Наслідки придбання майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: наслідки придбання нерухомого майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження

12 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/20528/21 (ЄДРСРУ № 119806471) досліджував питання щодо наслідків придбання нерухомого майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі №  925/1351/19 виснувала, що для розкриття критерію пропорційності велике значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини 1 статті 3 ЦК України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 01.04.2020 у справі №  610/1030/18 (пункт 46.1)).

(!) Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках.

Водночас слід зазначити, що якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача крім приписів статті 388 ЦК України слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №  922/3537/17 (пункти 37, 38), від 01.04.2020 у справі №  610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15.06.2021 у справі №  922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 02.11.2021 у справі №  925/1351/19 (пункти 6.44, 6.45).

Наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи врегульовані у статті 23 Закону України "Про іпотеку". Так, у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою (частина 1).

Однак Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.06.2021 у справі №    922/2416/17 зазначила, зокрема, про те що за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню; при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження (пункт 7.22).

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди мають застосовувати під час розгляду справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерела права, що передбачають й інші критерії, які мають бути дотримані суб`єктами публічного права під час втручання у право власності.

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого Протоколу містяться три норми: 1) кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2) позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3) держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а) відповідно до загальних інтересів; б) для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ наголошує на тому, що зазначені норми не є окремими, а друга і третя норми стосуються лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном.

ЄСПЛ визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/West Alliance Limited v. Ukraine").

Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці ЄСПЛ. Так, у рішенні у справі "Fressoz and Roire V. France" ЄСПЛ зазначає, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні ЄСПЛ вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.

Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

При придбання нерухомого майна за процедурою реалізації майна на прилюдних торгах і за відсутності в реєстрі відомостей щодо обтяжень нерухомості, відсутні підстави вважати, що покупець є недобросовісним набувачем. В іншому разі буде порушено наведені європейські стандарти правомірності втручання у право власності.

Так, добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає такий статус всупереч приписам статті 388 ЦК України, а, відтак, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного суду від 18 березня 2020 року у справі № 199/7375/16-ц та від 20 травня 2020 року у справі № 199/8047/16-ц.

ВИСНОВОК: Отже, при придбанні нерухомого майна на прилюдних торгах за відсутності в реєстрі відомостей щодо його обтяження - відсутні підстави вважати, що покупець є недобросовісним набувачем.

 

 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсними торгів з підстави оскарження виконавчого напису нотаріуса»

 

 

Теги: електронні торги, електронний аукціон, сетам торги, продаж майна, спільна власність, оцінка нерухомості, оскарження оцінки, покупець, боржник, виконавча служба, звернення стягнення, примусова реалізація, фіксована ціна, порушення торгів, правочин, судова пракика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Зазначення в рішенні суду про нарахування відсотків та пені до моменту його виконання

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи має право суд зазначати в судовому рішенні про нарахування одночасно відповідних відсотків та пені до моменту його виконання 

05 червня 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 910/14524/22, провадження № 12-4гс24 (ЄДРСРУ № 120088907) досліджувала питання: «Чи допускається під час ухвалення рішення про стягнення боргу, на який нараховуються відсотки або пеню, зазначити у ньому на підставі частини десятої статті 238 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) (частин десятої та одинадцятої статті 265 Цивільного процесуального кодексу України) про нарахування одночасно відповідних відсотків та пені до моменту виконання рішення»?

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що законодавець прямо виключає (через імперативну альтернативність нарахування або відсотків, або пені) одночасність стягнення відсотків і пені. Повноваження суду не можна тлумачити розширювально. Під час ухвалення рішення про стягнення боргу, на який нараховують відсотки або пеню, не допускається зазначати в рішенні про нарахування одночасно відповідних відсотків та пені до моменту виконання рішення суду.

ВИСНОВОК: Під час ухвалення рішення про стягнення боргу, на який нараховують відсотки або пеню, суд не має права зазначати в рішенні про нарахування одночасно відповідних відсотків та пені до моменту виконання рішення суду.

 

 

Матеріал по темі: «Нарахування штрафу на підставі абз. 3 ч. 2 ст. 231 ГК України»

 

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов

Вид документальної позапланової перевірки: виїзна чи невиїзна у процедурі банкрутства

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вид документальної позапланової перевірки відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України: виїзна чи невиїзна у процедурі банкрутства боржника-платника податків

05 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/4882/23, адміністративне провадження №К/990/43707/23 (ЄДРСРУ № 119628316) досліджував питання: «Який вид документальної позапланової перевірки мав бути проведений щодо ТОВ відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України: виїзна чи невиїзна»?

Особою, уповноваженою на прийняття рішення про проведення документальної позапланової перевірки, яке оформлюється наказом, є керівник контролюючого органу (його заступник або уповноважена особа), що випливає з вимог пункту 78.4 статті 78 ПК України.

Слід зазначити, що стаття 78 ПК України встановлює порядок і підстави для проведення документальних позапланових перевірок, не розділяючи їх на виїзні чи невиїзні.

Пунктом 78.5 статті 78 ПК України визначено, що допуск посадових осіб контролюючих органів до проведення документальної позапланової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу. Документальна позапланова невиїзна перевірка здійснюється у порядку, передбаченому статтею 79 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 79.5 статті 79 ПК України за наявності письмового звернення платника податків замість документальної невиїзної перевірки може проводитися документальна виїзна перевірка. Ця норма знаходиться у статті 79 ПК України, яка визначає особливості проведення документальної невиїзної перевірки.

(!!!) ПК України не встановлює особливостей проведення перевірки відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України як-от, що така може бути тільки невиїзною або ж тільки виїзною. Не встановлює ПК України і такого порядку проведення документальних позапланових перевірок, як спочатку призначення невиїзної перевірки, а тільки після отримання письмового звернення платника податків - виїзної.

На переконання Верховного суду, встановлене у ПК України правове регулювання слід тлумачити так, що за наявності визначених у статті 78 ПК України підстав, контролюючий орган може провести або документальну позапланову виїзну перевірку, або ж документальну позапланову невиїзну перевірку. Зазначене свідчить про наявність у контролюючого органу певної свободи розсуду.

У судовій практиці Верховного Суду (зокрема, постанова від 23 серпня 2023 року у справі № 420/1369/22) висловлено таку позицію. Дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не слід ототожнювати лише з формалізованими повноваженнями, вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта. На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб`єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тому, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність, закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Також слід звернути увагу на оприлюднений Верховним Судом 11 квітня 2018 року «Науковий висновок щодо меж дискреційного повноваження суб`єкта владних повноважень та судового контролю за його реалізацією», відповідно до якого дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи бездіяти. Якщо діяти - у виборі варіанта рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені в законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження з кимось обраного варіанта.

Вибір варіанту передбачає встановлення фактичних обставин справи й надання їм юридичної оцінки; пошук відповідної норми права та перевірку її дії або вирішення питання щодо застосування аналогії (закону); з`ясування змісту норми права (тлумачення правової норми); здійснення вибору оптимального варіанту рішення, вчинення дій, утримання від дій. Таке право органу виконавчої влади (посадової особи) обумовлене певною свободою, тобто, адміністративним розсудом, в оцінюванні, діях або утриманні від дій (бездіяльність), а якщо у діях - то у виборі одного з варіантів рішень (дій) чи правових наслідків. Це вибір лише однієї із законних альтернатив. Вибір може здійснюватися між двома й більше альтернативами. При цьому, вибір може бути обмеженим, коли всі альтернативи, з яких слід вибирати, вичерпно передбачені законом (закритий перелік альтернатив). Крім того, вибір може здійснюватися з невизначеної кількості альтернатив, тобто вибір може бути необмеженим (так званий відкритий перелік альтернатив).

ВИСНОВОК: Оскільки у статті 78 ПК України законодавець не встановив конкретного виду документальної позапланової перевірки (виїзної або невиїзної), який має бути проведений за наявності підстав, вказаних у цій нормі, то такий вибір є виключною компетенцією контролюючого органу і ані платник податків, ані суд не має повноважень в таку втручатися. Водночас у випадку якщо після призначення невиїзної перевірки від платника податків надійшло письмове звернення замість документальної невиїзної перевірки може проводитися документальна виїзна перевірка.

З урахуванням наведеного вбачається, що  призначення виїзної документальної позапланової перевірки платника_банкрута відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України не може вважатися проявом незаконних дій контролюючого органу, які тягнуть за собою незаконність наказу про призначення перевірки.

  

 

 

Матеріал по темі: «Строк для організації і проведення податкової перевірки в межах справи про банкрутство»
 

 

теги: податковий_борг, процедура_банкрутства, стягнення_боргу, поточні_вимоги, кредиторські_вимоги, боржник, банкрутство, ліквідація, порушення _справи_про_банкрутство, судова_практика, Адвокат_Морозов

 

Строк для організації і проведення податкової перевірки в межах справи про банкрутство

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи є обов`язковим встановлений Методичними рекомендаціями № 470 тридцятиденний строк для організації і проведення податкової перевірки в межах справи про банкрутство?

05 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/4882/23, адміністративне провадження №К/990/43707/23 (ЄДРСРУ № 119628316) досліджував питання: «Чи є обов`язковим і присічним встановлений Методичними рекомендаціями № 470 тридцятиденний строк для організації і проведення перевірки, як наслідок, чи тягне за собою пропуск такого строку наслідок у вигляді втрати контролюючим органом права на проведення відповідної перевірки»?

Податковий кодекс України не встановлює конкретного строку задля реалізації контролюючим органом права на проведення документальної позапланової перевірки на підставі підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України після виникнення відповідної підстави. Натомість, позивач доводить, що право на проведення документальної позапланової перевірки на цій підставі може бути реалізоване виключно в межах 30-ти денного строку з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство, оскільки це встановлено Порядком № 1588 і Методичними рекомендаціями № 470.

Надаючи правову оцінку таким доводам, Верховний суд виходить з того, що дійсно в останньому абзаці підпункту 2.1.6 пункту 2.1 розділу ІІ Методичних рекомендацій № 470 (в редакції, чинній до 27 жовтня 2023 року) зазначено, що з метою того, щоб вимоги щодо сплати платежів, контроль за справлянням яких здійснюють органи ДПС, були сформовані й отримані особою, відповідальною за погашення грошових зобов`язань або податкового боргу платника податків, не пізніше строку, визначеного для заявлення кредиторами своїх вимог, територіальним органом ДПС вживаються заходи, спрямовані на забезпечення організації та проведення документальних позапланових перевірок таких платників податків, протягом 30 робочих днів від дня отримання органом ДПС інформації щодо прийняття рішення про реорганізацію (крім перетворення), ліквідацію (зняття з обліку) платника податків, або щодо порушення провадження у справі про банкрутство. За результатами проведення перевірки підрозділ, що здійснював (очолював) таку перевірку, забезпечує внесення до ІТС «Податковий блок» (підсистема «Податковий аудит» / Інформація / Припинення ПП) інформації про її результати.

Однак, безпосередньо у Методичних рекомендаціях №470 зазначено, що вони мають рекомендаційний характер та не містять нових правових норм щодо організації, проведення та реалізації матеріалів перевірок платників податків. Методичні рекомендації не є вичерпними і можуть змінюватись та/або доповнюватись у випадках, якщо такі зміни чи доповнення затверджуються відповідними наказами ДПС.

Відповідно, підстави вважати, що саме Методичні рекомендації № 470 встановили для контролюючого органу строк для прийняття наказу про проведення перевірки і його реалізацію, який має обов`язковий і присічний характер, відсутні. Тим більш, зазначені Методичні рекомендації не проходили процедуру реєстрації в Міністерстві юстиції України, а на офіційному сайті Верховної Ради України розміщені під видом «Наказ, Рекомендації, Зразок, Форма типового документа, Повідомлення, Запит, Акт, Інформація». Отже, Методичні рекомендації №470 можуть враховуватися органами ДПС, однак, підстави вважати їх обов`язковими відсутні, як і відсутні підстави вважати, що їх недотримання має наслідком визнання дій контролюючого органу незаконними.

Згідно з пунктами 11.6 і 11.8 Порядку № 1588 при проведенні заходів податкового контролю, пов`язаних з ліквідацією або реорганізацією платника податків, контролюючі органи організовують та планують їх таким чином, щоб вимоги щодо сплати платежів, контроль за справлянням яких здійснюють контролюючі органи, були сформовані і отримані особою, відповідальною за погашення грошових зобов`язань або податкового боргу платника податків, не пізніше строку, визначеного для заявлення кредиторами своїх вимог. За результатами проведення відповідних заходів у зв`язку з ліквідацією або реорганізацією платника податків, але не пізніше дня закінчення строку заявлення кредиторами своїх вимог відповідальні працівники таких підрозділів (органів) вносять до Єдиного банку даних юридичних осіб або підтверджують інформацію щодо наявності/відсутності заборгованості зі сплати податків і зборів.

Відповідно до частини першої статті 45 КУзПБ конкурсні кредитори за вимогами, що виникли до дня відкриття провадження у справі про банкрутство, зобов`язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом 30 днів з дня офіційного оприлюднення оголошення про відкриття провадження у справі про банкрутство.

Верховний суд погоджується, що дотримання контролюючим органом визначеного у зазначених нормах строку забезпечило б більшу оперативність у виявленні кредиторських вимог до юридичної особи, щодо якої порушено провадження у справі про банкрутство. Однак, сукупний аналіз наведених норм у взаємозв`язку із положеннями податкового законодавства не дають підстав вважати, що сплив такого строку тягне за собою наслідки у вигляді визнання наказу контролюючого органу про проведення перевірки незаконним і його скасування.

ВИСНОВОК:  Встановлені у Порядку № 1588 і Методичних рекомендаціях № 470 приписи щодо строку проведення перевірки, враховуючи відсутність таких у нормах ПК України, не можуть сприйматися як такі, що забороняють контролюючому органу проводити перевірку на підставі підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України після їх спливу.

  

 

 

Матеріал по темі: «Податкова перевірка на стадії ліквідаційної процедури боржника»

 

 

теги: податковий_борг, процедура_банкрутства, стягнення_боргу, поточні_вимоги, кредиторські_вимоги, боржник, банкрутство, ліквідація, порушення _справи_про_банкрутство, судова_практика, Адвокат_Морозов

Податкова перевірка на стадії ліквідаційної процедури боржника

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на проведення документальної позапланової перевірки в умовах банкрутства платника податків на стадії ліквідаційної процедури 

05 червня 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/4882/23, адміністративне провадження №К/990/43707/23 (ЄДРСРУ № 119628316) досліджував питання: «Чи є перешкодою для проведення перевірки на підставі підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України ухвалення господарським судом судового рішення про визнання платника податків банкрутом, як наслідок, чи може проводитись перевірка підприємства відповідно до цієї норми на стадії ліквідаційної процедури»? 

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. 

Відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України документальна позапланова перевірка здійснюється у випадку, якщо розпочато процедуру реорганізації юридичної особи (крім перетворення), припинення юридичної особи або підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця, закриття постійного представництва чи відокремленого підрозділу юридичної особи, в тому числі іноземної компанії, організації, порушено провадження у справі про визнання банкрутом платника податків або подано заяву про зняття з обліку платника податків. 

Згідно з пунктом 78.4 статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. 

ПК України не встановлює конкретного строку задля реалізації контролюючим органом права на проведення документальної позапланової перевірки на підставі підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України після виникнення відповідної підстави, а лише у пункті 102.1 статті 102 ПК України визначає, що контролюючий орган може провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня - у разі проведення перевірки операції відповідно до статей 39 і 39-2 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. 

У період виникнення спірних правовідносин застосування статті 102 ПК України мало свої особливості, а саме: пункт 52-2 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України встановив зупинення перебігу усіх строків давності, встановлених статтею 102 ПК України, на період з 18 березня 2020 року по останній календарний день місяця (включно), в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19). 

Дію пункту 52-2 підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України зупинено на період дії воєнного, надзвичайного стану згідно з пунктом 2 розділу II Закону № 2120-IX від 15 березня 2022 року, який набрав чинності 17 березня 2022 року. Цим же Законом в ПК України були внесені певні зміни, зокрема, статтю 102 доповнено пунктом 102.9 такого змісту: «На період дії правового режиму воєнного, надзвичайного стану зупиняється перебіг строків, визначених цим Кодексом, іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи». 

Водночас 07 березня 2022 року набрав чинності Закон України № 2118-IX від 03 березня 2022 року, яким підрозділ 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України доповнено пунктом 69, зокрема, підпункт 69.9 якого встановив, що для платників податків та контролюючих органів зупиняється перебіг строків, визначених податковим законодавством та іншим законодавством, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи. 

Положення ПК України щодо зупинення усіх строків були чинними до 27 травня 2022 року (дата набрання чинності Законом України № 2260-IX від 12 травня 2022 року). З цього дня у податковому законодавстві з`явились винятки, на які зупинення строків не поширювалося, зокрема, щодо строків проведення фактичних та документальних позапланових перевірок. 

Також Верховний суд звертає увагу, що Закон України № 2118-IX від 03 березня 2022 року шляхом доповнення підрозділу 10 розділу XX «Перехідні положення» ПК України пунктом 69, зокрема, підпунктом 69.2 встановив мораторій на проведення будь-яких видів перевірок. Такий «суцільний» мораторій діяв до 17 березня 2022 року, водночас мораторій на проведення документальних позапланових перевірок, що проводяться на підставі підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України остаточно був скасований з 27 травня 2022 року. 

Підпункт 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України встановлює декілька самостійних підстав для проведення документальної позапланової перевірки, які можуть застосовуватися як у сукупності, так і кожна окремо. Однією із таких підстав є обставина порушення провадження у справі про визнання банкрутом платника податків, наявність якої зумовлює виникнення у контролюючого органу права на проведення документальної позапланової перевірки. Виникнення такого права є достатньою підставою для призначення і проведення перевірки, яке має бути реалізоване з обов`язковим дотриманням інших умов, встановлених ПК України (зокрема, дотриманням вимог статей 81, 82 ПК України), і обмежене виключно граничним строком, про який йдеться у статті 102 ПК України (з урахуванням особливостей у її застосуванні, встановлених у зв`язку із «ковідними» і «воєнними» змінами). 

Оскільки ПК України не встановлює конкретного строку для прийняття контролюючим органом наказу про проведення перевірки на підставі підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України, то відсутні підстави вважати, що ДПС втратило право на проведення такої перевірки з дати ухвалення господарським судом постанови про визнання юридичної особи банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. 

Слід зазначити, що Верховний Суд у постановах від 22 липня 2020 року у справі №904/4681/19, від 01 червня 2021 року у справі №910/7888/20, від 24 січня 2023 року у справі №908/1974/21, від 19 березня 2024 року у справі №922/5231/21, ухвалених в порядку господарського судочинства, викладав висновок, згідно з яким норми чинного податкового законодавства та законодавства про банкрутство не містять заборони щодо проведення податковим органом перевірки боржника після визнання останнього банкрутом. Перехід боржника до ліквідаційної процедури не перешкоджає податковим органам вжити заходів щодо перевірки діяльності боржника на предмет наявності (відсутності) у нього заборгованості зі сплати податкових платежів, оскільки податковим законодавством України не визначається стадія процедури банкрутства, у якій така перевірка повинна бути проведена.

ВИСНОВОК:  З урахуванням вищевикладеного, Верховний суд наголошує, що визнання платника податків банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури не є перешкодою для реалізації контролюючим органом своєї компетенції, а отже  у контролюючого органу є законні підстави для проведення перевірки платника відповідно до підпункту 78.1.7 пункту 78.1 статті 78 ПК України.

 

  

 

Матеріал по темі: «Проведення податкової перевірки після визнання боржника банкрутом»

 

 

теги: податковий_борг, процедура_банкрутства, стягнення_боргу, поточні_вимоги, кредиторські_вимоги, боржник, банкрутство, ліквідація, порушення _справи_про_банкрутство, судова_практика, Адвокат_Морозов

Пред’явлення позову за фактичним місцем проживання, відмінним від зареєстрованого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Пред’явлення позову за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого 

24 червня 2024 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 554/7669/21, провадження № 61-5805сво23 (ЄДРСРУ № 120029704) досліджував питання щодо визначення підсудності за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого. 

Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні  будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом. Згідно зі статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. 

Принцип територіальності забезпечує територіальне розмежування компетенції судів загальної юрисдикції і зумовлений потребою доступності правосуддя на всій території України. 

Принцип територіальності реалізується через правила територіальної юрисдикції (підсудності) справ. 

Правила територіальної підсудності визначають розмежування компетенції судів першої інстанції щодо розгляду справ, підвідомчих загальним судам, за територіальною ознакою. Крім того, правила  територіальної підсудності дають можливість визначити конкретний місцевий суд, який повинен розглядати справу як суд першої інстанції. 

Кожен місцевий чи апеляційний суд має свою територіальну юрисдикцію (підсудність), тобто поширює свою компетенцію на правовідносини, що виникли чи існують на певній території. Це є важливою гарантією для вирішення судових спорів у розумні строки в умовах ускладнення правових відносин і збільшення правових конфліктів. 

(!!!) Порушення судами правил територіальної юрисдикції  має наслідком обов`язкове скасування судових рішень з направленням справи на новий розгляд (стаття 378, пункт 6 частини першої статті 411 ЦПК України). 

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України). 

Позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом (стаття 27 ЦПК України). 

Загалом перелік справ з альтернативною підсудністю закріплений у статті 28 ЦПК України, зокрема, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред`являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. 

Згідно зі статтею 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. 

Суть підсудності за вибором позивача, або альтернативної підсудності, полягає у тому, що за визначеними критеріями цивільних справ позивачу дається можливість обрати з кількох передбачених у законі судів той суд, до якого він пред`являтиме свої позовні вимоги. Законодавець установлює вичерпний перелік позовів, на які поширюються правила цього виду підсудності, а також передбачає конкретні суди, до яких можна з такими вимогами звернутися. 

За загальним правилом територіальної підсудності суд є наближеним до місця знаходження відповідача, тобто тієї сторони у спорі, яка презюмується неправою. Правило підсудності за місцем знаходження відповідача стосовно доступності правосуддя є зручним саме для нього, а не для особи, яка звертається до суду за захистом. 

Відповідно до статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (в редакції, що діяла на час звернення з позовом у цій справі) вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати; місце перебування - житло або спеціалізована соціальна установа для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, у якому особа, яка отримала довідку про звернення за захистом в Україні, проживає строком менше шести місяців на рік або отримує соціальні послуги; місце проживання - житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), у яких особа отримує соціальні послуги. 

Порядок реєстрації/зняття з реєстрації місця проживання/перебування осіб в Україні, а також форми необхідних для цього документів, на момент звернення до суду з позовом встановлювались Правилами реєстрації місця проживання, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від  02 березня 2016 року № 207 (далі - Правила). 

Реєстрація місця проживання здійснюється тільки за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює реєстрацію місця проживання за однією з цих адрес за власним вибором. За адресою зареєстрованого місця проживання з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції (пункт 7 Правил). 

В абзаці 1 пункту 9 Правил встановлено, що відомості про реєстрацію/зняття з реєстрації місця проживання вносяться до паспорта громадянина України, тимчасового посвідчення громадянина України, посвідки на постійне проживання, посвідки на тимчасове проживання, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист (далі - документи, до яких вносяться відомості про місце проживання), а відомості про реєстрацію місця перебування - до довідки про звернення за захистом в Україні (документ, до якого вносяться відомості про місце перебування) шляхом проставлення в них відповідного штампа реєстрації місця проживання/перебування особи за формою згідно з додатком 1. 

В пункті 18 Правил наведений перелік документів, які подає особа або її представник для реєстрації місця проживання. Зокрема, документами, що підтверджують право на проживання в житлі, можуть бути: ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди), рішення суду, яке набрало законної сили, про надання особі права на вселення до житлового приміщення, визнання за особою права користування житловим приміщенням або права власності на нього, права на реєстрацію місця проживання або інші документи. 

Зняття з реєстрації місяця проживання передбачено пунктом 26 Правил, яким, крім іншого, визначено, що зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі, зокрема, й інших документів, які свідчать про припинення  підстав на право користування житловим приміщенням (закінчення строку дії договору оренди, найму, піднайму житлового приміщення, строку навчання в навчальному закладі (у разі реєстрації місця проживання в гуртожитку навчального закладу на час навчання), відчуження житла та інших визначених законодавством документів) (абзац 8 пункту 26 Правил). 

Аналогічні положення визначені і Порядком декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2022 року № 265, який набрав чинності 14 березня 2022 року. 

У пункті 4 вказаного Порядку в чинній редакції передбачено, що особа може задекларувати/зареєструвати своє місце проживання (перебування) лише за однією адресою. У разі коли особа проживає у двох і більше місцях, вона здійснює декларування/реєстрацію місця проживання (перебування) за однією з таких адрес за власним вибором. За адресою задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) з особою ведеться офіційне листування та вручення офіційної кореспонденції. Положення абзацу першого цього пункту не поширюються на осіб, адреса задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) яких знаходиться на територіях, на яких ведуться бойові дії, або тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях, включених до переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, затвердженого Мінреінтеграції, для яких не визначена дата завершення бойових дій (припинення можливості бойових дій) або тимчасової окупації. Така особа може задекларувати/зареєструвати місце свого проживання без зняття з реєстрації місця свого попереднього проживання. 

Результат аналізу змісту вказаних норм дозволяє зробити висновок, що особа може мати декілька місць проживання/перебування. Водночас законодавством визначено необхідність проведення реєстрації (декларування) місця проживання/перебування особи, яка може бути здійснена тільки за однією адресою за її власним вибором, в тому числі й на підставі договору оренди житлового приміщення. 

Реєстрація (декларування) місця проживання/перебування у встановленому порядку має значення для реалізації окремих прав особи, зокрема, під час вибору суду, якому підсудна справа. 

Положення частини першої статті 27, частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місця проживання або перебування фізичної особи - сторони у справі, якщо інше не передбачено законом. 

Зазначена вимога процесуального закону унеможливлює зловживання процесуальними правами при визначенні підсудності. 

Отже в нормах ЦПК України передбачено використання лише зареєстрованого місця проживання, фактичне місце проживання фізичної особи не має правового значення. 

З огляду на викладене, використання для встановлення конкретного суду за визначеною територіальною підсудністю фактичної адреси проживання матиме наслідком невизначеність при вчиненні окремих процесуальних дій, адже фактичне місце проживання може змінюватись чи не щодня. Крім того, особа може мати більше ніж одне фактичне місце проживання, але зареєстроване може бути лише одне місце проживання. 

Верховний Суд зазначає, що звернення позивача до суду з позовом за місцем його перебування без підтвердження реєстрації, не відповідає вимогами статті 28 ЦПК України. 

ВИСНОВКИ щодо застосування норми права: 

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що положення частини першої статті 28 ЦПК України імперативно встановлюють, що визначення територіальної юрисдикції (підсудності) здійснюється з урахуванням зареєстрованого місяця проживання або перебування фізичної особи - позивача. Тому позови, наведені у частині першій статті 28 ЦПК України, не можуть пред`являтися за фактичним місцем проживання або перебування позивача, відмінним від зареєстрованого.

 

 

Матеріал по темі: «Юрисдикція будь-якого судового спору стосовно боржника – банкрута»

 

 

 

 

Теги: підсудність, позов, зареєстроване місце проживання, прописка, реєстрація, суд, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов