Умови за яких виникає право на застосування зменшеної ставки податку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Перелік умов за яких виникає право на застосування зменшеної ставки податку передбаченої відповідним міжнародним договором України

24 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/188/17, адміністративне провадження №К/9901/31377/18 (ЄДРСРУ № 87144610 ) досліджував умови, коли виникає право на застосування зменшеної ставки податку передбаченої відповідним міжнародним договором України.

Верховний суд вказує, що право на застосування зменшеної ставки податку, передбачену відповідним міжнародним договором України, виникає, за умови одночасного виконання таких вимог:

- нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України;

- нерезидентом надано довідку (або її нотаріально засвідчену копію), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України.

- нерезидент є бенефіціарним власником доходу.

Застосування міжнародного договору у частині звільнення від оподаткування (зниженої ставки податку), можливе у разі дотриманням вимог ст.103 Податкового кодексу України, зокрема бенефіціарності отримувача таких доходів.

Так, Вищий адміністративний суд України, надаючи тлумачення терміну бенефіціар у своєму рішенні від 24.03.2014 року № К/800/52155/13, виходить з того, що «фактичний отримувач доходу» не має тлумачитися в вузькому, технічному сенсі, його значення слід визначати виходячи з мети, завдань міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування, таких як «уникнення від сплати податків» і з урахуванням таких основних принципів як то «запобігання зловживання положеннями договору».

Для визнання особи в якості фактичного отримувача доходу, така особа повинна володіти не тільки правом на отримання доходу, але і як слідує з міжнародної практики застосування угод про уникнення подвійного оподаткування, повинна бути особою, яка визначає подальшу економічну долю доходу.

Тобто, коли отримувач процентів має право отримувати вигоду та визначати подальшу економічну долю доходу і не пов`язаний договірними або юридичними зобов`язаннями щодо перерахування такого доходу іншій особі, отримувач є бенефіціарним власником доходу.

Передбачені міжнародними договорами пільги зі сплати податку не можуть бути застосовані у випадку, коли нерезидент діє як проміжна ланка в інтересах іншої особи, яка фактично отримує вигоду від доходу. Зокрема, не можуть бути застосовані пільгові ставки податку у випадку, коли дохід (у рамках угоди або серії угод) з джерелом його походження з України виплачується таким чином, що нерезидент (проміжна ланка, яка має вузькі, обмежені повноваження у відношенні доходу), який претендує на отримання пільгової ставки податку з доходів у вигляді роялті, дивідендів, процентів, виплачує весь дохід (його більшу частину) іншому нерезиденту, який би не міг застосувати пільгову ставку у разі, коли б такий дохід виплачувався останньому.

Слід  вказати, що перелік країн, з якими укладено договори про уникнення подвійного оподаткування станом на 01.01.2019, податківці навели в листі від 04.02.2019 р. № 3470/7/99-99-26-02-03-17.

В момент виплати доходу достатньою підставою для застосування зниженої ставки податку є наявність довідки (або її нотаріально засвідченої копії), яка підтверджує, що нерезидент є резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України і така довідка видається компетентним (уповноваженим) органом відповідної країни, визначеним міжнародним договором України, за формою, затвердженою згідно із законодавством відповідної країни, і повинна бути належним чином легалізована, перекладена відповідно до законодавства України.

Чинним законодавством не встановлено форми документу, що підтверджує статус контрагента як бенефіціарного власника доходу, та який повинна мати особа на момент проведення виплати.

ВИСНОВОК: Таким чином сукупність умов, які надають право на застосування зменшеної ставки податку передбаченої відповідним міжнародним договором України включають зокрема наступні умови: а) нерезидент є бенефіціарним власником доходу, б) резидентом країни, з якою укладено міжнародний договір України, що підтверджується відповідною довідкою (за формою країни резидента)

Матеріал по темі: «Оподаткування доходів нерезидента із джерелом їх походження з України»

Обов’язок виконання чинних рішень ОСББ

Адвокат Морозов (судовий захист)

Обов’язок виконання чинних рішень ОСББ щодо прийняття участі у реставрації будинку

24 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/1395/19 (ЄДРСРУ № 87129061) досліджував питання щодо управління багатоквартирним будинком, зокрема виконання рішення загальних зборів ОСББ

Предметом спору: Невиконання співвласником обов`язку, встановленого положеннями статей 10, 15 Закону № 2866-III, як члена ОСББ чинних рішень співвласників щодо прийняття участі у реставрації будинку.

Статтею 1 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" від 29.11.2001 № 2866-III (далі - Закон № 2866-III) передбачено, що управління багатоквартирним будинком полягає у вчиненні співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку.

Згідно зі статтями 4, 12 Закону № 2866-III об`єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов`язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. Основна діяльність об`єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю об`єднання. Управління багатоквартирним будинком здійснює об`єднання через свої органи управління. Об`єднання самостійно визначає порядок управління багатоквартирним будинком та може змінити його у порядку, встановленому цим Законом та статутом об`єднання.

Відповідно до статті 10 Закону № 2866-III рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов`язковим для всіх співвласників.

Співвласник, зокрема, зобов`язаний: виконувати рішення статутних органів, прийняті у межах їхніх повноважень; брати участь у проведенні реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення приміщень; своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі (статті 15 Закону № 2866-III).

Кожний співвласник несе зобов`язання щодо належного утримання, експлуатації, реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна багатоквартирного будинку пропорційно до його частки співвласника (частина 2 статті 7 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" від 14.05.2015 № 417-VIII).

Відповідно до статті 20 Закону № 2866-III частка співвласника у загальному обсязі внесків і платежів на утримання, реконструкцію, реставрацію, проведення поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна у багатоквартирному будинку встановлюється пропорційно до загальної площі квартири (квартир) та/або нежитлових приміщень, що перебувають у його власності. Частка участі співвласника визначається відповідно до його частки як співвласника квартири та/або нежитлового приміщення.

Внески на утримання і ремонт приміщень або іншого майна, що перебуває у спільній власності, визначаються статутом об`єднання та/або рішенням загальних зборів (стаття 23 цього Закону), а у разі відмови співвласника сплачувати внески і платежі на утримання та проведення реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна об`єднання або за його дорученням управитель має право звернутися до суду (стаття 13 цього Закону).

Статтею 27 Закону України "Про охорону культурної спадщини" від 08.06.2000 №1805-III передбачено, що у разі, коли пам`ятці загрожує небезпека пошкодження, руйнування чи знищення, власник або уповноважений ним орган, особа, яка набула права володіння, користування чи управління, зобов`язані привести цю пам`ятку до належного стану (змінити вид або спосіб її використання, провести роботи з її консервації, реставрації, реабілітації, музеєфікації, ремонту та пристосування).

Статтею 10 Закону № 2866-III передбачена можливість оскарження в судовому порядку рішення загальних зборів.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Законом України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку" на члена ОСББ та на особу, у повному господарському віданні якої перебуває належне державі на праві власності майно, покладено обов`язок виконувати чинні та не скасовані рішення статутних органів ОСББ, якими зокрема є загальні збори учасників та правління ОСББ, брати участь у проведенні реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення приміщень та своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.

За змістом статті 10 Закону № 2866-III саме до компетенції правління відноситься: здійснення контролю за своєчасною сплатою співвласниками внесків та вжиття заходів щодо стягнення заборгованості та укладення договорів про виконання робіт, надання послуг та здійснення контролю за їх виконанням.

ВИСНОВОК: Незгода співвласника з діяльністю ОСББ щодо отримання дозволів на виконання будівельних робіт, невідповідності розробленої проєктної документації вимогам законодавства не звільняє його від обов`язку як члена ОСББ сплатити внески на реставрацію та може бути предметом окремого судового позову (про зобов`язання вчинити дії, тощо).

P.s. Окрім цього необхідно пам’ятати, що співвласники багатоквартирного будинку не є носіями корпоративних прав, а відносини між співвласниками багатоквартирного будинку та ОСББ не є корпоративними. Відповідно, спір між фізичними особами - співвласниками багатоквартирного будинку та ОСББ не є корпоративним та, з огляду на положення ст. 20 ГПК України, не належить до юрисдикції господарських судів.

Наведена правова позиція, викладена у постанові КГС ВС від 23.01.2018 у справі № 925/1321/16 (ЄДРСРУ № 71829024). Верховний суд не відступав від позиції викладеній в постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.02.2019 р. в справі № 462/2646/17 та Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 13.03.2019 р. в справі № 127/14625/16 прийняті у справах з іншим предметом позову.

Спір за позовом мешканця житлового будинку про скасування державної реєстрації об'єднання співвласників багатоквартирного будинку підлягає розгляду в порядку господарського судочинства (6 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі N 462/2646/17 (ЄДРСРУ № 80224650).

Матеріал по темі: «Підсудність спорів про визнання недійсним та скасування рішення установчих зборів ОСББ»

Теги: осбб, об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, споживач електричної енергії, без укладання договору, судова практика, Адвокат Морозов

Помилкове роз`яснення судом строків і порядку оскарження судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Помилкове роз`яснення судом строків і порядку оскарження судового рішення, як поважна причина для порушення провадження у справі

22 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 702/968/18, адміністративне провадження №К/9901/22592/19 (ЄДРСРУ № 87079993) досліджував питання щодо відмови у відкритті апеляційного провадження внаслідок судової помилки у строках на оскарження судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 293 КАС учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 295 КАС України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження:

1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;

2) на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

При цьому за приписами частини першої статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Відповідно до частини третьої статті 298 КАС апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції з заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження рішення суду з підстав невчасного його отримання»

Згідно із пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності визначені статтею 286 КАС України і відповідно до частини четвертої цієї статті апеляційні скарги на судові рішення у справах, визначених цією статтею, можуть бути подані протягом десяти днів з дня його проголошення.

Дійсно, стаття 286 КАС України є спеціальною нормою процесуального закону, що визначає особливості провадження у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень щодо притягнення до адміністративної відповідальності, та частина четверта якої встановлює спеціальні у відношенні до статті 295 КАС України строк на апеляційне оскарження (протягом десяти днів) і порядок обчислення цього строку (з дня проголошення судового рішення).

Однак загальний аналіз статті 286 КАС України дає підстави для висновку про те, що нею, на відміну від частини п`ятої статті 270 КАС України, не обмежено повноваження суду апеляційної інстанції щодо поновлення строку на апеляційне оскарження в порядку частини третьої статті 295 КАС України.

Отже, причини пропуску строку на апеляційне оскарження у справах цієї категорії підлягають оцінці на предмет їх поважності в загальному порядку, передбаченому КАС України, із урахуванням визначених частиною четвертою статті 286 КАС України особливостей, і суд апеляційної інстанції не обмежений у повноваженні щодо поновлення цього строку за наявності відповідних підстав.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 17 квітня 2019 року у справі №212/2354/18 (2-а/212/93/18).

Матеріал по темі: «Поновлення процесуальних строків у справах про притягнення до адміністративної відповідальності»

Відповідно до частини п`ятої статті 246 КАС України (зміст рішення) у резолютивній частині рішення зазначаються:

1) висновок суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог;

2) розподіл судових витрат;

3) строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження;

4) повне найменування (для юридичних осіб) або прізвище, ім`я та по батькові (для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, реєстраційний номер облікової картки платника податків сторін (для фізичних осіб), за його наявності, або номер і серія паспорта для фізичних осіб - громадян України.

В даній справі, із абзацу четвертого рішення районного суду, про оскарження якого позивач звернувся до суду апеляційної інстанції, зазначено, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

(!!!) Позивач оскаржив зазначене рішення суду першої інстанції до апеляційного адміністративного суду відповідно до строку, визначеного рішенням суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду вважає переконливими доводи касаційної скарги про те, що причини пропуску строку звернення з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції є поважними, якщо зумовлені помилковим роз`ясненням районним судом строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

У справах, особливість розгляду яких встановлена статтею 286 КАС України, надзвичайно важливим в аспекті реалізації учасником справи права на апеляційне оскарження є дотримання судом першої інстанції вимог щодо змісту резолютивної частини, а саме роз`яснення сторонам строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Недотримання судом першої інстанції цього порядку може бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження, з урахуванням інших фактичних обставин.

Суд наголошує, що однією з основних засад судочинства, визначеною пунктом 8 частини третьої статті 129 Конституції України, є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.

КАС України також визначено принципи здійснення адміністративного судочинства, одним з яких є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду. Даний принцип полягає в тому, що особам, які беруть участь у справі, а також іншим особам, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи чи інтереси, у випадках та порядку визначених цим Кодексом, надається право оскарження прийнятих судом рішень.

Відмова у відкритті апеляційного провадження внаслідок судової помилки, що не залежить від поведінки особи, яку позбавлено права на апеляційне оскарження, в даному випадку суперечить завданню адміністративного судочинства та не відповідає конституційним принципам щодо гарантованого судового захисту прав, а також доступу до правосуддя, закладеного Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм процесуального права при вчиненні судами судової помилки була висловлена Верховним Судом у постанові від 23 липня 2019 року у справі №826/7824/18 (ЄДРСРУ №83220456).

ВИСНОВОК: Причини пропуску строку звернення з апеляційною скаргою на рішення суду першої інстанції є поважними, якщо зумовлені помилковим роз`ясненням районним судом строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.

Матеріал по темі: «Особливості поновлення строку на оскарження судового рішення»

Теги: судова повістка, судова помилка, строки оскарження, повідомлення, судове рішення, направлення судового рішення, сторона по справі, оскарження рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Судовий контроль за виконанням судового рішення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судовий збір та особливості подання заяви/апеляційної скарги щодо встановлення судового контролю за виконанням рішення суду

22 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 440/207/19, адміністративне провадження №К/9901/31296/19 (ЄДРСРУ № 87080109) досліджував питання щодо особливостей звернення із заявою в порядку контролю за виконанням судового рішення.

Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Частиною восьмою статті 382 КАС України передбачено, що судовий контроль за виконанням судових рішень в адміністративних справах здійснюється також у порядку, встановленому статтею 287 цього Кодексу.

За наслідками розгляду звіту суб`єкта владних повноважень про виконання рішення суду або в разі неподання такого звіту суддя своєю ухвалою може встановити новий строк подання звіту, накласти на керівника суб`єкта владних повноважень, відповідального за виконання рішення, штраф у сумі від двадцяти до сорока розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Половина суми штрафу стягується на користь позивача, інша половина - до Державного бюджету України.

Окремо слід вказати, що встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень - відповідачем у справі суд може, а отже наділений правом, а не закріпленим обов`язком, під час прийняття рішення у справі.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання постанови суду першої інстанції, а у разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладанням штрафу.

При цьому, зазначені процесуальні дії є диспозитивним правом суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджуються належними та допустимими доказами.

Аналогічна правова позиція підтверджується практикою Верховного Суду, що викладена у додатковій постанові від 31.07.2018 року по справі №235/7638/16-а (адміністративне провадження №К/9901/43354/18) та в ухвалі від 23 квітня 2019 року у справі №805/516/18-а.

Слід також звернути увагу на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в ухвалі від 20.06.2018 року у справі №800/592/17, а саме, що клопотання про встановлення судового контролю може бути подано й задоволено судом вже після ухвалення рішення у справі.

Отже, позивача не позбавлено можливості звернутися із клопотанням про встановлення судового контролю після прийняття судом рішення у справі, у разі існування ризику його не виконання.

Між тим,  частиною другою статті 87 КАС України розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Відповідно до статті 1 Закону України від 08 липня 2011 року №  3674-VI «Про судовий збір» (далі - Закон №  3674-VI) судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат.

Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначаються Законом №  3674-VI.

Об`єктами справляння судового збору є процесуальні дії, за які справляється судовий збір, встановлені у статті 3 Закону №  3674-VI. Так само ця норма визначає процесуальні документи, за подання яких судовий збір не справляється (частина друга статті 3 цього Закону).

Стосовно документів, за подання яких судовий збір справляється, стаття  4 Закону №  3674-VI установлює розміри ставок судового збору. При цьому розміри ставок судового збору залежать від характеристики об`єкта справляння - позовна заява, скарга чи інша заява (в деяких випадках - у поєднанні з характеристикою суб`єкта, який звертається до суду).

Приписами статті 4 Закону №  3674-VI не передбачено ставки судового збору за звернення із заявою в порядку контролю за виконанням судового рішення, отже, за законом, на позивача не поширюється обов`язок сплати судового збору за звернення до суду з такою заявою, а тому відповідно і з апеляційною скаргою.

Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14  лютого 2018 року в справі №  2а/0470/2563/12 (ЄДРСРУ № 72290400).

ВИСНОВОК:

• Судовий контроль є диспозитивним правом (а не обов’язком) суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин у справі;
• З клопотанням про встановлення судового контролю позивач не позбавлений можливості звернутися й після прийняття судом рішення у справі;

P.s. Посилання судів на те, що правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14  лютого 2018 року в справі №  2а/0470/2563/12 не застосовується до спірних правовідносин є безпідставним, оскільки редакція частини першої статті 382 КАС України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року) та статті 267 КАС України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року), а також Закону №  3674-VI є однаковими. Вимоги ж статті 382 КАС України (в редакції, що діє з 15 грудня 2017 року) не містять вимог щодо необхідності сплати судового збору, що відповідає приписам статті 4 Закону №  3674-VI.

Матеріал по темі: "Рахунки на які не може бути накладено арешт в рамках виконавчого провадження"

Теги: судовий контроль, виконання судового рішення, судовий збір, заява в порядку контролю, клопотання про встановлення судового контролю, судова практика, Адвокат Морозов

Рахунки на які не може бути накладено арешт в рамках виконавчого провадження

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рахунки з яких здійснюється виплата заробітної плати та сплата податків і зборів не підлягають арешту у виконавчому провадженні

17 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 340/1018/19, адміністративне провадження № К/9901/22118/19 (ЄДРСРУ № 86989717) досліджував питання щодо арешту рахунків зі спеціальним режимом.

Правовідносини у сфері примусового виконання судових рішень регулюються Законом України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (у редакції чинній станом на 19 січня 2019 року, далі - Закон 1404-VIII).

Відповідно до статті 1 Закону 1404-VIII виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно із пунктом 1 частини 2 статті 18 Закону 1404-VIII виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.

Відповідно до пункту 7 частини 2 статті 18 Закону 1404-VIII виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право накладати арешт на кошти та інші цінності боржника, зокрема кошти, які перебувають у касах, на рахунках у банках, інших фінансових установах та органах, що здійснюють казначейська обслуговування бюджетних коштів (крім коштів на рахунках платників у системі електронного адміністрування податку на додану вартість, коштів на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом), на рахунки в цінних паперах, а також опечатувати каси, приміщення і місця зберігання грошей.

Виконавець може звернути стягнення на кошти боржника - юридичної особи, розміщені на його рахунках і на рахунках, відкритих боржником - юридичною особою через свої філії, представництва та інші відокремлені підрозділи (частина 2 статті 52 Закону 1404-VIII).

Згідно із частиною 3 статті 52 Закону 1404-VIII не підлягають арешту в порядку, встановленому цим Законом, кошти, що перебувають на рахунках із спеціальним режимом використання, спеціальних та інших рахунках, звернення стягнення на які заборонено законом. Банк, інша фінансова установа, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у разі надходження постанови виконавця про арешт коштів, що знаходяться на таких рахунках, зобов`язані повідомити виконавця про цільове призначення рахунку та повернути постанову виконавця без виконання в частині арешту коштів, що знаходяться на таких рахунках.

Відповідно до статті 56 Закон 1404-VIII арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення.

Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт на рухоме майно, що не підлягає державній реєстрації, накладається виконавцем лише після проведення його опису. Постанова про арешт майна (коштів) боржника виноситься виконавцем під час відкриття виконавчого провадження та не пізніше наступного робочого дня після виявлення майна.

Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.

Копії постанов, якими накладено арешт на майно (кошти) боржника, виконавець надсилає банкам чи іншим фінансовим установам, органам, що здійснюють реєстрацію майна, реєстрацію обтяжень рухомого майна, в день їх винесення.

У порядку, встановленому цією статтею, виконавець, у провадженні якого знаходиться виконавче провадження, за заявою стягувача чи з власної ініціативи може накласти арешт на грошові кошти, які перебувають на рахунках (вкладах) чи на зберіганні у банках, інших фінансових установах і належать особі, яка має заборгованість перед боржником, яка підтверджена судовим рішенням, яке набрало законної сили. Такий арешт знімається, якщо протягом п`яти днів з дня його накладення стягувач не звернеться до суду про звернення стягнення на грошові кошти такої особи в порядку, встановленому процесуальним законом.

Верховний Суд зазначає, що приписами частини 1 статті 2, частини 2 статті 10 Конвенції про захист заробітної плати від 01 липня 1949 року № 95, ратифікованої Україною 04 серпня 1961 року, визначено, що дана Конвенція застосовується до всіх осіб, яким виплачується або повинна виплачуватися заробітна плата. Заробітна плата повинна охоронятися від арештів і передачі в такій мірі, в якій це вважається потрібним для утримання працівника і його сім`ї.

Заробітна плата в розумінні поняття «власності» є майном, на захист якого в тому числі стає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Принципи, закріплені в статях 3 та 43 Конституції України, також знаходять своє вираження в положеннях статей 97 Кодексу законів про працю України, статтях 15, 22, 24 Закону України «Про працю».

Зазначені норми в сукупності свідчать про те, що держава гарантує та захищає законом право громадянина на своєчасне одержання винагороди за працю.

Отже, виплата установою працівникам заробітної плати має пріоритет перед погашенням заборгованості іншим кредиторам підприємства. Накладення ж арешту на рахунок боржника, який призначений також і для виплати заробітної плати та інших виплат працівникам боржника, унеможливлює своєчасне здійснення таких виплат, що невідворотно призводить до порушення конституційних прав громадян, які працюють на підприємстві відповідача, на оплату праці.

(!!!) Відповідно до частин 3, 4 статті 59 Закону 1404-VIII у разі виявлення порушення порядку накладення арешту, встановленого цим Законом, арешт з майна боржника знімається згідно з постановою начальника відповідного відділу державної виконавчої служби, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець. Підставою для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом.

ВИСНОВОК: Тобто, рахунки, які передбачені для виплати заробітної плати та сплати податків, зборів і обов`язкових платежів до Державного бюджету України, є рахунками із спеціальним режимом, на які виконавчою службою відповідно до вимог законодавства арешт не накладається, а виокремлення таких рахунків належить до повноважень виконавчої служби.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 червня 2019 року у справі № 916/73/19, від 09 вересня 2019 у справі № 913/958/16, від 10 жовтня 2019 року № 916/1572/19,  від 25 жовтня 2019 року по справі № 37/70 (ЄДРСРУ № 85211554), від 28 жовтня 2019 року у справі № 916/1845/19 (ЄДРСРУ № 85241335)

Матеріал по темі: «Накладення арешту на рахунки, які призначені для виплати заробітної плати»

Теги: накладення арешту на рахунок боржника, призначений для виплати заробітної плати, інших виплат працівникам, підстави для зняття виконавцем арешту, арешт рахунків, судова практика, Адвокат Морозов

Правова (не) можливість оскарження протоколу патрульної поліції

Адвокат Морозов (судовий захист)

Протокол про адміністративне правопорушення та дії співробітника патрульної поліції по його складанню не можуть бути самостійним предметом оскарження

17 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справ № 760/16551/18, адміністративне провадження №К/9901/18855/19 (ЄДРСРУ № 86989693) та від 02 жовтня 2019 року у справі № 760/32894/18, адміністративне провадження №К/9901/25082/19 (ЄДРСРУ № 84676576) досліджував питання щодо судового оскарження протоколу патрульної поліції, окремо від рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Спочатку слід вказати, що у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу (ч.1 п. 4 Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої наказом МВС від 07.11.2015  № 1395).

В свою чергу, у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, якщо воно вчинене особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, або його розгляд не віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський відповідно до статті 255 КУпАП складає протокол про адміністративне правопорушення. Поліцейські складають протоколи про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, передбачені частинами четвертою і сьомою статті 121, частиною четвертою статті 122, статтями 122-2, 122-4, 122-5, частинами другою і третьою статті 123, статтею 124, частиною четвертою статті 127, статтями 127-1, 130, 139, частиною четвертою статті 140, 188-28 КУпАП (п. 5 Інструкції)

За змістом частини третьої статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.

Стосовно "порушеного права", за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Стосовно поняття "охоронюваний законом інтерес" в тому ж Рішенні Конституційного Суду України вказано, що воно означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

 Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб саме у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що у зв`язку з прийняттям рішення чи вчиненням владно-управлінських дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Разом з тим, складання протоколу - це процесуальні дії суб`єкта владних повноважень, які спрямовані на фіксацію адміністративного правопорушення та, в силу положень статті 251 КУпАП, є предметом оцінки суду в якості доказу вчинення такого правопорушення при розгляді справи про притягнення особи до адміністративної відповідальності.

Слід також зауважити, що розгляд питання правомірності складання протоколу про адміністративне правопорушення в окремому позовному провадженні без аналізу матеріалів про притягнення особи до адміністративної відповідальності та рішення суб`єкта владних повноважень, винесеного за результатами їх розгляду, у сукупності з іншими доказами, не дозволить ефективно захистити та відновити (за наявності порушень) права особи, яка притягується до відповідальності, що не відповідає завданням адміністративного судочинства, так як при складанні протоколу про адміністративне правопорушення, поліціянт здійснював не публічно-владні управлінські функції, а процесуальні дії, оцінка яким надається під час розгляду справи про адміністративне правопорушення.

ВИСНОВОК: Протокол про адміністративне правопорушення не є рішенням суб`єкта владних повноважень, а тому позовні вимоги, спрямовані на фактичне визнання його незаконним, не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.

Подібний висновок вже був висловлений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 712/7385/17 (ЄДРСРУ № 81014004) та від 19 червня 2019 року у справі № 638/3490/18 (ЄДРСРУ № 82738728).

P.s. За правовою позицією Великої Палати Верховного Суду поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Матеріал по темі: «Звільнення від відповідальності за малозначності вчиненого адмінправопорушення»

Право на судовий захист

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право на оскарження дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб гарантоване Конституцією України

17 січня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/9729/19, адміністративне провадження №К/9901/26476/19 (ЄДРСРУ № 86988778) досліджував питання щодо права на судовий захист.

Відповідно до частини 2 статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України у рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 підкреслив значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

У цьому ж рішенні Конституційний Суд України зазначав, що особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до частини 1 статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується передбачено статтею 6 цього Кодексу.

Виходячи з вищевикладених обставин та норм закону слідує, що особи, які не залучалися у справі можуть оскаржити рішення, дію та бездіяльність державного виконавця, якщо вважають, що ними зачіпаються їх права, а тому позивач має безперечне право звернутися до суду за своїм захистом.

Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі №1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв’язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об’єктивного і прямо не опосередкований у суб’єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об’єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

У розумінні  КАС України  захист прав, свобод та інтересів осіб, за загальним правилом, є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Отже, право на судовий захист, зазвичай, має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що в зв`язку з прийняттям рішення чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб`єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.

Підставами для визнання протиправним та скасування рішення суб`єкта владних повноважень є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. При цьому, обов`язковою умовою скасування такого рішення є також наявність факту порушення прав чи охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постановах Верховного Суду від 14 березня 2018 року у справі № 815/219/17, від 22 листопада 2018 року у справі № 766/12374/17, від 19 вересня 2019 року у справі № 826/16107/18.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що право на доступ до правосуддя не має абсолютного характеру та може бути обмежене: держави мають право установлювати обмеження на потенційних учасників судових розглядів, але ці обмеження повинні переслідувати законну мету, бути співмірними й не настільки великими, щоб спотворити саму сутність права (рішення ЄСПЛ від 28 травня 1985 року у справі «Ашінгдейн проти Великої Британії (Ashingdane v. the. United Kingdom).

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (Bezymyannaya v. Russia) (заява № 21851/03) ЄСПЛ констатував порушення «самої суті права заявника на доступ до суду», а отже, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, яка є частиною національного законодавства України, вказавши, що «заявниця опинилася у замкнутому колі, у ситуації, коли внутрішньодержавні суди вказували один на одного і відмовлялись розглядати її справу, зважаючи на нібито обмеження своїх судових повноважень. Внутрішньодержавні суди фактично залишили заявницю у судовому вакуумі без будь-якої вини з її сторони».

Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції» (Bellet v. France).

Матеріал по темі: «Право третьої сторони оскаржити правочин в судовому порядку»