Вилучення первинних документів, як підстава для відкладення податкової перевірки

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків без ухвали слідчого судді, як підстава для відкладення податкової перевірки

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/6234/20, адміністративне провадження № К/9901/36910/21 (ЄДРСРУ № 102362093) досліджував питання щодо вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків без ухвали слідчого судді, як підстава для відкладення податкової перевірки.

Суть справи: Податкова стверджує, що положення пункту 85.9 статті 85 ПК України щодо перенесення термінів проведення перевірки стосується того випадку, коли вилучення документів відбувалось на підставі ухвали слідчого судді. Оскільки у межах цієї справи Платник податків надав оригінали документів на письмовий запит правоохоронного органу, звертатись до останньої із запитом щодо надання документів у фіскального органу не було підстав.

Відповідно до пункту 75.1 статті 75 ПК України контролюючі органи мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

За змістом підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 ПК України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Відповідно до пункту 78.4 статті 78 ПК України про проведення документальної позапланової перевірки керівник (його заступник або уповноважена особа) контролюючого органу приймає рішення, яке оформлюється наказом. Право на проведення документальної позапланової перевірки платника податків надається лише у випадку, коли йому до початку проведення зазначеної перевірки вручено у порядку, визначеному    статтею 42    цього Кодексу, копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки.

За змістом пункту 44.1 статті 44 ПК України  для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту.

Відповідно до пункту 85.9 статті 85 ПК України у разі коли до початку або під час проведення перевірки оригінали первинних документів, облікових та інших регістрів, фінансової та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів, а також виконання вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, були вилучені правоохоронними та іншими органами, зазначені органи зобов`язані надати для проведення перевірки контролюючому органу копії зазначених документів або забезпечити доступ до перевірки таких документів.

Такі копії, засвідчені печаткою та підписами посадових (службових) осіб правоохоронних та інших органів, якими було здійснено вилучення оригіналів документів, або яким було забезпечено доступ до перевірки вилучених документів, повинні бути надані протягом трьох робочих днів з дня отримання письмового запиту контролюючого органу.

У разі якщо документи, зазначені в абзаці першому цього пункту, було вилучено правоохоронними та іншими органами, терміни проведення такої перевірки, у тому числі розпочатої, переносяться до дати отримання вказаних копій документів або забезпечення доступу до них.

Верховний Суд неодноразово здійснював аналіз наведених норм, та за результатами аналізу, зокрема, у постановах від  19 березня 2021 року у справі  №П/811/936/17, від  10 квітня 2020 у справі  №804/129/18, від 6 серпня 2019 року у справі №2340/4818/18 сформовано такі правові висновки:

«… підтвердження платником податків первинними документами задекларованих показників податкового обліку під час проведення перевірки є обов`язковою умовою для визнання контролюючим органом таких показників як фактичних. Обов`язок платника податків зберігати первинні документи й надавати їх під час перевірки контролюючому органу кореспондує з обов`язком контролюючого органу здійснювати перевірку на підставі, перш за все, таких документів. Не надання платником податків відповідних документів прирівнюється нормами пункту 44.6 статті 44 ПК до їх відсутності. Винятком є випадки виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними чи іншими компетентними органами. Якщо до початку або під час проведення перевірки оригінали первинних документів, облікових та інших регістрів, фінансової та статистичної звітності, інших документів з питань обчислення і сплати податків та зборів вилучені правоохоронними та іншими органами, зазначені органи зобов`язані надати контролюючому органу для проведення перевірки їх копії або забезпечити доступ до них. У такому випадку, в разі необхідності, терміни проведення перевірки, незалежно від того, чи вона розпочалася, переносяться до дати отримання копій витребуваних документів або забезпечення доступу до них.

Підтверджене належним чином вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків не прирівнюється до відсутності документів як підстави для того, щоб перевірка була проведена, виходячи тільки з податкової інформації, яка є в розпорядженні контролюючого органу.

Висновок про реальність господарських операцій для цілей податкового обліку здійснюється на підставі аналізу даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності цих даних у первинних документах об`єктивним обставинам вчинення господарської операції.».

Згідно з підпунктом 1.1 статті 1 ПК України, він регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків та зборів, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Положення ПК України не містять визначення поняття "вилучення первинних або інших документів", як і не містить застереження про те, що це поняття вживається в значенні, наведеному в інших законодавчих актах.

Відтак, за змістом наведених норм, відсутність у платника на час проведення перевірки відповідних документів в силу їх передачі на запит правоохоронного органу створює об`єктивну неможливість їх надання до перевірки.

З цього приводу слід наголосити, що 26 листопада 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 320/2646/19, адміністративне провадження № К/9901/32570/19, К/9901/5320/20 (ЄДРСРУ № 93170605) зробив висновок, що у разі вилучення правоохоронними органами первинних документів у платника податків, термін проведення податкової перевірки переноситься до моменту їх отримання (отримання засвідчених копій), а новий наказ на  проведення податкової перевірки не видається.

Разом з цим, контролюючий орган не може приймати рішення до моменту отримання вилучених первинно – бухгалтерських документів.

Аналогічна правова позиція викладена 25 вересня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №826/16045/18, адміністративне провадження №К/9901/19079/19 (ЄДРСРУ № 84494323).

ВИСНОВОК: Вилучення первинних документів правоохоронними органами у платника податків не прирівнюється до відсутності документів як підстави для того, щоб перевірка була проведена, виходячи тільки з податкової інформації, яка є в розпорядженні контролюючого органу.

 

Матеріал по темі: «Проведення податкової перевірки у разі вилучення «первічки» правоохоронцями»

 

Теги: податкова перевірка, вилучення бухгалтерських документів, вилучення правоохоронцями, первинних бухгалтерських документів, наказ на податкову перевірку, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Строк звернення до суду при відмові в реєстрації податкової накладної в ЄРПН

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Строки звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 1.380.2019.005956, адміністративне провадження № К/9901/13401/20  (ЄДРСРУ № 102362192) досліджував питання щодо застосування строку звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН та зобов`язання її зареєструвати, у разі, коли платником податків не проводилася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору.

Обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направленні на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.

Право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду з відповідним позовом.

Верховний Суд звертає увагу на те, що різниця природи рішень контролюючого органу (щодо нарахування грошових зобов`язань або інші рішення) об`єктивно здатна впливати та зумовлювати різницю у підходах щодо встановлення строків звернення до суду про їхнє оскарження.

Встановлення строків звернення до адміністративного суду у системному зв`язку з принципом правової визначеності слугує меті забезпечення передбачуваності для відповідача (як правило, суб`єкта владних повноважень у адміністративних справах) та інших осіб того, що зі спливом встановленого проміжку часу прийняте рішення, здійснена дія (бездіяльність) не матимуть поворотної дії у часі та не потребуватимуть скасування, а правові наслідки прийнятого рішення або вчиненої дії (бездіяльності) не будуть відмінені у зв`язку з таким скасуванням. Тобто встановлені строки звернення до адміністративного суду сприяють уникненню ситуації правової невизначеності щодо статусу рішень, дій (бездіяльності) суб`єкта владних повноважень.

Загальні норми процедури судового оскарження в рамках розгляду публічно-правових спорів регулюються КАС України.

Частиною першою статті 122 КАС України встановлено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Згідно із абзацом першим частини другої статті 122 КАС України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Отже, зазначена норма встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду у публічно-правових спорах. Водночас, вона передбачає можливість встановлення строків звернення до адміністративного суду іншими законами.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників податкових відносин, в тому числі захисту порушеного права у судовому порядку, є Податковий кодекс України.

Статтею 56 ПК України визначено порядок оскарження рішень контролюючих органів. Так, відповідно до пункту 56.1 статті 56 ПК України, рішення, прийняті контролюючим органом, можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку. Пунктом 56.18 статті 56 ПК України визначено, що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.

Відповідно до пункту 102.1 статті 102 ПК України, контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання (в тому числі від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку. У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Пунктом 102.2 статті 102 ПК України визначені випадки, коли грошове зобов`язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.

Таким чином, пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено спеціальний строк у податкових правовідносинах, протягом якого за загальним правилом платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення - рішення або інше рішення контролюючого органу.

Зміст правовідносин щодо реєстрації податкової накладної, у яких ризики порушення норм податкового законодавства несе не лише особа, яка зобов`язана забезпечити реєстрацію податкової накладної в ЄРПН, не дозволяє поширити на них порядок і строки оскарження рішень суб`єкта владних повноважень, визначені пунктом 56.18 статті 56 ПК України, а саме - оскарження у будь-який момент після отримання такого рішення в межах 1095 днів, що дає підстави вважати, що встановлена у пункті 56.18 статті 56 ПК України можливість оскаржити «інше рішення контролюючого органу» у будь-який момент після отримання такого рішення не стосується рішень Комісії контролюючих органів щодо реєстрації податкових накладних/розрахунків коригувань до податкових накладних або відмови у їх реєстрації.

Такий підхід до розуміння норм права щодо строку звернення до суду з позовом про скасування рішення суб`єкта владних повноважень, не пов`язаного із визначенням грошових зобов`язань, викладено у постанові Верховного Суду, ухваленою у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 640/20468/18.

Верховний Суд у постановах від 2 липня 2020 року у справі №1.380.2019.006119 та від 15 липня 2021 року у справі №640/20721/19 зазначив, що строк звернення до суду з позовом про визнання протиправним і скасування рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН з похідною вимогою про зобов`язання її зареєструвати, у разі, коли платником податків не використовувалася процедура адміністративного оскарження таких рішень як досудового порядку вирішення спору, визначається частиною першою статті 122 КАС України і становить шість місяців з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 30 вересня 2021 року у справі № 320/3307/21, від 30 червня 2021 року у справі № 420/6333/20, від 25 травня 2021 року у справі № 420/8997/20.

 

Матеріал по темі: «Строк на оскарження відмови в реєстрації податкової накладної в ЄРПН»

 

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, штрафні санкції, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов

Наслідки розгляду справи за неповного складу учасників судового процесу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розгляд справи за неповного складу учасників судового процесу – підстава для скасування судового рішення

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/12882/2020, адміністративне провадження № К/9901/11079/21  (ЄДРСРУ № 102362391) досліджував питання щодо наслідків розгляду справи за неповного складу учасників судового процесу.

Відповідно до статті 48 КАС України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. Під час вирішення питання про залучення співвідповідача чи заміну належного відповідача суд враховує, зокрема, чи знав або чи міг знати позивач до подання позову у справі про підставу для залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Заміна позивача допускається до початку судового розгляду справи по суті. Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції.

З аналізу наведеної статті КАС України вбачається, що як заміна первинного відповідача належним, так і залучення співвідповідача у справі належить до повноважень суду першої інстанції. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції в порядку апеляційного провадження позбавлений можливості в межах наданих йому КАС України процесуальних повноважень залучити співвідповідача до участі у справі, встановивши наявність на це підстав. Так само, в силу приписів статті 315 КАС України суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями направляти справу на новий розгляд, у разі виявлення поршень норм процесуального права, які є безумовною підставою до скасування судового рішення.

Верховний Суд у постановах від 1 липня 2021 року (справа №628/348/18), від 16 листопада 2020 року (справа №398/2077/17), від 29 вересня 2020 року (справа №823/2479/18) та від 27 лютого 2020 року (справа №818/1512/17), аналізуючи подібні ситуації процесуального характеру, зазначив наступне:

Визначення відповідачів, предмета і підстав заявленого позову є правом позивача. Натомість, з`ясування складу учасників судового процесу, встановлення належності відповідачів та їх заміна у разі необхідності є процесуальним обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте, під час розгляду справи він може заявити клопотання про заміну неналежного відповідача належним. Заміна відповідача може відбутися за клопотанням не лише позивача, а й будь-якої іншої особи, яка бере участь у справі, у тому числі й за клопотанням самого відповідача, або навіть за ініціативою суду.

Підхід суду першої інстанції до вирішення спору за неповного складу учасників судового процесу є формальним, оскільки суд, володіючи відповідними повноваженнями, не з`ясував, хто є належним відповідачем (відповідачами) у справі, та, при наявності у справі відповідних доказів, не вирішив питання про залучення до участі у справі належного співвідповідача, що мало наслідком розгляд справи за неповного складу учасників судового процесу.

Таким чином, заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції, а іншого процесуальним законодавством не передбачено.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові по справі № 162/445/16-а від 02.09.2020 року.

ВИСНОВОК: Якщо, порушення процесу призвело до незалучення судом першої інстанції одного з належних відповідачів у справі, а суд апеляційної інстанції позбавлений можливості виправити допущене порушення, то означені рішення не можуть залишатися в силі з огляду на завдання адміністративного суду, визначене статтею 2 КАС України.

 

P.s. Втім слід додати, якщо апеляційний суд виявив вищевказане порушення на стадії апеляційного перегляду, то у задоволенні позовних вимог до неналежного відповідача слід відмовити не зважаючи на правову позицію заявника, в противному випадку вказані рішення будуть скасовані касаційним Судом.

 

Матеріал по темі: «Наслідки незалучення до участі у справі особи, як співвідповідача»

Відмова у реєстрації податкової накладної: хто відшкодує збитки?

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: стягнення збитків з контрагента за не реєстрацію податкової накладної в єдиному реєстрі податкових накладних

Відповідно до п.201.1 ст.201 ПК на дату виникнення податкових зобов`язань платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, кваліфікованого електронного підпису уповноваженої платником особи та зареєструвати її в ЄРПН у встановлений цим Кодексом термін.

Пунктом 201.10 ст.201 ПК передбачено, що при здійсненні операцій з постачання товарів / послуг платник податку - продавець товарів / послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в ЄРПН та надати покупцю за його вимогою.

Чинне законодавство не передбачає реєстрації податкової накладної в ЄРПН покупцем послуг. Тому Верховний Суд приходить до висновку, що обов`язок скласти та зареєструвати в ЄРПН податкову накладну покладено на продавця послуг за Договором в розумінні ст.201 ПК.

Втім, відповідно до п.201.16 ст.201 ПК реєстрація податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН може бути зупинена в порядку та на підставах, визначених Кабінетом Міністрів України.

Рішення про відмову у реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в ЄРПН може бути оскаржено в адміністративному або судовому порядку.

ВАЖЛИВО: Верховний суд акцентує увагу, що зупинення органами ДПІ реєстрації податкової накладної та наступне подання пояснень і відповідних документів є частиною процедури реєстрації, яка надає можливість органами ДФС упевнитись в законності господарської операції, на підставі якої платник податків отримує право на податковий кредит.

Таким чином, саме на продавця товарів / послуг покладено обов`язок в установлені терміни скласти податкову накладну та зареєструвати її в ЄРПН, чим зумовлено обґрунтоване сподівання контрагента на те, що це зобов`язання буде виконано, оскільки тільки підтверджені зареєстрованими в ЄРПН податковими накладними / розрахунками коригування до таких податкових накладних суми податку можуть бути віднесені до складу податкового кредиту.

Слід вказати, що звернення покупця зі скаргою на продавця, який не виконав передбаченого наведеною нормою обов`язку, відповідно до п.201.10 ст.201 ПК у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, не надає покупцю права на включення суми податку з цих операцій до складу податкового кредиту, а можливість подання скарги на цього продавця є лише підставою для проведення документальної позапланової перевірки його контролюючим органом.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03.08.2018 у справі №917/877/17

Відповідно до частин 1, 2 ст.22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) витрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до ч.1 ст.225 ГК до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.

Тобто, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує його інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником (п.6.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №925/1196/18).

Підставою для відшкодування збитків відповідно до п.1 ст.611 ЦК та ст.224 ГК є порушення зобов`язання.

Доведення факту наявності таких збитків та їх розміру, а також причинно-наслідкового зв`язку між правопорушенням і збитками покладено на позивача. Причинний зв`язок як обов`язковий елемент відповідальності за заподіяні збитки полягає в тому, що шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди, отже, доведенню підлягає факт того, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки (пункти 6.15 та 6.16 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.04.2020 у справі №925/1196/18).

Зважаючи на зазначені норми, для застосування такого заходу відповідальності як стягнення збитків необхідна наявність усіх елементів складу господарського правопорушення: 1) протиправної поведінки (дії чи бездіяльності) особи (порушення зобов`язання); 2) шкідливого результату такої поведінки - збитків; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; 4) вини особи, яка заподіяла шкоду. У разі відсутності хоча б одного із цих елементів відповідальність у вигляді відшкодування збитків не настає (п.14 постанови Верховного Суду від 03.08.2018 у справі №917/877/17, на яку посилається скаржник як на підставу касаційного оскарження).

Верховний Суд звертав увагу, що обов`язок продавця зареєструвати податкову накладну є обов`язком платника податку у публічно-правових відносинах, а не обов`язком перед покупцем, хоча невиконання цього обов`язку може завдати покупцю збитків. Тому має місце прямий причинно-наслідковий зв`язок між бездіяльністю продавця щодо виконання визначеного законом обов`язку зареєструвати податкові накладні та неможливістю включення сум ПДВ до податкового кредиту позивача та, відповідно, зменшення податкового зобов`язання на зазначену суму, яка фактично є збитками цієї особи. Отже, наявні усі елементи складу господарського правопорушення.

Таким чином, належним способом захисту для позивача може бути звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення контрагентом за договором обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних (постанова Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 908/1568/18, постанова Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03 серпня 2018 року у справі № 917/877/17).

ВИСНОВОК: Згідно з правовою позицією Верховного Суду бездіяльність контрагента щодо виконання визначеного законом обов`язку зареєструвати податкові накладні зумовлює неможливість покупця послуг включення сум ПДВ до податкового кредиту, а також, відповідно, зменшення податкового зобов`язання на зазначену суму, тобто зазначена сума, фактично, є збитками цієї особи, які підлягають стягненню шляхом звернення до контрагента з позовом про відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення обов`язку щодо складення та реєстрації податкових накладних.

 

Матеріал по темі: «Майнова відповідальність контрагента за незареєстровану податкову накладну»

Теги: податкові спори, податкова накладна, реєстрація податкової накладної, втрачена вигода, упущенная выгода, налоговая накладная, убытки, отказ в регистрации накладной, судебная практика, Верховный суд, Адвокат Морозов

Проведення обшуку оперативним працівником за дорученням слідчого

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Протокол обшуку, як допустимий доказ у кримінальному провадженні,  у разі проведення обшуку оперативним працівником за дорученням слідчого

06 грудня 2021 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду в рамках справи № 663/820/15-к, провадження № 51-2075 кмо 20 (ЄДРСРУ № 101829915) досліджувала питання щодо допустимості протоколу обшуку, як доказу у кримінальному провадженні,  у разі проведення обшуку оперативним працівником за дорученням слідчого.

Наразі стала судова практика вказувала на недопустимість результатів обшуку в результаті того, що він був проведений оперативним працівником за дорученням слідчого (Постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 29 січня 2019 року у справі № 466/896/17 (провадження № 51-7759км18).

Проте у подальшому Верховним Судом уточнено наведено позицію, зокрема в постанові від 05.02.2020 р. у справі № 149/833/15-к, постанові від 24.06.2020 р. у справі № 205/440/15.

Так, участь інших осіб у проведенні обшуку не виключається, оскільки відповідно до положень статті 235 КПК України визначення конкретної особи, якій надається дозвіл на проведення обшуку, не є обов`язковим елементом ухвали слідчого судді про надання такого дозволу, а згідно з частиною першою статті 236 КПК України ухвала про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи може бути виконана слідчим чи прокурором, тобто не обов`язково тією самою особою, що звернулася до слідчого судді за отриманням дозволу на проведення обшуку (постанова Верховного Суду від 24.06.2020 р. у справі № 205/440/15).

Учасниками обшуку були оперативні працівники поліції, про допустимість участі яких як форми надання допомоги слідчому при проведенні слідчих (розшукових) дій представниками інших підрозділів органів внутрішніх справ також зазначалося в постановах Верховного Суду, в тому числі вказувалося на можливість надання доручень на таку допомогу як у письмовій формі, так і усно (зокрема, постанова від 05.02.2020 р. у справі № 149/833/15-к).

Втім, Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду нарешті поставила крапку у цьому питанні.

Порядок проведення обшуку детально регламентований кримінальним процесуальним законом. Так, відповідно до статей 234, 235 КПК України обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді місцевого загального суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування, а у кримінальних провадженнях щодо злочинів, віднесених до підсудності Вищого антикорупційного суду, - на підставі ухвали слідчого судді Вищого антикорупційного суду. Ухвала слідчого судді має містити відомості про строк дії ухвали; прокурора, слідчого, який подав клопотання про обшук; положення закону, на підставі якого постановляється ухвала; житло чи інше володіння особи або частину житла чи іншого володіння особи, які мають бути піддані обшуку; особу, якій належить житло чи інше володіння, та особу, у фактичному володінні якої воно знаходиться; речі, документи або осіб, для виявлення яких проводиться обшук.

Попри загальну норму про те, що оперативні підрозділи органів Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, органів Державного бюро розслідувань, органів Бюро економічної безпеки України, органів Державної прикордонної служби України, органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, дізнавача, прокурора, а підрозділ детективів, оперативно-технічний підрозділ та підрозділ внутрішнього контролю Національного антикорупційного бюро України - за письмовим дорученням детектива або прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (ч. 1 ст. 41 КПК України), ч. 1 ст. 236 КПК України закріпила норму, що ухвала про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи може бути виконана слідчим чи прокурором, винятків для оперативних підрозділів не передбачено. В жодній іншій статті КПК України, яка стосується порядку проведення слідчих (розшукових) дій, аналогічної норми немає.

ВИСНОВОК № 1: Отже, системний аналіз п. 3 ч. 2 ст. 40, ст. 235, ст. 236 КПК України дозволяє зробити висновок про те, що виконання ухвали слідчого судді про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи покладається особисто на слідчого чи прокурора і не може бути доручене відповідним оперативним підрозділам.

 

Стосовно можливості прокурора, слідчого, дізнавача доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам

Пунктом 5 ст. 36 КПК України передбачено повноваження прокурора доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам.

Відповідно до положень п. 3 ч. 2 ст. 40 КПК України слідчий уповноважений доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам.

Пункт 3 ч. 2 ст. 40-1 КПК України закріплює норму, яка наділяє дізнавача повноваженнями доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій у випадках, установлених цим Кодексом, відповідним оперативним підрозділам.

В багатьох статтях чинного КПК України, зокрема тих, які регламентують проведення слідчих (розшукових) дій, законодавець справді не зазначає поряд із слідчим, прокурором - ні дізнавача, ні детектива, ні оперативний підрозділ. Такий підхід, дійсно можна пояснити міркуваннями необхідності уникнення переобтяження тексту КПК України. Однак, висновок про те,  що жодна слідча (розшукова) дія не може бути проведена оперативним підрозділом чи його співробітником, оскільки він не згаданий у ст. 223 КПК України чи статті, яка регламентує порядок проведення конкретної слідчої дії, є помилковим. Крім того, судова практика також ніколи не тлумачила відсутність згадки у ст. 223 КПК України оперативного підрозділу чи його співробітника як заборону діяти йому на підставі доручення слідчого або прокурора.

Проте, вищезазначене не стосується положень ч. 1 ст. 236 КПК України. Адже, в жодній іншій статті КПК України, яка стосується порядку проведення слідчих (розшукових) дій, аналогічної норми немає.

Таким чином, загальні положення ст. 223 КПК України не вказують на можливість передоручення виконання ухвали слідчого судді. Стаття 235 КПК України взагалі позбавляє слідчого суддю можливості дати доручення оперативному підрозділу чи його співробітнику на виконання ухвали про обшук. Спеціальна норма ст. 236 КПК України чітко визначає суб`єктів виконання ухвали, де не вказані співробітники оперативних підрозділів.

Інша нормативна регламентація характерна для негласних слідчих (розшукових) дій. Частина 6 ст. 246 КПК України прямо передбачає, що проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове розслідування кримінального правопорушення, або за його дорученням - уповноважені оперативні підрозділи Національної поліції, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, органів Державного бюро розслідувань, органів Бюро економічної безпеки України, органів, установ виконання покарань та слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої служби України, органів Державної прикордонної служби України. За рішенням слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися також інші особи. Вказана норма обумовлена тим, що для проведення більшості негласних слідчих (розшукових) дій слідчий, дізнавач, прокурор не може провести їх без спеціальних ресурсів та вмінь співробітників оперативних підрозділів.

Окрім того, є спеціальна норма ч. 4 ст. 263 КПК України, що зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж покладається на уповноважені підрозділи органів Національної поліції, Бюро економічної безпеки України, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань та органів безпеки. Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (мереж, що забезпечують передавання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та звуків або повідомлень будь-якого виду між підключеними до неї телекомунікаційними мережами доступу) є різновидом втручання у приватне спілкування, яке проводиться без відома осіб, які використовують засоби телекомунікацій для передавання інформації, на підставі ухвали слідчого судді, якщо під час його проведення можна встановити обставини, які мають значення для кримінального провадження (ч. 1 ст. 263 КПК України).

Виняток з цього правила передбачений лише у ч. 2 ст. 264 КПК України, відповідно до якої не потребує дозволу слідчого судді здобуття відомостей з електронних інформаційних систем або її частини, доступ до яких не обмежується її власником, володільцем або утримувачем або не пов`язаний з подоланням системи логічного захисту.

ВИСНОВОК № 2: Вказане свідчить про те, що законодавець виходив з того, що саме негласні слідчі (розшукові) дії за ухвалою слідчого судді можуть проводитися оперативними підрозділами. Більше того, в силу потреби захистити відомості про факт проведення негласної слідчої (розшукової) дії, у клопотанні слідчого, прокурора, ухвалі слідчого судді не зазначається уповноважений оперативний підрозділ, який має виконувати негласну слідчу (розшукову) дію (п. 2.2. Інструкції про організацію проведення негласних слідчих (розшукових) дій та використання їх результатів у кримінальному провадженні, затвердженої наказом № 114/1042/516/1199/936/1687/5 від 16.11.2012).

 

ЗАГАЛЬНИЙ ВИСНОВОК: Системне тлумачення процесуальних норм, передбачених  п. 3 ч. 2 ст. 40,  ст. 236 КПК України дає підстави для висновку про те, що виконання ухвали про дозвіл на обшук житла чи іншого володіння особи покладається на слідчого чи прокурора і не може бути доручене відповідним оперативним підрозділам.

 

P.s. Окрема думка судді Антонюк Н. О. (ЄДРСРУ № 101829965): «Теза про неможливість передоручення фактично зобов`язує лише слідчого, який безпосередньо визначений в ухвалі слідчого судді, проводити обшук. Однак такий підхід суперечить позиції, висловленій у постанові Третьої палати ККС від 17 лютого 2021 року (справа №  263/10353/16-к), про відступ від якої у цьому провадженні не йдеться»…

 

Обов’язок суду вручити судове рішення стороні процесу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок суду вручити судове рішення стороні процесу та докази належного направлення/вручення судового рішення

29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 280/1000/21, адміністративне провадження № К/9901/36601/21  (ЄДРСРУ № 102362017) досліджував питання обов’язку суду вручити судове рішення стороні процесу та докази належного направлення/вручення судового рішення.

Порядок надання послуг поштового зв`язку, права та обов`язки операторів поштового зв`язку і користувачів послуг поштового зв`язку визначають Правила надання послуг поштового зв`язку, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009  року № 270 (надалі  також - Правила), і які регулюють відносини між ними.

Поштові відправлення залежно від технології приймання, обробки, перевезення, доставки/вручення поділяються на такі категорії: прості, рекомендовані, без оголошеної цінності, з оголошеною цінністю. Рекомендовані поштові картки, листи та бандеролі з позначкою "Вручити особисто", рекомендовані листи з позначкою "Судова повістка" приймаються для пересилання лише з рекомендованим повідомленням про їх вручення (пункти 11 та 17 Правил).

Згідно з пунктом 2 Загальної частини Правил повідомлення про вручення поштового відправлення, поштового переказу - це повідомлення, яким оператор поштового зв`язку доводить до відома відправника чи уповноваженої ним особи інформацію про дату вручення реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом та прізвище одержувача.

Відповідно до пунктів 105, 106 Правил для одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом одержувач повинен заповнити бланк повідомлення із зазначенням даних пред`явленого документа, що посвідчує особу (назва, серія, номер, дата видачі, найменування органу, який видав), дати одержання поштового відправлення, поштового переказу та розписатись. У разі одержання реєстрованого поштового відправлення, коштів за поштовим переказом, адресованих до запитання, на абонементну скриньку або за місцем роботи, а також коли адреса, зазначена на поштовому відправленні, поштовому переказі, не відповідає адресі місця реєстрації одержувача, крім даних про документ, що посвідчує особу, зазначається також адреса, за якою фактично проживає одержувач. Під час вручення фізичній особі реєстрованого поштового відправлення, виплати коштів за поштовим переказом з повідомленням про вручення працівник поштового зв`язку на підставі пред`явленого одержувачем документа, що посвідчує особу, зазначає на бланку повідомлення про вручення його прізвище. На бланку повідомлення про вручення поштового відправлення з позначкою "Вручити особисто", внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" одержувач розписується та зазначає прізвище. Відповідні дані на бланку повідомлення про вручення також зазначаються про особу, уповноважену на одержання внутрішнього рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка", адресованого юридичній особі або фізичній особі за місцем роботи. Бланк повідомлення про вручення рекомендованого листа з позначкою "Судова повістка" повертається за зворотною адресою у першочерговому порядку.

Поряд із цим, слід відмітити, що за змістом висновків Верховного Суду у постановах 28 жовтня 2021 року у справі №910/7803/20, від 5 жовтня 2021 року у справі №924/1128/20, від 19 січня 2021 року у справі №160/2490/20, інформація про відстеження листа на сайті Укрпошта носить додатковий характер.

А оприлюднення такого рішення в ЄДРСР не скасовує обов`язок суду видати копії судових рішень учасникам справи або надіслати їм такі копії у встановленому законом порядку (зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 18.09.2019 у справі №520/899/18, від 30.10.2019 у справі №548/2296/18, від 22.04.2020 у справі №355/1280/17, від 28.01.2021 у справі №260/1888/20, від 14.04.2021 у справі №205/1129/19, від 11.08.2020 у справі  №404/4551/19, від 02.08.2021 у справі №914/1191/20).

Наведені норми свідчать, що суд зобов`язаний в силу закону вручати і надсилати судові рішення у паперовій формі рекомендованим листом (наведене відповідає висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду, від 28.01.2021 у справі № 260/1888/20, від 19.02.2021 у справі №909/541/19, від 31.03.2021 у справі № 240/13092/20, від 09.04.2021 у справі № 500/90/19, від 14.04.2021 у справі № 205/1129/19, від 19.05.2021 у справі №910/16033/20).

ВИСНОВОК: Належним доказом, який підтверджує дату отримання копії рішення суду, є рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення, що підлягає поверненню відправнику.

Саме такий підхід до застосування норм права висловлювався Верховним Судом неодноразово, зокрема, у постановах від 12 лютого 2021 року у справі №910/19007/19,  від 22 жовтня 2021 року у справі №520/13371/2020 (ЄДРСРУ № 100529497).

Матеріал по темі: «Судова повістка на ОФІЦІЙНУ електронну адресу, куди це?»

Теги: судова повістка, вручення судової повістки, закінчення терміну зберігання, інші причини не вручення поштового відправлення, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок оприлюднення рішення ОМС про встановлення місцевих податків

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок оприлюднення рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів: або оприлюднення в друкованих ЗМІ або достатньо оприлюднення на вебсайті

30 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 677/1846/16-а, адміністративне провадження № К/9901/45870/18 (ЄДРСРУ № 102362331) досліджував питання щодо порядку оприлюднення рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів: «…або оприлюднення в друкованих ЗМІ або достатньо оприлюднення на веб-сайті»?

Відповідно до підпунктів 12.3.1, 12.3.2 пункту 12.3 статті 12 ПК сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів. Встановлення місцевих податків та зборів здійснюється у порядку, визначеному цим Кодексом. При прийнятті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов`язково визначаються об`єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов`язкові елементи, визначенні статтею 7 цього Кодексу з дотриманням критеріїв, встановлених  розділом XII цього Кодексу  для відповідного місцевого податку чи збору.

Згідно з підпунктами 12.3.4, 12.3.5 пункту 12.3 статті 12 ПК рішення про встановлення місцевих податків та зборів офіційно оприлюднюється відповідним органом місцевого самоврядування до 15 липня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосовування встановлюваних місцевих податків та зборів або змін (плановий період). В іншому разі норми відповідних рішень застосовуються не раніше початку бюджетного періоду, що настає за плановим періодом. У разі якщо сільська, селищна, міська рада або рада об`єднаних територіальних громад, що створена згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, не прийняла рішення про встановлення відповідних місцевих податків і зборів, що є обов`язковими згідно з нормами цього  Кодексу, такі податки до прийняття рішення справляються виходячи з норм цього  Кодексу  із застосуванням їх мінімальних ставок, а плата за землю справляється із застосуванням ставок, які діяли до 31 грудня року, що передує бюджетному періоду, в якому планується застосування плати за землю.

Офіційно оприлюднене рішення про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, який набирає чинності з урахуванням строків, передбачених підпунктом 12.3.4 цієї статті (пункт 12.5 статті 12 ПК).

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах  Конституції  і законів України.

Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені  Конституцією України, цим та іншими законами (частина перша  статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно із пунктом 24 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання, зокрема щодо встановлення місцевих податків і зборів відповідно до  Податкового кодексу України.

Постановою від 10.12.2021 у справі №0940/2301/18 Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного адміністративного суду зробив висновок, що рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке приймається на підставі, за правилами й на виконання відповідних приписів ПК та оприлюднюється у встановленому цим Кодексом порядку. Вказані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», у зв`язку з чим дія цього Закону не поширюється на такі рішення. Також зазначено, що як у ПК, так і в Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні», або будь-якому іншому акті законодавства немає норм, якими б був визначений  спосіб оприлюднення рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів, не встановлено обов`язок опубліковувати ці рішення у офіційних друкованих виданнях та/або у друкованих засобах масової інформації відповідних рад, у місцевих друкованих засобах масової інформації.

(!!!) Отже, в зазначеному рішенні Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше прийнятій постанові Верховного Суду від 2 грудня 2020 року у справі №357/14346/17, стосовно того, що рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є регуляторним актом і на таке рішення поширюються положення Закону №1160-IV.

Одночасно Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду сформулювала такі висновки щодо застосування норм права: "рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів є нормативно-правовим актом з питань оподаткування місцевими податками та зборами, яке приймається на підставі, за правилами й на виконання відповідних приписів ПК України і оприлюднюється у встановленому цим Кодексом порядку. Вказані рішення не належать до регуляторних актів у розумінні Закону №1160-IV, у зв`язку з чим цей Закон не поширює свою дію на такі рішення загалом та, зокрема, у 2017, 2018 роках".

Об`єднана палата Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відхилила доводи платника про те, що оспорюване Товариством рішення органу місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів є протиправним у зв`язку з недотриманням при його розробленні,  прийнятті та оприлюдненні вимог Закону №1160-IV, оскільки, на думку Палати, цей закон не поширює свою дію на спірні у цій справі правовідносини.

Аналогічну позицію викладено 29 грудня 2021 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 520/10515/18, адміністративне провадження № К/9901/18182/19  (ЄДРСРУ № 102362357) .

Поряд із тим, стосовно порядку оприлюднення рішень органів місцевого самоврядування, якими встановлюються податки і збори, Об`єднана палата КАС ВС у справі №0940/2301/18 вказала про таке: «на відносини, пов`язані з порядком і способом офіційного оприлюднення нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування, зокрема з питань оподаткування місцевими податками та зборами, можливо поширити дію частини п`ятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» і статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації», якою встановлено обов`язковість опублікування нормативно-правових актів органів місцевого самоврядування на офіційному вебсайті (у разі наявності такого інформаційного ресурсу)».

При цьому, від висновків Об`єднаної палати КАС ВС, викладених у постанові від 2 грудня 2020 року у справі №357/14346/17, про те, що «оприлюднення відповідачем на офіційному вебсайті Міської ради оскаржуваного рішення вважається офіційним оприлюдненням та пов`язується з моментом набрання ним чинності», Об`єднана палата КАС ВС у постанові від 10 грудня 2021 року у справі №0940/2301/18 - не відступала (29 грудня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 260/2824/20, адміністративне провадження № К/9901/22897/21 (ЄДРСРУ № 102362361).

ВИСНОВОК: Рішення органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків та зборів може бути оприлюднене на офіційному веб-сайті, при цьому без обмеження доступу.

Матеріал по темі: «Оприлюднений вирок суду, як нововиявлена обставина у податкових спорах»