Прокурор повинен обґрунтувати підстави звернення до суду з посиланням на належні докази

Адвокат Морозов (судовий захист)

Прокурор повинен не тільки обґрунтувати підстави звернення до суду з позовом від імені суб`єкта владних повноважень, а й обов’язково надати належні докази.

25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 922/843/19 (ЄДРСРУ № 85211585) досліджував питання представництво прокурором інтересів держави в судових органів, і…

НАРЕШТІ!!!! Саме лише посилання прокурором у позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження захисту державних інтересів, не достатньо для прийняття судом рішення в такому спорі по суті.

Суд вказав, що статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Частинами 1, 3 ст. 4 ГПК України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99 з`ясовуючи поняття "інтереси держави" визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 1311 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст п. 3 ч. 1 ст. 1311 Конституції щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (ч. ч. 3, 4 ст. 53 ГПК України, ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокурором у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Сама по собі обставина не звернення позивача/позивачів з позовом протягом певного періоду, без з`ясування фактичного стану правовідносин між сторонами спору, не свідчить про неналежне виконання таким органом/органами своїх функцій із захисту інтересів держави.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права" передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

При цьому, на сьогодні однозначною є практика ЄСПЛ, яка відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.

Отже, з урахуванням вище викладеного, у розумінні положень статей 73, 76, 77 ГПК України прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини того, що суб`єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.

Верховний суд звертає увагу на те, що саме лише посилання прокурора у позовній заяві на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження захисту державних інтересів, не достатньо для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абз. 2 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (відповідний висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18).

В даній справі судами не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку про невиконання або неналежне виконання міською радою, яка є самостійною юридичною особою з повним обсягом процесуальної дієздатності, своїх функцій щодо захисту майнових інтересів територіальної громади. При цьому, в позовній заяві прокурор з метою обґрунтування підстав для представництва інтересів міської ради в суді обмежився лише посиланням на те, що «міською радою не вживались заходи представницького характеру щодо розірвання договору оренди землі та повернення земельної ділянки».

ВИСНОВОК: Прокурор повинен обґрунтувати підстави звернення до суду з позовом від імені суб`єкта владних повноважень обов’язково з наданням належних доказів.

Саме лише посилання прокурором у позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження захисту державних інтересів, не достатньо для прийняття судом рішення в такому спорі по суті.

Матеріал по темі: «Представництво прокурором інтересів держави за відсутністю уповноваженого органу»

Теги: представництво інтересів держави прокурором, виключні підстави, звернення прокурора до суду, представництво прокуратурою, прокурор в інтересах міської ради, судова практика, Адвокат Морозов

Строк звернення до суду за умови досудового порядку вирішення податкового спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Застосування скорочених строків при використанні досудового порядку врегулювання спорів у податкових правовідносинах.

25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/20569/18, адміністративне провадження №К/9901/12872/19 (ЄДРСРУ № 85207517) досліджував питання щодо процесуальних строків звернення до адміністративного суду з приводу оскарження рішень фіскального органу за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) КАС України визначає юрисдикцію та повноваження адміністративних судів, встановлює порядок здійснення судочинства в адміністративних судах.

Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 КАС України).

Зазначена норма встановлює загальний строк звернення до адміністративного суду в публічно-правових спорах. Водночас, за умови використання позивачем досудового порядку вирішення спору у випадках, коли законом передбачена така можливість або обов`язок, Кодексом адміністративного судочинства України встановлено скорочений строк звернення до суду.

Частинами 3, 4 статті 122 КАС України Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Якщо законом передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком, або законом визначена обов`язковість досудового порядку вирішення спору, то для звернення до адміністративного суду встановлюється тримісячний строк, який обчислюється з дня вручення позивачу рішення за результатами розгляду його скарги на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Якщо рішення за результатами розгляду скарги позивача на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень не було прийнято та (або) вручено суб`єктом владних повноважень позивачу у строки, встановлені законом, то для звернення до адміністративного суду встановлюється шестимісячний строк, який обчислюється з дня звернення позивача до суб`єкта владних повноважень із відповідною скаргою на рішення, дії або бездіяльність суб`єкта владних повноважень.

Спеціальним нормативно-правовим актом, який встановлює окремі правила та положення для регулювання відносин оподаткування та захисту прав учасників податкових відносин, в тому числі захисту порушеного права в судовому порядку, є Податковий кодекс України.

Статтею 56 ПК України визначено порядок оскарження рішень контролюючих органів. Так, відповідно до пункту 56.1 статті 56 ПК України рішення, прийняті контролюючим органом, можуть  бути  оскаржені  в адміністративному або судовому  порядку.  Пунктом  56.18  статті 56 ПК України визначено,  що з урахуванням строків давності, визначених статтею 102 цього Кодексу, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу у будь-який момент після отримання такого рішення. Рішення контролюючого органу, оскаржене в судовому порядку, не підлягає адміністративному оскарженню. Процедура адміністративного оскарження вважається досудовим порядком вирішення спору.

Відповідно до пункту 102.1 статті 102 ПК України контролюючий орган, крім випадків, визначених пунктом 102.2 цієї статті, має право провести перевірку та самостійно визначити суму грошових зобов`язань платника податків у випадках, визначених цим Кодексом, не пізніше закінчення 1095 дня (2555 дня у разі проведення перевірки контрольованої операції відповідно до статті 39 цього Кодексу), що настає за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, звіту про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної пунктом 133.4 статті 133 цього Кодексу, та/або граничного строку сплати грошових зобов`язань, нарахованих контролюючим органом, а якщо така податкова декларація була надана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку контролюючий орган не визначає суму грошових зобов`язань, платник податків вважається вільним від такого грошового зобов`язання (в тому числі від нарахованої пені), а спір стосовно такої декларації та/або податкового повідомлення не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

У разі подання платником податку уточнюючого розрахунку до податкової декларації контролюючий орган має право визначити суму податкових зобов`язань за такою податковою декларацією протягом 1095 днів з дня подання уточнюючого розрахунку.

Пунктом 102.2 статті 102 ПК України визначені випадки, коли грошове зобов`язання може бути нараховане або провадження у справі про стягнення такого податку може бути розпочате без дотримання строку давності, визначеного в абзаці першому пункту 102.1 цієї статті.

Отже, пунктом 56.18 статті 56 ПК України встановлено спеціальний строк у податкових правовідносинах, протягом якого за загальним правилом платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу. Водночас пунктом 56.19 статті 56 ПК України, за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору, яким вважається адміністративне оскарження відповідного рішення контролюючого органу,  встановлено скорочений строк звернення до суду.

Так, відповідно до пункту 56.19 статті 56 ПК України в разі, коли до подання позовної заяви проводилася процедура адміністративного оскарження, платник податків має право оскаржити в суді податкове повідомлення-рішення або інше рішення контролюючого органу про нарахування грошового зобов`язання протягом місяця, що настає за днем закінчення процедури адміністративного оскарження відповідно до пункту 56.17 цієї статті.

Дослідження змісту аналізованих приписів статей ПК України та статті 122 КАС України вказує на те, що на сьогодні є підхід, відповідно до якого строки звернення до суду після застосування досудового порядку вирішення спору є коротшими, ніж звичайні строки. При цьому є різні правові режими щодо оскарження податкових повідомлень-рішень і рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань та інших рішень контролюючих органів, що не пов`язані з їх нарахуванням, саме в частині різної тривалості скорочених строків оскарження при попередньому використанні досудового порядку вирішення спору.

Варто звернути увагу, що Законом України від 24 жовтня 2013 року № 657-VII "Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо обліку та реєстрації платників податків та удосконалення деяких положень" (далі - Закон № 657-VII) були внесені зміни до абзацу першого пункту 56.18 статті 56 ПК України шляхом виключення в ньому положення про нарахування грошового зобов`язання та поширення застосування спеціального тривалішого строку на оскарження будь-яких рішень контролюючих органів, з урахуванням строку давності, визначеного статтею 102 ПК України. Водночас до пункту 56.19 статті 56 ПК України аналогічні зміни не були внесені.

Комплексний аналіз чинного правового регулювання на момент прийняття Закону    № 657-VII дає підстави для висновку, що це не було технічною помилкою законодавця, оскільки частина четверта статті 99 КАС України (у відповідній редакції), як і пункт 56.19 статті 56 ПК України, визначали єдиний місячний строк звернення до суду у випадку, якщо законом була передбачена можливість досудового порядку вирішення спору і позивач скористався цим порядком. Водночас норма пункту 56.19 статті 56 ПК України була та залишається спеціальною нормою, яка регулює визначену її предметом групу правовідносин - оскарження податкових повідомлень-рішень та інших рішень контролюючих органів про нарахування грошових зобов`язань.

Спеціальні строки для звернення до суду з позовом про скасування рішень контролюючих органів, що не пов`язані з нарахуванням грошових зобов`язань, зокрема рішення про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН та зобов`язання її зареєструвати, після проведення процедури адміністративного оскарження та отримання рішення про залишення скарги без задоволення, нормами ПК України не визначені, тобто не врегульовують спірне в цій справі питання.

Різниця природи рішень контролюючого органу (щодо нарахування грошових зобов`язань або інші рішення) об`єктивно здатна впливати та зумовлювати різницю в підходах щодо встановлення строків звернення до суду про їх оскарження.

Застосування скорочених строків звернення при використанні досудового порядку врегулювання спорів у податкових правовідносинах установлено законом, зумовлено легітимною метою оперативного забезпечення настання правової визначеності для особи - платника податків та у діяльності суб`єктів владних повноважень - контролюючих органів, що кореспондується із встановленим алгоритмом і строками адміністрування податків для забезпечення належного виконання конституційного податкового обов`язку і має пропорційний характер, оскільки скорочення строку звернення не впливає на реалізацію особою права на судовий захист у зв`язку з достатністю часу на підготовку й оформлення правової позиції, ознайомлення з позицією контролюючого органу, залучення за потреби правових і фінансових консультантів в межах процедури адміністративного оскарження, у той час, як скорочені строки забезпечують досягнення зазначеної мети й завдань функціонування податкової системи держави.

Більш скорочені строки звернення до суду у випадку попередньої реалізації досудових процедур полягають у забезпеченні наступності юрисдикційних проваджень (адміністративних і судових) та пов`язанні з необхідністю мінімізувати темпоральний проміжок між досудовими процедурами та судовим провадженням.

Конституційний Суд України рішенням від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 за результатами оцінки конституційності норми частини четвертої статті 99 КАС України у чинній на той час редакції (про скорочені строки звернення до адміністративного суду в разі попереднього використання можливостей досудового порядку вирішення спору) підтвердив її конституційність як такої, що забезпечує оперативність розгляду судової справи і жодною мірою не обмежує суб`єктів щодо права на судовий захист; нею скорочено строки здійснення окремих процесуальних дій, а змісту та обсягу конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя не звужено (абзаци шостий, чотирнадцятий пункту 6.1).

Цей висновок Конституційного Суду України судова палата Верховного суду вважає релевантним щодо нинішнього стану нормативно-правового регулювання.

Необхідно вказати, що Верховний  Суд  у  складі  колегії  суддів  Касаційного  адміністративного суду ухвалою від 24 липня 2019 року справу передав на розгляд судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду на підставі статей 346 та 347 КАС України, у зв`язку з необхідністю відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 липня 2019 року (справа № 640/46/19), від 14 лютого 2019 року (справа № 813/4921/17).

У цих судових рішеннях Верховний Суд зробив висновок, що згідно з положеннями пункту 56.18 статті 56 ПК України, які є спеціальними щодо приписів статті 122 КАС України, незалежно від використання платником податків права на адміністративне оскарження, строк звернення до суду з адміністративним позовом про оскарження рішення контролюючого органу про відмову в реєстрації податкової накладної в ЄРПН становить 1095 днів.

Матеріал по темі: «Спеціальні процесуальні строки звернення до адміністративного суду»

Отже, спираючись на науковий висновок фахівців Науково-консультативної ради при Верховному Суді колегія вказує, що із прийняттям чинної редакції КАС України та відмінним правовим регулюванням, визначеним частиною четвертою статті 122 КАС України, інші рішення контролюючих органів, які не стосуються нарахування грошових зобов`язань платника податків, за умови попереднього використання позивачем досудового порядку вирішення спору (застосування процедури адміністративного оскарження - абзац третій пункту 56.18 статті 56 ПК України), оскаржуються в судовому порядку в такі строки:

а) тримісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги було прийнято та вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня вручення скаржнику рішення за результатами розгляду його скарги на рішення контролюючого органу;

б) шестимісячний строк для звернення до суду встановлюється за умови, якщо рішення контролюючого органу за результатами розгляду скарги не було прийнято та/або вручено платнику податків (скаржнику) у строки, встановлені ПК України. При цьому такий строк обчислюється з дня звернення скаржника до контролюючого органу із відповідною скаргою на його рішення.

Така ж сама правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 11 жовтня 2019 року у справі №640/20468/18 (ЄДРСРУ № 85033140).

ВИСНОВОК: Враховуючи зазначене вбачається, що за умови використання платником податків досудового порядку вирішення спору, яким вважається адміністративне оскарження відповідного рішення контролюючого органу,  встановлено скорочений строк звернення до суду.

Матеріал по темі: «Строк звернення до суду після адміністративного оскарження рішення ДФС по ЄСВ»

Теги: оскарження ППР, строк звернення до суду, спеціальні процесуальні строки, 1095  днів, один місяць, три місяці, оскарження податкових повідомленьрішень, нарахування грошових зобовязань, судова практика, Адвокат Морозов

Правомірність нарахування пені на розстрочений податковий борг

Адвокат Морозов (судовий захист)

(Не) правомірність нарахування контролюючим органом пені на розстрочений судовими рішеннями податковий борг

25 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 803/115/16, адміністративне провадження №К/9901/36604/18 (ЄДРСРУ № 85206669) досліджував питання щодо правомірності нарахування контролюючим органом пені на розстрочений судовими рішеннями податковий борг.

Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.

Згідно пункту 31.1 статті 31 Податкового кодексу України, строком сплати податку та збору визнається період, що розпочинається з моменту виникнення податкового обов`язку платника податку із сплати конкретного виду податку і завершується останнім днем строку, протягом якого такий податок чи збір повинен бути сплачений у порядку, визначеному податковим законодавством. Податок чи збір, що не був сплачений у визначений строк, вважається не сплаченим своєчасно.

Відповідно до підпункту   14.1.175   пункту   14.1   статті   14 Податкового кодексу України, податковий борг - сума узгодженого грошового зобов`язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого платником податків у встановлений цим Кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов`язання.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що на платника податків покладено обов`язок здійснити у встановлені податковим законодавством строки сплату узгодженого грошового зобов`язання. Не сплачене у встановлений законом строк, узгоджене грошове зобов`язання визначається сумою податкового боргу платника податків.

Пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України передбачено, що після закінчення встановлених цим Кодексом строків погашення узгодженого грошового зобов`язання на суму податкового боргу нараховується пеня.

Нарахування пені розпочинається: а) при самостійному нарахуванні суми грошового зобов`язання платником податків - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного цим Кодексом; б) при нарахуванні суми грошового зобов`язання контролюючими органами - від першого робочого дня, наступного за останнім днем граничного строку сплати грошового зобов`язання, визначеного у податковому повідомленні-рішенні згідно із цим Кодексом.

Згідно пункту 129.4 Податкового кодексу України, пеня, визначена підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 цієї статті, нараховується на суму податкового боргу (включаючи суму штрафних санкцій за їх наявності та без урахування суми пені) із розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, діючої на день виникнення такого податкового боргу або на день його (його частини) погашення, залежно від того, яка з величин таких ставок є більшою, за кожний календарний день прострочення у його сплаті.

Згідно підпункту 14.1.162 пункту 14.1 статті 14 цього Кодексу, пеня - це сума коштів у вигляді відсотків, нарахованих на суми грошових зобов`язань, не сплачених у встановлені законодавством строки.

Отже, передумовою нарахування пені з підстав, визначених пунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України, є несплата платником податків суми узгодженого податкового зобов`язання у встановлені законом строки.

Зі змісту статті 32 Податкового кодексу України вбачається, що зміна строку сплати податку та збору здійснюється шляхом перенесення встановленого податковим законодавством строку сплати податку та збору або його частини на більш пізній строк. Зміна строку сплати податку здійснюється у формі: відстрочки; розстрочки. Зміна строку сплати податку не скасовує діючого і не створює нового податкового обов`язку.

Розстроченням, відстроченням грошових зобов`язань або податкового боргу, відповідно до пункту 100.1 статті 100 Податкового кодексу України, є перенесення строків сплати платником податків його грошових зобов`язань або податкового боргу під проценти, розмір яких дорівнює розміру пені, визначеному пунктом 129.4 статті 129 цього Кодексу.

У відповідності до ст. 378 КАС України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

При цьому, стаття 100 ПК України регулює питання розстрочення та відстрочення грошових зобов`язань або податкового боргу платника податків.

Вочевидь, вказана норма має суттєві відмінності від положень ст. 378 КАС України, перша з яких полягає у тому, що положення ст. 100 ПК України регулюють питання розстрочення податкового боргу лише контролюючим органом, яким суд адміністративної юрисдикції у питаннях сплати податків не є.

Другою суттєвою відмінністю є та обставина, що у випадку розстрочення сплати податкового боргу податковим органом боржник обтяжений сплатою процентів.                    

У ст. 378 КАС України про додаткові нарахування на суму боргу не йдеться.

Крім того, розстрочення виконання судового рішення може відбуватись за заявою особи, яка бере участь у справі, сторони виконавчого провадження або за ініціативою суду, тоді як питання розстрочення податкового боргу може бути порушено виключно платником податків.

За таких обставин, інститут розстрочення податкового боргу платника податків та розстрочення виконання судового рішення не можуть ототожнюватись, а відтак, розглядаючи питання відстрочення виконання судового рішення, суди мають застосовувати положення КАС України (Постанова 6ААС від 01.08.2019 р. в рамках справи № 320/359/19).

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду  по справі №2а-25767/10/0570 від 6.03.2019 року.

ВАЖЛИВО: Тобто розстрочення (відстрочення) податкового боргу здійснюється виключно на платній основі, а плата (проценти) дорівнюють саме розміру пені, визначеному пунктом 129.4 статті 129 цього Кодексу.

Таким чином, оскільки розстрочення сплати податкового боргу є платним, то за розстрочення, що передбачено статтею 100 Податкового кодексу України (за договором) платою є проценти, що дорівнюють розміру пені, розмір якої визначено пунктом 129.4 статті 129 Податкового кодексу України, а за розстрочення сплати податкового боргу за судовим рішенням - пеня, розмір якої визначено пунктом 129.4 статті 129 Податкового кодексу України.

З огляду на вищевикладене, а також те, що розстрочення є лише формою розрахунків платника з бюджетом шляхом зміни строків платежу, яка може застосовуватись, в тому числі, і у процедурі примусового стягнення податкового боргу, при такому розстроченні має враховуватись стаття 100 Податкового кодексу України, яка містить правове регулювання з цього питання. Рішення суду про розстрочення сплати податкового боргу є лише процесуальним рішенням, що визначає спосіб виконання судового рішення про стягнення податкового боргу шляхом розстрочення сплати боргу та не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді пені, передбаченої підпунктом 129.1.1 пункту 129.1 статті 129 Податкового кодексу України, а така пеня фактично і є платою за таке розстрочення.

ВИСНОВОК: Верховний Суд зазначає, що постановлення судом ухвал про розстрочення сплати податкового боргу не змінює статус такої заборгованості та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді його несплати і таке правопорушення триває до часу погашення боргу в добровільному чи примусовому порядку.

Правовий висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 06.03.2019 у справі №2а-25767/10/0570 та від 23 квітня 2019 року у справі №808/8492/13-а.

Матеріал по темі: «Податкові спори: нарахування пені на безнадійний податковий борг»

Теги: податковий борг, нарахування пені, розстрочення, відстрочення, погашення боргу, ППР, оскарження ППР, НУР, судова практика, Адвокат Морозов

Порядок винесення постанов про стягнення виконавчого збору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: якщо не було дотримано положень ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ, то постанові про стягнення виконавчого збору повинна передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. 

24 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 580/1328/19, адміністративне провадження № К/9901/18925/19 (ЄДРСРУ № 85154799) досліджував питання щодо порядку винесення постанови про стягнення виконавчого збору.

Фабула справи: З матеріалів справи вбачається, що на виконанні відділу державної виконавчої служби перебувало виконавче провадження про примусове виконання виконавчого листа, яке закінчене на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-УІІІ у зв`язку з фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.

Між тим, державним виконавцем при винесені постанови про стягнення виконавчого збору не було дотримано ані положень ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ, ані положень ч. 3 ст. 40 цього ж Закону, а спірна постанова про стягнення виконавчого збору винесена раніше, ніж постанова про закінчення виконавчого провадження на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону № 1404-УІІ, що суперечить ч. 3 ст. 40 Закону.

З першу необхідно вказати, що Єдиний державний реєстр судових рішень містить різну судову практику Верховного Суду щодо відповідної категорії справ.

Так, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.05.2018 року у справі №808/3791/16 дійшов висновку, що ч.ч.1,2 ст.27 Закону України №1404-VIII установлює загальні правила стягнення виконавчого збору виконавцем. Частина 3 ст.40 Закону України №1404-VIII є спеціальною нормою, яка регулює окремі випадки стягнення виконавчого збору, а тому загальні правила, встановлені ч.ч.1,2 ст.27 цього Закону, застосовуватися не можуть.

До того ж суд касаційної інстанції у вказаній вище справі зауважив, що стягувач звернувся із заявою про повернення виконавчого документу відповідно до п.1 ч.1 ст.37 Закону України №1404-VIII, у зв`язку з чим настають наслідки, які передбачені ч.3 ст.40 цього Закону - якщо виконавчий збір не стягнуто, то державний виконавець виносить постанову про стягнення виконавчого збору.

Натомість Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у постанові від 15.02.2018 року у справі №910/1587/13 дійшов висновку, що відповідно до ст.27 Закону України №1404-VIII та розділу ІV Інструкції з організації примусового виконання рішень (затвердженої наказом Міністерства Юстиції України від 02.04.2012р. №512/5), виконавчий збір стягується на підставі постанови, яка виноситься на стадії розподілу стягнутих з боржника сум або закінчення виконавчого провадження відповідно до ст.39 Закону України №1404-VIII, у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута боржнику.

Тобто, суд касаційної інстанції у вказаній справі фактично погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що підставою для стягнення виконавчого збору у межах виконавчого провадження про стягнення з боржника сум коштів є здійснення державним виконавцем дій з фактичного стягнення з боржника на користь стягувача зазначених у виконавчому документі сум, виконавчий збір обраховується лише від розміру фактично стягнутих сум, а також визнав помилковими доводи скаржника про те, що виконавчий збір стягується незалежно від того чи було здійснено стягнення коштів за виконавчим документом органами державної виконавчої служби.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18.04.2018 року у справі №761/11524/15-ц, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції ч.1 та 2 ст.27, ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII, дійшов до аналогічного висновку, що законодавець підтверджує, що виконавчий збір стягується лише з фактично стягнутої на користь стягувача суми.

При стягненні виконавчого збору відповідно до ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII без реального стягнення суми боргу з боржника у разі повернення виконавчого документа стягувачу за його заявою, створюються умови для стягнення з боржника подвійної суми виконавчого збору або ж стягнення його без реального виконання рішення суду.

Таким чином, у зв`язку з неоднаковим тлумаченням приписів ч.2 ст.27, ч.3 ст.40 Закону України №1404-VIII судами касаційної інстанції різних юрисдикцій, Великій Палаті Верховного Суду, для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, в свою чергу, і була передана справа №2540/3203/18 (ЄДРСРУ № 81877563#), яка станом на сьогодення не розглянута.

Між тим у даній справі Верховний суд вказав, що частина 2   статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені   Конституцією   та законами України.

 Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначені Законом України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VІІІ Набув чинності 05 жовтня 2016 року) в редакції, яка діяла на момент виникнення правовідносин (далі - Закон № 1404-VІІІ).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

У частині першій статті 5 Закону № 1404-VІІІ зазначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів".

Частиною першою статті 18 Закону № 1404-VІІІ на виконавця покладено обов`язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

За приписами частини п`ятої статті 26 Закону № 1404-VІІІ виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій зазначає про обов`язок боржника подати декларацію про доходи та майно боржника, попереджає боржника про відповідальність за неподання такої декларації або внесення до неї завідомо неправдивих відомостей.

У постанові про відкриття виконавчого провадження за рішенням, примусове виконання якого передбачає справляння виконавчого збору, державний виконавець зазначає про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 39 Закону № 1404-VІІІ виконавче провадження підлягає закінченню у разі затвердження (визнання) судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення.

Відповідно до частини другої статті 74 Закону № 1404-VІІІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Матеріал по темі: «Підсудність справ при оскарження постанов державного виконавця»

Приписами статей 40, 42 Закону № 1404-VІІІ передбачено порядок винесення постанови про стягнення виконавчого збору, зокрема частиною третьою статті 40 Закону № 1404-VІІІ унормовано, що у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1 - 4, 6, 7 і 9 частини першої статті 37 цього Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Згідно з частиною четвертою статті 42 Закону № 1404-VІІІ на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум згідно з вимогами цього Закону або у випадку повернення виконавчого документа стягувачу у разі необхідності примусового стягнення з боржника витрат виконавчого провадження виконавцем виноситься постанова про їх стягнення.

За приписами пунктів 1-6 частини п`ятої статті 27 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавчий збір не стягується:

1) за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів, накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню;

2) у разі виконання рішень Європейського суду з прав людини;

3) якщо виконання рішення здійснюється за рахунок коштів, передбачених бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду в порядку, встановленому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень";

4) за виконавчими документами про стягнення виконавчого збору, стягнення витрат виконавчого провадження, штрафів, накладених виконавцем відповідно до вимог цього Закону;

5) у разі виконання рішення приватним виконавцем;

6) за виконавчими документами про стягнення заборгованості, що підлягає врегулюванню відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії", а також згідно з постановами державних виконавців, винесеними до набрання чинності цим Законом.

Також, частиною дев`ятою статті 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Згідно з частинами першою, другою статті 27 Закону № 1404-VІІІ виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Здійснюючи правовий аналіз норм наведеного вище Закону № 1404-УІІІ, що регулює питання виконавчого збору Верховний Суд зазначає, що цим Законом по суті визначений можливий порядок вирішення цього питання державним виконавцем, що залежить від тих чи інших умов.

ВИСНОВОК: У першому випадку, таке питання вирішується відповідно до ч. 5 ст. 26 Закону № 1404-УІІІ на стадії прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, з одночасним зазначенням про стягнення з боржника виконавчого збору в розмірі, встановленому статтею 27 цього Закону.

У іншому випадку, таке питання вирішується в порядку встановленому ч. 3  ст. 40 Закону № 1404-VІІІ, а саме постанова про стягнення виконавчого збору у випадку закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9, 11, 14 і 15 частини першої статті 39 цього Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, державний виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня закінчення виконавчого провадження виносить постанову про стягнення виконавчого збору, яку виконує в порядку, встановленому цим Законом.

Тобто, Законом чітко визначений правовий порядок винесення відповідних постанов, а саме постанові про стягнення виконавчого збору повинна передувати постанова про закінчення виконавчого провадження. При чому постанова про виконавчий збір приймається не пізніше наступного дня з дня закінчення такого провадження. 

Матеріал по темі: «Правовий аспект стягнення виконавчого збору»

Теги: исполнительный сбор, исполнительная служба, обжалование действий госиполнителя, подсудность, постанова про стягнення, виконавчий збір, виконавча служба, оскарження дій, бездіяльність держвиконавця, підсудність, спір, судова практика, судебная практика, Адвокат Морозов

Особливості правонаступництва у сфері знаків для товарів і послуг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості правонаступництва у сфері інтелектуальної власності, а саме знаків для товарів і послуг.

24 жовтня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/16586/18 (ЄДРСРУ № 85153952) досліджував питання особливостей правонаступництва у сфері інтелектуальної власності, а саме знаків для товарів і послуг.

За змістом статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника у зобов`язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу. Усі дії, вчинені в судовому процесі до вступу у справу правонаступника, обов`язкові для нього так само, як вони були обов`язкові для особи, яку правонаступник замінив. Про заміну або про відмову в заміні учасника справи його правонаступником суд постановляє ухвалу.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 14 серпня 2019 р. у справі № 910/17846/14, процесуальне правонаступництво є похідним від матеріального та випливає з юридичних фактів правонаступництва (заміни сторони у матеріальному правовідношенні її правонаступником). У зв`язку з цим для вирішення судом питання про процесуальну заміну сторони у справі необхідна наявність відповідних первинних документів, які підтверджують факт вибуття особи з матеріального правовідношення та перехід її прав та обов`язків до іншої особи - правонаступника. Отже, процесуальне правонаступництво, передбачене статтею 52 ГПК України, - це перехід процесуальних прав та обов`язків сторони у справі до іншої особи у зв`язку з вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні.

Процесуальне правонаступництво в розумінні статті 52 ГПК України допускається на будь-якій стадії судового процесу, включаючи стадію виконання судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.12.2019 року у справі № 905/1956/15).

У розумінні положень наведеної норми процесуальне правонаступництво передбачено не лише у зв`язку зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією суб`єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках, у тому числі у випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір (відповідно до статті 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», статті 1113, частини другої статті 1114 ЦК України).

Правонаступництво - це перехід суб`єктивного права від однієї особи (праводавця) до іншої (правонаступника) в порядку похідного правонабуття. Перехід суб`єктивних прав і обов`язків від одного суб`єкта до іншого відбувається через набуття суб`єктивного права та/чи суб`єктивного обов`язку однією особою і, відповідно, їх втрату іншою. Однак при цьому спостерігається зв`язок між набутими суб`єктивними правами і обов`язками та правовідносинами, в яких перебував їх носій-попередник, з іншими особами, в силу чого і було можливе їх існування.

ВАЖЛИВО: Наявність або відсутність процесуального правонаступництва підлягає встановленню окремо у кожному випадку.

Верховний Суд констатує, що для настання процесуального правонаступництва необхідно встановити факт переходу до особи матеріальних прав правопопередника.

Перехід прав і обов`язків від одного суб`єкта матеріального правовідношення до іншого не тягне автоматичної зміни осіб у процесуальному відношенні, разом з тим, стаття 52 ГПК України не виключає можливості, суду, за наявності клопотання, зокрема, позивача, залучити до участі у справі правонаступника позивача у справі  у разі його заміни у відносинах, щодо яких виник спір, іншою особою.

ВИСНОВОК: Отже, через дію принципу диспозитивності вступ до справи (процесу) правонаступника позивача залежить від його бажання. Що ж до правонаступника відповідача, то він залучається судом до участі в справі, якщо проти цього не заперечує позивач.

P.s. Сплата суми судового збору не є зобов'язанням у розумінні положень статті 509 ЦК України, а тому відсутні підстави для  передачі прав вимоги в частині стягнення зазначеної суми судового збору його правонаступнику.

Вказана правова позиція викладена також у постановах Верховного Суду від 28.03.2018 № 906/110/16, від 05.04.2018 у справі № 923/607/16, від 27.03.2019 у справі № 910/386/17, від 03.07.2019 у справі № 910/9549/15.

Матеріал по темі: «Заміна сторони виконавчого провадження її правонаступником»

Теги: заміна кредитора, заміна сторони у виконавчому провадженні, зобов'язання, відсутність згоди, правонаступник, боржник, особливості правонаступництва, товари і  послуги, знаки, інтелектуальна власність, кредитор, договір, виконавче провадження, виконання судового рішення, стягувач, судова практика, Адвокат Морозов