Визначення моменту, з якого фіксується розмір пайової участі замовника будівництва

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначення моменту, з якого фіксується розмір пайової участі замовника будівництва, що підлягає сплаті (на момент початку будівництва або на момент введення об`єкта в експлуатацію)

02 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/2047/25 (ЄДРСРУ № 140501829) досліджував питання щодо визначення розміру пайової участі замовника будівництва у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI (далі - Закон № 3038-VI) замовником будівництва визначається фізична або юридична особа, яка має намір забудови території (однієї чи декількох земельних ділянок) і подала в установленому законодавством порядку відповідну заяву.

Частиною першою статті 2 цього Закону визначено, що плануванням і забудовою територій є діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яка передбачає, зокрема, розроблення містобудівної та проектної документації, будівництво об`єктів; реконструкцію існуючої забудови та територій; створення та розвиток інженерно-транспортної інфраструктури.

(!) До 01.01.2020 відносини щодо участі замовника будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту регулювалися приписами статті 40 Закону № 3038-VI та передбачали:

- встановлення органами місцевого самоврядування відповідно до цього Закону порядку залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту (частина перша);

- обов`язок замовника, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті, взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті (частина друга);

- перерахування замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури, в чому і полягала пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту (частина третя);

- визначення величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту у договорі, укладеному з органом місцевого самоврядування (відповідно до встановленого органом місцевого самоврядування розміру пайової участі у розвитку інфраструктури), з урахуванням загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта, визначеної згідно з будівельними нормами, державними стандартами і правилами (частина п`ята);

- встановлення органом місцевого самоврядування для замовника розміру пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту, який не може перевищувати граничний розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту (який з урахуванням інших передбачених законом відрахувань не може перевищувати: 1) 10 відсотків загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для нежитлових будівель та споруд; 2) 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта - для житлових будинків) (частина шоста);

- визначення розміру пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками (частина восьма);

- укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію, з однією із таких істотних умов як розмір пайової участі та невід`ємною частиною договору як розрахунок величини пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту (частина дев`ята).

(!) Водночас 01.01.2020 набули чинності ті норми Закону № 132-IX, якими з 01.01.2020 із Закону № 3038-VI виключено статтю 40, яка регулювала пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, про що прямо зазначено в підпункті 3 пункту 13 розділу І та підпункті 2 пункту 1 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX.

При цьому, положеннями пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX передбачено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Поряд з цим, при внесенні змін до Закону № 3038-VI шляхом виключення з нього статті 40 на підставі Закону № 132-IX законодавець зазначив, що протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці в населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (абзац другий пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX) в такому порядку та розмірі:

1) розмір пайової участі становить (якщо менший розмір не встановлено рішенням органу місцевого самоврядування, чинним на день набрання чинності цим Законом):

- для нежитлових будівель та споруд - 4 відсотки загальної кошторисної вартості будівництва об`єкта;

- для житлових будинків - 2 відсотки вартості будівництва об`єкта, що розраховується відповідно до основних показників опосередкованої вартості спорудження житла за регіонами України, затверджених центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну житлову політику і політику у сфері будівництва, архітектури, містобудування;

2) пайова участь не сплачується у випадках, визначених цим підпунктом (зокрема у разі будівництва об`єктів на замовлення державних органів або органів місцевого самоврядування за рахунок бюджетних коштів, будівель закладів освіти, культури, фізичної культури і спорту, медичного і оздоровчого призначення, будинків житлового фонду соціального призначення та доступного житла, індивідуальних (садибних) житлових будинків загальною площею до 300 квадратних метрів тощо); будівництво багатоквартирного житлового будинку масової забудови до цих випадків не належить;

3) замовник будівництва зобов`язаний протягом десяти робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, які підтверджують вартість будівництва об`єкта. Орган місцевого самоврядування протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня отримання зазначених документів надає замовнику будівництва розрахунок пайової участі щодо об`єкта будівництва;

4) пайова участь сплачується виключно грошовими коштами до прийняття відповідного об`єкта будівництва в експлуатацію;

5) кошти, отримані як пайова участь, можуть використовуватися виключно для створення і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури відповідного населеного пункту;

6) інформація щодо сплати пайової участі зазначається у декларації про готовність об`єкта до експлуатації або в акті готовності об`єкта до експлуатації.

За змістом Закону № 132-IX та наведених положень розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону у замовників будівництва з 01.01.2020 відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх виконання, є лише договори про пайову участь, укладені до 01.01.2020.

У цих висновках Суд звертається до правової позиції, сформульованої у постановах Верховного Суду від 23.09.2025 у справі № 910/9916/24, від 17.12.2024 у справі № 903/283/24, від 20.08.2024 у справі № 910/7707/19 з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 36).

ВАЖЛИВО: При цьому, за змістом наведених положень Закону № 132-IX передбачений пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону порядок пайової участі замовника будівництва було впроваджено законодавцем для:

1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені;

2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

Таким чином, у наведених двох випадках, ураховуючи вимоги підпунктів 3, 4 абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX, замовник будівництва зобов`язаний звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, а також сплатити пайову участь грошовими коштами до прийняття цього об`єкта в експлуатацію.

У цих висновках Суд звертається до правової позиції, сформульованої у постановах Верховного Суду від 23.09.2025 у справі № 910/9916/24, від 17.12.2024 у справі № 903/283/24, від 20.08.2024 у справі № 910/7707/19.

Крім цього, виходячи зі змісту наведених положень розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-IX щодо порядку пайової участі замовника будівництва, який чинний з 01.01.2020, Верховний Суд доходить висновку, що обов`язок замовника будівництва звернутися у 2020 році до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва виникає:

- для об`єктів, будівництво яких розпочато в попередні роки, якщо станом на 01.01.2020 вони не введені в експлуатацію і договори про сплату пайової участі не були укладені, - протягом десяти робочих днів після 01.01.2020;

- для об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році, - протягом десяти робочих днів після початку такого будівництва.

ВИСНОВОК: З 01.01.2020 відсутній передбачений до цього статтею 40 Закону № 3038-VI обов`язок замовників будівництва у населеному пункті щодо необхідності укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. 

Але є випадки, коли замовник будівництва зобов`язаний звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва:

1) об`єктів будівництва, зведення яких розпочато у попередні роки, однак які станом на 01.01.2020 не були введені в експлуатацію, а договори про сплату пайової участі між замовниками та органами місцевого самоврядування до 01.01.2020 не були укладені; 

2) об`єктів, будівництво яких розпочате у 2020 році.

  

 

 

Матеріал по темі: «Обов’язковість договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту»

 

 

Теги: реконструкція об’єкту, будівля, будівництво, забудова, договір пайової участі, міська рада, пайові внески, ДАБІ, архітектурна інспекція, інфраструктура міста, містобудівна діяльність, судова практика, Адвокат Морозов

Спільна сумісна власність за попереднім договором купівлі-продажу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: попередній договір купівлі - продажу нерухомого майна не є правовстановлюючим документом

09 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 465/7077/22, провадження № 61-2201св26 (ЄДРСРУ № 139746102) досліджував питання щодо визнання нерухомості спільною сумісною власністю за попереднім договором купівлі-продажу.

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першої, другої статті 61 СК України об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об`єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно із частиною першою статті 70 СК України в разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Частиною першою статті 635 ЦК України встановлено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Отже, попередній договір створює для сторін одне основне зобов`язання: укласти протягом узгодженого терміну певний тип цивільно-правового договору на заздалегідь узгоджених умовах.

Частиною першою статті 328 ЦК України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

У частині другій статті 331 ЦК України чітко вказано, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

(!!!) Припинення зобов`язання з попереднього договору внаслідок неукладення основного договору протягом встановленого попереднім договором строку унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, виконання обов`язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов`язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Подібні правові висновки  підтримані 03 червня 2020 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2800/18 (ЄДРСРУ № 89704720).

ВИСНОВОК: Попередній договір щодо укладення в майбутньому договору купівлі - продажу нерухомого майна не є правовстановлюючим документом, і  якщо основний договір укладено не було, то нерухомість не може бути визнана об`єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки не є їх власністю.

  

 

 

Матеріал по темі: «Примушування до угоди, яка ґрунтується на попередньому договорі"

 

 

«Поділ майна подружжя за попереднімдоговором купівлі-продажу квартири»

 

 

 

 

 

Теги: попередній договір, основний договір, купівля-продаж, визнання право власності, затвердження мирової угоди, примушування до угоди, відшкодування збитків, судова практика, Адвокат Морозов

Компенсація через безоплатне відступлення прав та обов`язків лізингоодержувача

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП КГС ВС: застосування ст.1212 ЦК до вимоги первісного лізингоодержувача після заміни сторони за договором про безоплатне відступлення прав та обов`язків лізингоодержувача

02 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/2880/25 (ЄДРСРУ № 140501750) досліджував питання: чи породжує завершення лізингу та набуття новим лізингоодержувачем права власності кондикційний обов`язок перед попереднім лізингоодержувачем щодо раніше сплачених ним лізингодавцю платежів всупереч договору, який передбачав безоплатне відступлення прав та обов`язків лізингоодержувача?

 

Щодо правила внесення платежів і заміни лізингоодержувача

Стаття 1212 ЦК покладає обов`язок повернути майно на особу, яка набула або зберегла його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави, а також на особу, у якої така підстава згодом відпала. Отже, одного лише майнового результату, сприятливого для відповідача, недостатньо, натомість потрібно встановити, яке саме майно він набув або зберіг за рахунок позивача і чому для цього немає правової підстави.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25.09.2024 у справі №201/9127/21 (зокрема, пункти 73, 77-80) пояснила значення відсутності правової підстави для застосування кондикції. Та справа стосувалася автомобіля, підстави володіння яким відпали, і можливості використати правила про повернення безпідставно набутого майна. Висновки у ній не встановлюють обов`язку відшкодовувати іншій стороні чинного договору будь-яку економічну вигоду, отриману при його належному виконанні.

Згідно зі ст.7 Закону "Про фінансовий лізинг" лізингоодержувач може набути об`єкт лізингу у власність на умовах, установлених договором фінансового лізингу або зазначеним у такому договорі окремим договором купівлі-продажу (викупу) об`єкта фінансового лізингу, або іншим договором, визначеним договором фінансового лізингу. Часткова сплата платежів, навіть якщо вони включають компенсацію вартості об`єкта, не передає платникові право власності на пропорційну частку об`єкта. За умовами договору у цій справі до виконання вимог п.7.2 власником залишався лізингодавець.

Коли за згодою лізингодавця первісний та новий лізингоодержувачі укладають договір про передання усіх прав і обов`язків, правове становище нового лізингоодержувача визначають умови цього договору та договору лізингу. За правилами статей 514 і 520 ЦК до нього переходять погоджені права та обов`язки у відповідному обсязі; переведення боргу відбувається за згодою кредитора. Сам факт внесення первісним лізингоодержувачем попередніх платежів не створює поза договором окремого грошового боргу нового лізингоодержувача перед ним у розмірі таких платежів.

Попередні платежі не зникають із розрахунків з лізингодавцем, а їх ураховують при подальшому виконанні того самого договору. Натомість питання про виплату компенсації між попереднім і новим лізингоодержувачами належить оцінювати за їхньою домовленістю, законом та змістом конкретних прав і обов`язків. Стаття 1212 ЦК не є способом додати до дійсного тристороннього договору умову про відшкодування суми, яку сторони за ним не погодили.

Передання статусу лізингоодержувача за договором включало взаємопов`язані права й обов`язки, а саме відповідач отримав право користування та можливість придбання автомобіля, а також узяв на себе подальше виконання договору лізингу; позивач припинив подальше виконання відповідних зобов`язань. Отже, відсутність окремої грошової виплати первісному лізингоодержувачу не означає відсутності майнового обміну за договором.

69. Водночас презумпція відплатності не встановлює ні обов`язку відповідача вдруге сплатити позивачу вже внесені лізингодавцю, ні розміру можливого окремого платежу. Позивач не заявив договірної вимоги про погоджену плату за передання прав; предметом спору є повернення саме названої суми за правилами ст.1212 ЦК. Суд не може ототожнювати таку вимогу з іншою, яку сторона не заявила.

Отже, довід скаржника щодо помилковості безумовної кваліфікації договору як безоплатного є обґрунтованим, однак він не доводить заявленого кондикційного обов`язку та не дає підстав задовольнити позов.

Об`єднана палата відступає від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 21.05.2025 у справі №916/4641/24, згідно з яким сплата первісним лізингоодержувачем частини вартості об`єкта лізингу може породжувати обов`язок нового лізингоодержувача повернути ці кошти за ст.1212 ЦК після набуття останнім права власності на об`єкт, а до цього моменту така вимога є передчасною.

ВИСНОВОК ОП КГС ВС: Лізингові платежі включають складову відшкодування вартості об`єкта лізингу, однак це не має значення для правовідносин між первісним і новим лізингоодержувачами. Передання прав та обов`язків за договором лізингу регулюється договором між ними. Саме цей договір визначає, чи має первісний лізингоодержувач право на компенсацію раніше сплачених ним платежів і в якому розмірі. Якщо договір такої компенсації не передбачає, інших зобов`язань між сторонами не виникає; раніше сплачені лізингодавцю платежі не є безпідставно набутим майном нового лізингоодержувача (ст.1212 ЦК), зокрема і після набуття ним права власності на об`єкт лізингу.

 

Матеріал по темі: «Звільнення від сплати лізингових платежів»

 

Теги: лізинг, договір фінансового лізингу, транспортний засіб в лізинг, автомобиль в лизинг, споживач, недійсність договору, ТЗ, несправедливі умови договору, захист прав споживачів, судовий захист, Адвокат Морозов

Витребування майна (автомобіля) після його неодноразового перепродажу на підставі підробленого підпису

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Витребування майна (автомобіля) від добросовісного набувача після його неодноразового перепродажу на підставі підробленого підпису першого титульного власника

06 жовтня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 373/1584/21, провадження № 61-16456св25 (ЄДРСРУ № 140388118) вирішуючи питання щодо витребування авто від добросовісного набувача на підставі підробленого підпису першого титульного власника дійшов наступних висновків.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

В даній справі, висновком експертів за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи у кримінальному провадженні встановлено, що підпис від імені власника (продавця) виконаний ВСТАНОВЛЕНОЮ, досудовим слідством, особою .

Таким чином приймаючи до уваги, що спірний автомобіль вибув із володіння першого власника поза його волею та з порушенням законодавства, зокрема на підставі правочину, який власник не укладав, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про витребування цього майна з чужого незаконного володіння, який є останнім набувачем спірного майна за правочинами щодо його відчуження.

…

В іншій справі 09 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №  752/10116/24, провадження № 61-933св26 (ЄДРСРУ № 139931029) досліджуючи аналогічний спор суд відмітив наступне.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо суд установить, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.

Зазначене тлумачення змісту частини першої статті 388 ЦК України є сталим у правовій доктрині та судовій практиці.

Правомірність володіння майном виникає на підставі певного юридичного факту, зокрема укладення відповідного договору. Такий договір може укладатися як усно, так і письмово. Якщо власник майна передає іншій особі у володіння певне майно добровільно, проте без відповідного письмового оформлення договірних відносин  (за винятком випадків, коли законом встановлена обов`язкова письмова форма такого правочину), то, за загальним правилом, вважається, що власник правомірно передав майно у володіння іншої особи.

Під неправомірним заволодінням потрібно розуміти заволодіння особою чужим майном усупереч волі його власника. Умовою, яка визначає відмінність між правомірним та неправомірним володінням особою майном, є наявність відповідної волі власника на передання володіння таким майном іншій особі. 

За змістом пункту 2.2 Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306 власник транспортного засобу, а також особа, яка використовує такий транспортний засіб на законних підставах, можуть передавати керування транспортним засобом іншій особі, що має при собі посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії. Власник транспортного засобу може передавати такий засіб у користування іншій особі, що має посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії, передавши їй реєстраційний документ на цей транспортний засіб.

(!!!) Відповідно, фактичне передання транспортного засобу разом із реєстраційним документом на цей транспортний засіб є правомірним способом набуття володіння такою особою (фактичним володільцем) щодо набутого в такий спосіб автомобіля. Таке володіння вважатиметься правомірним навіть за відсутності будь-яких документів, виданих від імені власника (довіреності, договору тощо), допоки протилежне не буде встановлено.

У випадку, коли річ вибуває з володіння власника за його бажанням, власник сам несе ризик вибору контрагента, якому він вирішив довірити своє майно. Отже, у разі наявності волі власника щодо передання іншій особі транспортного засобу, доказом якої є наявність у володільця реєстраційного документа на цей транспортний засіб, відсутні підстави вважати, що така особа володіє транспортним засобом неправомірно.

Зазначене вище дає підстави для висновку, що у випадку, якщо власник із власної волі передав (вручив) рухому річ іншій особі, що мало наслідком позбавлення можливості впливу на таку річ, таку ситуацію слід кваліфікувати як вибуття рухомої речі з володіння власника за його волею.

Не вважається вибуття транспортного засобу з володіння власника (особи, якій він передав майно у користування) таким, що відбулося не з його волі в розумінні положень пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, у випадку передання майна власником іншій особі в користування.

ВАЖЛИВО: Якщо воля на передання володіння мала місце і потім відповідна річ була відчужена (неважливо - особою, якій власник передав володіння, чи будь-якою іншою особою), то задоволення віндикаційного позову до добросовісного набувача цієї речі виключається. При цьому відсутні підстави стверджувати, що має йтися лише про таку втрату володіння річчю з волі власника, яка зумовлена наданням власником іншій особі права розпоряджатися цією річчю, адже змішування волі власника на передання речі у фактичне володіння іншої особи та мотивів такого передання є неприпустимим.

Так само не має значення, чи була відповідна річ передана власником у володіння іншої особи на певному правовому титулі чи без установлення такого.

Цей підхід ґрунтується на давній максимі германського права «Hand muss Hand wahren» (нім.: «рука за руку відповідає»), що означає: лише речі, які буквально вийшли з рук власника проти його волі, можуть бути витребувані. Натомість речі, які були власником добровільно передані особі, яка їх відчужила (чи втратила з подальшим відчуженням іншою особою), не можуть бути витребувані в добросовісного набувача.

Власник речі, у спірних правовідносинах - транспортного засобу, повинен нести ризик обрання контрагента, який може своєю недобросовісною поведінкою позбавити його права на витребування своєї речі. У такому разі власник може захистити своє право шляхом звернення з позовом про відшкодування збитків до особи, якій він передав річ у користування і володіння, оскільки спірне майно вибуло з його власності з його волі, а тому правовий механізм, передбачений вимогами статті 388 ЦК України, застосуванню до спірних правовідносин не підлягає.

Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справах № 752/5281/20 (провадження № 61-1371сво23) та № 607/8879/21 (провадження № 61-7375сво22), у постановах Верховного Суду від 15 січня 2025 року у справі № 208/5532/18 (провадження № 61-9759св24), від 02 квітня 2025 року у справі № 521/18588/21 (провадження № 61-451св24), а також у постанові від 11 березня 2026 року у справі № 953/12944/21 (провадження № 61-10016св25).

ВАЖЛИВО: Таким чином, якщо первісне вибуття спірного майна з володіння позивача до іншої відбулося з волі власника, це виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень статті 388 ЦК України щодо витребування майна у добросовісного набувача.

За змістом частини п`ятої статті 12 ЦК України добросовісність набувача презюмується, а тому обов`язок доведення протилежного покладається на особу, яка заявляє вимогу про витребування майна.

ВИСНОВОК: Предмет доказування у аналогічних справах за віндикаційним позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, такі як:

1)    факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно;

2)   факт вибуття майна з володіння позивача не з його волі;

3)    наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача;

4)   відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

 

Крім того, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від:

1)    змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном;

2)    його волевиявлення щодо вибуття майна;

3)    чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем;

4)   від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

 

  

Матеріал по темі: «Витребування майна при добровільній передачі речі»

 

 

Теги: негаторний, віндикаційний позов, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, титульний власник, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов

 

Права та обов’язки спадкоємця учасника ТОВ

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: право спадкоємця учасника ТОВ на участь у товаристві та оскарження рішення загальних зборів

03 вересня 2026 року Верховний Суд у складі колегії судів Касаційного господарського суду в рамках справи № 908/2470/21 (ЄДРСРУ № 139505871) досліджував питання щодо прав та обов’язків спадкоємця учасника ТОВ, в тому числі права на участь у товаристві та оскарження рішення загальних зборів.

Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв у спадщину право на придбання в статутному капіталі юридичної особи, є власником лише цього права (права на визнання) з часом відкриття спадщини та не є власником права на участь у товаристві, яке не відпадає.

Отже, з набуттям спадкоємцем право власності на частку у статутному капіталі товариства спадкоємець автоматично не набуває права на участь у товаристві.

Свідоцтво про право на спадщину, зокрема на участь у статутному капіталі товариства, не є доказом вступу до товариства та не є доказом виникнення у спадкоємця учасника, який помір, корпоративних прав учасника товариства.

Свідоцтво про право на спадщину - участь у статутному капіталі товариства надає спадкоємцю право на вступ до відповідності учасникам товариства, яке не може бути заперечене іншими учасниками товариства.

Тобто набуття спадкоємцем права власності на участь у статутному капіталі товариства надає йому право на вступ до товариства, яке він як особа, що має на увазі в набутті права на участь у товаристві, може реалізувати та набути повного обсягу корпоративних прав учасника товариства шляхом здійснення державної реєстрації вступу до товариства незалежно від позиції інших учасників товариства та їх згоди на це.

Державна реєстрація учасників товариства забезпечує спадкоємцем частки у статутному капіталі товариства шляхом звернення до державного реєстратора для державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, зокрема змін щодо складу учасників товариства, у порядку, передбаченому частиною п’ятою статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців». та громадських формувань".

Наведене підтверджується і тим, що в розумінні пункту 8 частини першої статті 1 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" спадкоємець товариства з обмеженою відповідальністю або уповноважена ним особа у разі подання заяви про вступ до товариства з обмеженою відповідальністю в порядку спадкування до державної реєстрації змін до відомостей про склад учасників товариства, є заявником державної реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що склалася в Єдиному державному реєстрі.

Верховний Суд вказує про те, що спадкоємець хоче і є власником частки померлого учасника товариства з моменту відкриття спадщини, однак відповідно до вимог закону (частина перша статті 1270 Цивільного кодексу України), який передбачає шестимісячний строк для прийняття спадщини, не може набути корпоративних прав учасників товариства з цього моменту, що обумовлює наявність у спадкоємця обґрунтованих очікувань (інтересів) на те, що охорона та збереження частки померлого учасника у статутному капіталі товариства, що є об’єктом спадщини, а також управління нею буде здійснюватися належним чином з урахуванням інтересів спадкоємця/спадкоємців, та інші учасники товариства будуть належним чином у відповідності до вимог закону підтвердити свої корпоративні права, зокрема з управління товариством, у тому числі шляхом застосування рішення на загальних зборах достатньою кількістю голосів, встановленою законом та / або статутом товариства.

ВИСНОВОК: Спадкоємець учасника ТОВ, який набув статусу учасника товариства, може оскаржувати рішення загальних зборів, ухвалені до його вступу, якщо вони порушують його права чи законний інтерес.

 

Матеріал по темі: «Набуття корпоративних прав спадкоємцями мажоритарного учасника товариства»

 

 

 

Теги: набуття корпоративних прав, спадкоємець, мажоритарний учасник товариства, збори, частка тов, спадкування корпоративних прав, прийняття учасника, виключення учасника, статутний фонд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов