Територіальні органи ДПС України не можуть бути стороною в суді

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: щодо можливості територіальних органів ДПС, які утворені без статусу юридичної особи, брати участь в якості сторони у судовому процесі

10 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3716/25 (ЄДРСРУ № 132552600) досліджував питання щодо можливості територіальних органів ДПС, які утворені без статусу юридичної особи, брати участь в якості сторони у господарському/цивільному/адміністративному процесі.

31.08.2022 колегія суддів судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду прийняла постанову у справі № 921/574/20, у якій зазначила про те, що виходячи із системного аналізу положень частини другої статті 21-1 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади", частини першої статті 45 та частини другої статті 4 ГПК України, статті 1 КУзПБ, а також враховуючи Положення про Державну податкову службу України та Положення про Головне управління ДПС у області, останнє є відокремленим підрозділом ДПС України, яке хоч і утворене без статусу юридичної особи, однак є органом державної влади (податковим органом, органом стягнення) та може бути стороною в судовому процесі.

Отже, за висновком зазначеної колегії суддів територіальні органи ДПС хоча й утворені без статусу юридичної особи, але є органами державної влади та можуть виступати стороною в судовому процесі.

Однак колегія суддів Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не погоджується з наведеним висновком щодо можливості участі територіальних органів ДПС, які утворені без статусу юридичної особи, в якості сторони у господарському процесі, з огляду на таке.

Так, частиною другою статті 4 ГПК України визначено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом частини першої статті 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу.

Частиною четвертою статті 91 ЦК України визначено, що цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Водночас частинами першою, другою, третьою, п`ятою статті 95 ЦК України унормовано, що філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності (частина четверта статті 95 ЦК України).

(!!!) Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що філії та представництва господарюючого суб`єкта, які не є юридичними особами, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у господарському процесі. Тому справи, в яких відповідачем виступає філія чи представництво суб`єкта господарювання, не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства, у зв`язку із відсутністю сторони у господарському процесі, до якої пред`явлено позов, а отже неможливістю вирішення господарського спору.

З урахуванням цивільно-правового статусу філій та представництв недопустимою є участь відокремлених підрозділів у певних процесуальних відносинах, оскільки це суперечить цивільно-правовій природі відокремленого підрозділу, як складової частини юридичної особи, що його створила.

Аналогічний правовий висновок щодо процесуального статусу філій та представництв зроблений Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 31.01.2024 у справі №  918/479/23.

Такі висновки щодо процесуального статусу філій та представництв зроблені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду (щодо цивільного процесу) у постановах від 14.06.2021 у справі № 760/32455/19, від 07.07.2021 у справі № 712/13066/18, від 10.11.2021 у справі № 552/2889/20, від 09.02.2022 у праві № 607/4090/21, від 09.02.2022 у справі № 213/4206/19, від 18.05.2022 у справі № 552/3667/19, від 08.03.2023 у справі № 464/4338/21.

Крім того, об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 14.06.2021 у справі № 760/32455/19 вже звертала увагу, що: філії та представництва, які не є юридичними особами, не наділені цивільною процесуальною дієздатністю та не можуть виступати стороною у цивільному процесі. Тому справи, в яких відповідачем виступає філія чи представництво, не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв`язку з відсутністю сторони у цивільному процесі, до якої пред`явлено позов, а отже неможливістю вирішення цивільного спору.

Норма "заява/спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства" (п.1 ч.1 ст.175, п.1 ч.1  ст.231 ГПК України) стосується як позовів, які не можна розглядати за правилами господарського або цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах … від 26 лютого 2020 року у справі № 1240/1981/18, від 28 квітня 2020 року у справі № 607/15692/19, від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17).

Юридична особа, хоча вона й є штучним утворенням, невидимим, невідчутним на дотик і таким, що існує лише у вимірі правової дійсності, має універсальну правоздатність (див. постанову об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 11.12.2023 у справі № 504/4099/16-ц (провадження № 61-11424сво23)).

Отже, Головне управління ДПС в … області, утворене на правах відокремленого підрозділу ДПС України, не може бути стороною у господарському/цивільному процесі.

ВИСНОВОК: Враховуючи викладене, Верховний суд відступає від висновків колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з іншої палати, викладеного у постанові від 31.08.2022 у справі № 921/574/20, щодо можливості участі в якості сторони господарського процесу територіальних органів ДПС України, які утворені без статусу юридичної особи.

 

P.s. cправа № 910/3716/25 передана на розгляд об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

 

 

Матеріал по темі: «Відокремлений підрозділ (філія), як суб’єкт сплати єдиного внеску»

 

 

філія, представництво, територіальні органи, ДПС, статус юридичної особи, відокремлений підрозділ, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Відображення в акті податкової перевірки необґрунтованих даних та суб`єктивних припущень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відображення в акті податкової перевірки необґрунтованих даних, суб`єктивних припущень та висновків, які не підтверджені належними первинними документами 

12 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 600/1052/20-а, адміністративне провадження № К/990/29709/25; К/990/29438/25; К/990/31968/25 (ЄДРСРУ № 132573641) досліджував питання щодо відображення в акті податкової перевірки необґрунтованих даних, суб`єктивних припущень та висновків щодо дій посадових осіб суб`єкта господарювання. 

Акт перевірки не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб’єкта господарювання, й не є обов’язковим рішенням суб’єкта владних повноважень. 

Сам собою акт податкової перевірки та дії посадових осіб контролюючого органу зі складання цього акта не створюють правових наслідків у вигляді виникнення обов’язків, зміни чи припинення будь-яких прав платника податків, крім виникнення права на подання зауважень до акта. 

Таким чином, акт перевірки не є правовим документом, який встановлює відповідальність суб’єкта господарювання, й не є обов’язковим рішенням суб’єкта владних повноважень (19 червня 2020 року Судова палата з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду в рамках справи № 140/388/19, адміністративне провадження №К/9901/21117/19 (ЄДРСРУ № 90242392). 

Згідно з пунктом 2 розділу І Порядку оформлення результатів документальних перевірок дотримання законодавства України з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства платниками податків-юридичними особами та їх відокремленими підрозділами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 20 серпня 2015 року №727 (далі - Порядок), акт документальної перевірки - це службовий документ, який підтверджує факт проведення документальної перевірки, відображає її результати і є носієм доказової інформації про виявлені порушення вимог законодавства з питань державної митної справи, податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. 

Матеріали перевірки - це: акт (довідка) документальної перевірки з інформативними додатками, які є його невід’ємною частиною; заперечення, надані платником податків до акта (довідки) документальної перевірки (у разі їх наявності на час розгляду); пояснення та їх документальне підтвердження, які надані платником податків відповідно до підпункту 16.1.15 пункту 16.1 статті 16 та відповідно до абзацу другого підпункту 17.1.6 пункту 17.1 статті 17 розділу I Податкового кодексу. 

Відповідно до п. 1  розділу ІІ Порядку результати документальних перевірок оформлюються у формі акта або довідки документальної перевірки: 1) у разі встановлення під час перевірки порушень складається акт документальної перевірки, 2) а в разі відсутності порушень - довідка документальної перевірки. 

Пунктом 5 розділу ІІ Порядку встановлено, що факти виявлених порушень податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, викладаються в акті документальної перевірки чітко, об’єктивно та повною мірою з посиланням на первинні документи, регістри податкового та бухгалтерського обліку, фінансової та іншої звітності, інші документи, пов’язані з обчисленням і сплатою податків, зборів, платежів, ведення/складання яких передбачено законодавством, або отримані від інших суб’єктів господарювання, органів державної влади, у тому числі іноземних держав, правоохоронних органів, а також податкову інформацію, що підтверджує наявність зазначених фактів. 

Обов’язково наводиться в акті документальної перевірки інформація щодо фактів та обставин, які підтверджують та доводять наявність вини платника податків (з детальним їх описом; дослідженням, яке доводить, що платник податків мав можливість для дотримання правил та норм, встановлених Податковим кодексом, проте не вжив достатніх заходів для їх дотримання; документами та інформацією, яка підтверджує наявність вини платника податків), а також інформація щодо пом’якшуючих обставин або обставин, що звільняють від фінансової відповідальності платника податків. 

Згідно підпункту 10 пункту 2 розділу III загальні положення акта (довідки) документальної планової перевірки (відповідні додатки до загальних положень) повинні містити інформацію про документи, які використані при перевірці, згруповані за типами (вказати період охоплення їх перевіркою та метод - суцільний, вибірковий). 

Підпунктом 2 пункту 4 розділу ІІІ Порядку передбачено, що в разі встановлення перевіркою порушень податкового законодавства за кожним відображеним в акті документальної перевірки фактом порушення необхідно, зокрема, чітко викласти зміст порушення з посиланням на конкретні пункти і статті законодавчих актів (міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулюються питання оподаткування), що порушені платником податків, зазначити період (календарний день, місяць, квартал, півріччя, три квартали, рік) фінансово-господарської діяльності платника податків та господарську операцію, при здійсненні якої вчинено це порушення; зазначити первинні документи, на підставі яких вчинено записи у податковому та бухгалтерському обліку, навести регістри бухгалтерського обліку, кореспонденцію рахунків операцій та інші документи, пов`язані з обчисленням і сплатою податків, зборів, та докази, що підтверджують наявність факту порушення; у разі відсутності первинних документів, документів податкового або бухгалтерського обліку, інших документів, що підтверджують факт порушення, або у разі ненадання їх для перевірки - зазначити перелік цих документів; у разі отримання під час перевірки копій документів, які підтверджують факт виявленого порушення, про це робиться запис із відображенням підстав для їх отримання, а також переліку цих документів. 

Із врахуванням вищенаведеного, в акті перевірки не допускається відображення необґрунтованих даних, суб`єктивних припущень та висновків щодо дій посадових осіб суб`єкта господарювання, які не підтверджені належними первинними документами, на підставі яких вчинено записи у податковому та бухгалтерському обліку. 

Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. 

З огляду на вищезазначені положення, саме на контролюючий орган як суб`єкт владних повноважень покладається обов`язок зазначити та у разі наявності у розпорядженні надати контролюючого органу надати суду достатні докази на обґрунтування зафіксованих в акті перевірки висновків про порушення платником податків норм податкового та іншого законодавства, на підставі яких щодо платника прийнято оскаржувані акти індивідуальної дії, які є предметом судового розгляду. 

ВИСНОВОК: В акті податкової перевірки не допускається відображення необґрунтованих даних, суб`єктивних припущень та висновків щодо дій посадових осіб суб`єкта господарювання, які не підтверджені належними первинними документами.

 

 

Матеріал по темі: «Акт про неможливість проведення зустрічноїзвірки суб`єкта господарювання»

 

 

 

 

Теги: податкові спори, налоговые споры, ознаки фіктивного підприємництва, заперечує свою участь у діяльності контрагента, встречные сверки, зустрічні звірки, перевірки платника податку, податкові перевірки, оскарження податкових повідомлень – рішень, Акт налоговой проверки, Адвокат Морозов

Судовий спір про встановлення порядку користування квартирою

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: особливості розгляду судового спору про встановлення порядку користування нерухомістю (квартирою)

12 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 712/4337/24, провадження № 61-4037ск25 (ЄДРСРУ № 132556316) досліджував питання щодо встановлення порядку користування квартирою.

Статтею 41 Конституції України визначено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до частини першої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з частиною першою, другою статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності.

Статтею 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Відповідно до статті 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно із статтею 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно. Члени сім`ї власника будинку (квартири) зобов`язані дбайливо ставитися до жилого будинку (квартири). Повнолітні члени сім`ї власника зобов`язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і прибудинкової території та проведенню ремонту. Спори між власником та членами його сім`ї про розмір участі у витратах вирішуються в судовому порядку. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Статтею 64 ЖК України передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За правилами статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже, право кожного із співвласників по володінню, користуванню і розпорядженню спільним майном одночасно створює обов`язок погодити свою поведінку щодо володіння, користування і розпорядження спільним майном з іншими співвласниками. Якщо ж співвласники не дійдуть згоди з питання щодо здійснення повноважень по володінню і користуванню спільним майном, то спір, що виник, може бути вирішений судом.

(!!!) Якщо спір стосується встановлення порядку користування квартирою, то критерій необхідності виділення у користування кожному співвласнику ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим.

Верховним Судом у постанові від 06 лютого 2023 року (справа № 607/22941/21 (провадження № 61-12444св22) висловлено правову позицію про те, що судове рішення про встановлення порядку користування спільним майном не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їхніх прав як власників, оскільки суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їхніх часток у праві власності на спільне майно. При цьому, допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність, тобто з наближенням до ідеальних часток.

При виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд.

ВИСНОВОК: Вирішуючи спір з приводу встановлення порядку спільного користування квартирою, суд виділяє в користування сторонам спору частини житлового приміщення, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти у незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

 

 

 

Матеріал по темі: «Встановлення судом порядку користування квартирою/будинком»

 

 

 

Теги: усунення перешкод, користування майном, вселення співвласника, нерухомість, частки, право власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Строки звернення до суду з позовом про визнання протиправним ППР

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки звернення до суду з позовом про визнання протиправним ППР після процедури адміністративного оскарження

11 грудня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/6227/23, адміністративне провадження № К/990/17505/25 (ЄДРСРУ № 132534245) досліджував питання щодо строків звернення до суду як і з попереднім використанням платником податків досудового порядку вирішення спору, так і без застосування зазначеної процедури.

Визначення строку звернення до адміністративного суду в системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень в адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом установленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії в часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Питання строків звернення до суду як і з попереднім використанням платником податків досудового порядку вирішення спору, так і без застосування зазначеної процедури було предметом неодноразового розгляду Верховним Судом і станом на сьогодні практика Верховного Суду з цього питання є сформованою і усталеною.

При цьому в кожному випадку темпоральні проміжки, як і момент початку відліку строку, є різними.

26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі № 500/2486/19, у якій зазначив, що граматичне тлумачення змісту пункту 56.18 статті 56 ПК України дає підстави для висновку, що вказана норма не встановлює процесуальних строків звернення до суду. Абзац перший цієї норми презюмує право платника податків використати судовий порядок оскарження відповідного рішення контролюючого органу та встановлює момент виникнення права на відповідне оскарження - з моменту отримання платником податків податкового повідомлення-рішення або іншого рішення контролюючого органу. Також він передбачає, що при реалізації такого права необхідно враховувати строки давності, установлені статтею 102 ПК України.

Виходячи з наведених вище мотивів, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду сформулював такий правовий висновок: «Норма пункту 56.18 статті 56 ПК України не визначає процесуального строку звернення до суду і, відповідно, не є спеціальною щодо норми пункту 56.19 статті 56 ПК України. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК України є спеціальною щодо норми частини четвертої статті 122 КАС України, має перевагу в застосуванні у податкових спорах і регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження в судовому порядку податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України). Вона встановлює строк для їх оскарження протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті».

Верховний суд зазначає, що, незважаючи на те, що правовий висновок, викладений у вищевказаній постанові безпосередньо стосується застосування пункту 56.19 статті 56 ПК України при вирішенні питання дотримання строку звернення до суду з позовом про визнання протиправними і скасування податкових повідомлень-рішень після проведення процедури адміністративного оскарження, Верховний Суд у складі судової палати також більш широко виклав і новий підхід у тлумаченні пунктів 56.18 статті 56 і 102.1 статті 102 ПК України як норм, які не визначають процесуального строку звернення до суду в податкових правовідносинах, що мало бути враховано у подальшому правозастосуванні при вирішенні аналогічних питань. Цей висновок фактично мав універсальний характер.

У розвиток зазначеного правового підходу у постанові від 27 січня 2022 року у справі №  160/11673/20 Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду сформулював наступний правовий висновок: «Процесуальний строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення (рішення про застосування штрафних санкцій) у випадку, якщо платником податків не використовувалася процедура досудового вирішення спору (адміністративного оскарження) визначається частиною другою статті 122 КАС України - становить шість місяців і обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Судова палата вважає, що такий висновок не суперечить пункту 56.18 статті 56 ПК України, який закріплює право на звернення до суду з позовом у будь-який момент після отримання такого рішення, але при реалізації цього права має враховуватися строк давності».

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.07.2025 у справі № 500/2276/24 також вирішувала питання визначення строку звернення до суду із позовом про оскарження податкового повідомлення-рішення та за наслідками аналізу норм Податкового кодексу України у взаємозв`язку з нормами Кодексу адміністративного судочинства України виснувала, що в адміністративному судочинстві можна виділити такі строки оскарження рішень/дій/бездіяльності суб`єкта владних повноважень:

1) якщо платник податків не оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку - строк звернення до суду становить 6 місяців (частина друга статті 122 КАС України);

2) якщо платник податків оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку, яке не стосується нарахування грошових зобов`язань (наприклад, блокування ПН; присвоєння ризикового статусу тощо), - строк звернення до суду становить 3 місяці (частина четверта статті 122 КАС України);

3) якщо платник податків оскаржував рішення контролюючого органу в досудовому (адміністративному) порядку, яке передбачає нарахування грошових зобов`язань (наприклад, податкове повідомлення-рішення), - строк звернення до суду становить 1 місяць (пункт 56.19 статті 56 Податкового кодексу України).

Таким чином, строк звернення до суду з позовом про скасування податкового повідомлення-рішення (без використання процедури досудового вирішення спору) становив шість місяців і обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Суд касаційної інстанції враховує, що 10 грудня 2020 року відбулось офіційне оприлюднення постанови Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 500/2486/19, в якій було викладено новий підхід щодо тлумачення пункту 56.18 статті 56, пункту 102.1 статті 102 ПК України як норм, які не визначають процесуального строку звернення до суду в податкових правовідносинах, що мало б враховуватись у подальшому правозастосуванні при вирішенні аналогічних питань.

При цьому і в постанові від 26 листопада 2020 року, і в постанові від 27 січня 2022 року Верховний Суд звертав увагу на те, що задля додержання принципу правової визначеності та забезпечення права на справедливий суд, які є елементами принципу верховенства права, зміна сталої судової практики, яка відбулася в бік тлумачення норм права щодо застосування коротших строків звернення до суду, може розглядатися судами як поважна причина при вирішенні питання поновлення строків звернення до суду в податкових правовідносинах, які виникли та набули характеру спірних до зміни такої судової практики.

У постановах від 23 вересня 2021 року у справі № 640/11650/21, а в подальшому від 27 січня 2022 року у справі № 160/11673/20 Верховний Суд роз`яснив зміст вищенаведеного висновку. Суд зазначив, що у перехідний період для забезпечення реалізації права особи на звернення до суду у вказаних умовах їй має бути забезпечений певний розумний строк, достатній для формулювання правової позиції і вчинення дій з підготовки відповідного позову та його подання до суду. Новий підхід Верховного Суду у питанні визначення строку звернення до суду з позовами може застосовуватися для нових позовів, поданих після ухвалення постанови від 26  листопада 2020 року, однак, під час вирішення питання поновлення строку звернення з позовом істотне значення мають такі обставини: строк, який сплинув після зміни судової практики і до моменту звернення до суду з позовом; причини, які заважали звернутися до суду з позовом у максимально короткий термін після зміни судової практики; чи є підставі вважати, що позивачем було допущено необґрунтовані зволікання.

Водночас слід зазначити, що остаточне формулювання правової позиції щодо процесуального строку звернення до суду у податкових правовідносинах про оскарження податкових повідомлень-рішень за умови, що платником податків не використовувалась процедура досудового вирішення спору, та відступ від існуючого на той час підходу, що тривалість такого строку становить 1095 днів, було здійснено саме у постанові Верховного Суду від 27 січня 2022 року у справі № 160/11673/20. Вказана постанова була офіційно оприлюднена 09 лютого 2022 року.

ВИСНОВОК: Частина четверта статті 122 КАС України є загальною нормою, а спеціальною нормою є пункт 56.19 статті 56 ПК України.

Ці дві правові норми (загальна і спеціальна) не породжують колізію, адже має місце не суперечність між правовими нормами, а доповнення норми спеціальної дії та встановлення системного законодавчого регулювання, а тому спеціальна норма, передбачена ПК України, має пріоритет у регулюванні спірних правовідносин.

 

  

 

Матеріал по темі: «Строк звернення до суду з позовом про визнання протиправним ППР»

 

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомлень рішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

 

 

Походження дитини зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: встановлення походження дитини, яка народилася внаслідок застосування різних репродуктивних технологій

26 листопада 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/11048/23, провадження № 61-7307св25 (ЄДРСРУ № 132513243) досліджував питання встановлення походження дитини, яка народилася внаслідок застосування різних репродуктивних технологій.

Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім`ї (частина восьма статті 7 СК України).

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя. Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій (стаття 123 СК України).

Верховний суд зауважує, що: у статті 123 СК України парламентом унормовано порядок встановлення походження дитини, яка народилася внаслідок застосування різних репродуктивних технологій: штучного запліднення; сурогатного материнства;імплантації ембріона.

(!!!) При застосуванні штучних методів репродукції людини штучне запліднення може бути здійснене спермою чоловіка матері дитини або при імплантації може бути використаний ембріон, який генетично походить від подружжя. У цьому випадку існує біологічна спорідненість між дитиною та обома батьками. Можливе штучне запліднення донорською спермою або імплантація ембріона, який генетично пов’язаний лише з одним з батьків або взагалі не має з ними генетичного зв’язку (донорський ембріон). У цьому випадку біологічна спорідненість з одним з батьків або навіть з обома з них відсутня.

Походження дитини від батька визначається за заявою жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою. Така заява може бути подана як до, так і після народження дитини до органу державної реєстрації актів цивільного стану. Якщо заява про визнання батьківства не може бути подана особисто, вона може бути подана через представника або надіслана поштою, за умови її нотаріального засвідчення. Повноваження представника мають бути нотаріально засвідчені (частина перша та третя статті 126 СК України).

За відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений матір`ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред`явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу (стаття 128 СК України).

Застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці. Розкриття анонімності донора може бути здійснено в порядку, передбаченому законодавством (стаття 48 закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я»). 

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 742/2669/21 (провадження № 61-967св23) вказано, що:

«34. Спірні правовідносини стосуються визначення походження дитини від батька за заявою матері, яка не перебуває у шлюбі, та за відсутності спільної заяви батьків при реєстрації народження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

35. Правове регулювання відносин при народженні дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, врегульоване положеннями статті 123 СК України, які передбачають порядок визначення походження такої дитини від подружжя.

36. У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини.

37. При цьому положеннями статей 125, 126, 135 СК України врегульовано питання про визначення походження дитини, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2018 року у справі № 465/1387/17-ц (провадження № 61-185св18) зазначено, що:

«відповідно до частини другої статті 123 СК України у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.

Згідно з підпунктом 11 пункту 7 Інструкції про порядок застосування допоміжних репродуктивних технологій, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров`я України № 771 від 21 грудня 2008 року (яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), реєстрація дитини, народженої за допомогою допоміжних репродуктивних технологій методом сурогатного материнства, здійснюється в установленому чинним законодавством України порядку за наявності довідки про генетичну спорідненість батьків (матері чи батька) з плодом.

Відповідно до підпункту 11 пункту 1 розділу ІІІ Правил державної реєстрації актів цивільного стану, затверджених наказом Міністерства юстиції України № 52/5 від 18 жовтня 2000 року (що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин) у разі народження дитини жінкою, якій в організм було перенесено ембріон людини, зачатий подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, реєстрація народження провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на таке перенесення. У цьому разі одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається заява про її згоду на запис подружжя батьками дитини, справжність підпису на якій має бути нотаріально засвідченою, а також довідка про генетичну спорідненість батьків (матері чи батька) з плодом. При цьому в графі «Для відміток» робиться відповідний запис: матір`ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження є громадянка (прізвище, власне ім`я, по батькові), а також зазначаються дата видачі довідки та її номер».

В постанові Верховного Суду від 3 серпня 2022 року у справі № 344/1962/19 (провадження № 61-3085св22) викладено висновок про те, що «враховуючи норми статей 123, 136 СК України, подружжя, надавши згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій, у будь-якому випадку буде батьками народженої дитини і повинно нести обов`язки щодо її благополуччя. Законодавство не передбачає жодних винятків для чоловіка та можливості уникнення від виконання своїх батьківських обов`язків».

За загальним правилом визнання батьківства на підставі частини другої статті 128 СК України можливе за наявності належних і обґрунтованих доказів (відомостей), які засвідчують походження дитини від певної особи. Для визнання батьківства правове значення мають фактичні дані, які підтверджують спільне проживання матері і батька дитини, ведення ними спільного господарства до народження дитини або спільне її виховання чи утримання, а також докази, що підтверджують визнання особою батьківства. Підставою для категоричного висновку для визнання батьківства в судовому порядку може бути висновок судово-генетичної або судово-імунологічної експертизи (постанова Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 591/6441/14-ц, провадження № 61-6030св18).

ВИСНОВОК: Визначення походження дитини, народженої в результаті допоміжних репродуктивних технологій, від осіб, які не перебувають у шлюбі, викладений у постанові Верховного Суду від 5 квітня 2023 року у справі № 742/2669/21 (провадження № 61-967св23).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду14 серпня 2024 року в рамках справи №  752/16335/20, провадження № 61-11361св22 (ЄДРСРУ № 121900222).

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Спосіб судового захисту інтересу особи, яка бажає стати опікуном дитини»

 

 

 

 

Теги: походження дитини, репродуктивні технології, дитина, батьки, усиновлення, судовий_захист, Верховний_суд,