Встановлення розміру земельної ділянки необхідної для обслуговування житлового будинку для співвласників

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: встановлення розміру земельної ділянки необхідної для обслуговування житлового будинку для співвласників нерухомого майна

18 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 134/2263/21, провадження № 61-3582св24 (ЄДРСРУ № 123081876) та від 25 вересня 2024 року в рамках справи № 712/5278/20, провадження № 61-7038св24 (ЄДРСРУ № 122061796) досліджував питання щодо встановлення розміру земельної ділянки необхідної для обслуговування житлового будинку для співвласників нерухомого майна.

Згідно зі статтею 120 ЗК України до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, що розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування. При переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

(!) Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди - у судовому порядку. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки (стаття 88 ЗК України).

Загальні правила вирішення спорів щодо порядку володіння й користування земельною ділянкою застосовуються також у випадку, коли належний особам на праві спільної власності жилий будинок, господарські будівлі та споруди розташовані на земельній ділянці, яка знаходилася в їх користуванні до її приватизації або за договором оренди.

Так, у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 також було роз`яснено судам, що загальні правила вирішення спорів щодо порядку володіння й користування земельною ділянкою застосовуються також у випадку, коли належний особам на праві спільної власності жилий будинок, господарські будівлі та споруди розташовані на земельній ділянці, яка знаходилася в їх користуванні до її  приватизації або за договором оренди.

Порядок користування земельною ділянкою, на якій розташований належний співвласникам житловий будинок, господарські будівлі та споруди, визначається, насамперед, їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності на будинок, у зв`язку із чим при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або житловий будинок, слід брати до уваги цю угоду.

Відповідно до частини першої статті 318 ЦК кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.

Частиною п`ятою статті 319 ЦК України встановлено, що право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, розташованого на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь-якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи.

При вирішенні спору про встановлення порядку користування земельною ділянкою, визначаючи варіанти користування, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку.

Важливою є правова позиція Верховного Суду викладена у постанові від 22.03.2023 у справі № 569/23068/21, в якій колегія суддів Касаційного цивільного суду зазначила, що коли погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном. Відсутність оформлення права користування чи права власності на спірну земельну ділянку у особи не є перепоною для визначення порядку її користування за умови належності такій особі на праві власності об`єкта нерухомого майна, що знаходиться на ній, з огляду на загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування та розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстави відсутні, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16, підстав відступити від якого Верховний Суд не встановив, більш того, аналогічний висновок викладено і в постанові Верховного Суду від 20.05.2020 року у справі № 127/21769/16.

(!!!) Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та правил (пункт 181 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ").

ВИСНОВОК: Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом України у постановах: від 15 травня 2017 року у справі № 6-841цс16 та від 01 листопада 2017 року у справі № 6-2454цс16, а також Верховним Судом у постановах: від 13 листопада 2019 року у справі №686/6888/15-ц та від 13 липня 2022 року у справі № 569/14731/17.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності»

 

 

Теги: оренда землі, розірвання договору, негаторний позов, захист орендаря, самочинне будівництво, забудова землі, орендні відносини, орендар, земельна ділянка, передача в оренду, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

 

Усунення перешкод у користуванні житлом: обов’язок доказування

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Подання позову до суду про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном та обов’язок спростування

18 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 727/8103/23, провадження № 61-4995св24 (ЄДРСРУ № 123081877) досліджував питання щодо усунення перешкод у користуванні житлом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається  в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини  і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Згідно зі статтею 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності є непорушним (стаття 321 ЦК України).

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності (стаття 358 ЦК України).

Відповідно до статті 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплено, що громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ними (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Заперечення співвласника щодо задоволення позову про усунення перешкод у користуванні майном або заперечення щодо вселення співвласника та відсутність можливості у власника самостійно без звернення до співвласників реалізувати свої права (відсутність ключів від будинку тощо) за відсутності вільного доступу до належного йому майна є підставою вважати, що інший співвласник чинить перешкоди у користуванні належною позивачу власністю.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 20 листопада  2023 року у справі № 397/355/22 (провадження № 61-12938св23).

Також у постанові від 17 квітня 2024 року у справі №553/1602/21 Верховний Суд вказав на те, що саме по собі подання позову про усунення перешкод у користуванні житлом та заперечення відповідача проти його задоволення, свідчить про наявність таких перешкод.

До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 13 жовтня 2021 року у справі № 759/23652/19, від 28 квітня 2022 року у справі  № 334/815/21, від 17 липня 2024 року у справі № 752/7267/21, від 21 серпня 2024 року у справі № 344/5006/16-ц (ЄДРСРУ № 121204502).

Верховний Суд у Постанові від 06.02.2023 року у справі № 607/22941/21 зазначив, що у постанові Верховного Суду України від 17.02.2016 року у справі № 6-1500цс15 зазначено, що ст.358 ЦК України свідчить про те, що первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. Очевидним є те, що рішення суду не може підмінити собою їх домовленість. Водночас при виникненні конфліктної ситуації, яка унеможливлює добровільне встановлення порядку користування спільним майном між співвласниками, такий порядок користування може встановити суд. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників щодо спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Потрібно розмежовувати порядок поділу спільної власності з метою припинення такого її режиму і порядок встановлення користування спільним майном. Суд виділяє в користування сторонам спору в натурі частки, адекватні розміру їх часток у праві власності на спільне майно. При цьому допускається можливість відійти в незначних обсягах від відповідності реальних часток ідеальним у зв`язку з неможливістю забезпечити їх точну відповідність. Таке рішення не змінює розміру часток співвласників у праві власності на спільне майно, не порушує їх прав як власників.

Подібні за змістом висновки викладені у Постановах Верховного Суду від 03.10.2018 року у справі № 363/928/16, від 26.05.2021 року у справі № 750/11539/18, від 12.08.2021 року у справі № 644/5579/19, від 08.09.2021 року у справі № 761/44705/19, від 15.09.2021 року у справі № 719/637/20.

ВИСНОВОК: Таким чином, саме по собі подання позову про усунення перешкод у користуванні житлом та заперечення відповідача проти його задоволення, свідчить про наявність таких перешкод, а отже саме відповідач повинен спростувати доводи позивача з приводу порушення його права на володіння та користування часткою у спірному майні.

 

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Усунення перешкод у користуванні проїздом»

 

 

 

 

 

Теги: усунення перешкод, користування майном, вселення співвласника, нерухомість, частки, право власності, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

На засіданнях МСЕК може бути присутній адвокат з можливістю відео-, аудіофіксації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

На засіданнях МСЕК, за заявою особи, може бути присутній адвокат з можливістю відео-, аудіофіксації засідання медико-соціальної експертної комісії 

20.11.2024 р. набув чинності закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення процедур проведення медико-соціальної експертизи», яким у ст. 7 у Законі України "Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні" внесені доповнення щодо можливості присутності адвоката на час проведення експертизи на засіданні медико-соціальної експертної комісії за заявою особи. 

«Під час проведення експертизи на засіданні медико-соціальної експертної комісії за заявою особи може бути присутній її адвокат, законний представник або представник за довіреністю та/або лікар або фахівець з реабілітації у сфері охорони здоров’я, участь якого особа забезпечує самостійно. Заява в довільній формі має містити дані адвоката, законного представника або представника за довіреністю, а також добровільну згоду особи на розголошення її медичної інформації. 

Особа, її адвокат, законний представник або представник за довіреністю має право самостійно здійснювати відео-, аудіофіксацію засідання медико-соціальної експертної комісії щодо такої особи з використанням технічних засобів. 

Запис може бути долучений до матеріалів, що подаються у разі оскарження прийнятого рішення. 

Особа, її адвокат, законний представник або представник за довіреністю має право за допомогою власних технічних засобів здійснювати фотофіксацію документів, що формуються медико-соціальною експертною комісією в рамках розгляду справи особи».

 

Залишення позову без розгляду з підстав повторної неявки в судове засідання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Підстави та умови для залишення позовної заяви без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України

15 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 465/4958/17, провадження № 61-8880св23 (ЄДРСРУ № 123081833) та від 13 листопада 2024 у справі № 642/8277/21, провадження № 61-3757св24 (ЄДРСРУ № 123081815) досліджував питання щодо залишення позову без розгляду з підстав повторної неявки позивача в судове засідання.

Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. У разі повторної неявки позивача в судове засідання без поважних причин або неповідомлення ним про причини неявки суд залишає позовну заяву без розгляду, крім випадку, якщо від позивача надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, і його нез`явлення не перешкоджає вирішенню спору (частини перша та п`ята статті 223 ЦПК України).

Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо, зокрема, належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився у підготовче засідання чи в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи (пункт 3 частини першої статті 257 ЦПК України).

Розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Про місце, дату і час судового засідання суд повідомляє учасників справи (стаття 211 ЦПК України).

Згідно з пунктом 5 та 6 Порядку надсилання судових повісток, повідомлень і викликів учасникам судового процесу в електронній формі, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України 23 січня 2023 року № 28 судовий виклик надсилається учаснику судового процесу за наявності відповідної заяви та технічної можливості. Форма заяви надається учаснику судового процесу в суді або самостійно завантажується ним з офіційної сторінки суду, розміщеної на офіційному веб-порталі судової влади України. Така заява підписується власноруч або кваліфікованим електронним підписом учасника судового процесу та подається до суду. Заява не задовольняється за умови встановлення факту наявності в учасника судового процесу зареєстрованої офіційної електронної адреси.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 756/6049/19 (провадження № 61-4177св21) вказано, що «залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення, у зв`язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому. Однією з підстав для залишення позову без розгляду є повторна, тобто двічі поспіль, неявка в судове засідання позивача, якщо від нього не надходило заяви про розгляд справи без його участі та існують перешкоди для такого розгляду. При цьому позивач має бути належним чином і в установленому порядку повідомлений про дату, час і місце як першого, так і другого судового засідання, в яке він не з`явився. Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого учасник справи самостійно розпоряджається наданими йому законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо нез`явлення позивача є перешкодою для розгляду справи. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи. Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він має право подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи. З матеріалів справи вбачається, що заява про розгляд справи за відсутності позивача ані позивачем, ані його представником подана не була. Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача. Аналогічні правові позиції викладені Верховним Судом, зокрема у постановах від 07 серпня 2020 року у справі № 405/8125/15-ц, від 21 вересня 2020 року у справі № 658/1141/18, від 19 квітня 2021 року у справі № 675/1714/19, від 26 квітня 2021 року у справі № 675/1561/19 тощо».

Умовою для залишення позовної заяви без розгляду з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України, є саме повторна неявка належним чином повідомленого про час і місце розгляду справи позивача. При цьому повторною є друга поспіль неявка позивача, якщо він обидва рази був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи та від нього не надходило заяви про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи (див., зокрема, постанови Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі № 759/6512/17 (провадження № 61-4437св20), від 20 травня 2021 року у справі № 522/13928/15 (провадження № 61-2134св21), від 18 серпня 2021 року у справі № 495/9414/15-ц (провадження № 61-5230св21), від 10 лютого 2022 року в справі № 756/16448/18 (провадження № 61-16720св20), від 30 червня 2022 року у справі № 461/1190/21 (провадження № 61-2956св22).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року в справі № 201/6092/17 (провадження № 61-48215св18) вказано, що «у матеріалах справи міститься довідка про доставку SMS, згідно якої позивачу було доставлено SMS-повідомлення про судове засідання. Проте ця довідка не може вважатися доказом належного повідомлення про дату, час і місце судового засідання, оскільки текст судової повістки може бути надісланий судом Учаснику SMS-повідомленням лише після подання ним до суду заявки про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення».

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2023 року у справі № 495/6258/20 (провадження № 61-3992св23) вказано, що «можливість повідомлення учасника справи, зокрема, за допомогою засобів мобільного зв`язку передбачена у частинах дев`ятій, тринадцятій статті 128 ЦПК України. Відповідно суд може повідомляти учасника справи про розгляд справи з використанням засобів мобільного зв`язку шляхом надіслання текстових повідомлень виключно за наявності відповідної письмової заяви такого учасника справи. Проте, у справі, що переглядається, у суду апеляційної інстанції не було умов, передбачених частинами дев`ятою, тринадцятою статті 128 ЦПК України, для застосування такого способу сповіщення про апеляційний розгляд, адже ЦПК України не передбачає термінової необхідності у розгляді цієї справи та в матеріалах справи немає відповідної заяви про виклик відповідача до суду за допомогою засобів мобільного зв`язку. Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 666/6309/13-ц (провадження № 61-1121св22), від 10 листопада 2022 року у справі № 440/222/19 (провадження № 61-8993св22) та від 31 січня 2023 року у справі № 693/812/21 (провадження № 61-11611св22)».

(!!!) При цьому позивач має бути належним чином і в установленому порядку повідомлений про дату, час і місце як першого, так і другого судового засідання, в яке він не з`явився. Процесуальний закон не вказує на необхідність врахування судом поважності причин повторної неявки позивача до суду. Такі положення процесуального закону пов`язані із принципом диспозитивності цивільного судочинства, у відповідності до змісту якого учасник справи самостійно розпоряджається наданими йому законом процесуальними правами. Зазначені наслідки настають незалежно від причин повторної неявки, які можуть бути поважними. Таким чином, навіть маючи докази поважності причин неявки позивача, суд залишає позовну заяву без розгляду, якщо нез`явлення позивача є перешкодою для розгляду справи. Зазначена норма дисциплінує позивача, як ініціатора судового розгляду, стимулює його належно користуватися своїми правами та не затягувати розгляд справи.

Якщо позивач не може взяти участь в судовому засіданні, він має право подати заяву про розгляд справи за його відсутності. Така заява може бути подана на будь-якій стадії розгляду справи.  Правове значення в даному випадку має лише належне повідомлення позивача про день та час розгляду справи, повторність неявки в судове засідання та неподання заяви про розгляд справи за відсутності позивача. 

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2022 року в справі № 201/13532/15-ц (провадження № 61-17821св21) зазначено, що: «причини повторної неявки позивача в судове засідання правового значення не мають, а обов`язковими умовами для застосування передбачених пунктом 3 частини першої статті 257 ЦПК України процесуальних наслідків повторної неявки позивача в судове засідання є одночасно його належне повідомлення про час і місце судового засідання та відсутність заяви позивача про розгляд справи без його участі у судовому засіданні.

ВИСНОВОК: Правом на залишення позову без розгляду суд наділений лише у разі повторної неявки належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і якщо його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.

Викладені вище позиції Верховного Суду узгоджуються з позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 28.07.2023 у справі № 755/20634/21.

 

 

Матеріал по темі: «Залишення позовної заяви без розгляду за ініціативою позивача»

 

 

Теги: залишення позову без розгляду, неявка позивача в судове засідання, явка представника в судове засідання, перенесення розгляду, докази, подання документів, належні докази, судова практика, Адвокат Морозов

Розмежування «внесення змін» та «визнання недійсним» свідоцтва про право на спадщину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розмежування «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» та «визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину» та обрання належного способу судового захисту

04 листопада 2024 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 504/3606/14-ц, провадження № 61-6658сво23 (ЄДРСРУ № 123081805) досліджував питання щодо розмежування «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» та «визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину» та обрання належного способу судового захисту.

Відповідно до статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 1217 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (стаття 1218 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини (частина третя статті 1223 ЦК України).

Відповідно до положень частин першої, другої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців.

Свідоцтво про право на спадщину - це документ, який посвідчує перехід права на спадкове майно від спадкодавця до спадкоємців. Видачею свідоцтва про право на спадщину завершується оформлення спадкових прав.

У статті 1300 ЦК України встановлено, що за згодою всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, нотаріус або уповноважена на це посадова особа відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини може внести зміни до свідоцтва про право на спадщину. На вимогу одного із спадкоємців за рішенням суду можуть бути внесені зміни до свідоцтва про право на спадщину. У випадках, встановлених частинами першою і другою цієї статті, нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

Згідно зі статтею 1301 ЦК України свідоцтво про право на спадщину визнається недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, встановлених законом.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20 (провадження № 61-9916сво21) зазначено, що заявляти вимогу про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину може будь-яка особа, цивільні права чи інтереси якої порушені видачею свідоцтва про право на спадщину. Тобто, оспорювання свідоцтва про право на спадщину відбувається тільки за ініціативою заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимоги про визнання його недійсним (позов про оспорювання свідоцтва). За своєю правовою природою вимога про визнання свідоцтва про право на спадщину недійсним є самостійним способом захисту прав та/інтересів, передбаченим статтею 1301 ЦК України, на який поширюється позовна давність.

У постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1316/2227/11 (провадження № 61-12290св18), від 14 травня 2018 року у справі № 296/10637/15-ц (провадження № 61-2448св18) та від 23 вересня 2020 року у справі № 742/740/17 (провадження № 61-23св18) Верховний Суд виклав правові висновки, відповідно до яких свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших підстав, встановлених законом. Іншими підставами можуть бути: визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв`язку з видачею свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

(!!!) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує, що передбачені положеннями статей 1300 та 1301 ЦК України правові конструкції «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» та «визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину» є різними.

Недійсність свідоцтва обумовлена певними «вадами», які існували в момент його видачі (зокрема, особа, якій видане свідоцтво, не мала права на спадкування, нікчемність заповіту). Тобто підстава недійсності свідоцтва як документа має існувати в момент його видачі.

Підстави внесення змін до свідоцтва не пов`язані з протиправною поведінкою (це можуть бути, зокрема, обставини які існували, але не були відомі усім учасникам спадкових відносин або ж виникли тільки після видачі свідоцтва про право на спадщину). Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину можливе як згідно з рішенням суду, так і за згодою усіх спадкоємців, які прийняли спадщину, натомість визнання свідоцтва недійсним допускається тільки за підставі рішення суду.

У ЦК України не визначено підстав внесення змін до свідоцтва про право на спадщину. До них, зокрема, можливо віднести: прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для прийняття спадщини, за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину (частина друга статті 1272 ЦК України); прийняття спадщини спадкоємцем, який пропустив строк для прийняття спадщини, однак якому судом визначено додатковий строк, достатній для подання заяви про прийняття спадщини (частина третя статті 1272 ЦК України); виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину (частини третя та четверта статті 1268 ЦК України), але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати; виявлення спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися, зокрема змінився розмір обов`язкової частки у спадщині (стаття 1241 ЦК України); зменшення розміру частки спадкоємця у спадщині за рішенням суду (наприклад, частина перша статті 1241 ЦК України).

Виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину, але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати; виявлення спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися, є підставою для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, а не визнання його недійсним.

Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду  від 13 листопада 2019 року у справі № 758/5329/15 (провадження № 61-18376св18), з яким погоджується Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду та не вбачає правових підстав для відступу від нього.

При вирішенні спору про внесення змін до свідоцтва про право на спадщину суд визначає частки кожного із спадкоємців. На підставі рішення суду нотаріус видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину (частина третя  статті 1300 ЦК України).

Смерть одного із спадкоємців, якому видано свідоцтво про право на спадщину, не перешкоджає захисту прав іншого спадкоємця шляхом внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.

ВИСНОВКИ про застосування норм права:

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує, що ЦК України передбачає два способи захисту прав спадкоємця, якому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину: 1) «внесення змін до свідоцтва про право на спадщину» (стаття 1300 ЦК України) та 2) «визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину» (стаття 1301 ЦК України). Вибір способу захисту здійснює позивач.

Свідоцтво про право на спадщину підлягає визнанню недійсним у випадку доведення існування «вад» на момент його видачі, які свідчать про те, що особа, якій видано свідоцтво, не мала права на спадкування (особа не є спадкоємцем, спадкоємці попередньої черги прийняли спадщину, заповіт є нікчемним тощо);

Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину застосовується за умови наявності у спадкоємця, якому воно видане, права на спадкування, однак в  іншому розмірі, з огляду на невраховані права на спадщину інших спадкоємців. Внесення змін до свідоцтва про право на спадщину можливе як на підставі рішення суду, так і за згодою усіх спадкоємців, які прийняли спадщину.

Виявлення спадкоємця, який вважається таким, що прийняв спадщину, але не отримав свідоцтва про право на спадщину і виявив намір його отримати, виявлення спадкового майна, на яке не було раніше видане свідоцтво про право на спадщину, внаслідок чого частки спадкоємців у спадщині змінилися, є підставою для внесення змін до свідоцтва про право на спадщину, а не визнання його недійсним.

Смерть одного із спадкоємців, якому видано свідоцтво про право на спадщину, не перешкоджає захисту прав іншого спадкоємця шляхом внесення змін до свідоцтва про право на спадщину.

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину»

 

 

 

Теги:  спадок, спадкоємець, наследство, строк на прийняття спадщини, порушення строку, додатковий строк для прийняття спадщини, заява, нотаріус, суд, поважні причини пропуску, заповіт, завещание, спадкування за законом, частки спадщини, юрист, судовий захист, Верховний суд,  Адвокат Морозов

 

 

Умови для відшкодування витрат на професійну правову допомогу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: умови для відшкодування витрат на професійну правову допомогу

14 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/629/23, провадження № 61-17343св23 (ЄДРСРУ № 123015778) досліджував питання щодо умов для відшкодування витрат на професійну правову допомогу.

У частині восьмій статті 141 ЦПК України зазначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Якщо сторона з поважних причин не може подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат до закінчення судових дебатів у справі, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше двадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог. У випадку, визначеному частиною другою цієї статті, суд ухвалює додаткове рішення в порядку, передбаченому статтею 270 цього Кодексу (стаття 246 ЦПК України).

Отже, для відшкодування витрат на професійну правову допомогу учасник справи зобов`язаний надати суду докази понесення таких витрат до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, якщо до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву та подала попередній розрахунок таких витрат.

Водночас суд, вирішуючи питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, зобов`язаний врахувати подані стороною у строк, визначений частиною восьмою статті 141 ЦПК України, докази, надати їм належну оцінку і лише після цього прийняти відповідне судове рішення з цього питання.

Норма частини восьмої статті 141 ЦПК України щодо строку та порядку подання доказів про розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, має застосовуватися і до справ, що розглядаються в спрощеному провадженні, де судових дебатів немає.

Указані висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду щодо порядку стягнення витрат на правову допомогу, викладеною у додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15 (провадження № 14-382цс19).

ВИСНОВОК: Для відшкодування витрат на професійну правову допомогу учасник справи зобов`язаний надати суду докази понесення таких витрат до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови: 1)якщо до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву та 2) подала попередній розрахунок таких витрат.

  

 

 

Матеріал по темі: «Відшкодування витрат на правову допомогу представнику сторони, який залучив іншого представника»
 

Хто зобов`язаний сплатити при ДТП різницю між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення з винного водія при ДТП різниці між фактичною вартістю ремонту та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком

14 листопада 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 442/6010/22, провадження № 61-4511св24 (ЄДРСРУ № 123015775) досліджував питання щодо стягнення з винного водія різниці між фактичною вартістю ремонту та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком.

Частиною першою статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується у повному обсязі на загальних підставах, а саме: шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою (пункт 1 частини першої статті 1188 ЦК України).

Згідно зі статтею 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов`язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Верховний Суд у постанові від 04 грудня 2019 року в справі № 359/2309/17 вказав, що майнова шкода повинна бути відшкодована особою, яка завдала шкоду та застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, лише у разі встановлення законодавчих обмежень щодо відшкодування шкоди страховиком.

У постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-691цс15 зроблено висновок про те, що правильним є стягнення з винного водія різниці між фактичною вартістю ремонту з урахуванням заміни зношених деталей на нові (без урахування коефіцієнта фізичного зносу) та страховим відшкодуванням, виплаченим страховиком у розмірі вартості відновлювального ремонту пошкодженого автомобіля з урахуванням зносу деталей, що підлягають заміні, оскільки в цьому випадку у страховика не виник обов`язок з відшкодування такої різниці незважаючи на те, що вказані збитки є меншими від страхового відшкодування (страхової виплати).

Якщо потерпілий звернувся до страховика й одержав страхове відшкодування, але його недостатньо для повного відшкодування шкоди, деліктне зобов`язання зберігається до виконання особою, яка завдала шкоди, свого обов`язку згідно зі статтею 1194 ЦК України щодо відшкодування потерпілому різниці між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою (страховим відшкодуванням), яка ним одержана від страховика.

На підставі цього висновку Верховний Суд у складі судової палати Касаційного цивільного суду у своїй постанові № 686/17155/15-ц від 03.10.2018 року визначив, що страховик за договором обов`язкового страхування відповідає у межах страхового ліміту за мінусом фізичного зносу, а решта - безпосередній винуватець.

В той же час, розмір страхової виплати (страхового відшкодування), якщо страховик визначає його меншим страхової суми (ліміту його відповідальності), може бути оспорений особою, яка завдала шкоди, якщо ця особа виконала свій обов`язок перед потерпілим, у тому числі й частково відшкодувала шкоду згідно зі статтею 1194 ЦК України, але вважає, що страховик порушив умови договору, здійснив потерпілому страхову виплату (страхове відшкодування) не в повному обсязі, що призвело до безпідставного збільшення обсягу її (особи, яка завдала шкоди), відповідальності.

Аналогічні по суті висновки викладено, зокрема й в постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року в справі № 497/470/2021.

Тобто, якщо особа, яка завдала шкоди, буде вважати, що страховик порушив умови договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, та здійснив потерпілому страхову виплату не в повному обсязі, то він не позбавлений можливості це оспорити.

ВИСНОВОК: Отже, особа яка винна у вчиненні ДТП, зобов`язаний сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди та страховою виплатою.

 

 

 

 

Матеріал по темі: «Важливість постанови про порушення ПДР для відшкодування шкоди при ДТП»
 

 

 

Теги: ДТП, дорожньо – транспортна пригода, возмещение, взыскание, ответственность, страховка, договір страхування, обязанность, страховщик, полис, КАСКО, договор, регресс, суброгация, суд, защита, позов, иск, обжалование, выплаты, страховой случай, франшиза, Адвокат Морозов