України).

Податкова декларація подається за вибором платника податків, якщо інше не передбачено цим Кодексом, в один із таких способів:

а) особисто платником податків або уповноваженою на це особою;

б) надсилається поштою з повідомленням про вручення та з описом вкладення;

в) засобами електронного зв'язку в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації електронного підпису підзвітних осіб у порядку, визначеному законодавством (п. 49.3 ст. 49 ПК України).

ВАЖЛИВО:  прийняття податкової декларації є обов'язком контролюючого органу.

Під час прийняття податкової декларації уповноважена посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов'язана перевірити наявність та достовірність заповнення всіх обов'язкових реквізитів, передбачених пунктами 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу. Інші показники, зазначені в податковій декларації платника податків, до її прийняття перевірці не підлягають (п. 49.8 ст. 49 ПК України).

За умови дотримання платником податків вимог цієї статті посадова особа контролюючого органу, в якому перебуває на обліку платник податків, зобов'язана зареєструвати податкову декларацію платника датою її фактичного отримання контролюючим органом (п. 49.9 ст. 49 ПК України).

У разі подання платником податків до контролюючого органу податкової декларації, заповненої з порушенням вимог пунктів 48.3 та 48.4 статті 48 цього Кодексу, такий контролюючий орган зобов'язаний надати такому платнику податків письмове повідомлення про відмову у прийнятті його податкової декларації із зазначенням причин такої відмови у разі отримання такої податкової декларації, надісланої поштою або засобами електронного зв'язку, - протягом п'яти робочих днів з дня її отримання (пп. 49.11.1 п. 49.11 ст. 49 ПК України).

Відповідно до п. п. 49.12 ст. 49 ПК України, у разі отримання відмови контролюючого органу у прийнятті податкової декларації платник податків має право: подати податкову декларацію та сплатити штраф у разі порушення строку її подання; оскаржити рішення контролюючого органу у порядку, передбаченому статтею 56 цього Кодексу.

У разі якщо в установленому законодавством порядку буде встановлено факт неправомірної відмови контролюючим органом (посадовою особою) у прийнятті податкової декларації, остання вважається прийнятою у день її фактичного отримання контролюючим органом (п. 49.13 ст. 49 ПК України).

Між тим, відповідно до інформаційного Листа Вищого адміністративного суду України від 15.06.2012  № 1503/12/13-12 вимоги про зобов'язання податкового органу прийняти податкову декларацію, визнання протиправними рішення, дії, бездіяльності податкового органу, визнання поданої декларації податковою звітністю, визнання податкової декларації поданою варто розглядати як вимогу про визнання протиправною відмови у прийнятті податкової декларації, поданої платником податків на певну дату.

Р.s. Треба також враховувати, що підпунктом 20.1.12 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначено, що органи державної податкової служби мають право у випадках, встановлених законом, звертатися до суду щодо припинення юридичної особи та підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця про визнання недійсними установчих (засновницьких) документів суб'єктів господарювання.

Водночас, пунктом 67.2 статті 67 ПК України, встановлено, що органи державної податкової служби в установленому законом порядку мають право звертатися до суду стосовно юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про винесення судового рішення щодо припинення державної реєстрації юридичних осіб або фізичних осіб-підприємців.

Таким чином підставою звернення податкового органу до суду щодо припинення юридичної особи є неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону.

Однак, згідно наказу Міністерства фінансів України за №375 від 18 березня 2016 року «Про затвердження змін до Порядку обліку платників податків і зборів», який набув законної сили згідно п.3 даного наказу з дня його оприлюднення, а саме з 10 травня 2016 року (оприлюднене 10 травня 2016 року в Офіційному Віснику України №34 від 10 травня 2016 року) п.11.30 Порядку обліку платників податків і зборів затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 09 грудня 2011 року за № 1588, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29 грудня 2011 року №1562/20300 (в редакції згідно наказу Міністерства фінансів України №747 від 31 серпня 2015 року)  втратив чинність.

Отже, починаючи з 10 травня 2016 року у контролюючого органу відсутнє право на звернення до суду з позовом про припинення юридичної особи з підстав «неподання протягом одного року до контролюючих органів податкових декларацій». (Постанова Вищого адміністративного суду України від 22 вересня 2016 р. у справі № К/800/20947/16, (ЄДРСР № 61763797).

Судове оскарження дискреційних повноважень органів державної влади

Адвокат Морозов (судовий захист)

Дискреційні повноваження органу державної влади у сфері публічно-правових відносин або обмеження, встановлені законом, щодо прийняття рішень при виконанні управлінських функцій.

Під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючий рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин (Ухвала ВАСУ від 29.09.2016 року по справі № 522/6069/14-а (№ в ЄДРСРУ 61821829).

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з частиною 1 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Пунктом 8 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

ВАЖЛИВО: Пунктом 2 частини 4 статті 105 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що адміністративний позов може містити вимоги про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії.

Відповідно до пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про зобов'язання відповідача вчинити певні дії.

ВИСНОВОК: Отже, суд наділений повноваженнями щодо зобов'язання відповідача прийняти рішення, і це прямо вбачається з пункту 2 частини 4 статті 105 та пункту 3 частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства.

При цьому, аналіз зазначених норм свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача і необхідність їх відновлення.

Більше того, стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

В свою чергу,  в Рішенні Конституційного суду України від 01.12.2004 р. по справі № 1-10/2004 розкривається поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається  в частині  першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям "права",  треба розуміти як прагнення  до  користування конкретним   матеріальним   та/або   нематеріальним   благом,   як зумовлений   загальним   змістом   об'єктивного   і    прямо    не опосередкований  у  суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є  самостійним  об'єктом  судового  захисту  та  інших  засобів правової  охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і  законам України,  суспільним інтересам,  справедливості,  добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Більше того, у своєму рішенні від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України вказав, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Однак, надаючи правову оцінку належності обраного заявником способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору і статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Абзацами 5, 6, та 7 вступної частини Рекомендації Rec (2004) 6 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам "Щодо вдосконалення національних засобів правового захисту"  ухваленої на 114-й сесії Комітету міністрів від 12 травня 2004 р. передбачено,   що,  відповідно  до вимог статті 13  Конвенції,  держави-члени  зобов'язуються забезпечити будь-якій особі,  що звертається з оскарженням порушення її прав  і  свобод, викладених  в  Конвенції,  ефективний  засіб  правового  захисту в національному органі; крім  обов'язку  впровадити  такі   ефективні засоби   правового   захисту   у   світлі   прецедентної  практики Європейського  суду  з  прав  людини ,  на  держави покладається загальний обов'язок розв'язувати проблеми,  що лежать в основі виявлених порушень; саме  держави-члени   повинні   забезпечити ефективність  таких  національних  засобів  як  з правової,  так і практичної точок зору,  і щоб їх застосування  могло  привести  до вирішення  скарги  по  суті та належного відшкодування за будь-яке виявлене порушення.

Зокрема, у пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

ВАЖЛИВО: Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування.

Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним".

Отже, "ефективний засіб правового захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Більше того, згідно Рекомендації Rec (2004) 6 - "орган",  про який ідеться у статті 13 Конвенції,  не обов'язково має бути судовим,  але якщо він не є таким,  то його повноваження і ті гарантії,  які він надає,  доцільно визначати з огляду на  реальну ефективність засобу правового захисту, який він забезпечує; - "ефективність" "засобу правового захисту" в значенні статті 13  не  залежить  від  визначеності   позитивного   для   заявника результату;  проте  вона  містить  певну  мінімальну  вимогу щодо швидкості розгляду (абз. 5 та 6 розділу «Вступ», Рекомендації Rec (2004)

ВИСНОВОК: Таким чином,  «ефективний спосіб правового захисту» – це всього лише обраний позивачем спосіб захисту, який останній вважає найефективнішим.

Разом з тим, дійсно існують випадки, у яких суд не може зобов'язати суб'єкта владних повноважень діяти певним чином і це вбачається з аналізу зазначених вище норм Кодексу адміністративного судочинства.

ВАЖЛИВО: Стосовно дискреційних повноважень,  суд зазначає, що такими є повноваження  обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є законною. Прикладом таких  повноважень є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

У такому випадку дійсно суд не може зобов'язати суб'єкта владних  повноважень обрати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації  повноважень не обрав відповідач, кожен з них буде законним.

Натомість, у деяких справах, відповідач – орган державної влади помилково вважає свої повноваження  дискреційними, оскільки у разі настання визначених законодавством умов, відповідач зобов'язаний до вчинення конкретних дій.

 Підставою для відмови у прийнятті такого рішення можуть бути лише визначені законодавством обставини. Відповідач не наділений  повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти на власний розсуд - видати розпорядження, або відмовити у його виданні, існує лише один правомірний варіант поведінки (Ухвала ВАСУ від 04.08.2016 року по справі № 806/639/15 (№ в ЄДРСРУ 59664417)).

Є дискреційні повноваження і у суду, які визнаються Європейським судом з прав людини (зокрема у справі «Довженко проти України»), який у своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів та меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи з відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення у процесуальному документі суду тощо (Ухвала ВССУ від 21.09.2016 року по справі № 754/9897/15-к (№ в ЄДРСРУ 61426399).

Таким чином у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Теги: дискреційні повноваження, ефективний спосіб захисту, орган державної влади, оскарження рішення, управлінські функції, охоронюваний законом інтерес, матеріальні блага, протиправні рішення, перевищення повноважень, закон, інструкція, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

Доцільність не допуску податкової на перевірку платника податку

Адвокат Морозов (судебная защита)

Правові наслідки не допуску податкового органу на перевірку платника податку.  Доцільність оскарження наказу контролюючого органу про перевірку.

14 квітня 2016 року у справі № К/800/23750/15, 25 травня 2016 року  у справі№ К/800/27304/14 та 05 жовтня 2016 р. у справі № К/800/38754/15 колегія суддів Вищого адміністративного суду України встановила казала на наступне: «Згідно правової позиції Верховного Суду України, визначеній у постанові від 24.12.2010 р. у справі № 21-25а10, платник податку який вважає порушеним порядок та підстави призначення податкової перевірки щодо нього, має захищати свої права шляхом не допуску посадових осіб контролюючого органу до такої перевірки. Якщо ж допуск до податкової перевірки відбувся, в подальшому предметом розгляду в суді має бути лише суть виявлених порушень податкового та іншого законодавства, дотримання якого контролюється контролюючими органами.

Таким чином, позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірки), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту винесення судового рішення не відбулося допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки, в іншому разі в задоволенні відповідних позовів має бути відмовлено.»

ВАЖЛИВО: Необхідно вказати, що наслідки «не допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки» передбачені підпунктом 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України.

Зокрема відповідно до статті 94 Податкового кодексу України адміністративний арешт майна платника податків є винятковим способом забезпечення виконання платником податків його обов'язків, визначених законом.

Відповідно до положень підпункту 94.2.3 пункту 94.2 статті 94 Податкового кодексу України у разі, якщо платник податків відмовляється від проведення документальної перевірки за наявності законних підстав для її проведення або від допуску посадових осіб органу державної податкової служби податковим органом може бути застосовано арешт майна.

Згідно з підпунктом 94.6.2 пункту 94.6 статті 94 Податкового кодексу України  арешт коштів на рахунку платника податків здійснюється виключно на підставі рішення суду шляхом звернення органу державної податкової служби до суду.

ВИСНОВОК 1: Отже, «не допуск посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки» це дуже сумнівний спосіб захисту інтересів платника податку, адже він: а) зовсім не діє у випадку проведення невиїзної перевірки; б) може призвести до арешту майна підприємства; в) арешту розрахункових рахунків підприємства і, як наслідок,  г) до повної паралізації роботи платника податку.

Між тим, враховуючи революційний правовий висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 27.01.2015 року у справі № 21-425а14 де колегія суддів зазначила: «…аналізованими нормами ПК, з дотриманням балансу публічних і приватних інтересів, встановлені умови та порядок прийняття контролюючими органами рішень про проведення перевірок, зокрема документальних позапланових невиїзних. Лише їх дотримання може бути належною підставою наказу про проведення перевірки. З наказом про перевірку, відомостями про дату її початку та місце проведення платник має бути ознайомлений у встановлений законом спосіб до її початку. Невиконання вимог підпункту 78.1.1 пункту 78.1 статті 78 та пункту 79.2 статті 79 ПК України (Документальна позапланова перевірка здійснюється …отримано податкову інформацію, що свідчить про порушення платником податків валютного та іншого не врегульованого цим Кодексом законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, якщо платник податків не надасть пояснення та їх документальні підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу… протягом 10 робочих днів з дня отримання запиту) призводить до визнання перевірки незаконною та відсутності правових наслідків такої», «не допуск посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки» є неактуальним (!!!).

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у постанові від 16 лютого 2016 року (справа № 826/12651/14).

Більше того, Верховний суд України 09.02.2016 р. у справі 826/5689/13-а підтверджуючи вищевикладену позицію вказав на наступне: «незважаючи на проголошену пунктом 79.3 статті 79 ПК необов'язковість присутності платника податків під час проведення документальних невиїзних перевірок, останній має право бути присутнім. Такий висновок узгоджується з приписами підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 ПК..

ВИСНОВОК 2: З наказом про перевірку, відомостями про дату та місце її проведення платник має бути ознайомлений у передбачений законом спосіб до її початку, а також має право бути присутнім під час її проведення.

Більше того, право платника оскаржувати рішення контролюючого органу про проведення перевірки стосовно нього не залежить від виду перевірки.

P.s.  само по собі відправлення на адресу позивача наказу про проведення перевірки, а також направлення, не є підставою для висновку щодо дотримання податковим органом порядку призначення та проведення документальної позапланової перевірки, передбаченого статтями 78, 79 ПК України.

Тобто, для вирішення питання щодо правомірності проведення спірної перевірки з'ясуванню у справі підлягають й обставини щодо належного повідомлення позивача про її проведення у відповідності до вимог ПК України. (Вищий адміністративний суд України від 07 вересня 2016 р. справа № К/800/5045/16).

  

Теги: налоговая проверка, податкова перевірка, не допуск проверяющего, приказ на проведение проверки, направление, уведомление плательщика налогов, документальна позапланова перевірка, виїздна, камеральна, фіскальні органи, ДФС, НУР, ППР, налоговое уведомление – решение, податкове повідомлення – рішення, оскарження, суд, адміністративний позов, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Штрафні санкції за несвоєчасне повернення депозиту вкладнику

Адвокат Морозов (судебная защита)

Верховний суд: у разі несвоєчасного повернення депозиту, банк зобов’язаний сплатити вкладнику, як споживачу фінансової послуги, за кожен день затримки: пеню, проценти за вкладом та інфляційні витрати від знецінення національної валюти.

28 вересня 2016 року Верховний суд України розглядаючи справу № 6-1699цс16 підтвердив правову позицію висловлену  у постанові Верховного суду України від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16.

Суть її полягає в тому, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

Правовим обґрунтуванням є те, що відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Примітка Автора.

 Визначення депозиту:

1. п. 14.1.44. ст. 14 Податкового кодексу України депозит (вклад) - кошти, які надаються фізичними чи юридичними особами в управління резиденту, визначеному фінансовою організацією згідно із законодавством України, або нерезиденту на строк або на вимогу та під процент на умовах видачі на першу вимогу або повернення зі спливом встановленого договором строку. Залучення депозитів може здійснюватися у формі випуску (емісії) ощадних (депозитних) сертифікатів. Правила здійснення депозитних операцій встановлюються: для банківських депозитів - Національним банком України відповідно до законодавства; для депозитів (внесків) до інших фінансових установ - державним органом, визначеним законом;

2. БАНКІВСЬКИЙ ВКЛАД (ДЕПОЗИТ) (deposit) – угода, відповідно до якої одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що наді­йшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. слово «депозит» походить від лат. depositum – переданий на зберігання. (сайт Національного Банку України).

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», фінансова послуга - це  операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором  (частина перша статті 1058 ЦК України).

Стаття 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначає:  споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено у годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі коли вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.

Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов'язання, не звільняє його від виконання зобов'язання в натурі.

Аналіз наведених норм закону свідчить про те, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені у розмірі 3 % вартості послуги за кожний день прострочення.

ВАЖЛИВО: Згідно із частиною третьою статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.

Пеня є особливим видом відповідальності за неналежне виконання зобов’язання, яка має на меті окрім відшкодування збитків після вчиненого порушення щодо виконання зобов’язання, додаткову стимулюючу функцію для добросовісного виконання зобов’язання.

Окрім того, до моменту вчинення порушення пеня відіграє забезпечувальну функцію, і навпаки, з моменту порушення – являє собою міру відповідальності.

Окремо необхідно наголосити, що раніше Верховний суд України, який розглядаючи справу № 6-2861цс15 сформулював відповідну Правову позицію в Постанові від 02 березня 2016 року, якою відповів на питання відносно продовження нараховування процентів за банківським вкладом (депозитом) після закінчення строку дії депозитного договору.

Зокрема Верховний суд України зазначив наступне: «Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Тобто, в разі неналежного виконання договору банківського вкладу (депозиту), а саме за безпідставністю його неповернення та/або затримки в повернені, Банк повинен нараховувати та виплатити Клієнту проценти у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу, а Клієнт, для найефективнішого вирішення цієї справи, користуючись своїми процесуальними правами за допомогою суду та/або адвоката,  повинен витребувати відповідні документи, які встановлюють розмір процентів за вкладом на вимогу у відповідної банківської установи.

 2. Відносно інфляційних витрати в порядку ст. 625 ЦК України. 

Разом з тим, всім нам відомо, що «гроші повинні працювати», а отже якщо банк своєчасно не повертає вклад (депозит) Клієнта, то кошти знецінюються.

Згідно ч. 1 ст. 1060 ЦК України, договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Таким чином, враховуючи вищевикладене, Клієнт має цілком законні підстави звертатися з позовною заявою до Банківської установи стосовно компенсації за знецінення коштів внаслідок інфляції  (ст. 625 ЦК України).

Адже, ч. 2 ст. 625 ЦК України передбачає, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Викладені обставини цілком узгоджуються із судовою практикою, зокрема Правовим висновком  зробленим Верховним судом України при розгляді справи № 6-352цс16 від 06 квітня 2016 року.

І на останок – практика Європейського суду з прав людини:  «Суд зазначає, що на підставі статті 830 Цивільного кодексу, якщо особа, яка кладе суму грошей у банк, передає йому право користування нею, то банк має її зберігати і, якщо він використовує її на власну користь, повернути вкладнику еквівалентну суму за умовами угоди. Отже, власник рахунку може добросовісно очікувати, аби вклад до банку перебував у безпеці, особливо якщо він помічає, що на його рахунок нараховуються відсотки. Закономірно, він очікуватиме, що йому повідомлять про ситуацію, яка загрожуватиме стабільності угоди, яку він уклав з банком, і його фінансовим інтересам, аби він міг заздалегідь вжити заходів з метою дотримання законів і збереження свого права власності. Подібні довірчі стосунки невід’ємні для банківських операцій і пов’язаним з ними правом. (Nejdet Şahin і Perihan Şahin проти Туреччини, [ВП], № 13279/05, § 56, 20 жовтня2011 року)».

  

Теги: Банк, депозит, вклад, кредит, клієнт, договір, гроші, власність, шкода, збитки, інфляційні витрати, проценти, індекс інфляції, повернення депозиту, невидача депозиту, обмеження, національний банк України, судова практика, судебная практика, Верховний суд України, юрист, Адвокат Морозов