Правовий статус іпотекодержателя при поділі іпотечного майна подружжя

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правовий статус іпотекодержателя та співіпотекодавця при поділі спільного майна подружжя, що перебуває в іпотеці

03 липня 2023 року Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 523/8641/15, провадження № 61-9085сво21 (ЄДРСРУ № 112058226) досліджував питання щодо правового статусу іпотекодержателя та співіпотекодавця при поділі спільного майна подружжя, що перебуває в іпотеці.

Щодо поділу майна подружжя

Основні законодавчі положення щодо правового режиму майна подружжя полягають у наступному. 

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).    

Відповідно до частини першої статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Статтею 63 СК України передбачено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

У разі відсутності між подружжям шлюбного договору, правовий режим їхнього майна визначається положеннями сімейного законодавства, згідно з яким подружжя не може односторонньо змінювати встановлений законом правовий режим на власний розсуд. Проте подружжя не позбавлене права вчиняти будь-які дії щодо придбаного за час шлюбу майна, у тому числі і поділити його між собою у будь-яких частках. Головним принципом прав подружжя на майно є принцип спільності всього майна, набутого за час шлюбу.

Зазначені висновки узгоджуються також із Рішенням Конституційного Суду України від 19 вересня 2012 року у справі № 17-рп/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства «ІКІО» щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 61 Сімейного кодексу України.

У разі визначення часток у спільній сумісній власності за рішенням суду за позовом одного із подружжя (співвласника) спільна сумісна власність подружжя припинена шляхом перетворення у спільну часткову власність. Тобто колишнє подружжя залишаються співвласниками майна, що є частковою спільною власністю, право власності до іншої особи не перейшло, а змінено вид спільної власності.

У разі задоволення позову одного з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, інший з подружжя, який не був стороною договору іпотеки, а надав лише згоду на вчинення договору іпотеки іншим з подружжя, стає співіпотекодавцем. Рішення суду про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, є підставою для внесення до державного реєстру запису про те, що така особа є співіпотекодавцем.

Щодо Закону України «Про іпотеку» й майна подружжя, переданого в іпотеку

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотекою визнається вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим Законом.

Частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Стаття 17 Закону України «Про іпотеку» містить перелік підстав припинення іпотеки, який не є вичерпним, але інші підстави, які не зазначені у цьому переліку, у будь-якому випадку мають бути передбачені цим Законом.

(!!!) Серед підстав припинення іпотеки відсутній юридичний факт визнання права на частку в праві спільної власності на майно, що перебуває у спільній сумісній власності.

Статтею 23 Закону України «Про іпотеку» визначено, що в разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Наслідки переходу права власності на предмет іпотеки до третьої особи, зазначені у статті 23 Закону України «Про іпотеку», виникають лише у разі зміни суб`єкта права власності (особи власника). Оскільки внаслідок поділу спільної сумісної власності зміни власника (переходу права власності) не відбулося, а спільна сумісна власність трансформувалася у спільну часткову власність тих самих співвласників, тому відсутні підстави для застосування статті 23 Закону України «Про іпотеку». 

Щодо процесуального статусу іпотекодержателя у справі про поділ майна подружжя

Сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).

Сторони у цивільному процесі - це особи, правовий спір яких вирішується у суді, які мають юридичну заінтересованість у результатах справи, наділені комплексом цивільних процесуальних прав та обов`язків, необхідних для захисту своїх прав та законних інтересів, а також для здійснення судової діяльності (див.: Курс цивільного процесу : підручник / В. В. Комаров ,  В. А. Бігун , В. В. Баранкова та ін.; за ред. В. В. Комарова. - Х.: Право, 2011. - С. 295).

У справі, яка переглядається, виник спір між подружжям щодо поділу майна подружжя шляхом визнання права на частку в праві спільної власності на майно, унаслідок чого спільна сумісна власність трансформувалася у спільну часткову із визначенням ідеальних часток. Матеріально-правову і процесуальну заінтересованість у результаті справи мають лише сторони цієї справи.

Отже, іпотекодержатель не може бути у цій справі стороною, зокрема, співвідповідачем.

Разом з тим, іпотека є специфічним видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні його власника, який обмежений у правомочності самостійно розпоряджатися нерухомим майном. Особливістю цього виду забезпечення виконання зобов`язання є те, що обтяження майна іпотекою відбувається незалежно від зміни власника такого майна. 

Застосування наведених вище норм Закону України «Про іпотеку» можливе за умови зміни суб`єктного складу матеріально-правового іпотечного правовідношення. До такого результату призводить припинення права спільної власності на набуте подружжям за час шлюбу майно шляхом його поділу - встановлюється частка кожного у спільному майні.

Верховний Суд зазначає, що хоча визнання права на частку в праві спільної власності на майно, що є предметом іпотеки не припиняє права іпотекодержателя, проте він може мати процесуальний інтерес до участі у справі, який може бути реалізований через його залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору. Зокрема, відповідно до частини другої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі визначення часток у праві спільної сумісної власності чи їх зміни проводиться державна реєстрація таких змін. Цим, наприклад, може бути зумовлений процесуальний інтерес іпотекодержателя як обтяжувача речового права. Такий інтерес може бути зумовлений і необхідністю дотримання принципу добросовісності з боку подружжя при виконанні боргових зобов`язань та поділі майна, що передано в іпотеку.

Зазначене вище дає підстави вважати, що за певних обставин іпотекодержатель може бути залучений до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.   

Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, у цивільному судочинстві має на меті обстоювання такими особами власних (суб`єктивних) прав і законних інтересів, на які може вплинути судове рішення у справі. Цей інститут процесуального права покликаний захистити права та охоронювані законом інтереси осіб, які не є учасниками спірних матеріальних правовідносин, зокрема, як у справі, яка переглядається, але знаходяться із однією із сторін процесу у таких відносинах, які можуть змінюватись у результаті ухваленого судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи.

У справі за позовом одного з подружжя до іншого з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, матеріально-правову і процесуальну заінтересованість у результаті справи мають лише сторони цієї справи. Іпотекодержатель залежно від конкретних обставин справи може мати процесуальний інтерес до участі у справі про поділ майна подружжя, який може бути реалізований через його залучення до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (статті 52, 53 ЦПК України). Такими обставинами є, зокрема: існування матеріально-правового зв`язку зі стороною, на боці якої виступає третя особа, при обов`язковій відсутності спору про право з протилежною стороною у справі; можливість виникнення у майбутньому у третьої особи права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Суд залучає іпотекодержателя у справі за позовом одного з подружжя до іншого з подружжя про визнання права на частку в праві спільної власності на майно, яке перебуває в іпотеці, до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за умови, якщо з урахуванням конкретних обставин справи встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки іпотекодержателя. 

 

Матеріал по темі: «Доцільність поділу іпотечного майна в судовому порядку»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Недійсність правочину, якщо його вчинено батьками без дозволу органу опіки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання недійсним правочину стосовно нерухомого майна, якщо його вчинено батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування

05 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 372/3056/21, провадження № 61-2185св23 (ЄДРСРУ № 112030261) досліджував питання щодо визнання недійсним правочину стосовно нерухомого майна, якщо його вчинено батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей»  держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право користування яким належить дитині, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - це обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону батькам малолітньої дитини та особам, які їх замінюють, вчиняти певні види правочинів щодо її майна й майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини другої статті 177 СК України батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

На підставі частини шостої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) всупереч правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей, може бути визнаний судом недійсним. Такий правочин є оспорюваним.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 року у справі № 201/13270/19 (провадження № 61-4525св22, ЄДРСРУ № 105036410) зазначено, що: «Отже, вчинення батьками неповнолітньої дитини правочину щодо відчуження нерухомого майна за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України, статтею 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» заборону. Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Подібний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 1612/2343/12 (провадження № 61-6301св18) та від 10 березня 2021 року у справі № 362/6156/16-ц (провадження № 61-17460св18)».

А також підтримано Верховним судом у постановах від 07 грудня 2020 року у справі № 201/3817/18 (провадження 61-22364св19), від 20 вересня 2021 року у справі № 727/1556/19 (провадження № 61-10149св21, ЄДРСРУ № 99748003), від 15 березня 2021 року у справі № 208/4556/17 (провадження № 61-17357св19), від 15 грудня 2021 року у справі № 127/5163/19 (провадження № 61-7858св20, ЄДРСРУ № 102010461).

Верховний суд 29 травня 2023 року в рамках справи № 479/400/21, провадження № 61-7505 св 22 (ЄДРСРУ № 111250938) констатував увагу на тому, що відповідно до частини дев`ятої статті 177 СК України неналежне виконання батьками своїх обов`язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов`язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.

Відтак, у разі, якщо позивач вважає, що його мати/батько неналежним чином виконувала свої обов`язки щодо управління його майном, він не позбавлений права звернутися до неї із вимогами про відшкодування завданої йому майнової шкоди (частина дев`ята статті 177 СК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) зроблено висновок про те, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

ВИСНОВОК: по –перше: сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину стосовно нерухомого майна не є безумовною підставою для визнання його недійсним; по-друге: таким чином, правочин стосовно нерухомого майна, може бути визнано недійсним, якщо його вчинено батьками без попереднього дозволу органу опіки та піклування, якщо це призвело до порушення права та звуження обсягу існуючих майнових прав дитини.

 

Матеріал по темі: «Юридичні наслідки висновку органу опіки та піклування»

 

 

Теги: відчуження майна, вчинений батьками, дозвіл органу опіки, піклування, без згоди, визнання правочину недійсним, правочин стосовно нерухомого майна, звуження прав, порушення прав дитини, малолітня, неповнолітня, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Захист прав спадкоємця шляхом віндикації

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Захист прав спадкоємця шляхом витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація)

10 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 757/11526/19-ц,  провадження № 61-597 св 23 (ЄДРСРУ № 112117851) досліджував питання щодо захист прав спадкоємця шляхом витребування майна із чужого незаконного володіння (віндикація).

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України встановлено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

У статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Згідно з частиною п`ятою статті 1268 ЦК України незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, яким відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Отже, аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном (04 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 641/8266/16-ц, провадження № 61-5131св20 ( ЄДРСРУ № 112087843).

У постанові Верховного Суду України від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12 вказано, що у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 14 квітня 2021 року в справі № 754/11747/18 (провадження № 61-22947св19), від 23 лютого 2022 року у справі № 201/4783/19 (провадження № 61-10587св20), від 07 грудня 2022 року у справі № 757/2618/14-ц (провадження № 61-4958св21), від 15 березня 2023 року у справі № 759/8653/17 (провадження № 61-15468св19) та від 18 квітня 2023 року у справі № 674/839/21 (провадження № 61-9594св22).

Таким чином, оскільки відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, право на витребування майна від добросовісного набувача, передбачене статтею 388 ЦК України, переходить до спадкоємців власника.

До подібного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах: від 20 квітня 2021 року у справі № 727/967/16-ц (провадження № 61-14293св19), від 22 червня 2022 року у справі № 335/8468/18 (провадження № 61-8286св21), від 14 червня 2023 року у справі № 715/2438/21 (провадження № 61-748св23), від 14 червня 2023 року у справі № 757/23492/13-ц (провадження № 61-11014св20), від 19 червня 2023 року у справі № 521/4328/16 (провадження № 61-4268св23) та інших.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Близькі за змістом висновки наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) та багатьох інших.

Отже, у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Подібні висновки викладені також і в інших постановах, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) та у постановах Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 462/5804/16-ц (провадження № 61-39342св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 263/16124/17 (провадження № 61-5121св19), від 08 липня 2020 року у справі № 462/5536/16-ц (провадження № 61-34501св18), від 01 грудня 2021 року у справі № 463/2340/17 (провадження № 61-16441св20).

Крім цього, у постанові від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19 (провадження № 14-212цс21) за позовом про визнання протиправними рішень про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно, скасування записів про державну реєстрацію права власності, Велика Палата Верховного Суду вказала про те, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то ефективним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідними для відновлення його права.

ВИСНОВОК: Задоволення віндикаційного позову спадкоємця про витребування майна є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав.

 

Матеріал п темі: «Витребування майна, яке вибуло на підставі скасованого судового рішення»

 

 

Теги: право власності, майно, витребування майна, добросовісний набувач, позовна давність, строк давності, власник майна, сторона правочину, віндикаційний позов, статті 388 ЦК України, судовий захист, Верховний суд, Адвокат Морозов

Індексація грошового зобов`язання за неповний місяць

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок індексації грошових коштів за неповний місяць для цілей застосування статті 625 ЦК України (розрахунок інфляційних втрат)

11 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/486/22 (ЄДРСРУ № 112117824) досліджував питання щодо індексації грошового зобов`язання за неповний місяць.

У постанові  об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі №910/13071/19   викладено таку правову позицію щодо застосуванням механізму розрахунку інфляційних втрат у разі, якщо прострочення виконання грошового зобов`язання становить неповний місяць.

Зокрема, у наведеній постанові об`єднана палата Касаційного господарського суду роз`яснила, що "сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Отже, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме: час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу; час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується".

Верховний Суд звертає увагу, що така судова практика стосовно застосування приписів частини другої статті 625  ЦК України є сталою і послідовною та неодноразово відображалась у постановах Верховного Суду.

У частині другій статті 315 ГПК України визначено, що у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

Так, у постанові від 20.11.2020 зі справи №910/13071/19 об`єднана палата Касаційного господарського суду вказала, зокрема, що: "…Зазначений спосіб розрахунку склався як усталена судова практика, його використовують всі бухгалтерські програми розрахунку інфляційних. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не вбачає необхідності відступу від такого способу розрахунку інфляційних збитків у порядку статті 625 ЦК України, оскільки він не суперечить зазначеній нормі права та законодавству, яке застосовується при розрахунку інфляційних збитків. З огляду на правові висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у пункті 25 мотивувальної частини цієї постанови, про те, що якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова нараховується в залежності від математичного округлення часу прострочення у неповному місяці, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду погоджується з доводами та вбачає за необхідне відступити від правових висновків, викладених у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №910/5625/18, від 13.02.2019 у справі №924/312/18 та від 17.10.2018 у справі №916/1883/16, про те, що якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до боржника (відповідача) відповідальність, передбачена частиною другою статті 625 ЦК України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць".

ВИСНОВОК: Отже, з урахуванням останніх правових позицій, якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць - інфляційна складова за певний місяць враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці (час прострочення у неповному місяці більше 15 днів - за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу; час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (15 днів) - за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується).

 

Матеріал по темі: «Зменшення судом розміру штрафних санкцій»

 

 

Теги: інфляційні втрати, 3% річних, виконання грошового зобов'язання, індекс інфляції, три відсотки річних, судові витрати, стягнення заборгованості, Верховний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Зменшення судом розміру штрафних санкцій

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Зменшення судом розміру пені та штрафу у порядку приписів  статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України

11 липня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 903/486/22 (ЄДРСРУ № 112117824) досліджував питання щодо зменшення розміру пені та штрафу у порядку приписів  статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України.

Відповідно до статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Згідно з частиною третьою статті 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

(!!!) При цьому Суд зазначає, що ні у зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності (подібний висновок міститься у пункті 67 постанови Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №922/266/20).

За змістом наведених норм, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеня виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо. Питання щодо зменшення розміру штрафних санкцій суд вирішує у відповідності до статті 86 ГПК України за наслідками аналізу, оцінки та дослідженню конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з`ясованих ним обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення зазначеної дії.

Подібний за змістом висновок щодо застосування норм права, а саме статті 551 ЦК України та 233 ГК України, неодноразово послідовно викладався Верховним Судом.

Визначення конкретного розміру зменшення штрафних санкцій належить до дискреційних повноважень суду. При цьому, реалізуючи свої дискреційні повноваження, які передбачені статтями 551 ЦК України та 233 ГК України щодо права зменшення розміру належних до сплати штрафних санкцій, суд, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) має забезпечити баланс інтересів сторін, та з дотриманням правил статті 86 ГПК України визначати конкретні обставини справи (як-то: ступінь вини боржника, його дії щодо намагання належним чином виконати зобов`язання, ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, дії/бездіяльність кредитора тощо), які мають юридичне значення, і з огляду на мотиви про компенсаційний, а не каральний характер заходів відповідальності з урахуванням встановлених обстави справи не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

Крім того, Верховний Суд також зауважує, що застосоване у частині третій статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України словосполучення "суд має право" та "може бути зменшений за рішенням суду" свідчить про те, що саме суди першої та апеляційної інстанцій користуються певною можливістю розсуду щодо зменшення розміру штрафних санкцій (неустойки), оцінюючи розмір збитків та інші обставини, які мають істотне значення. Натомість вирішення цих питань не відноситься до повноважень Верховного Суду, завдання якого полягає лише у перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи. Такі ж правові позиції викладено у постановах Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №916/2259/18, від 24.02.2020 у справі №917/686/19, від 26.02.2020 у справі №922/1608/19, від 15.04.2020 у справі №922/1607/19 та від 04.10.2021 у справі №922/3436/20.

Так у постанові від 19.02.2020 у справі №910/1199/19 Верховний Суд, зокрема відзначив, що, реалізуючи свої дискреційні повноваження, передбачені статтею 551 ЦК України, статтею 233 ГК України щодо права зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій, суди повинні забезпечити баланс інтересів сторін справи з урахуванням встановлених обстави справи та не допускати фактичного звільнення від їх сплати без належних правових підстав.

Разом з цим суд повинен враховувати, що неустойка має на меті, насамперед, стимулювати боржника до виконання основного грошового зобов`язання та не може становити непомірний тягар для споживача і бути джерелом отримання невиправданих додаткових прибутків для кредитора. Таку правову позицію викладено в Рішенні Конституційного Суду України від 11.07.2013 №7-рп/2013. Подібні висновки містяться і у постанові Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №918/116/19.

Верховний Суд також зауважує, що чинним законодавством не врегульований розмір (відсоткове співвідношення) можливого зменшення штрафних санкцій. Відповідно, таке питання вирішується господарським судом згідно зі статтею 86 ГПК України, тобто за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (постанови Верховного Суду від 05.03.2019 у справі № 923/536/18; від 10.04.2019 у справі № 905/1005/18; від 06.09.2019 у справі у справі № 914/2252/18; від 30.09.2019 у справі №905/1742/18; від 14.07.2021 у справі № 916/878/20 та інші).

ВИСНОВОК: Таким чином, зменшення заявлених штрафних санкцій, які нараховуються за неналежне виконання стороною свої зобов`язань, кореспондується із обов`язком сторони, до якої така санкція застосовується, довести згідно зі статтею 74 ГПК України, статтею 233 ГК України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів.

 

Матеріал по темі: «Зменшення судом розміру пені та штрафу за господарськими зобов’язаннями»

 

 

Теги: зменшення розміру неустойки, зменшення розміру штрафних санкцій, рішення суду про зменшення заборгованості, штраф, пеня, стягнення, судова практика, Адвокат Морозов