Електронні торги проведені на підставі правочину, який в подальшому було визнано недійсним

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: оскарження електронних торгів проведених на підставі виконавчого напису нотаріуса, який в подальшому було визнано недійсним 

04 грудня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 201/1538/22, провадження № 61-2523св23 (ЄДРСРУ № 123752060) досліджував питання щодо оскарження електронних торгів проведених на підставі виконавчого напису нотаріуса, який в подальшому було визнано недійсним.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх у добровільному порядку, регламентуються Законом України «Про виконавче провадження».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У статті 48 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації.

Згідно з частинами першою, другою статті 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалізація арештованого майна (крім майна, вилученого з цивільного обороту, обмежено оборотоздатного майна та майна, зазначеного у частині восьмій статті 56 цього Закону) здійснюється шляхом електронних торгів або за фіксованою ціною. Порядок проведення електронних торгів визначається Міністерством юстиції України.

Аналіз положень Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що вони не встановлюють порядку та правил проведення прилюдних торгів, а лише закріплюють, як і стаття 650 ЦК України, такий спосіб реалізації майна, як його продаж на прилюдних торгах і відсилають до інших нормативно-правових актів, якими повинен визначатися порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого майна.

Відповідно до наведених правових норм виконавець здійснює лише підготовчі дії з метою проведення прилюдних торгів (у тому числі й оцінку майна), а самі прилюдні торги з реалізації нерухомого майна організовують і проводять спеціалізовані організації, з якими виконавчою службою укладається відповідний договір.

Згідно з пунктом 1 Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року № 2831/5, в редакції, чинній на час проведення електронних торгів, електронні торги - продаж майна за допомогою функціоналу центральної бази даних системи електронних торгів, за яким його власником стає учасник, який під час торгів запропонував за нього найвищу ціну.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21) дійшла висновку про те, що, виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає у продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, проведення процедури прилюдних торгів є правочином.

Такий висновок узгоджується з нормами статей 650, 655 та частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу на біржах, конкурсах, аукціонах, публічних торгах, та визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 367/6231/16-ц (провадження № 14-529цс19) зазначено, що відчуження майна з електронних торгів належить до угод купівлі-продажу і така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, установлених частинами першою-третьою та частинами п`ятою, шостою статті 203 ЦК України, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства (частина перша статті 215 цього Кодексу). Для застосування наслідків недотримання вказаних вимог, при вирішенні спору про визнання електронних торгів недійсними судам необхідно встановити чи мало місце порушення вимог законодавства при проведенні електронних торгів; чи вплинули ці порушення на результати електронних торгів; чи мало місце порушення прав і законних інтересів позивачів, які оспорюють результати електронних торгів.

Тобто для визнання судом торгів недійсними необхідним є: наявність підстав для визнання торгів недійсними (порушення правил проведення торгів); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду (див. пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 554/154/22 (провадження № 14-24цс24)).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 03 червня 2024 року у справі № 587/2230/21 (провадження № 61-5981сво23) відступив від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі колегії судів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 листопада 2018 року у справі № 712/1317/14-ц (провадження № 61-22566св18) та від 07 лютого 2019 року у справі № 522/1516/15-ц (провадження № 61-25870св18), і вказав, що наявність підстав для визнання того чи іншого правочину недійсним має встановлюватися судом саме на момент його вчинення. Рішення суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, не має зворотної дії в часі і не може породжувати правові наслідки, у тому числі й щодо недійсності правочину, або впливати на інші юридичні факти, що настали до набрання законної сили рішенням суду про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Разом з тим права позивача можуть бути захищені шляхом відшкодування завданої йому шкоди (частина третя статті 386 ЦК України). Відповідачами за таким позовом можуть бути особи, з вини яких така шкода була заподіяна (див. пункт 66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20)).

ВИСНОВОК: Оскарження в суді електронних торгів проведених на підставі виконавчого напису нотаріуса, який в подальшому було визнано недійсним, не дасть бажаних результатів, якщо торги відбулись в момент чинності виконавчого напису.

Належним способом захисту, в такому випадку, є звернення із позовом про відшкодування шкоди до винних осіб.

 

 

  

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсними торгів з підстави оскарження виконавчого напису нотаріуса»

 

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Особливості постановлення судом окремих ухвал

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості, підстави  та порядок постановлення судом окремих ухвал відносно учасників та фактів у судовому провадженні

18 грудня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 921/357/20, провадження № 12-48гс24 (ЄДРСРУ № 123992368) акцентувала увагу на те, що суд не постановляє окремих ухвал за клопотаннями сторін (аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (ЄДРСРУ № 88168781). 

Окрема ухвала-це рішення, яким суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушників. Така ухвала має на меті усунення виявлених у процесі розгляду адміністративного позову порушень закону та є підставою для розгляду питання щодо відповідальності винних осіб, вона може стосуватися будь-якого суб`єкта, зокрема й того, який не бере участі у справі.

У постанові від 13 червня 2024 року по справі №826/3979/18 (ЄДРСРУ № 119751253) Верховний суд зазначив, що окрема ухвала - це рішення, яким суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону, причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушників. Така ухвала має на меті усунення виявлених у процесі розгляду адміністративного позову порушень закону та є підставою для розгляду питання щодо відповідальності винних осіб, вона може стосуватися будь-якого суб`єкта, зокрема й того, який не бере участі у справі.

Верховний Суд неодноразово вказував, що суд має право, а не зобов`язаний постановити окрему ухвалу. Проте, враховуючи особливий статус суду в системі органів, що забезпечують правовий порядок, суд зобов`язаний реагувати на випадки очевидних, умисних або системних порушень закону.

Підставою для прийняття окремої ухвали є виявлення порушення закону та встановлення причин і умов, що сприяли вчиненню порушення. Відтак, окрема ухвала може бути постановлена лише у разі, якщо під час саме судового розгляду конкретної справи встановлено певне правопорушення. Юридична кваліфікація правопорушення судом не здійснюється. Водночас суд може в окремій ухвалі зазначити, елементи якого складу правопорушення слід перевірити (службова недбалість, зловживання владою тощо).

Аналізуючи викладене, обов`язковими умовами для прийняття окремої ухвали є порушення закону чи іншого нормативно-правового акта із чітким зазначенням такої норми та обґрунтуванням, у чому саме полягає відповідне порушення.

Крім того, якщо під час розгляду справи встановлено ознаки кримінального правопорушення, суд, постановляючи окрему ухвалу про інформування прокурора або органу досудового розслідування, має вказати, ознаки якого саме кримінального правопорушення ним виявлено, а також обґрунтовувати, покликаючись на докази, які містяться в матеріалах справи, суть кримінального правопорушення.

Наведене правозастосування викладено у постановах Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі № 140/506/22, від 13 листопада 2023 року у справі № 240/11485/22, від 07 грудня 2023 року у справі № 420/21182/21, від 10 січня 2024 року у справі №320/4936/23, від 14 березня 2024 року у справі №420/10595/22.

Отже, окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу на виявлені під час судового розгляду порушення законності, а також причини та умови, що цьому сприяли.

ВИСНОВОК: По-перше: Суд не постановляє окремих ухвал за клопотаннями сторін.

По-друге: Постановлення окремої ухвали суду не є формою притягнення порушника до відповідальності, а є формою реагування суду на виявлені ним можливі порушення з метою вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

По-третє: Перевірка наявності чи відсутності підстав для притягнення відповідних осіб до відповідальності здійснюється органами, уповноваженими на це.

 

 

Матеріал по темі: «Постановлення судом окремої ухвали»

 

 

Теги: окрема ухвала, суд, постановлення окремої ухвали, судовий вплив, порушення закону, неправомірна поведінка, профілактичний вплив, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Стягнення судових витрат на стадії судового контролю за виконанням судових рішень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: стягнення судових витрат на стадії судового контролю за виконанням судових рішень

18 грудня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 921/357/20, провадження № 12-48гс24 (ЄДРСРУ № 123992368) досліджувала питання щодо стягнення судових витрат на стадії судового контролю за виконанням судових рішень.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до статті 16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

(!!!) Чинне законодавство не містить заборони на користування професійною правничою допомогою учасниками справи під час звернення до суду зі скаргою на дії чи бездіяльність державного (приватного) виконавця.

Відсутні подібні обмеження щодо використання правничої допомоги і суб`єктами оскарження.

Згідно зі статтею 344 ГПК України (аналогічні за змістом положення статті 452 ЦПК України) судові витрати, пов`язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на орган державної виконавчої служби чи приватного виконавця, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.

Отже, відшкодування судових витрат має відбуватись на будь-якій стадії судового провадження, зокрема і на стадії судового контролю за виконанням судових рішень.

На підставі аналізу статей 339, 343, 344 ГПК України Велика Палата Верховного Суду висновує, що приватний виконавець як суб`єкт, чиї дії можуть бути предметом оскарження, має право на відшкодування судових витрат, понесених ним під час здійснення судом відповідного судового провадження, на загальних підставах.

Водночас приписи статті 343 ГПК України не охоплюють усі можливі випадки процесуальних рішень, якими може завершуватися провадження за скаргою сторони виконавчого провадження.

Так, особа, яка звернулася зі скаргою на дії / бездіяльність виконавця, має право заявити відповідне клопотання про припинення розгляду її скарги (залишення скарги без розгляду, відмову від скарги тощо), що у результаті унеможливлює подальший її розгляд (за винятком випадків подання такої заяви неуповноваженою особою) та призводить до ухвалення судового рішення, не передбаченого статтею 343 ГПК України.

У разі відсутності спеціальної норми, яка регулює певні випадки завершення провадження на стадії судового контролю за виконанням судового рішення, суди мають керуватись загальними нормами, що регулюють розподіл судових витрат (глава 8 «Судові витрати» ГПК України).

Отже, положення статті 344 ГПК України повторюють загальне правило розподілу судових витрат та визначають, що за наслідками розгляду скарг у порядку судового контролю за виконанням судових рішень судові витрати також підлягають розподілу, а правила цього розподілу визначаються нормами, що регулюють розподіл судових витрат (зокрема, статті 129, 130 ГПК України) та стосуються всіх видів судових витрат на будь-якій стадії процесу.

Протилежний підхід призводив би до ситуації, коли законодавець, не обмежуючи суд можливістю завершити розгляд скарги у законний спосіб, хоч і не обумовлений статтею 343 ГПК України, разом з тим позбавив би сторону такого провадження права на відшкодування судових витрат за відсутності будь-яких підстав для цього.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 357/380/20).

Згідно із частинами першою - четвертою статті 126 ГПК України (тотожні приписи статті 137 ЦПК України) витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Стаття 129 ГПК України (аналогічні положення статті 141 ЦПК України) регламентує розподіл судових витрат (як судового збору, так і інших витрат), визначаючи загальне правило, згідно з яким інші (крім судового збору) судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на сторони справи (позивача та відповідача) залежно від результатів розгляду позовних вимог за вирішенням спору по суті.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в частині четвертій статті 129 ГПК України, відповідно до якої інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (пункт 112 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 922/1964/21).

Велика Палата Верховного Суду акцентує увагу, що положення статей 126, 129 ГПК України є універсальними у правовідносинах при вирішенні питання про розподіл витрат, пов`язаних з наданням професійної правничої допомоги адвоката, за результатами розгляду справи (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 06.03.2024 у справі № 905/1840/21, від 04.05.2023 у справі № 910/5911/22 (пункт 8.7), від 09.10.2024 у справі № 910/19949/23).

Отже, Велика Палата Верховного Суду зауважує, що як стаття 129 ГПК України, так і стаття 130 ГПК України містяться в главі 8 «Судові витрати», яка є частиною розділу I «Загальні положення» ГПК України, що вказує на те, що правила зазначених статей стосуються усіх стадій процесу, в яких такі витрати можуть виникнути.

Згідно з положеннями статті 130 ГПК України (статті 142 ЦПК України) розподіл витрат проводиться судом і в тому випадку, коли судове рішення по суті спору не приймається (у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду).

Відповідно до частини п`ятої статті 130 ГПК України у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Приписи частини п`ятої статті 130 ГПК України є проявом реалізації правила відшкодування судових витрат у випадку, коли судове вирішення спору по суті не відбулося і відсутня сторона, на користь якої ухвалене судове рішення.

Оскільки норма частини п`ятої статті 130 ГПК України не встановлює конкретні критерії для оцінки дій позивача на предмет обґрунтованості / необґрунтованості, то таку оцінку слід проводити суду у кожній справі окремо, відповідно до встановлених обставин перебігу спірних правовідносин. Така позиція викладена у додатковій постанові Верховного Суду від 26.05.2022 у справі № 905/460/21. 

ВИСНОВОК: По-перше: відшкодування судових витрат має відбуватись на будь-якій стадії судового провадження, зокрема і на стадії судового контролю; 

По-друге: у разі закриття провадження за скаргою або залишення скарги без розгляду на стадії судового контролю за виконанням судових рішень, державний (приватний) виконавець може заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій особи, яка оскаржувала його рішення, дії чи бездіяльність, в зворотному випадку (у разі задоволення скарги) судові витрати підлягають відшкодуванню на користь заявника/скаржника.

 

 

 

Матеріал по темі: «Судовий контроль за виконанням судових рішень»
 

 

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, звіт про виконання, встановлення судового контролю, невиконання судового рішення, відмова від виконання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Судовий контроль за виконанням судових рішень

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: судового контролю за виконанням судових рішень (ЦПК, ГПК)

18 грудня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 921/357/20, провадження № 12-48гс24 (ЄДРСРУ № 123992368) досліджувала питання щодо судового контролю за виконанням судових рішень.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово зазначав про те, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах «Півень проти України» від» 29.06.2004, «Горнсбі проти Греції» від 19.03.1997).

У рішеннях від 06.09.2007 у справі «Моргуненко проти України» та від 27.11.2008 у справі «Крутько проти України ЄСПЛ виснував, що провадження в суді та виконавче провадження є відповідно першою та другою стадіями одного провадження. Виконавче провадження не має бути відокремлене від судового, і ці обидва провадження мають розглядатися як цілісний процес.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України «Про виконавче провадження».

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із частиною першою статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Стаття 339 ГПК України передбачає судовий контроль за виконанням судових рішень, який полягає в тому, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права. Аналогічний припис закріплений у статті 447 ЦПК України.

Частиною першою статті 340 ГПК України визначено, що скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Аналогічні положення містяться у частині першій статті 448 ЦПК України.

Згідно зі статтею 343 ГПК України за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Аналогічний припис закріплений у статті 451 ЦПК України.

ВИСНОВОК: Отже, зазначеними нормами встановлена можливість звернення зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність виконавця до того суду, який видав виконавчий документ на виконання свого рішення. Така скарга є формою звернення за судовим захистом порушених прав (інтересів) сторін та учасників, з метою судового контролю за виконанням судового рішення, ухваленого у відповідній справі.

 

 

 

Матеріал по темі: «Контроль за виконанням судового рішення шляхом ухвалення іншого рішення»

 

 

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, звіт про виконання, встановлення судового контролю, невиконання судового рішення, відмова від виконання, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Процедура припинення розшуку автомобіля

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процедура припинення розшуку автомобіля, який здійснюється в межах кримінального провадження по системі "Гарпун" 

Нормами чинного КПК України не врегульовано порядок зняття з розшуку транспортних засобів, а тому в даному випадку, за аналогією закону, слід звернутись до положень статей 173, 174 КПК України, які визначають процедуру зняття арешту з майна. 

Якщо ж враховувати таку аналогію, то Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19 сформулювала правовий висновок, відповідно до якого питання про зняття арешту на транспортний засіб, накладений в кримінальному провадженні за правилами КПК України 2012 року, незалежно від закриття кримінального провадження треба розглядати лише за правилами кримінального судочинства. 

У цій постанові зазначено таке: «23. Правовідносини щодо арешту майна, накладеного в межах кримінального провадження, регулюються главою 17 КПК України 2012 року. За змістом статті 173 цього Кодексу питання про накладення арешту на майно вирішують слідчий суддя або суд. 

24. Підозрюваний, обвинувачений, їх захисник, законний представник, інший власник або володілець майна, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна, мають право заявити клопотання про скасування арешту майна повністю або частково. Таке клопотання під час досудового розслідування розглядається слідчим суддею, а під час судового провадження - судом. Арешт майна також може бути скасовано повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника або володільця майна, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, якщо вони доведуть, що в подальшому застосуванні цього заходу відпала потреба або арешт накладено необґрунтовано (частина перша статті 174 КПК України 2012 року). 

25. Отже, у випадках, визначених вказаною статтею, власник або інший володілець майна під час досудового розслідування не позбавлений права звернутися до слідчого судді з клопотанням про скасування арешту майна». 

Відповідно до висновку Великої палати Верховного Суду, викладеним в п.32 постанови від 18.03.2020 у справі № 266/1617/19 виявлення й ідентифікація транспортного засобу за будь-яких обставин є підставами для припинення його розшуку. Відповідне рішення оформлюється постановою слідчого в порядку, передбаченому ст. 110 КПК України. Копію такої постанови слідчий згідно з вимогами п. 4 розд. 4 Інструкції з формування та ведення інформаційної підсистеми «Гарпун» інформаційно- телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України», затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13 червня 2018 року № 497 (далі - Інструкція), зобов`язаний упродовж доби направити до органу поліції, відповідального за формування й ведення зазначеної підсистеми. Як передбачено п. 5 цього ж розділу Інструкції, після отримання копії постанови відповідальна службова особа органу поліції повинна невідкладно внести до інформаційної підсистеми «Гарпун» відомості про зняття автомобіля з розшуку.

Відповідно до ч. 3 ст. 110 КПК України рішення слідчого приймається у формі постанови. Постанова виноситься у випадках, передбачених цим Кодексом, а також коли слідчий визнає це за необхідне.

Згідно ст. 220 КПК України клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про виконання будь-яких процесуальних дій та у випадках, установлених цим Кодексом, іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, або її представника слідчий, дізнавач, прокурор зобов`язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання і задовольнити їх за наявності відповідних підстав. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а у разі неможливості вручення з об`єктивних причин - надсилається їй.

За змістом ч. 1 ст. 170 КПК України розшук майна є обов`язком слідчого для можливого накладення на нього арешту в кримінальному провадженні.

Згідно абзацу 2 ч. 10 ст. 170 КПК України не може бути арештовано майно, якщо воно перебуває у власності добросовісного набувача.

У вище вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 266/1617/19 викладено висновок про те, що хоча розшук автомобіля і внесення відповідної інформації до спеціальної інформаційно-пошукової системи органу поліції КПК прямо не визначені як слідчі (розшукові) дії чи засоби забезпечення кримінального провадження, однак підставами застосування цих заходів є насамперед відомості про те, що транспортний засіб може бути предметом, знаряддям чи засобом кримінального правопорушення. Зазначені відомості підлягають перевірці шляхом встановлення місця перебування й огляду автомобіля, дослідження його ідентифікаційних ознак, співставлення останніх із наявною у правоохоронних органів інформацію, з`ясування наявності чи відсутності слідів кримінального правопорушення або інших даних, що можуть свідчити про причетність транспортного засобу до кримінально караних діянь.

Наведені заходи спрямовані на захист прав і законних інтересів потерпілих від кримінальних правопорушень та інших осіб, забезпечення оперативності й ефективності досудового розслідування, повного, всебічного й неупередженого з`ясування обставин злочинів і притягнення кожного з винних до кримінальної відповідальності в міру його вини та виконання інших завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України.

У разі підтвердження інформації про зв`язок автомобіля зі злочинними діями можуть виникнути встановлені кримінальним процесуальним законом підстави для його тимчасового вилучення, арешту і визнання речовим доказом з метою використання у кримінальній справі як засобу доказування, а в разі протиправного заволодіння транспортним засобом - також подальшого повернення законному володільцю. Визнання матеріального об`єкта речовим доказом є процесуальним рішенням, а тимчасове вилучення й арешт майна - заходами забезпечення кримінального провадження, що застосовуються на підставах і в порядку, визначених КПК (ст. 98, 110, 167, 168, 170-173). Слідчий, прокурор згідно з ч. 2 ст. 170 цього Кодексу зобов`язані вжити необхідних заходів з метою виявлення та розшуку майна, на яке може бути накладено арешт. Вжиття таких заходів як втілення засади публічності кримінального провадження є одним із способів виконання правоохоронними органами своїх установлених ст. 25, ч. 4 ст. 38 КПК України обов`язків забезпечити ефективність досудового розслідування для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Таким чином, розшук автомобіля для перевірки його можливої причетності до кримінального правопорушення здійснюється правоохоронними органами в межах правовідносин і породжує юридичні наслідки, що належать до сфери регулювання кримінального процесуального закону.

Відповідно до п.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 266/1617/19 викладено висновок про те, що розшук транспортного засобу і внесення відповідних відомостей до Інтегрованої інформаційно-пошукової системи передбачає комплекс заходів, спрямованих на встановлення місця знаходження об`єкта, в тому числі можливість зупинки працівниками поліції на підставі п. 4 ч. 1 ст. 31 Закону України «Про Національну поліцію» автомобіля, що відповідає ознакам розшукуваного, для його перевірки й ідентифікації.

Даний факт унеможливлює безперешкодне використання автомобіля, добросовісним набувачем.

Відповідно до п. 33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 266/1617/19 викладено висновок про те, що якщо за результатами огляду й перевірки причетність транспортного засобу до кримінально караних діянь та існування інших підстав для його арешту не підтвердиться, юридичних наслідків, які б обмежували право власності на це майно його законного власника, не настає. В цьому випадку власник як особа, права та законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, або його представник вправі звернутися до слідчого з клопотанням про прийняття рішення щодо припинення розшуку автомобіля, яке слідчий згідно з ч. 1 ст. 220 КПК України зобов`язаний розглянути у строк не більше трьох днів з моменту подання і за наявності відповідних підстав задовольнити. Бездіяльність слідчого, пов`язана з не вирішенням цього клопотання, може бути предметом оскарження до слідчого судді на підставі п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України.

Відповідно до п. 34, 35 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 266/1617/19 викладено висновок про те, що разом із цим у разі підтвердження зв`язку транспортного засобу з кримінальним правопорушенням права власника володіти, користуватися та/або розпоряджатися цим майном можуть бути обмежені виключно на підставах та в порядку, встановлених кримінальним процесуальним законом, - у межах процедур тимчасового вилучення й арешту майна згідно зі ст. 167-175 КПК України. У випадках не звернення слідчого з клопотанням до слідчого судді про арешт майна, неприйняття слідчим суддею рішення про задоволення відповідного клопотання в установлені законом строки, а також відмови слідчого судді в його задоволенні тимчасово вилучене майно підлягає невідкладному поверненню особі, в якої воно було вилучено, на підставі п. 2, 3 ст. 169, ч. 5 ст. 171, ч. 6 ст. 173 КПК України. Бездіяльність слідчого, яка полягає в неповерненні тимчасово вилученого майна, може оскаржуватися в судовому порядку згідно з п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України.

Арешт майна як захід забезпечення кримінального провадження підлягає самостійному оскарженню до слідчого судді у порядку, визначеному ст. 174 КПК України.

Слід враховувати вимоги ст. 28 КПК України щодо розумних строків проведення кожної процесуальної дії під час проведення кримінального провадження, завдання кримінального провадження відповідно до ст. 2 КПК України, а також вимоги п. 11 ст. 170 КПК України про те, що заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх не застосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна. 

Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України (частина перша статті 1 КПК України). 

У рішенні Конституційного Суду України від 23.05.2001 №6рп/2001 роз`яснено, що органи дізнання, слідства та прокуратури під час здійснення ними досудового розслідування виконують не владні управлінські функції, а владні процесуальні функції. Такі дії не є способом реалізації посадовими особами органів прокуратури та досудового розслідування своїх владних управлінських функцій, а є наслідком виконання ними функцій, обумовлених завданнями кримінального судочинства. 

Отже, з огляду на те, що інформація щодо розшуку транспортного засобу була внесена у рамках кримінального провадження, то і вилучення зазначеної інформації належить проводити у порядку, визначеному КПК України. 

Крім того, положення Інструкції з формування та ведення інформаційної підсистеми "Гарпун" інформаційно-телекомунікаційної системи "Інформаційний портал Національної поліції України", затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.06.2018 № 497, відповідно до яких рішення про припинення розшуку транспортного засобу приймає слідчий та відповідна інформація вноситься на підставі постанови про припинення розшуку ТЗ із зазначенням виду, марки, моделі, реєстраційного номера ТЗ, номера кримінального провадження, дати і підстави припинення розшуку. 

Отож, вилучення інформації з Інформаційної підсистеми «Гарпун» інформаційно-телекомунікаційної системи «Інформаційний портал Національної поліції України» належить проводити з дотриманням порядку, передбаченого КПК України, та відповідно до Інструкції з формування та ведення інформаційної підсистеми "Гарпун" інформаційно-телекомунікаційної системи "Інформаційний портал Національної поліції України", затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.06.2018 № 497. 

ВИСНОВОК: Рішення про припинення розшуку транспортного засобу приймає слідчий та відповідна інформація вноситься на підставі постанови про припинення розшуку ТЗ, а отже власник майна не позбавлений можливості заявити клопотання слідчому про скасування розшуку автомобіля та/або зобов`язати слідчий орган прийняти постанову про припинення розшуку транспортного засобу звернувшись до слідчого судді/суду.

 

 

  

 

 

Матеріал по темі: «Припинення розшуку автомобіля, який здійснюється в межах кримінального провадження»

 

 

 

Теги: розшук авто, гарпун, арешт автомобіля, конфіскація майна, оголошення в розшук, постанова слідчого, оскарження рішення, слідчий суддя, судова практика, Адвокат Морозов

Припинення розшуку автомобіля, який здійснюється в межах кримінального провадження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Припинення розшуку автомобіля, який здійснюється в межах кримінального провадження і виключення відповідної інформації з Інтегрованої інформаційно-пошукової системи "Гарпун"

Відповідно до статті 1 Закону України "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 № 580-VIII (далі - Закон № 580-VIII) Національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Згідно з статтею 23 Закону № 580-VIII поліція відповідно до покладених на неї завдань здійснює, зокрема, такі заходи: здійснює превентивну та профілактичну діяльність, спрямовану на запобігання вчиненню правопорушень; виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню кримінальних та адміністративних правопорушень, вживає у межах своєї компетенції заходів для їх усунення; вживає заходів з метою виявлення кримінальних, адміністративних правопорушень; припиняє виявлені кримінальні та адміністративні правопорушення; здійснює своєчасне реагування на заяви та повідомлення про кримінальні, адміністративні правопорушення або події; у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.

Відповідно до статті 25 Закону № 580-VIII поліція здійснює інформаційно-аналітичну діяльність виключно для реалізації своїх повноважень, визначених цим Законом. Поліція в рамках інформаційно-аналітичної діяльності: 1) формує бази (банки) даних, що входять до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України; 2) користується базами (банками) даних Міністерства внутрішніх справ України та інших органів державної влади; 3) здійснює інформаційно-пошукову та інформаційно-аналітичну роботу; 4) здійснює інформаційну взаємодію з іншими органами державної влади України, органами правопорядку іноземних держав та міжнародними організаціями.

Поліція може створювати власні бази даних, необхідні для забезпечення щоденної діяльності органів (закладів, установ) поліції у сфері трудових, фінансових, управлінських відносин, відносин документообігу, а також міжвідомчі інформаційно-аналітичні системи, необхідні для виконання покладених на неї повноважень.

Згідно з статтею 26 Закону № 580-VIII поліція наповнює та підтримує в актуальному стані бази (банки) даних, що входять до єдиної інформаційної системи Міністерства внутрішніх справ України, стосовно, зокрема, виявлених кримінальних та адміністративних правопорушень, осіб, які їх учинили, руху кримінальних проваджень; обвинувачених, обвинувальний акт щодо яких направлено до суду; викрадених транспортних засобів, які розшукуються у зв`язку з безвісним зникненням особи, виявлених безгосподарних транспортних засобів, а також викрадених, втрачених номерних знаків; бази даних, що формуються в процесі здійснення оперативно-розшукової діяльності відповідно до закону.

З метою забезпечення оперативного реагування та прийняття ефективних управлінських рішень щодо розшуку транспортних засобів та номерних знаків, а також приведення нормативно-правових актів у сфері діяльності Національної поліції України відповідно до законодавства України наказом Міністерства внутрішніх справ України від 13.06.2018 № 497 затверджена Інструкція з формування та ведення інформаційної підсистеми "Гарпун" інформаційно-телекомунікаційної системи "Інформаційний портал Національної поліції України", зареєстрована у Міністерстві юстиції України 06.07.2018 за №787/32239 (далі - Інструкція № 497).

До цього часу діяла затверджена наказом Міністерства внутрішніх справ України від 23.11.2012 № 1080/ДСК Інструкція з використання автоматизованої інформаційно-пошукової системи відеофіксації номерних знаків транспортних засобів "ВІДЕОКОНТРОЛЬ-Рубіж", зареєстрована у Міністерстві юстиції України 18.12.2012 за № 2107/22419.

Відповідно до пункту 1 розділу І Інструкції № 497 ця Інструкція визначає порядок формування та ведення інформаційної підсистеми "Гарпун" (далі - ІП "Гарпун") інформаційно-телекомунікаційної системи "Інформаційний портал Національної поліції України" (далі - система ІПНП), призначеної для обробки відомостей про транспортні засоби (далі - ТЗ) усіх типів (автомобілі, автобуси, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, самохідні машини, причепи та напівпричепи до них, мотоколяски, інші прирівняні до них ТЗ та мопеди) та номерні знаки ТЗ (далі - номерні знаки), що розшукуються у рамках кримінального, виконавчого проваджень, проваджень у справах про адміністративні правопорушення, оперативно-розшукової діяльності, а також за ухвалою слідчого судді, суду.

Пунктом 5 розділу І Інструкції № 497 визначено, критерії за якими ведеться облік об`єктів в ІП "Гарпун", серед яких розшук ТЗ у зв`язку із незаконним заволодінням.

Згідно з пунктом 1 розділу ІV Інструкції № 497 обліку в ІП "Гарпун" за категоріями "розшук ТЗ у зв`язку із незаконним заволодінням" та "розшук ТЗ, що залишив місце ДТП" підлягають відомості про розшук ТЗ у зв`язку із незаконним заволодінням, у тому числі про ТЗ, які розшукуються у зв`язку зі зникненням безвісти особи, про розшук ТЗ, водії, власники (співвласники) яких залишили місце ДТП, унаслідок яких загинули або травмовані люди та за фактом подій розпочато кримінальні провадження.

Під час внесення інформації до ІП "Гарпун" зазначаються: підстава внесення інформації до обліку; номер і дата реєстрації заяви (повідомлення, рапорту); номер і дата реєстрації кримінального провадження; найменування органу (підрозділу) поліції; реєстраційний номер, вид, марка, модель, колір та рік випуску ТЗ; найменування та номери агрегатів ТЗ; дата, місце, час та обставини події; відомості про водія, власника (співвласника) ТЗ (прізвище, ім`я, по батькові, дата та місце народження, місце проживання та реєстрації, для юридичної особи зазначаються її найменування, код за ЄДРПОУ, місцезнаходження); підстава та дата зняття інформації з обліку.

(!!!) Підставою для внесення відомостей, зазначених у пункті 1 цього розділу, до ІП "Гарпун" є заява (повідомлення) особи про вчинене кримінальне правопорушення чи іншу подію або рапорт поліцейського, що надійшли до органу (підрозділу) поліції, із зазначенням інформації про ТЗ (пункт 2 розділу ІV Інструкції № 497).

У разі отримання відповідної заяви (повідомлення, рапорту) оперативний черговий перевіряє ідентифікаційні номери ТЗ за обліком ЄДР МВС, після чого невідкладно вносить відомості до ІП "Гарпун" (пункт 3 розділу ІV Інструкції №497).

Відповідно до пункту 4 розділу ІV Інструкції № 497 у разі припинення розшуку ТЗ слідчий упродовж доби подає до чергової служби завірену у встановленому законом порядку копію постанови про припинення розшуку ТЗ із зазначенням виду, марки, моделі, реєстраційного номера ТЗ, номера кримінального провадження, дати і підстави припинення розшуку. У разі передачі матеріалів досудового розслідування до іншого органу (підрозділу) поліції оперативний черговий, яким було внесено інформацію до обліку, на підставі документів, наданих слідчим, знімає її з обліку із зазначенням дати і підстави такого зняття (передача до іншого органу). У такому випадку зняття з ІП "Гарпун" інформації щодо розшуку ТЗ здійснюється впродовж доби з часу взяття її на облік у підрозділі, до якого передано матеріали досудового розслідування.

Згідно з пунктом 5 розділу ІV Інструкції № 497 після отримання матеріалів про припинення розшуку ТЗ оперативний черговий невідкладно вносить до ІП "Гарпун" інформацію щодо підстави і дати зняття ТЗ з розшуку.

Інформація за категоріями "розшук ТЗ у зв`язку із незаконним заволодінням" та "розшук ТЗ, що залишив місце ДТП" зберігається в ІП "Гарпун" протягом одного року з дати її зняття, після чого автоматично знищується (пункт 6 розділу ІV Інструкції № 497).

Відповідно до розділу VIII Інструкції № 497 програмний модуль ІП "Гарпун" аналітичної обробки та інформування про розшук ТЗ або номерного знака - спеціалізоване програмне забезпечення, створене для запобігання вчиненню правопорушень, аналізу тимчасового набору даних про номерні знаки, що надходять із систем відеофіксації, на предмет їх розшуку, одночасного перебування на різних ТЗ (номерні знаки - двійники), використання знищених знаків, а також для автоматизованого інформування про такі факти диспетчерів, оперативних чергових, нарядів поліції органів (підрозділів) поліції та ініціаторів розшуку.

Для аналітичної обробки використовується фото- і відеоінформація, отримана з технічних засобів та технічних приладів, які мають функції фото- і відеофіксації (запису), закріплених поліцією на службових ТЗ, монтованих/розміщених по зовнішньому периметру доріг і будівель, а також інформація, отримана з автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні.

Порядок отримання інформації, використання технологій доступу, типів наборів даних, обсяг та структура даних, до яких надається доступ з автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, відповідно до потреб Національної поліції України визначаються згідно із законодавством України.

(!) Слід вказати, що розшук автомобіля і внесення відповідної інформації до спеціальної інформаційно-пошукової системи органу поліції КПК України прямо не визначені як слідчі (розшукові) дії чи засоби забезпечення кримінального провадження, однак підставами застосування цих заходів є насамперед відомості про те, що транспортний засіб може бути предметом, знаряддям чи засобом кримінального правопорушення. Зазначені відомості підлягають перевірці шляхом встановлення місця перебування й огляду автомобіля, дослідження його ідентифікаційних ознак, співставлення останніх із наявною у правоохоронних органів інформацію, з`ясування наявності чи відсутності слідів кримінального правопорушення або інших даних, що можуть свідчити про причетність транспортного засобу до кримінально караних діянь.

Наведені заходи спрямовані на захист прав і законних інтересів потерпілих від кримінальних правопорушень та інших осіб, забезпечення оперативності й ефективності досудового розслідування, повного, всебічного й неупередженого з`ясування обставин злочинів і притягнення кожного з винних до кримінальної відповідальності в міру його вини та виконання інших завдань кримінального провадження, передбачених статтею 2 КПК України.

У разі підтвердження інформації про зв`язок автомобіля зі злочинними діями можуть виникнути встановлені кримінальним процесуальним законом підстави для його тимчасового вилучення, арешту і визнання речовим доказом з метою використання у кримінальній справі як засобу доказування, а в разі протиправного заволодіння транспортним засобом - також подальшого повернення законному володільцю. Визнання матеріального об`єкта речовим доказом є процесуальним рішенням, а тимчасове вилучення й арешт майна - заходами забезпечення кримінального провадження, що застосовуються на підставах і в порядку, визначених КПК України (статті 98, 110, 167, 168, 170-173).

Розшук автомобіля для перевірки його можливої причетності до кримінального правопорушення здійснюється правоохоронними органами в межах правовідносин і породжує юридичні наслідки, що належать до сфери регулювання кримінального процесуального закону.

Судовий контроль законності дій і рішень органів досудового розслідування належить до виключної компетенції слідчого судді за встановленою КПК України процедурою. Така процедура включає сукупність гарантій, необхідних для дотримання справедливого балансу між захистом прав особи й інтересів держави та суспільства.

ВАЖЛИВО: Вирішення питання про скасування розшуку автомобіля й зобов`язання уповноважених службових осіб поліції виключити відповідну інформацію зі спеціальної інформаційно-пошукової системи мало б здійснюватися в межах кримінального провадження.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 266/1617/19, вказано наступне: «Власнику майна, яке є об`єктом розшуку в кримінальному провадженні, доступні встановлені КПК можливості оскарження пов`язаних із цим рішень, дій або бездіяльності уповноважених службових осіб органів досудового розслідування до суду кримінальної юрисдикції. Такі скарги підлягають розгляду з дотриманням гарантій змагальної судової процедури, а в разі доведення їх законності й обґрунтованості суд наділений повноваженнями ухвалити рішення, необхідні для захисту права власності. Таким чином, вимоги, що випливають з прийнятого у кримінальному провадженні рішення правоохоронного органу про розшук транспортного засобу і внесення такої інформації до відповідної інформаційно-пошукової системи, підлягають розгляду в порядку кримінального судочинства» (пункти 45-46 постанови).

ВИСНОВОК: Отже, питання припинення розшуку автомобіля, який здійснюється в межах відповідного кримінального провадження, і виключення відповідної інформації з Інтегрованої інформаційно-пошукової системи має здійснюватися в межах процедури кримінального судочинства.

 

Матеріал по темі: «Право на оскарження в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову в скасуванні арешту майна»

 

Теги: оскарження ухвали слідчого судді, арешт майна, зняття арешту з майна, клопотання про скасування арешту, накладення арешту, апеляційне оскарження ухвали слідчого суді, власника, судова практика, Адвокат Морозов