Недійсність (нікчемність чи оспорюваність) правочину

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

ОП ВС КЦС: недійсність (нікчемність чи оспорюваність) правочину: підстави,  різниця, способи захисту та наслідки

19 лютого 2024 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 567/3/22, провадження № 61-5252сво23 (ЄДРСРУ № 117206184) досліджував питання щодо недійсності ( нікчемності чи оспорюваності) правочину.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

(!!!) У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

(!!!) Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

(!!!) Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes).

ВИСНОВОК: Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

 

 

Матеріал по темі: «Врахування судом нікчемності правочину під час прийняття рішення»

 

 

 

 

Теги: визнання нікчемного правочину недійсним, визнання права, застосування наслідків недійсності, правочин, порушення прав, поновлення, ефективний спосіб захисту, судова практика, Адвокат Морозов

Відсутність ордера на вселення, як підстава для відмови в проведенні приватизації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відсутність ордера на вселення, за умови, що особа проживає у житлі на законних підставах, не може бути підставою для відмови в проведенні приватизації помешкання

26 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 344/12427/21, провадження № 61-8228св23 (ЄДРСРУ № 117241358) досліджував питання щодо відсутності ордера на вселення, як підстави для відмови в проведенні приватизації.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Частинами третьою, четвертою статті 9 ЖК України визначено, що громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Статтею 345 ЦК України, передбачено, що фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. У результаті придбання єдиного майнового комплексу державного (комунального) підприємства у процесі приватизації до покупця переходять всі його права та обов`язки. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положенням  про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженим наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396 (далі - Положення № 396).

Частиною першою статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, які використовуються громадянами на умовах найму.

Статтями 3, 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація здійснюється шляхом безоплатної передачі наймачу та членам його сім`ї квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у межах визначеної норми. При цьому, до членів сім`ї наймача включаються громадяни, які постійно проживають в квартирі (будинку) разом з наймачем або за якими зберігається право на житло.

Згідно з частинами другою, третьою, п`ятою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача житлових приміщень у гуртожитках у власність мешканців гуртожитків здійснюється відповідно до закону. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), житлове приміщення у гуртожитку, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Положення № 396 визначає порядок передачі квартир багатоквартирних будинків, одноквартирних будинків (далі - квартири (будинки)), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - кімнати у комунальних квартирах), які використовуються громадянами на умовах найму, у власність громадян.

Відповідно до пункту 4 Положення № 396 передача займаних квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах здійснюється в приватну (спільну сумісну, спільну часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цих квартирах (будинках), жилих приміщеннях у гуртожитку, кімнатах у комунальній квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника.

Абзацом першим пункту 23 Положення № 396 визначено, що орган приватизації приймає рішення про передачу квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах у власність громадян. На підставі вказаного рішення орган приватизації видає свідоцтво про право власності та реєструє його у спеціальній реєстраційній книзі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках, кімнат у комунальних квартирах, що належать громадянам на праві приватної (спільної сумісної, спільної часткової) власності.

Особа, яка бажає скористатись таким правом, звертається до відповідного органу із заявою, до якої додає необхідні документи, а цей орган приймає відповідне рішення, яке у випадку незгоди з ним заявника може бути предметом оскарження в суді.

Якщо орган приватизації зволікає з прийняттям рішення щодо права позивача на безоплатну приватизацію жилого приміщення, то наявні всі підстави щодо реалізації його права на приватизацію у визначений спосіб.

Про ефективність та належність визначеного способу захисту порушеного права на безоплатну приватизацію державного житлового фонду шляхом зобов`язання вчинити дії щодо приватизації свідчать висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 18.12.2018 у справі № 183/2859/16, від 19.06.2019 у справі №338/347/16-ц,  від 30.09.2020 у справі №754/6918/18, від 08 липня 2020 року у справі № 201/6092/17 (провадження № 61-21545св19), від 12 травня 2021 року у справі № 750/2176/17 (провадження № 61-645св20), від 26 квітня  2023 року у справі № 344/1350/21 (провадження № 61-12730св22) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 у справі №200/18858/16-ц та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження № 61-1311сво23).

(!!!) Отже, передача квартир у власність громадян у процесі їх приватизації здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації і оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру.

Таким чином, прийняття відповідного рішення належить виключно до компетенції відповідача та від дій позивача не залежить. У цьому випадку порушення прав позивача відбувається у формі відмови та бездіяльності відповідача у здійсненні особою права на приватизацію житлового приміщення (13 грудня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 295/13310/21, провадження № 61-12351св22 (ЄДРСРУ № 115821836).

У ч.10 ст.8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» закріплено, що органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься відсутність у особи права на приватизацію (частина друга статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків»), заборона приватизувати конкретне приміщення (частина четверта статті 1 Закону України «Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків», частина друга статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Зазначені висновки викладено у постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі №201/6092/17.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції.

Ненадання заявником ордеру на квартиру не може бути єдиною підставою для відмови у приватизації житла.

Схожого за змістом правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 24 лютого 2021 року у справі № 296/4642/19.

ВИСНОВОК: Відсутність ордера на вселення, за умови, що особа проживає у житлі на законних підставах, не може бути підставою для відмови в проведенні приватизації, оскільки перелік підстав для відмови у приватизації, наведений в Законі, який вичерпним, не передбачає такої підстави для відмови у приватизації.

 

 

Матеріал по темі: «Оскарження відмови в приватизації державного майна (підсудність)»

 

Теги: приватизация, приватизація, державний житловий фонд, право власності на квартиру, успадкування, спадок, ордер на житло, довідка про місце проживання, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Достатність надіслання судового рішення адвокату, як представнику сторони процесу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Чи повинен (зобов`язаний) суд надсилати копію судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду справи, і позивачеві, і його представнику?

08 лютого 2024 року Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 480/8341/22, адміністративне провадження № К/990/34473/23  (ЄДРСРУ № 116870018) досліджував питання щодо достатності надіслання копії судового рішення адвокату, як представнику сторони процесу.

Питання: Чи повинен (зобов`язаний) суд надсилати копію судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду справи, і позивачеві, і його представнику, за посередництва якого він, себто позивач, брав участь у судовому процесі (зокрема звертався до суду з позовом)?

Похідним від цього питання є інше: з якої дати у такому разі має починатися відлік строку на апеляційне оскарження судового рішення: дати вручення копії судового рішення позивачеві чи з дати вручення копії [того самого] судового рішення представнику позивача (адвокату)?

Розбіжність криється в інтерпретації процесуального статусу позивача як учасника справи та його представника (тут і далі йтиметься про представника, який діє в інтересах особи на підставі договору про надання правової допомоги, тобто адвоката), який не є учасником справи у значенні статті 42 КАС України, але належить до кола учасників судового процесу, як самостійних (незалежних) одне від одного суб`єктів.

Як у частині п`ятій статті 251 КАС України, так і в частині другій статті 295 КАС України мовиться про «учасника справи», який, як заінтересована у [матеріально-правовому] спорі особа, має знати про ухвалене рішення суду і - якщо незгоден - може його оскаржити в апеляційному порядку.

Варто зауважити, що відсутність у цих нормах КАС України згадки про адвоката як представника учасника справи, зокрема позивача, не потрібно трактувати як таку собі «непричетність» представника до результату розгляду справи, що, як наслідок, не передбачає виникнення процесуальних прав та обов`язків для особи, інтереси якої він представляє, зокрема й тоді, коли постане питання про відлік строку на апеляційне оскарження судового рішення у справі, участь позивача у якій була опосередкована цим представником.

Подібні судження були б помилкові, адже заперечують (змінюють) саму суть представництва та його значення у судовому процесі. Відразу треба підкреслити, що тут мова йде про представництво, що ґрунтується на договорі, а не про законне представництво (коли участь у судовому процесі беруть органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб).

Адвокат як представник (стаття 57 КАС України) бере участь у судовому процесі від імені особи (сторони чи третьої особи), інтереси якої він представляє, відповідно наділений правами та обов`язками останньої (за умови, що в ордері немає застережень про обмеження повноважень адвоката). Відомо й те, що адвокат як представник не є і не може бути учасником (стороною) матеріально-правового спору, як і не може мати в ньому особистого інтересу; участь адвоката як представника у судовому процесі головним чином полягає у реалізації процесуальних прав та обов`язків особи, яку він представляє, від імені цієї особи і для цієї особи. Це означає також, що процесуальні дії/рішення/позиція представника у судовому процесі створюють юридичні наслідки [саме] для особи, від імені якої він діє, й остання має теж це розуміти.

Суд не повинні цікавити взаємовідносини адвоката та особи, інтереси якої він представляє (окрім тих, що стосуються обсягу повноважень адвоката), водночас участь сторони у судовому процесі через свого представника (адвоката) - що є правом сторони - дозволяє суду здійснювати офіційну процесуальну комунікацію з цим представником, відтак застосовувати до учасника справи, від імені якого цей представник діє, передбачені процесуальним законом наслідки, якщо виникнуть відповідні казуальні підстави.

(!!!) Зважаючи на наведені міркування, об`єднана палата трактує участь позивача (як учасника справи) у судовому процесі через свого представника - повноваження якого належно підтверджені - саме як участь позивача, тобто «учасника справи», для якого у статті 295 КАС України визначені строки на апеляційне оскарження судового рішення.

З тих самих мотивів об`єднана палата не може погодитися з думкою колегії суддів про обмеження права позивача на апеляційне оскарження судового рішення у ситуації, коли копію цього рішення суд надіслав лише адвокату позивача, а не позивачу (який не має офіційної електронної адреси). Такий спосіб вручення судового рішення ніяким чином не може нівелювати право (чи позбавляти права) позивача на отримання копії судового рішення, зокрема й на паперових носіях, відтак і права на апеляційне оскарження, як у тому переконує колегія суддів. Нагадаємо, що процесуальний закон дозволяє позивачу як учаснику справи отримати копію судового рішення (за відсутності у нього офіційної електронної адреси), навіть якщо його представник вже її отримав. Тут, як і загалом в судочинстві, важливо розуміти, що користування процесуальними правами не може слугувати способом змінити (спотворити) встановлений законом порядок вчинення процесуальних дій.

Надіслання [електронної] копії рішення суду представнику сторони процесу - адвокату на його офіційну електронну адресу в ЄСІТС є, у розумінні частин п`ятої, сьомої статті 18 КАС України, належним способом вручення судового рішення представнику позивача, що на підставі частини сьомої статті 251 КАС України вважається врученням цієї копії судового рішення також і особі, яку цей представник (адвокат) представляє, тобто позивачу.

Таким чином,  коли позивач (як фізична особа) не має офіційної електронної адреси, але її має адвокат, який представляв в суді його [позивача] інтереси, суд, відповідно до приписів частини п`ятої статті 18 КАС України, надсилає [електронну] копію судового рішення адвокату як представнику позивача на офіційну електронну адресу, що, в розумінні приписів частини сьомої статі 251 КАС України, є належним і достатнім способом вручення судового рішення учаснику справи, з датою якого [вручення] можна пов`язувати строк на його апеляційне оскарження позивачем як «учасником справи».

ВИСНОВОК: З наведених мотивів об`єднана палата дійшла висновку, що сам факт ненадіслання судом першої інстанції [безпосередньо] позивачеві копії судового рішення - ухваленого за наслідками розгляду справи - на паперових носіях (тобто засобами поштового зв`язку), але за наявності підтвердження належного надіслання (як і вручення) копії судового рішення представнику позивача (адвокату) із застосуванням ЄСІТС, не дає достатніх підстав вважати, що позивач не отримав судового рішення, відповідно не міг знати про результат розгляду своєї справи.

 

 

Матеріал по темі: «Належне вручення судового рішення суб`єкту владних повноважень в автоматичному режимі»

 

 

 

 

Теги: ЄДРСРУ, оприлюднення судового рішення, реєстр судових рішень,  вручення судового рішення, направлення повістки на емайл, електрона пошта учасника, електронний документообіг, судовий процес, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Повноваження суду самостійно розраховувати податковий борг для платника податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Суд позбавлений можливості самостійно розрахувати суму податкового боргу, адже вказаними повноваженнями наділений виключно контролюючий орган

22 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/16991/13-а, адміністративне провадження № К/9901/37767/18 (ЄДРСРУ № 117187706) досліджував питання щодо правової можливості суду самостійно розраховувати податковий борг для платника податків.

Відповідно до висновків Верховного Суду України у постанові від 05.12.2006 у справі № 21-527во06 наслідком встановлення судом невідповідності частини рішення суб`єкта владних повноважень вимогам чинного законодавства є визнання такого акта частково протиправним, при умові, що цю частину може бути ідентифіковано (виокремлено, названо) та що без неї оспорюваний акт в іншій частині (частинах) не втрачає свою цілісність, значення. Зокрема, частково протиправним можна визнати якусь частину, пункт, речення рішення або рішення в частині нарахування певної суми окремого виду податку чи збору, накладення штрафних (фінансових) санкцій в якійсь сумі.

Вказаний правовий висновок підтримано Верховним Судом, зокрема у постановах від 18.05.2020 у справі №200/12442/18-а, від 04.06.2020 у справі № 804/4406/13-а та від 20.03.2023 у справі № 813/2689/17 та ін. 

Разом із тим, враховуючи практику Верховного Суду, зокрема, у постановах від 06.02.2018 у справі № 826/15139/16, від 17.04.2018 у справі № 2а-10031/12/2670 вбачається, що фактично спірне рішення податкового органу підлягає скасуванню не через відсутність у платника вказаного податкового обов`язку, а через здійснений таким органом неправильний розрахунок в цій частині.

(!!!) Крім того, суд позбавлений можливості самостійно розрахувати суму податкового боргу, адже це є втручання в дискреційні повноваження контролюючого органу.

Зокрема у постанові від 21.08.2019 у справі №2340/4023/18 Верховний Суд дійшов висновку, що у межах розгляду справи про стягнення заборгованості суд позбавлений процесуальної можливості здійснювати правовий аналіз питання правомірності нарахованих контролюючим органом грошових зобов`язань, натомість оцінка податкового правопорушення, встановленого за результатами податкової перевірки, на підставі якої контролюючим органом прийнятий акт індивідуальної дії, має здійснюватися судом у провадженні за позовом платника податків про оскарження податкового повідомлення-рішення. Саме такий спосіб захисту прав платника податків визначений положеннями статей 55, 56 Податкового кодексу України.

12 липня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 160/7345/20, адміністративне провадження № К/990/13569/22 вказав наступне.

Згідно з підпунктом 20.1.34 пункту 20.1 статті 20 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.

Відповідно до підпункту 54.3.2 пункту 54.3 статті 54 Податкового кодексу України контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків, крім електронної перевірки, свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов`язань, суми бюджетного відшкодування та/або від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках.

При зверненні платника податків до суду з позовом щодо визнання протиправним та/або скасування рішення контролюючого органу грошове зобов`язання вважається неузгодженим до дня набрання судовим рішенням законної сили (пункт 56.18 статті 56 Податкового кодексу України).

Податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання (підпункт 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Пунктами 95.1 та 95.2 статті 95 вказаного Кодексу визначено, що контролюючий орган здійснює за платника податків і на користь держави заходи щодо погашення податкового боргу такого платника податків шляхом стягнення коштів, які перебувають у його власності, а в разі їх недостатності - шляхом продажу майна такого платника податків, яке перебуває у податковій заставі. Стягнення коштів та продаж майна платника податків провадяться не раніше ніж через 60 календарних днів з дня надіслання (вручення) такому платнику податкової вимоги.

У разі коли у платника податків виник податковий борг, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення (пункт 59.1 статті 59 Податкового кодексу України).

Отже нормами Податкового кодексу України встановлено чіткий порядок погашення заборгованості платників податків перед бюджетом та визначено перелік заходів, які повинен здійснити контролюючий орган для стягнення податкового боргу.

У межах розгляду справи за позовом суб`єкта владних повноважень про стягнення заборгованості суд позбавлений процесуальної можливості здійснювати правовий аналіз питання правомірності нарахованих контролюючим органом грошових зобов`язань.

Оцінка податкового правопорушення, встановленого за результатами податкової перевірки платника податків, на підставі якої контролюючим органом прийнятий акт індивідуальної дії, має здійснюватися судом у провадженні за позовом платника податків про оскарження такого акту індивідуальної дії, зокрема податкового повідомлення-рішення.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 817/4186/13-а, від 21.08.2019 у справі №2340/4023/18, від 05.03.2020 у справі №804/8630/16 та інших.

ВИСНОВОК: Виходячи з протилежного - рішення контролюючого органу, в якому недійсну частину не можна виокремити, ідентифікувати, є недійсним в цілому, адже контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, а суд позбавлений можливості самостійно розрахувати суму податкового боргу, так як це є втручання в дискреційні повноваження контролюючого органу.

 

Матеріал по темі: «Конкретизація змісту наказу на проведення податкової перевірки»

 

 

Теги: камеральна, документальна, податкові перевірки, податкове повідомлення-рішення, Акт перевірки, наказ, платник податків, контролюючий орган, ДПС, судова практика, Адвокат Морозов

 

Прилад TruCam не може триматися руками інспектора поліції

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вимірювач швидкості транспортних засобів TruCam при проведенні фіксації швидкості певного транспортного засобу не може триматися руками інспектора поліції, а повинен бути стаціонарно вмонтованим

24.01.2024 р. Шостий апеляційний адміністративний суд в рамках справи № 758/8181/23, провадження № A/855/20206/23 (ЄДРСРУ № 116581071) досліджував питання щодо (не) можливості тримання в руках інспектора поліції приладу TruCam при вимірювання швидкості транспортного засобу.

Вимірювач, яким здійснювався замір швидкості транспортного засобу - лазерний LTI 20/20 ТгuСаm II. Вимірювач швидкості транспортних засобів лазерний LTI 20/20 ТгuСаm II призначений для вимірювання швидкості руху транспортних засобів (ТЗ) в ручному або автоматичному режимах. Вимірювач відноситься до мобільних або ручних (залежно від ступеню участі оператора у процесі роботи вимірювача) дистанційних приладів контролю за дотриманням правил дорожнього руху.

Згідно з ст. 31 Закону "Про Національну поліцію" № 580-VIII, поліція може застосовувати превентивні заходи, зокрема, перевіряти документи особи, опитувати осіб, зупиняти транспортні засоби, застосовувати технічні прилади та технічні засоби, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису.

Статтею 40 Закону № 580-VIII встановлено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на однострої, у/на службових транспортних засобах, у тому числі без кольорографічних схем, розпізнавальних знаків та написів, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель фото- і відеотехніку, у тому числі техніку, що працює в автоматичному режимі, технічні засоби з виявлення та/або фіксації правопорушень, радіаційних, хімічних, біологічних та ядерних загроз, а також використовувати інформацію, отриману з фото- і відеотехніки, що перебуває в чужому володінні, з метою: 1) запобігання правопорушенню, виявлення або фіксування правопорушення, охорони та захисту публічної безпеки, особистої безпеки осіб і власності від протиправних посягань; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.

Тобто, положення Закону № 580-VIII надають право поліції використовувати інформацію відеозапису та фотокартки в якості речових доказів наявності або відсутності факту правопорушення.

Контроль швидкості руху транспортних засобів здійснюється лише в місцях, які облаштовані відповідним знаком про здійснення відеофіксації (дорожній знак 5.70 ПДР), оскільки вимоги ч. 2 ст. 40 Закону № 580-VIII, передбачають, що інформація щодо встановленої відеотехніки і сама відеотехніка фіксації правопорушень повинна бути розміщена на видному місці.

Відповідно до Правил дорожнього руху знак 5.70 «Фото, відеофіксування порушень Правил дорожнього руху», інформує про можливість здійснення контролю за порушеннями Правил дорожнього руху за допомогою спеціальних технічних та (або) технічних засобів.

(!!!) Разом з тим, суд зауважує, що прилад TruCam при проведенні фіксації швидкості певного транспортного засобу не може триматися руками інспектора поліції, а повинен бути стаціонарно вмонтованим, що доводиться приписами ст. 40 Закону України «Про Національну поліцію», в якій зазначено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою забезпечення правил дорожнього руху.

Отже, відповідно до наведеної норми працівники поліції можуть розміщувати автоматичну фото та відеотехніку по периметру доріг, зокрема стаціонарно встановлювати вимірювальний пристрій, оскільки термін «монтувати/розміщувати» не можна ототожнювати із використанням в інший спосіб, зокрема тримати в руках.

ВИСНОВОК: Отже, контроль швидкості повинен відбуватися лише в місцях, які облаштовані відповідним знаком про здійснення відеофіксації (дорожній знак 5.70), оскільки вказане обумовлено ч. 2 ст. 40 Закону України "Про Національну поліцію", згідно з якою інформація про змонтовану/розміщену автоматичну фототехніку і відео техніку, що здійснює фіксацію, повинна бути розміщена на видному місці, а прилад TruCam при проведенні фіксації швидкості певного транспортного засобу не може триматися руками інспектора поліції, а повинен бути стаціонарно вмонтованим.

Аналогічна позиція викладена у постановах Другого апеляційного адміністративного суду від 27.07.2021 у справі №554/1946/21 та Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 у справі №157/703/20.

 

 

Матеріал по темі: «Рішення суду: радар TruCam поза Законом!!!»

 

 

 

 

Теги: TruCam, трукам, радар, вимірювач швидкості, перевищення швидкості, превышение скорости, штаф, судебная практика, Адвокат Морозов

 

Здійснення оплати судового збору особою, яка не є стороною у справі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість здійснення оплати судового збору особою, яка не є стороною у справі

22 лютого 2024 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/4274/22 (ЄДРСРУ № 117176662) досліджував питання щодо можливості здійснення оплати судового збору особою, яка не є стороною у справі.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частина 2 статті 123 Господарського процесуального кодексу України).

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначає Закон України «Про судовий збір».

Судовий збір - збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (частина 1 статті Закону України «Про судовий збір»).

Згідно із статтею 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Розміри ставок судового збору передбачено статтею 4 Закону України «Про судовий збір».

Судовий збір перераховується у безготівковій або готівковій формі, у тому числі з використанням електронного платіжного засобу або за допомогою платіжних пристроїв, в тому числі з використанням платіжних систем через мережу Інтернет у режимі реального часу (частина 1 статті 6 Закону України «Про судовий збір»).

Частинами 1, 2 статті 9 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 9901/144/20 визнано помилковим висновок суду першої інстанції про неможливість прийняття як доказу про сплату судового збору за подання позовної заяви платіжного доручення лише у зв`язку із зазначенням у ньому платником іншої особи, а не позивача, без урахування всього змісту цього документа, зокрема, вказівки на призначення відповідного платежу (об`єкта справляння судового збору). У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила, що визначальним є факт надходження усієї належної до сплати суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожній фізичній або юридичній особі гарантовано право на розгляд судом протягом розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, у якій вона є стороною.

У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії" від 1 березня 2002 ).

Україна як учасниця Конвенції повинна створювати умови для забезпечення доступності правосуддя як загальновизнаного міжнародного стандарту справедливого судочинства.

ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має "застосовуватися на практиці і бути ефективним" (рішення у справі "Белле проти Франції" від 4 грудня 1995 року).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі "Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії" від 28 жовтня 1998 року).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Суд перед відкриттям провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. У зв`язку із цим суд повинен перевірити, щоб платіжне доручення на безготівкове перерахування судового збору, квитанція установи банку про прийняття платежу готівкою, що додаються до позовної заяви (заяви, скарги), містили відомості про те, за яку саме позовну заяву (заяву, скаргу, дію) сплачується судовий збір.

Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 09.01.2024 у справі № 910/13098/22 (ЄДРСРУ № 116203655).

ВИСНОВОК: Отже, повернення без розгляду позовної заяви/апеляційної скарги з тих підстав, що особа не виконала вимоги ухвали про усунення недоліків, можливо лише в тому випадку, коли особа отримала відповідну ухвалу суду, але ухилилася від виконання вимог, вказаних в ухвалі.

 

 

Матеріал по темі: «Судовий збір при заявлені цивільного позову у кримінальному провадженні»

Теги: судовий збір, відстрочення, розстрочення сплати судового збору, зменшення розміру збору, звільнення від  сплати,  рассрочка, отсрочка уплаты, судебный сбор, платеж, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов