Подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна)

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

(Не)можливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів та подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна)

03 березня 2023 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/448/22 (ЄДРСРУ № 109395144) досліджував питання щодо подвійного забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна).

Забезпечення позову є засобом, спрямованим на запобігання можливим порушенням майнових прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи, що полягає у вжитті заходів, за допомогою яких у подальшому гарантується виконання судових актів. При цьому сторона, яка звертається з заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою.

Метою вжиття заходів забезпечення позову є уникнення можливого порушення у майбутньому прав та охоронюваних законом інтересів позивача, а також можливість реального виконання рішення суду та уникнення будь-яких труднощів при виконанні у випадку задоволення позову.

Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд повинен врахувати, що вжиття відповідних заходів може забезпечити належне виконання рішення про задоволення позову у разі ухвалення цього рішення, а їх невжиття, - навпаки, ускладнити або навіть унеможливити таке виконання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 у справі №753/22860/17).

Вжиття заходів забезпечення позову не порушує принципів змагальності і процесуального рівноправ`я сторін, оскільки мета забезпечення позову - це негайні, проте тимчасові заходи, направлені на недопущення утруднення чи неможливості виконання рішення, а також перешкоджання завдання шкоди позивачу (27 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/3686/22 (ЄДРСРУ № 110485378).

Умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, що має бути підтверджено доказами наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

Аналогічний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 21.02.2020 у справі №910/9498/19, від 17.09.2020 у справі №910/72/20, від 15.01.2021 у справі №914/1939/20, від 16.02.2021 у справі №910/16866/20, від 15.04.2021 у справі №910/16370/20, від 24.06.2022 у справі №904/3783/21, від 26.09.2022 у справі №911/3208/21).

(!!!) Верховний Суд звертає увагу на те, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Водночас Суд не погоджується з висновком про те, що накладення арешту на майно має стосуватися саме майна, яке належить до предмета спору, з таких підстав.

Виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язане з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.

При цьому обраний вид забезпечення позову не призведе до невиправданого обмеження майнових прав відповідача, оскільки арештоване майно фактично перебуває у володінні власника, а обмежується лише можливість розпоряджатися ним.

Можливість накладення арешту на майно, не обмежуючись грошовими коштами Відповідача, в порядку забезпечення позову у спорі про стягнення грошових коштів  є для Позивача додатковою гарантією  того, що рішення суду у разі задоволення позову буде реально виконане та Позивач отримає задоволення своїх вимог.

Крім того, у разі задоволення позову у справі про стягнення грошових коштів боржник матиме безумовну можливість розрахуватись із Позивачем, за умови наявності у нього грошових коштів у необхідних для цього розмірах, без застосування процедури звернення стягнення на майно боржника.

Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.06.2022 у справі № 908/2382/21 дійшов висновку про необхідність відступити від висновків щодо застосування, зокрема, статті 137 ГПК України про неможливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, викладених у низці постанов Верховного Суду.

Крім того, подібні висновки про те, що у справах, де предметом спору є стягнення грошових коштів, накладення арешту на нерухоме майно є належним видом забезпечення позову, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду  від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18.

У вирішенні питання про вжиття заходів забезпечення позову господарським судам необхідно дотримуватися принципу їх співмірності із заявленими позивачем вимогами.

Заходи щодо забезпечення позову можуть бути вжиті судом лише в межах предмета позову (аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 18.02.2022 у справі №910/12404/21).

Верховний Суд неодноразово наголошував (у т.ч. в постановах від 09.12.2020 у справі №910/9400/20, від 21.12.2020 у справі №910/9627/20) на необхідності конкретизації заходів забезпечення позову в аспекті співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами.

Однак накладення арешту як на кошти, так і на майно Відповідача, причому окремо на те, і на інше - у повній сумі спору матиме наслідком подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна), що також суперечить наведеним вимогам закону стосовно співмірності заходів забезпечення позову із заявленими позовними вимогами.

За умови неможливості встановити достатність чи недостатність грошових коштів, що належать Відповідачу і знаходяться на всіх його рахунках в усіх банківських або інших фінансово-кредитних установах, для задоволення вимог про стягнення значних коштів доцільно було накласти арешт на майно Відповідача саме у межах суми, яка була б достатньою для такого стягнення у випадку недостатності арештованих грошових коштів, тобто лише в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів.

З урахуванням наведеного об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку Верховного Суду у постанові від 05.08.2022 зі справи № 905/447/22 щодо можливості забезпечення позову шляхом накладення арешту одночасно на кошти і на майно відповідача щодо кожного виду майна в межах повної суми позову.

ВИСНОВОК:

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду відступила від висновків про неможливість накладення арешту на (нерухоме) майно відповідача в порядку забезпечення позову про стягнення коштів, в той же час вказавши, що подвійне забезпечення позовних вимог (і за рахунок коштів, і за рахунок майна) суперечить наведеним вимогам закону, однак  для задоволення вимог про стягнення значних коштів доцільно було накласти арешт на майно Відповідача саме у межах суми, яка була б достатньою для такого стягнення у випадку недостатності арештованих грошових коштів, тобто лише в межах різниці між сумами ціни позову та арештованих грошових коштів.

в той же час…

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду звернула увагу на те, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

 

Матеріал по темі: «Алгоритм оцінки судом обґрунтованості заходів забезпечення позову»

 

 

Теги: ухвала про забезпечення позову, обеспечение иска, забезпечення позову, определение суда про обеспечение иска, заява, обмеження, арешт, заборона, відчуження, нерухоме майно, державна реєстрація, ухвала суду, оскарження, обмеження прав,  судовий захист, Адвокат Морозов

Ціна продажу предмета іпотеки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Ціна продажу предмета іпотеки встановлюється на підставі оцінки майна суб’єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни

27 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 345/3027/18, провадження № 61-12543св22 (ЄДРСРУ № 110486385) досліджував питання щодо встановлення ціни продажу предмету іпотеки.

Іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що  залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право у разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника в порядку, встановленому цим законом (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

Право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки передбачено статтею 38 Закону України «Про іпотеку».

За змістом частини шостої цієї статті, ціна продажу предмета іпотеки встановлюється 1) за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або 2) на  підставі оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед іншими особами згідно з  пріоритетом та розміром їх зареєстрованих прав чи вимог та перед іпотекодавцем в останню чергу за відшкодування різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

Слід вказати, що оцінка предмета забезпечення (майна) сторонами на момент укладення договору не впливає на обсяг забезпечених вимог у разі звернення стягнення на предмет забезпечення.

Вказані вище висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постановах від 15 травня 2018 року у справі № 902/492/17 (провадження № 12-52гс18), від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19), від 03 липня 2019 року у справі № 521/10445/15-ц (провадження № 14-280цс19).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.03.2018 у справі № 235/3619/15-ц зазначила наступне: «Виходячи зі змісту поняття "ціна", як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку" можна зробити висновок, що у розумінні норми статті 39 Закону України "Про іпотеку" встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою частиною шостою статті 38 цього Закону».

ВИСНОВОК: Тобто, у разі якщо продаж предмета іпотеки здійснено іпотекодержателем за  ціною, яка не була погоджена з іпотекодавцем і яка не відповідала його реальній вартості, іпотекодацець має право на відшкодування збитків у вигляді різниці між ціною продажу предмета іпотеки та звичайною ціною на нього.

 

Матеріал по темі: «Початкова ціна предмета іпотеки в грошовому вираженні у рішенні суду»

 

 

Теги: іпотека, ипотека, ціна іпотеки у рішенні суду, початкова ціна предмета іпотеки, грошовому вираженні, вартість майна, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Судовий збір при об’єднані позовних вимог про розблокування податкових накладних

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Граничний розмір ставок судового збору при об’єднанні позовних вимог щодо скасування декількох рішень про відмову у реєстрації податкової накладної

25 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №300/3800/22, адміністративне провадження №К/990/4135/23 (ЄДРСРУ № 110441983) досліджував питання щодо граничного розміру ставок судового збору при об’єднані вимог за  позовом про розблокування накладних.

Суть проблеми: Закон України «Про судовий збір» від 08 липня 2011 року № 3674-VI (далі - Закон № 3674-VI) не встановлює граничного розміру ставки судового збору, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви немайнового характеру, однак, встановлює такий для позовних заяв майнового характеру.

У постановах від 12 листопада 2019 року у справі № 640/21330/18, 05 червня 2020 року у справі № 280/5161/19, від 16 грудня 2020 року у справі № 520/10578/19, 05 лютого 2021 року у справі № 400/2863/19, від 02 грудня 2021 року у справі № 280/5145/19, від 08 лютого 2022 року у справі № 400/6051/21 Верховний Суд сформулював висновок про те, що системний аналіз частини першої статті 6 Закону № 3674-VI, частини другої статті 245 КАС України дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою. Відповідно, вимоги 1) про скасування рішення відповідного контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної та 2) зобов`язання її зареєструвати Верховний Суд визнає однією вимогою немайнового характеру. 

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 серпня 2020 року у справі № 910/13737/19 зазначала, що майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці. Тобто будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього. Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову. Натомість до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

Важко не погодитися з доводами, що реєстрація податкових накладних створює відповідні правові наслідки, пов`язані із сумами, які в них відображені, як для продавця (виконавця) товарів/робіт/послуг - обов`язок сплати вказаних у ній сум ПДВ до бюджету, так і для покупця (замовника) - право на віднесення сум ПДВ до складу податкового кредиту. Однак, вирішуючи питання законності рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної предметом перевірки є саме обставини, які стали підставою для відмови у її реєстрації, а не перевірка законності сум, зазначених у ній, та/або наявність підстав для їх сплати до бюджету/формування податкового кредиту.

Відповідно, доводи платника податків із посиланням на наслідки, пов`язані із реєстрацією податкових накладних, не можуть впливати ані на характер заявлених вимог, ані на порядок розрахунку судового збору.

Відповідно до підпункту 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону № 3674-VI (в редакції, чинній на час подання позовної заяви) за подання до суду адміністративного позову майнового характеру, який подано суб`єктом владних повноважень, юридичною особою ставка судового збору становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 10 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. За подання до суду адміністративного позову немайнового характеру, який подано суб`єктом владних повноважень, юридичною особою або фізичною особою підприємцем ставка судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

(!!!) Отже, Закон № 3674-VI розмежовує ставки судового збору за подання до адміністративного суду позовної заяви як за характером позовних вимог (майнові чи немайнові), так і за суб`єктом, яким такий позов подається (суб`єктом владних повноважень, юридичною особою, фізичною особою чи фізичною особою-підприємцем). Водночас, якщо для вимог майнового характеру Закон № 3674-VI встановлює верхню і нижню межу розміру судового збору (мінімальний і максимальний), то для вимог немайнового характеру такий розмір є фіксованим.

Згідно з частиною третьою статті 6 Закону № 3674-VI за подання позовної заяви, що має одночасно майновий і немайновий характер, судовий збір сплачується за ставками, встановленими для позовних заяв майнового та немайнового характеру. У разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Верховний Суд вважає, що об`єднання позивачем у позові декількох вимог майнового та/або немайнового характеру, які до того ж не пов`язані між собою підставами виникнення або поданими доказами, не є основними та похідними, не може призводити до штучного зменшення розміру судового збору, який підлягає сплаті за подання такої позовної заяви, а порядок розрахунку судового збору у випадку заявлення декількох вимог однозначно визначає частина третя статті 6 Закону № 3674-VI.

ВИСНОВОК: Враховуючи вищевикладене вбачається, шо звертаючись до суду з позовом про скасування рішення про відмову у реєстрації податкової накладної, розмір судового збору визначається відповідно до вимог Закону № 3674-VI і сплачується за кожну заявлену вимогу немайнового характеру.

 

Матеріал по темі: «Відповідальність Держави за протиправну НЕ реєстрацію податкової накладної у ЄРПН»

 

 

Теги: податкові накладні, виключення з ризикових, подання таблиці, зупинення реєстрації податкових накладних, реєстр накладних, пояснення, ризикові контрагенти, оскарження рішення комісії, розшифрування, ПН, РК, податкова, ДПС, Адвокат Морозов

 

 

 

 

Переривання строків позовної давності при оподаткуванні безнадійної заборгованості

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Переривання строків позовної давності при оподаткуванні безнадійної заборгованості за зобов`язаннями щодо яких минув строк позовної давності

25 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/723/20, адміністративне провадження № К/9901/34754/20 (ЄДРСРУ № 110441941) досліджував питання щодо переривання строків позовної давності при оподаткуванні безнадійної заборгованості.

Відповідно до пункту «а» підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 ПК безнадійною заборгованістю є заборгованість за зобов`язаннями, щодо яких минув строк позовної давності.

Підпунктом 134.1.1 пункту 134.1 статті 134 ПК встановлено, що об`єктом оподаткування є прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшення) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збитку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які виникають відповідно до положень цього розділу (стаття 134 в розділі ІІІ ПК).

Частиною другою статті 3 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» від 16.07.1999 №996-XIV (далі - Закон №996-XIV) визначено, що бухгалтерський облік є обов`язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, грунтуються на даних бухгалтерського обліку.

Згідно із частиною першою статті 9 цього Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Згідно з пунктом 15 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.11.1999 №290 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14.12.1999 за №860/4153), доходом визнається сума зобов`язання, яке не підлягає погашенню.

Зобов`язання визнається, якщо його оцінка може бути достовірно визначена та існує ймовірність зменшення економічних вигод у майбутньому внаслідок його погашення. Якщо на дату балансу раніше визнане зобов`язання не підлягає погашенню, то його сума включається до складу доходу звітного періоду (пункт 5 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 11 «Зобов`язання», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.01.2000 №20 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11.02.2000 за №85/4306)).

Згідно зі статтею 256 ЦК позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК).

Примітка: Відповідно до положень ст.259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Аналіз норм чинного цивільного законодавства дозволяє дійти висновку, що загальний  строк позовної давності, передбачений ст.256 ЦК України становить три роки. Цей строк може бути продовжений за домовленістю сторін, оформленою у письмовому вигляді.

Частиною першою статті 264 ЦК встановлено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

Після переривання перебіг позовної давності починається заново (частина третя статті 264 ЦК).

(!!!) Відтак, якщо сума кредиторської заборгованості платника податку за придбані товари/послуги залишилася не сплаченою після закінчення терміну позовної давності, то у податковому періоді, на який припадає закінчення терміну позовної давності, платник податку повинен включити суму такої кредиторської заборгованості до складу доходів, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування податком на прибуток.

Втім у постанові від 07.06.2018 у справі №668/8830/15-ц Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду, застосувавши норми статей 265, 264 ЦК, зробив висновок, що правила переривання перебігу строку позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності відповідного клопотання сторін у справі, якщо у справі є докази, що підтверджують факт переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

У постанові від 19.04.2018 у справі №905/1198/17 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вказав, що акт звірки взаєморозрахунків, підписаний уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором, є належним доказом підтвердження заборгованості. Чинне законодавство не містить вимоги про те, що у акті звірки розрахунків повинно зазначатись формулювання про визнання боргу відповідачем. Підписання відповідачем акту звірки, у якому зазначено розмір заборгованості, свідчить про визнання ним такого боргу.

Подібний правовий висновок зроблено в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.05.2018 у справі №910/16725/17, від 24.10.2018 у справі №905/3062/17, від 17.10.2018 у справі №905/3063/17, від 21.05.2019 у справі №904/6726/17, від 09.07.2019 у справі №903/849/17.

Крім того, в адміністративному судочинстві акту звірки взаєморозрахунків надається значення як доказу переривання позовної давності, але виключно у випадках, коли про це обґрунтовано заявляє сам платник податку - сторона господарського зобов`язання, (платник податків оскаржує передчасність включення простроченої кредиторської заборгованості до доходу платника податку - боржника в господарському зобов`язанні), як наприклад у справах №820/568/13-а, №820/5386/16, №825/1468/17.

Отже, до дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати зокрема 1) підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; 2) часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій (31 березня 2021 року верховний суд у справі № 826/8703/18, адміністративне провадження № К/9901/2763/19 (ЄДРСРУ № 95917966).

У свою чергу, Верховний суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.07.2019 у справі №820/568/13-а, застосувавши норми підпункту 14.1.11 пункту 14.1 статті 14 ПК, статті 264 ЦК, зазначив, що до дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема: зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, або прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. При цьому, якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Слід також звернути увагу на практику Верховного суду викладену в постанові від 07.08.2018 по справі №2а/1770/3569/2012, де зазначено «що скерування на адресу контрагента листів є фактом визнання Позивачем своєї заборгованості перед кредитором, відтак відсутні підстави вважати строк позовної давності за розглядуваною заборгованістю таким, що сплинув».

ВИСНОВОК: Інститут строків позовної давності (зокрема переривання та збільшення) може бути достатньо ефективним інструментом на службі у платника податків при оподаткуванні безнадійної заборгованості, за умови належного документального оформлення відносин з контрагентом та надання відповідних доказів до або під час податкових перевірок контролюючому органу.

 

Матеріал по темі: «Безнадійна заборгованість або акт звірки як спосіб визнання боргу»

 

 

Теги: безнадійна заборгованість, податок на прибуток, списання безнадійного боргу, строки позовної давності, часткова сплата боргу, оподаткування безнадійної заборгованості, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

 

Переселення з аварійного будинку, що загрожує обвалом

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правові підстави для переселення з аварійного будинку, що загрожує обвалом з наданням іншого житла

24 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 461/8025/21, провадження № 61-762 св 23 (ЄДРСРУ № 110395848) досліджував питання щодо переселення з аварійного будинку, що загрожує обвалом з наданням іншого житла.

Статтею 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 7 ЖК України визначено, що періодично, у строки, встановлювані Кабінетом Міністрів України, провадиться обстеження стану жилих будинків державного і громадського житлового фонду. Непридатні для проживання жилі будинки і жилі приміщення переобладнуються для використання в інших цілях або такі будинки зносяться за рішенням виконавчого комітету обласної, міської (міста республіканського підпорядкування) ради. Непридатні для проживання жилі приміщення в будинках житлово-будівельних кооперативів може бути переобладнено в нежилі за рішенням загальних зборів членів кооперативу, затвердженим виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті ради. Порядок обстеження стану жилих будинків з метою встановлення їх відповідності санітарним і технічним вимогам та визнання жилих будинків і жилих приміщень непридатними для проживання встановлюється Кабінетом Міністрів України.

(!!!) За змістом статей 110 та 112 ЖК України громадяни виселяються з жилих будинків державного і громадського житлового фонду з наданням іншого благоустроєного жилого приміщення, якщо: будинок, у якому знаходиться жиле приміщення, підлягає знесенню; будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом; будинок (жиле приміщення) підлягає переобладнанню в нежилий.

Якщо будинок (жиле приміщення) загрожує обвалом, громадянам, виселюваним з цього будинку (жилого приміщення), інше благоустроєне жиле приміщення залежно від належності будинку надається виконавчим комітетом місцевої ради чи державною, кооперативною або іншим громадським об`єднанням, а в разі неможливості надання жилого приміщення цією організацією - виконавчим комітетом місцевої ради.

Відповідно до статті 113 ЖК України надаване громадянам у зв`язку з виселенням інше благоустроєне жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати вимогам статті 50 цього Кодексу. Громадянам, які займали окрему квартиру, повинно бути надано окрему квартиру. Якщо наймач займав більш як одну кімнату, йому надається жиле приміщення, що складається з того ж числа кімнат.

За розміром жиле приміщення має бути не меншим за те, яке займав наймач, однак у межах норми жилої площі. Якщо наймач або член сім`ї, що проживає разом з ним, має право на додаткову жилу площу і фактично користується нею, жиле приміщення надається з урахуванням норми додаткової жилої площі. У разі виселення з жилого приміщення, меншого за розміром, ніж це передбачено для надання жилого приміщення в даному населеному пункті, виселюваному надається жиле приміщення відповідно до встановленого розміру.

Надаване громадянам у зв`язку з виселенням інше жиле приміщення повинно знаходитись у межах даного населеного пункту і відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам (стаття 114 ЖК України).

При цьому інших норм, які б регулювали порядок відселення громадян із будинків, що загрожують обвалом, з наданням іншого благоустроєного житла в ЖК України немає.

ВИСНОВОК: Якщо будинок, у якому знаходиться належна квартира, визнано аварійним, що загрожує обвалом, то існують всі правові підстави для зобов`язання відповідача надати власнику інше благоустроєне житло взамін квартири.

Зазначене узгоджується з правовим висновком щодо застосування норм права у подібних правовідносинах й щодо одного й того самого житлового будинку, викладеним Верховним Судом у постановах: від 06 травня 2020 року у справі № 461/6005/17, провадження № 61-41св19, від 01 грудня 2022 року у справі № 461/4417/20, провадження № 61-1980св22.

 

Матеріал по темі: «Порядок та правові підстави виселення з гуртожитків»

 

 

Теги: виселення з квартири,  систематичне руйнування, порушення правил співжиття, заходи впливу, 116 ЖК, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов