Поділ майна подружжя яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Поділ майна подружжя яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя

12 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи  № 487/4577/23, провадження № 61-16082св25 (ЄДРСРУ № 134049134) досліджував питання щодо поділу майна подружжя яке за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частинами першою та другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Подібні положення містить і стаття 368 ЦК України.

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За правилами частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

(!) Інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування (пункт 2 частини другої статті 57 СК України).

Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором (частина перша статті 70 СК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц зазначено, що за змістом статті 62 СК України втручання у право власності може бути обґрунтованим, та дотримано балансу інтересів подружжя у разі наявності у сукупності двох факторів: істотність збільшення вартості майна; таке збільшення вартості пов`язане зі спільними трудовими чи грошовими затратами або затратами другого з подружжя, який не є власником.

Як трудові затрати потрібно розуміти особисту чи спільну трудову діяльність подружжя. Така діяльність може бути направлена на ремонт майна, його добудову чи перебудову, тобто дії, що потягли істотне збільшення вартості такого майна.

Грошові затрати передбачають внесення особистих чи спільних коштів на покращення чи збільшення майна. Наявність істотного збільшення вартості є оціночним поняттям, тому у конкретній справі рішення про задоволення чи відмову у задоволенні позову приймається судом з урахуванням усіх його обставин.

Істотність має визначальне значення, оскільки потрібно враховувати не лише збільшення остаточної вартості в порівнянні з первинною оцінкою об`єкта, однак співвідносити і у співмірності з одиницями тенденції загального удорожчання конкретного майна, інфляційними процесами, якісні зміни характеристик самого об`єкта і ту обставину, що первинна оцінка чи сам об`єкт стають малозначними в остаточній вартості об`єкта власності чи у остаточному об`єкті.

Істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя.

(!) Тобто істотність збільшення вартості має відбутися така, що первинний об`єкт нерухомості, який належав одному з подружжя на праві приватної власності, розчиняється, нівелюється, втрачається чи стає настільки несуттєвим, малозначним у порівнянні із тим об`єктом нерухомого майна, який з`явився під час шлюбу у результаті спільних трудових чи грошових затрат подружжя чи іншого з подружжя, який не є власником.

За загальною практикою, мають враховувати капітальний ремонт чи переобладнання житла, тобто значне перетворення об`єкта нерухомості.

ВАЖЛИВО: Поточний ремонт житла, зміна його призначення з житлового на нежитлове без капітального переобладнання не буде надавати підстав для визнання такого об`єкта спільною сумісною власністю подружжя, оскільки значних перетворень сам об`єкт не зазнав і не можна вважати ці перетворення такими, що істотно збільшили вартість майна.

У такому випадку, якщо суд встановить наявність понесених затрат з боку іншого подружжя - не власника, однак не визнає такі затрати істотними, то цей з подружжя може вимагати грошової компенсації понесених затрат, якщо такі затрати понесені під час перебування у шлюбі.

Другий чинник істотності такого збільшення має бути пов`язаний із спільними затратами грошових коштів або трудовими затратами. Сам факт перебування осіб у шлюбі у період, коли особисте майно чи його вартість істотно збільшилося, не є підставою для визнання його спільним майном.

Істотне збільшення вартості майна обов`язково і безумовно має бути наслідком спільних трудових чи грошових затрат або затрат іншого, не власника майна, з подружжя. Тобто вирішальне значення має не факт збільшення вартості сам по собі у період шлюбу, а правова природа збільшення такої вартості, шляхи та способи збільшення такої вартості, зміст процесу збільшення вартості майна.

(!) Збільшення вартості майна внаслідок коливання курсу валют, зміни ринкових цін та інших чинників, які не співвідносяться з обсягом грошових чи трудових затрат подружжя чи іншого, не власника, з подружжя, у майно, не повинні враховуватися у зв`язку з тим, що законодавець у статті 62 СК України не називає їх як підстави для визнання особистого майна одного з подружжя спільним майном.

В іншому випадку, у разі збільшення вартості майна внаслідок тенденції загального удорожчання об`єктів нерухомості, інфляційних та інших об`єктивних процесів, не пов`язаних з внесками подружжя чи одного з них, визнання особистого майна одного з подружжя спільною сумісною власністю подружжя буде нести, як наслідок, непропорційне втручання у власність майна одного з подружжя, який набув таку власність до шлюбу.

ВИСНОВОК: Верховний Суд звертає увагу на те, що істотність збільшення вартості майна підлягає з`ясуванню шляхом порівняння вартості майна до та після поліпшень внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя.

Подібні за змістом правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 травня 2025 року у справі № 673/547/21 (провадження № 61-9790св24), від 28 травня 2025 року у справі № 741/484/22 (провадження № 61-4670св25). Зазначена судова практика є незмінною.

 

 

 

Матеріал по темі: «Істотне збільшення вартості майна під час перебування в шлюбі»

 

 Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Стягнення неустойки за не реєстрацію податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення неустойки за порушення контрагентом зобов`язань з реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних

06 лютого 2026 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/2953/24 (ЄДРСРУ № 133947007) досліджував питання щодо наявності правових підстав для стягнення неустойки за порушення контрагентом зобов`язань з реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних у разі, якщо обов`язок та таку відповідальність було передбачено господарським договором.

Аналізуючи природу обов`язку покупця зареєструвати податкову накладну, Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово звертала увагу на те, що обов`язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов`язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов`язку може завдати покупцю збитків (пункт 25 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2019 у справі № 908/1568/18, пункт 8.25 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 925/556/21).

ВАЖЛИВО: ПК України не передбачає застосування до правовідносин у сфері справляння податків і зборів правила "дозволено все, що не заборонено", як і не надає можливості застосування до цих правовідносин цивільного законодавства, у тому числі законодавства, що регулює зобов`язальні правовідносини сторін. Ці норми є імперативними, тобто, такими, що не допускають ніяких відхилень, можливості їх зміни шляхом узгодження цих змін сторонами. 

Включення до приватноправового договору обов`язків, що належать до публічно-правової сфери, до сфери регулювання податкового законодавства, не перетворює ці обов`язки на цивільні незалежно від волевиявлення сторін договору. У разі невідповідності договірного регулювання приписам імперативних норм застосуванню в будь-якому разі підлягають саме імперативні норми, відтак таке договірне регулювання не створює передбачених ним правових наслідків, не надає підстав для застосування договірної відповідальності. 

Відповідні висновки щодо застосування приписів частин другої та третьої, статті 627 ЦК України, наведені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19, у пунктах 7.6- 7.10. 

Окрім того, від того, чи здійснить контрагент всі необхідні дії для реєстрації податкової накладної в ЄРПН у строки, передбачені ПК України, а у випадку незаконної перешкоди з боку контролюючого органу для реєстрації - від того, чи зможе контрагент успішно усунути ці перешкоди, фактично залежить виникнення права такого платника податку на податковий кредит з ПДВ, з яким і пов`язаний майновий інтерес позивача у спірних правовідносинах (відповідну позицію висловлено у пункті 8.24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.03.2023 у справі № 925/556/21). 

Отже, обов`язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов`язком перед покупцем, а включення до приватноправового договору обов`язків, що належать до публічно-правової сфери, до сфери регулювання податкового законодавства, не перетворює ці обов`язки на цивільні незалежно від волевиявлення сторін договору. У разі невідповідності договірного регулювання приписам імперативних норм застосуванню в будь-якому разі підлягають саме імперативні норми, відтак таке договірне регулювання не створює передбачених ним правових наслідків, не надає підстав для застосування договірної відповідальності. 

ВИСНОВОК: Сторони не можуть врегулювати свої відносини (визначити взаємні права та обов`язки) у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає загальним засадам цивільного законодавства, передбаченим статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору (справедливість, добросовісність, розумність). Домовленість сторін договору про врегулювання своїх відносин всупереч існуючим у законодавстві обмеженням не спричиняє встановлення відповідного права та/або обов`язку, як і його зміни та припинення. 

 

 

 
 
P.s. Рішення прийнято з окремою думкою суддів Кібенко О. Р., Малашенкової Т. М., Пєскова В. Г., Чумака Ю. Я. ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/133947026)
 
 

Матеріал по темі: «Збитки підприємства від блокування податкової накладної»

 

 

Теги: податкові спори, податкова накладна, реєстрація податкової накладної, втрачена вигода, упущенная выгода, налоговая накладная, убытки, отказ в регистрации накладной, судебная практика, Верховный суд, Адвокат Морозов

Пролонгація договорів оренди державного або комунального майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правове регулювання продовження договорів оренди державного та комунального майна строк дії яких закінчився після 01 липня 2020 року

09 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 591/565/24, провадження № 61-9322св25 (ЄДРСРУ № 133909232) досліджував питання щодо регулювання продовження договорів оренди державного та комунального майна строк дії яких закінчився після 01 липня 2020 року.

Згідно зі статтею 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна».

Договір найму укладається на строк, встановлений договором (частина 1 статті 763 ЦК України).

03 жовтня 2019 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про оренду державного та комунального майна» № 157-ІХ. У розділі «Прикінцеві та перехідні положення» наведеного Закону передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01 лютого 2020 року (за винятком окремих норм). При цьому пунктом 5 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» цього Закону було визнано таким, що втратив чинність, Закон України «Про оренду державного та комунального майна» (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 30, ст. 416 із наступними змінами) з дня введення в дію цього Закону.

Ураховуючи опублікування тексту Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03 жовтня 2019 року № 157-ІХ в офіційному виданні «Голос України» 26 грудня 2019 року, цей Закон набрав чинності 27 грудня 2019 року і, відповідно до наведених приписів, введений в дію з 01 лютого 2020 року, а отже, із цієї дати підлягають застосуванню його приписи (за винятком норм, зазначених в розділі «Прикінцеві та перехідні положення»).

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 16 січня 2025 року у справі № 927/395/23, від 26 листопада 2024 року у справі № 927/394/23, від 07 лютого 2024 року у справі № 902/852/22.

При цьому, за загальним правилом, у разі якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті.

У пункті 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03 жовтня 2019 року № 157-ІХ передбачено, що договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п`ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року. Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Правовий аналіз наведених положень дає підстави для висновку про те, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31 січня 2020 року та був передбачений Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 року № 2269-XII (втратив чинність 31 січня 2020 року), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01 липня 2020 року включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01 липня 2020 року) відповідно до вимог абзацу 3 пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03 жовтня 2019 року № 157-ІХ має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 03 жовтня 2019 року № 157-ІХ.

Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 01 квітня 2025 року у справі № 916/4522/23, від 21 травня 2024 року у справі № 908/1670/23, від 09 квітня 2024 року у справі № 916/2555/23.

Крім того, як зазначив Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 26.09.2024 у справі № 902/489/23, невиконання орендодавцем обов`язку у встановлений строк повідомити орендаря про те, що договір оренди підлягає припиненню, хоча й може свідчити про недобросовісність орендодавця та бути підставою для визнання його бездіяльності протиправною, проте не може слугувати підставою для автоматичної пролонгації договору оренди державного чи комунального майна на новий строк, оскільки можливість такої пролонгації не передбачена Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ.

20 травня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/5157/23 (ЄДРСРУ № 127743285) зазначив, що за змістом частини 1 статті 24 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 №    157-ІХ договір оренди припиняється у раз закінчення строку, на який його укладено.

Крім того,  Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ не передбачено такої підстави для продовження строку дії договору оренди як "мовчазна згода".

ВИСНОВОК: Пролонгація договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01 липня 2020 року) відповідно до вимог абзацу 3 пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03 жовтня 2019 року № 157-ІХ має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом України «Про оренду державного та комунального майна» від 03 жовтня 2019 року № 157-ІХ.

 

 

Матеріал по темі: «Захист орендодавця в разі неповернення земельної ділянки після закінчення строкудоговору»

 

 

Теги: продовження договору, мінімальний строк оренди, аренда, державного, комунального майна, розрахунок, орендна плата, орендар, звільнення від сплати, судовий захист, Адвокат Морозов

Повторне апеляційне оскарження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: розгляд апеляційної скарги, яка надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи

12 лютого 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/638/25 (ЄДРСРУ № 134017737) досліджував питання щодо розгляду апеляційної скарги, яка надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи.

Стаття 129 Конституції України встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Тобто, реалізація конституційного права, зокрема, на апеляційне оскарження судового рішення, ставиться в залежність від положень відповідних процесуальних норм, в даному випадку - норм Господарського процесуального кодексу України.

У процедурі оскарження судового рішення першої інстанції процесуальним законом встановлено виправдані обмеження, спрямовані на забезпечення оперативності процесу, попередження виникнення правових колізій та дотримання принципу юридичної визначеності, що є одним із істотних елементів принципу верховенства права.

Такі обмеження знаходять своє відтворення в положеннях процесуального кодексу України щодо прийнятності апеляційної скарги, зокрема, і у приписах статті 272 цього Кодексу - щодо порядку розгляду апеляційної скарги, яка надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи.

Відповідно до частин першої, четвертої, п`ятої статті 272 Господарського процесуального кодексу України:

- якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави.

- суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи;

- суд відмовляє у відкритті провадження за апеляційною скаргою, поданою відповідно до частини першої цієї статті, якщо суд розглянув наведені у ній доводи під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.

Отже, для розгляду апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, суд має встановити наявність таких передумов для відкриття провадження:

1) особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду;

2) доводи, що покладені в основу апеляційної скарги, не розглядалися під час апеляційного розгляду за апеляційною скаргою іншої особи.

У цьому висновку колегія суддів звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 19.10.2018 у справі № 910/2002/17, від 12.03.2020 у справі № 910/10364/16, від 18.06.2020 № 44/380-б, від 10.09.2020 у справі № Б13/115-12, від 26.09.2023 у справі № 911/1245/21(911/3210/23).

Суд, вирішуючи питання про відкриття повторного апеляційного оскарження за апеляційною скаргою особи, яка не була присутня під час апеляційного розгляду справи та яка вважає, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про її права, інтереси чи обов`язки, яке вже було предметом первісного апеляційного розгляду, суд зобов`язаний встановити:

- наявність у особи, яка подає апеляційну скаргу у порядку статті 272 Господарського процесуального кодексу України, правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок, причому такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним;

- наявність такої умови для розгляду апеляційної скарги у порядку статті 272 Господарського процесуального кодексу України як наявність відмінних доводів та аргументів, що покладені особою в основу апеляційної скарги, від тих доводів та аргументів, які розглядалися апеляційним судом під час первісного апеляційного розгляду за апеляційною скаргою іншої особи (правові позиції Верховного Суду, викладені в постанові 02.08.2023 у справі № 910/4288/22, від 26.09.2023 у справі № 911/1245/21(911/3210/23).

Отже, встановлення тотожності підстав та аргументів, викладених у первісній апеляційній скарзі, та мотивів в постанові суду апеляційної інстанції за результатами її розгляду, з тими аргументами та підставами, що їх викладено особою, яка подає апеляційну скаргу згідно зі статтею 272 Господарського процесуального кодексу України, є належною підставою для відмови у відкриті апеляційного провадження, зокрема згідно з частиною п`ятою статті 272 Господарського процесуального кодексу України.

Тотожність висновків, викладених у первісній постанові суду апеляційної інстанції, тим мотивам, що їх викладено особою - апелянтом, яка подає апеляційну скаргу згідно зі статтею 272 Господарського процесуального кодексу України, визначається шляхом логічного співставлення відповідних аргументів та їх змістовним співпадінням (подібні правові висновки сформовані у постановах Верховного Суду від 15.07.2020 у справі № 910/25520/13, від 12.02.2021 у справі № 913/567/19, від 11.05.2023 у справі № 908/1324/21, від 08.06.2023 у справі № 927/149/22, від 12.04.2023 у с праві № 911/3132/17).

ВИСНОВОК: Суд апеляційної інстанції, аналізуючи та співставляючи зміст відповідних аргументів, має виходити також зі змісту міжнародних зобов`язань України, зокрема, змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка, серед іншого, передбачає повагу до судового рішення, що набрало законної сили, та недопущення задоволення апеляційної скарги, поданої з підстав, які за своїм матеріально-правовим навантаженням не є істотними для вирішення конкретного спору.

 

Матеріал по темі: «Повторне звернення з апеляційною скаргою після її повернення»

 

 

 

Теги: процесуальні строки, поновлення строків, звернення до суду, оскарження судового рішення, порушення строків, строки на оскарження, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Оскарження ухвали про перегляд заочного рішення та скасування заочного рішення

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Окреме оскарження ухвали про задоволення заяви про перегляд заочного рішення та скасування заочного рішення

02 лютого 2026 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 202/18514/13-ц, провадження № 61-6628сво25 (ЄДРСРУ № 133874713) досліджував питання щодо правової можливості окремого оскарження ухвали про задоволення заяви про перегляд заочного рішення та скасування заочного рішення.

У частині другій статті 352 ЦПК України передбачено, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду лише у випадках, передбачених статтею 353 цього Кодексу. Оскарження ухвал суду, які не передбачені статтею 353 цього Кодексу, окремо від рішення суду не допускається (частина друга статті 352 ЦПК України). Заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України).

Водночас питання щодо критеріїв, за якими ухвали підлягають оскарженню в апеляційному порядку вже вирішувалися його Об`єднаною палатою. Зокрема:

1) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 296/2944/16-ц (провадження № 61-6555сво18) зазначено, що у статтях 175, 293 ЦПК України у редакції 2004 року не міститься прямої заборони оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у визнанні мирової угоди, у пункті 8 частини першої статті 293 цього Кодексу передбачено право оскарження в апеляційному порядку ухвали про визнання мирової угоди за клопотанням сторін. У зв`язку з наведеним висновок суду апеляційної інстанції про те, що така ухвала суду не може бути оскаржена в апеляційному порядку, не відповідає як принципу верховенства права, Конституції України, так і нормам процесуального права і рішенням Конституційного Суду України;

2) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 12 вересня 2018 року у справі № 752/1016/17 (провадження № 61-19138сво18) зроблено висновок, що тлумачення пункту 15 частини першої статті 293 ЦПК України 2004 року має відбуватися з урахуванням можливості / неможливості поновити свої права особою, яка подає апеляційну скаргу, в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції окремо від рішення суду. Ухвала про відмову в залишенні заяви без розгляду не перешкоджає подальшому провадженню у справі (не є остаточним рішенням), а тому особа має право оскаржити в апеляційному порядку ухвалу про відмову в залишенні заяви без розгляду разом із рішенням суду першої інстанції;

3) у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року в справі № 756/671/16-ц (провадження № 61-42865сво18) вказано, що ухвала суду першої інстанції за результатами вирішення питання про привід боржника може бути оскаржена в апеляційному порядку, оскільки особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції.

Об`єднана палата з урахуванням висновків Конституційного Суду України при застосуванні норм процесуального права щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду першої інстанції послідовно сформулювала підхід, за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню. В основу підходу покладена ідея неодмінності дотримання конституційного права особи на судовий захист.

Суть цього підходу полягає в тому, що:

1) ухвали, вказівка про можливість оскарження яких прямо зазначена в частині першій статті 353 ЦПК України, є самостійними об`єктами апеляційного оскарження;

2) заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду (частина друга статті 353 ЦПК України);

3) ухвали суду, які залежно від їх змісту та стадії процесу не можуть бути оскаржені шляхом включення заперечень до рішення суду, можуть бути оскаржені окремо від рішення, якщо особа, яка подає апеляційну скаргу, не може поновити свої права в інший спосіб, аніж шляхом оскарження в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції.

Ухвала суду, яка не зазначена у переліку ухвал, викладеному в частині першій статті 353 ЦПК України, може бути оскаржена окремо від рішення суду, якщо цього вимагає забезпечення права особи на судовий захист. З урахуванням основних засад судочинства й необхідності забезпечення права на апеляційний перегляд будь-яка ухвала суду першої інстанції підлягає апеляційному оскарженню або самостійно, або разом із рішенням суду по суті спору. Наведене узгоджується з пунктом «d» статті 3 Рекомендації R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах від 07 лютого 1995 року на забезпечення того, щоб суд апеляційної інстанції розглядав лише вагомі питання, держави мають відтермінувати реалізацію права на оскарження з низки проміжних питань до подання основної скарги у справі. Перелік ухвал, на які апеляційна скарга може бути подана окремо від рішення суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України). Законодавець цілеспрямовано обмежив коло процесуальних питань, результат вирішення яких - ухвали суду - підлягають самостійному апеляційному оскарженню, з огляду на пріоритетність вирішення тих чи інших процесуальних питань. Надання учасникам судового процесу права на апеляційне оскарження всіх ухвал суду першої інстанції окремо від рішення суду незалежно від їх процесуальної суті і значення стало б передумовою для зловживання учасниками справи процесуальними правами та безпідставного затягування розгляду справи, що не відповідало б основним завданням судочинства. Водночас, на переконання Великої Палати Верховного Суду, наведений у частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України) перелік судових рішень не є вичерпним: ухвала, зазначена в цій нормі процесуального права, безумовно може бути оскаржена в апеляційному порядку; за відсутності ухвали в зазначеному переліку встановленню та оцінці судом підлягає те, чи перешкоджає ця ухвала подальшому провадженню в справі та/або чи може вона бути оскаржена разом із рішенням суду (тобто чи є в особи, яка подає апеляційну скаргу, можливість поновити свої права в інший спосіб). Тлумачення частини другої статті 352 ЦПК України (статті 254 ГПК України), за яким ухвали підлягають апеляційному оскарженню окремо від рішення суду лише в разі їх зазначення в переліку, наведеному в частині першій статті 353 ЦПК України (статті 255 ГПК України), є звужувальним; таким, що не враховує випадки, за яких ухвали постановлені вже після ухвалення рішення суду по суті спору або особа з інших причин не має можливості відновити свої права без оскарження ухвали місцевого суду в апеляційному порядку. На користь такого висновку свідчить і той факт, що не всі ухвали суду першої інстанції, щодо яких у процесуальних кодексах є вказівка на можливість їх апеляційного оскарження, зазначені в переліку, викладеному в частині першій статті 353 ЦПК України. Наприклад, відповідно до статті 469 ЦПК України ухвала про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду або про відмову в задоволенні клопотання з цього питання може бути оскаржена в порядку і строки, передбачені цим Кодексом; відповідно до частини третьої статті 487 цього Кодексу ухвала суду про відмову у видачі виконавчого листа може бути оскаржена сторонами в апеляційному порядку, встановленому для оскарження рішення суду першої інстанції. Однак зазначені ухвали не згадуються в переліку, що міститься у частині першій статті 353 ЦПК України (див. пункти 25-31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 листопада 2024 року у справі № 757/47946/19-ц (провадження № 14-37цс23)).

ВИСНОВКИ об`єднаної палати Касаційного цивільного суду про застосування норм права:

З урахуванням основних засад судочинства й необхідності забезпечення права на апеляційний перегляд будь-яка ухвала суду першої інстанції підлягає апеляційному оскарженню або самостійно, або разом із рішенням суду по суті спору.

Ухвала про задоволення заяви про перегляд заочного рішення та скасування заочного рішення не може бути окремо оскаржена в апеляційному порядку відповідачем.

Відповідач, як особа, заяву про перегляд заочного рішення якої задоволено, може оскаржити ухвалу про задоволення заяви про перегляд заочного рішення та скасування заочного рішення лише разом із рішенням по суті спору за результатами розгляду позову.

  

 

 

Матеріал по темі: «Кардинальна зміна підходу до розгляду заяв про перегляд заочного рішення поданих із пропуском строку»

 

 

Теги: заочне рішення, перегляд судового рішення, залишення без розгляду, поновлення строків, заява про перегляд, апеляційне оскарження, суд,  Адвокат Морозов