05/09/2019

Стягнення збитків в наслідок неправомірних дій митного органу

Адвокат Морозов (судовий захист)

Стягнення збитків (витрати на вимушене зберігання товару та простій транспортних засобів) в наслідок неправомірних дій митного органу. 

03 вересня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11153/17 (ЄДРСРУ № 83985451) досліджував питання щодо стягнення збитків (витрат на вимушене зберігання товару та простій транспортних засобів) в наслідок неправомірних дій митного органу.

Суть справи: Позивач наполягає, що внаслідок протиправних дій посадових осіб митниці ДФС він поніс витрати на вимушене зберігання товару та простій транспортних засобів.
Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що сплачені Позивачем кошти є його збитками, оскільки вони сплачені саме у зв`язку із неправомірною відмовою митного органу в митному оформленні товару, що і спричинило несвоєчасність закінчення митних процедур з оформлення вантажу та необхідність передання його під відповідне зберігання.
Тобто, причиною спору зі справи стало питання про наявність підстав для стягнення коштів на відшкодування шкоди.

Відносини, пов`язані зі здійсненням митного контролю та митного оформлення товарів, транспортних засобів комерційного призначення, що переміщуються через митний кордон України регулюються Митним кодексом України, Податковим кодексом України, законами України з питань оподаткування та іншими нормативно-правовими актами з питань державної митної справи, чинні на день прийняття митної декларації органом доходів і зборів України.

Здійснення державної митної справи базується на принципах, передбачених статтею 8 Митного Кодексу України, зокрема, принципів: законності та презумпції невинуватості; визнання рівності та правомірності інтересів усіх суб`єктів господарювання незалежно від форми власності; додержання прав та охоронюваних законом інтересів осіб; відповідальності всіх учасників відносин, що регулюються цим Кодексом.

Заявлення в митній декларації з метою неправомірного звільнення від сплати митних платежів чи зменшення їх розміру неправдивих відомостей щодо істотних умов зовнішньоекономічного договору (контракту), ваги (з урахуванням допустимих втрат за належних умов зберігання і транспортування) або кількості, країни походження, відправника та/або одержувача товару, неправдивих відомостей, необхідних для визначення коду товару згідно з УКТ ЗЕД та його митної вартості, та/або надання з цією ж метою органу доходів і зборів документів, що містять такі відомості, або несплата митних платежів у строк, встановлений законом, або інші протиправні дії, спрямовані на ухилення від сплати митних платежів, а так само використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати митних платежів, в інших цілях, ніж ті, у зв`язку з якими було надано такі пільги, - тягнуть за собою відповідальність, перебачену статею 485 Митного кодексу України.

Наявність протоколу про порушення митних правил за статтею 485 Митного кодексу України, яка не передбачає конфіскацію товарів, не перешкоджає випуску товару у вільний обіг. Єдиною підставою для коригування митної вартості імпортованого товару є відповідно до вимог митного законодавства - рішення про коригування митної вартості.

Відповідно до приписів частини другої статті 325 Митного кодексу України у встановлених цим Кодексом випадках органи доходів і зборів з власної ініціативи або з ініціативи правоохоронних органів мають право у письмовій формі вимагати від осіб, які переміщують товари, транспортні засоби комерційного призначення через митний кордон України, проведення операцій, передбачених частиною першою цієї статті. У такому разі витрати на проведення зазначених операцій відшкодовуються органом, з ініціативи якого вони проводилися. Якщо в результаті проведення таких операцій виявлено порушення законодавства України, витрати на проведення зазначених операцій відшкодовуються власником товарів, транспортних засобів комерційного призначення або уповноваженими ними особами.

Відповідно до частини шостої статті 54 Митного кодексу України, орган доходів і зборів може відмовити у митному оформленні товарів за заявленою декларантом або уповноваженою ним особою митною вартістю виключно за наявності обґрунтованих підстав вважати, що заявлено неповні та/або недостовірні відомості про митну вартість товарів, у тому числі невірно визначено митну вартість товарів.

Згідно з частиною п`ятою статті 338 Митного кодексу України, крім випадків, зазначених у частинах другій - четвертій цієї статті, огляд (переогляд) товарів, транспортних засобів комерційного призначення може проводитися за наявності достатніх підстав вважати, що переміщення цих товарів, транспортних засобів через митний кордон України здійснюється поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю, у тому числі в разі отримання відповідної офіційної інформації від правоохоронних органів. Вичерпний перелік відповідних підстав визначається Кабінетом Міністрів України. З метою проведення огляду (переогляду) товарів посадові особи органів доходів і зборів самостійно вживають заходів, передбачених цим Кодексом, на всій митній території України, включаючи зупинення транспортних засобів для проведення їх огляду (переогляду), в межах контрольованого прикордонного району та прикордонної смуги. Такий огляд (переогляд) проводиться за рахунок органу, з ініціативи або на підставі інформації якого прийнято рішення про його проведення. Якщо в результаті проведення огляду (переогляду) виявлено факт незаконного переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, витрати, пов`язані з проведенням огляду (переогляду), відшкодовуються власником зазначених товарів, транспортних засобів або уповноваженою ним особою.

Враховуючи імперативні приписи частини другої статті 325, частини п`ятої статті 338 Митного кодексу України у разі відсутності встановлення в результаті проведення митних процедур порушення вимог законодавства України витрати вантажовідправника (власника вантажу) на їх проведення підлягають відшкодуванню органом, за ініціативою якого проведено вказані операції, що мало наслідком затримання вантажу та спричинило збитки власнику цього вантажу (вантажовідправнику), зокрема додаткові витрати на послуги перевізника, пов`язані з виконанням передбачених зазначеними нормами дій, пов`язаних з проведенням митних операцій (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 906/374/17, ЄДРСРУ № 73702622).

Згідно з пунктами 21, 29 частини першої статті 4 Митного кодексу України митна процедура - зумовлені метою переміщення товарів через митний кордон України сукупність митних формальностей та порядок їх виконання. Митні формальності - сукупність дій, що підлягають виконанню відповідними особами і органами доходів і зборів з метою дотримання вимог законодавства України з питань державної митної справи.

З аналізу вказаних  положень Митного кодексу України вбачається, що статті 325, 338 Митного кодексу України, включені у глави 47 "Організація митного контролю" відповідно, які містять загальні принципи та норми проходження процедури митного контролюю та здійснення огляду (переогляду) транспортних засобів комерційного призначення.

За змістом приписів статей 1166 та 1173 ЦК України для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, заподіяних органом державної влади, необхідною є наявність трьох елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправності поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою і збитками; наявність вини необхідним елементом не є, оскільки відповідальність у такому разі настає незалежно від вини особи, що заподіяла шкоду.

Верховний Суд виходить з того, що причинний зв`язок між протиправною поведінкою та шкодою полягає у тому, що наслідки у вигляді шкоди настають лише в результаті неправомірної поведінки відповідача, і є обов`язковою умовою відповідальності та виражається в тому, що шкода має виступати об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Верховний Суд звертається до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 920/715/17.

Дана справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду у зв`язку з наявністю виключної правової проблеми, а саме питання самостійного встановлення господарськими судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, яка завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю вказаних органів.

Як зазначено у згаданій постанові Великої Палати Верховного Суду, необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 12.03.2019 у справі № 920/715/17, питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.

Дії (бездіяльність) органів державної влади, внаслідок яких (якої) було завдано шкоди, є основним предметом доказування, оскільки відсутність такого елемента делікту свідчить про відсутність інших складових цієї правової конструкції та відсутність самого заподіяння шкоди як юридичного факту, внаслідок якого виникають цивільні права та обов'язки (статті 11 Цивільного кодексу України).

Вказана правова позиція підтримана й в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 серпня 2019 року в рамках справи № 922/1899/16 (ЄДРСРУ № 83567226).

Більше того, як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 01 серпня 2019 року в рамках справи №  915/406/18 (ЄДРСРУ № 83567400) сам по собі факт наявності шкоди ще не породжує обов`язку її компенсації, оскільки необхідно довести наявність всіх складових цивільно-правової відповідальності, при цьому правильно визначивши суб`єкта такої відповідальності.

Верховний Суд зазначає, що положеннями статті 1173 ЦК України регулюються відносини з відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, тобто встановлюється цивільно-правова відповідальність органу влади незалежно від сфери публічно-правових відносин.

ВИСНОВОК: Підсумовуючи зазначене вбачається, що для того щоб компенсувати збитки завдані органами державної влади, зокрема митницею, необхідно: 1) в рамках адміністративного судочинства визнати неправомірною та скасувати постанови про порушення митних правил (рішення про коригування митної вартості), що була підставою для відмови в митному оформленні товару; 2) і з урахуванням позитивного рішення в адміністративній справі  звернутися до господарського суду з відповідним позовом до ДФС та Державної казначейської служби України про стягнення збитків завданих внаслідок неправомірних дій митних органів.








Теги: стягнення збитків з митниці, коригування митної вартості, порушення митних правил, неправомірні дії митниці, оскарження рішення ДФС, судова практика, Адвокат Морозов


04/09/2019

Юрисдикція справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Юрисдикція справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України незалежить від суб’єктивного складу учасників провадження (фізичних або юридичних осіб).

03 липня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 922/3506/18, провадження № 12-39гс19 (ЄДРПОУ № 82885655) досліджував питання юрисдикції справ щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України незалежно від суб’єктивного складу.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Слід відмітити, що справи зі спорів про оскарження рішень органів АМК підвідомчі господарським судам і підлягають розгляду за правилами ГПК України, за винятком, справ щодо оскарження рішень органів АМК з розгляду скарг про порушення законодавства у сфері державних закупівель.
Таку ж правову позицію викладено й у постановах Верховного Суду України від 17.06.2015 зі справи № 910/1331/14 (3-256гс15) та від 14.06.2016 зі справи № 21-5648а15 (817/2806/13-а).

(!!!) Критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин.

Разом з тим, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до частини першої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (наприклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також запроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

ВАЖЛИВО: Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, урегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України.

Так, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з відносин, пов`язаних із захистом економічної конкуренції, обмеженням монополізму в господарській діяльності, захистом від недобросовісної конкуренції, в тому числі у спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України, а також справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань, віднесених законом до їх компетенції, крім спорів, які віднесені до юрисдикції Вищого суду з питань інтелектуальної власності (пункт 7 частини першої статті 20 ГПК України).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Відповідно до приписів частини першої та другої статті 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції» заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до господарського суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя.

Вказані норми прямо передбачають вирішення спору господарським судом,  тобто законом установлено інший порядок судового провадження щодо оскарження рішень Антимонопольного комітету України та його органів, ніж КАС України, а тому останній не поширює свою дію на спірні відносини.

Натомість відсутність у фізичної особи статусу підприємця не має правового значення для визначення юрисдикції спору, оскільки господарські суди розглядають справи у будь-яких спорах, пов`язаних з оскарженням рішень Антимонопольного комітету України та його органів, незалежно від суб`єктного складу.

ВИСНОВОК: Вимога про визнання протиправним та скасування рішення органу Антимонопольного комітету України за позовом фізичної особи підлягає розгляду за правилами господарського судочинства, незважаючи на суб’єктивний склад учасників провадження.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року в рамках справи № 820/2953/18 (К/9901/66058/18), Провадження № 11-15апп19 (ЄДРСРУ № 81841916).





Теги: АМКУ, Антимонопольний комітет України, скасування рішення АМК, юрисдикційна підсудність, вимога в законі на підсудність, незважаючи на субєктивний склад учасників, судова практика, Адвокат Морозов


03/09/2019

Витребування майна із незаконного володіння (віндикація)

Адвокат Морозов (судовий захист)

Добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

30 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 914/970/18 (ЄДРСРУ № 83953497) досліджував питання щодо підстав для подання віндикаційного позову.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

За змістом статей 317, 318 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 цього Кодексу).
Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 Цивільного кодексу України .

Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.
Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Зазначений засіб захисту права власності застосовується у тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти і користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває із його володіння.
Згідно з наведеною нормою власник має право реалізувати своє право на захист шляхом звернення до суду з вимогою про витребування свого майна із чужого незаконного володіння із дотриманням вимог, передбачених Цивільним кодексом України.

(!!!) Правовий аналіз положень статті 387 цього Кодексу дає підстави для висновку, що у наведеній нормі йдеться про право власника на віндикаційний позов, тобто позов власника, який не володіє, до невласника, який незаконно володіє майном, про вилучення цього майна в натурі.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей.

Віндикаційний позов належить до речово-правових способів захисту; захищає право власності в цілому, оскільки він пред`являється у тих випадках, коли порушено права володіння, користування та розпорядження одночасно.

Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном не власника про повернення індивідуально визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Предмет доказування у таких справах становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-от: факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача, наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

В свою чергу, відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Негаторний позов подається у випадках, коли власник має своє майно у володінні, але дії інших осіб перешкоджають йому вільно його використовувати або розпоряджатися ним. Характерною ознакою негаторного позову є його спрямованість на захист права від порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння майном, а саме у разі протиправного вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження та користування належним йому майном.

Отже, предмет негаторного позову становить вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення (Правова позиція висловлена 27 серпня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  925/366/18 (ЄДРСРУ № 83901431).

ВАЖЛИВО: На віндикаційні позови поширюється загальна позовна давність, негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення (Правова позиція висловлена 14 серпня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 686/24958/18, провадження № 61-10799св19 (ЄДРСРУ № 83692452). 

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Згідно зі статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, а стаття 388 цього Кодексу встановлює правила реалізації власником його права на витребування майна від добросовісного набувача.

Правила частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У частині 3 цієї статті наведено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Відповідно до висновку викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №674/31/15-ц «На практиці слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача, як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна. Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно у добросовісного набувача. Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем. Так, від добросовісного набувача, який оплатно придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати це майно лише в разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, або викрадене у того чи іншого, або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом не з їхньої волі (частина перша статті 388 ЦК України).

Необхідно також відмітити, що 29 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 367/2022/15-ц,  провадження № 14-376 цс 18 (ЄДРСРУ № 83846677) вказала, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

Володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним. Для визнання набувача недобросовісним необхідно встановити намір чи грубу необережність, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача.

Разом із тим Верховний суд зазначає, що згідно зі статтею 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом наведеної норми позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

У розумінні наведених положень позов про визнання права власності у порядку, передбаченому статтею 392 Цивільного кодексу України, пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є оспорення або невизнання наявного права, а не намір набути таке право за рішенням суду.

Позивач у позові про визнання права власності - особа, яка вже є власником, а відповідач - будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Отже, ураховуючи, що відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, з`ясуванню судом, зокрема, підлягає те, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.

Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина 1 статті 182 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 4 статті 334 цього Кодексу права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

За змістом статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації.

ВИСНОВОК: Оскільки добросовісність набуття майна можлива лише тоді, коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, наслідком правочину, здійсненого з таким порушенням, є не двостороння реституція, а витребування майна із незаконного володіння (віндикація). Отже, право особи, яка вважає себе власником майна, підлягає захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача із використанням правового механізму, встановленого статтею 388 ЦК України.

Аналогічна правова позиція висловлена 28 серпня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 127/17971/15-ц, провадження № 61-11692св18 (ЄДРСРУ № 83925662).







Теги: реституція, віндикація, правочин, нікчемний, оспорюваний, недійсність, власник, судова практика, позивач, відповідач, відповідальність, шкода, витрати, сделка, сторона, иск, нотариус, последствия, недействительность, вред, истец, ответчик, защита, Адвокат Морозов


Право власності подружжя на гараж на підставі переданих пайових внесків в ГБК

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право власності подружжя на гараж на підставі переданих пайових внесків в ГБК 

Судова практика виходить з того, шо спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і норма статті 368 ЦК України.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

За статтями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.

У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (частина друга статті 372 ЦК України).

Враховуючи зазначене вище вбачається, що діє абсолютна  презумпція спільності права власності, в тому числі й подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Наведене узгоджуються з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) у якому Верховний Суд відійшов від правових висновків, викладених у постанові від  07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15.

В сою чергу, Пленум Верховного Суду України у пункті 8 Постанови від 28 червня 1991 року № 5 «Про практику розгляду судами цивільних справ, пов'язаних з діяльність гаражно-будівельних кооперативів» роз'яснив, що член гаражно-будівельного кооперативу, який повністю вніс свій пай за гараж, наданий йому в користування, набуває право власності на це майно і вправі розпоряджатись ним на свій розсуд - продавати, заповідати, здавати в оренду, обміняти, вчиняти відносно нього інші угоди, що не заборонені законом. Внесені подружжям в період шлюбу пайові внески, а після повного внесення паю - наданий в користування гараж є спільною сумісною власністю подружжя. Оскільки гараж є неподільним майном, у разі спору між подружжям питання про залишення гаража одному з них і присудження грошової компенсації за частку в майні іншому розв'язується з урахуванням правил шлюбно-сімейного законодавства.

Вказане підтверджено й судовою практико, зокрема Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 640/11441/15-ц, провадження № 61-3005 св 18 (ЄДРСРУ № 74266173) в постанові від 23 травня 2018 року вважає, що пайові внески в ГБК саме у вигляді грошових коштів є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя і, враховуючи, що такі внески можуть бути трансформовані в неподільну річ, зокрема об'єкт права власності у вигляді гаражного боксу, то за кожним із подружжя слід визнати право власності на належну кожному з них  частку в пайовому внеску в ГБК і залишити це майно у їх спільній власності.

Окрім цього , згідно з пунктом 22 постанови Пленуму Верховного Суду України, яка від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» судам роз`яснено, що поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. У пункті 25 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України роз`яснено, що при поділі спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої та п`ятої статті 71 СК України щодо обов`язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду. За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статті 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (статті 11 ЦК України) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми. У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.


ВИСНОВОК: Враховуючи вищевказане вбачається, що пайові внески спрямовані на будівництво гаражного боксу і передані подружжям до гаражно – будівельного кооперативу, в подальшому (після створення об’єкта нерухомості) трансформуються в неподільну річ (гараж), який в свою чергу, враховуючи презумпцію спільності права власності майна подружжя, є об’єктом спільної сумісної власності подружжя та ділиться між ними у рівних (ідеальних) частках.





01/09/2019

«Беззаперечні докази» фактичного користування об`єктом оренди

Адвокат Морозов (судовий захист)

Належний доказ, який підтверджує факт початку та відповідно припинення орендних відносин між сторонами.

27 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/565/18 (ЄДРСРУ № 83876214) висловився щодо беззаперечності (належності, допустимості) доказів відносно факту користування об’єктом оренди.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 Цивільного кодексу України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Серед іншого, необхідно наголосити, що 19 березня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи №809/1718/15, адміністративне провадження №К/9901/19199/18 (ЄДРСРУ № 80580345) підтвердив, що договір не є первинним обліковим документом для цілей бухобліку.


Загальними положеннями про найм (оренду) передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди) (стаття 759 Цивільного кодексу України).

Частиною 3 статті 653 Цивільного кодексу України встановлено, що в разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

За правилами статті 793 Цивільного кодексу України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається в письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню в разі, якщо його укладено строком на три і більше років.

Відповідно до статті 795 Цивільного кодексу України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором. Повернення наймачем предмета договору найму оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Тобто законодавець передбачив загальне правило, за яким визначається як початок, так і припинення договірних правовідносин з оренди будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини).

ВАЖЛИВО: Фактом початку та відповідно припинення орендних правовідносин є підписання акта приймання-передачі нерухомого майна як від орендаря до орендодавця, так і від орендодавця до орендаря.

Сторони можуть установити й інший момент відліку строку, однак цю обставину вони повинні узгодити та викласти у договорі оренди (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 127/14633/16-ц).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року в рамках справи№ 640/12616/17, провадження № 61-48975св18 (ЄДРСРУ № 82526286).

ВИСНОВОК: Належним доказом який підтверджує факт початку та відповідно припинення орендних відносин є підписаний акт приймання-передачі нерухомого майна або інша обставина узгоджена сторонами у договорі.

Між тим, необхідно і враховувати судову практику Верховного суду, адже кожна із сторін повинна навести відповідні аргументи та надати суду належні, а саме головне допустимі докази.



P.s. А  судова практика не однозначна ….і у такого роду відносинах можливо опиратися на правову позицію викладену Верховним судом у постанові від 20.02.208 у справі № 925/1596/16 "Щодо підтвердження прийняття майна в оренду" де пункт 11 наголошує, що при вирішенні питання щодо визначення початку користування орендованим майном (момент виникнення орендних правовідносин та відповідних прав та обов'язків), щодо обрахування початку перебігу строку оренди та щодо підтвердження продовження користування орендованим майном має значення наявність будь-якого належного доказу, що підтверджує відповідні обставини, а не виключно назва документу - акт приймання-передачі, прямо передбачена законодавством (частина 1 статті 795 ЦК України), що підтверджує прийняття майна в оренду.
Аналогічні висновки наведені і в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13 квітня 2018 року в рамках справи №  910/29775/15 (ЄДРСРУ № 73600779),  10 квітня 2018 року в рамках справи №  910/5440/17 (ЄДРСРУ № 73600813)  та Верховного Суду України від 02.09.2014 у справі №  927/1215/13 та від 20.11.2012 у справі № 12/75-2167-33/75-4/180.









Теги: договір оренди, момент набрання чинності, акт приймання передачі, договір не є первинним документом, початок припинення орендних відносин, підписання договору оренди, аренда помещений, оренда нежитлового приміщення, нотаріальне посвідчення, судова практика, Адвокат Морозов




31/08/2019

Втрата (крадіжка) переданого під охорону майна


Адвокат Морозов (судовий захист)

Втрата майна при наданні послуг охорони: компенсація збитків або відмова від оплати послуг виконавцю?

27 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 911/1867/18 (ЄДРСРУ № 83876062) досліджував питання щодо компенсації збитків при крадіжці майна з об’єкту охорони.

Суть справи:  Предметом спору у даній справі є вимога охоронної організації про стягнення заборгованості за договором про надання послуг з охорони об`єкта, який за правовою природою є договором про надання послуг охорони, при цьому позиція замовника-відповідача зводиться до того, що втрата майна при наданні послуг охорони, не може вважатися належним виконанням виконавцем своїх зобов`язань, а тому послуги не підлягають оплаті.

До зобов`язань, що виникають та існують на підставі договору охорони застосовуються відповідні положення глави 63 "Послуги. Загальні положення" та глави 66 "Зберігання" Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), одним із спеціальних видів якого згідно із параграфом 3 цієї глави є договір охорони.

Згідно із частиною 1 статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання (частина 2 статті 901 ЦК України).

За приписами частини 2 статті 903 ЦК України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 978 ЦК України за договором охорони охоронець, який є суб`єктом підприємницької діяльності, зобов`язується забезпечити недоторканність особи чи майна, які охороняються. Володілець такого майна або особа, яку охороняють, зобов`язані виконувати передбачені договором правила особистої та майнової безпеки і щомісячно сплачувати охоронцю встановлену плату.

(!!!) Отже договір охорони за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх (синалагматичних), консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. У даних правовідносинах на виконавця (охоронця) покладено обов`язок надавати послугу недоторканості майна (особи), яке йому передане під охорону та надано право на одержання відповідної щомісячної плати, тоді як замовник як володілець такого майна (особа, яку охороняють), у свою чергу, зобов`язаний сплачувати виконавцю (охоронцю) обумовлену щомісячну плату за надані послуги і наділений правом вимагати належного надання послуг з боку виконавця (охоронця).

Вказаний договір посідає окреме місце серед інших видів договорів передбачених цивільним законодавством. Специфічність природи договору охорони, враховуючи його віднесення до одного з видів договорів послуг, полягає в особливості об`єкта договору, яким є послуги нематеріального характеру, що нерозривно пов`язані з особистістю виконавця результат діяльності якого (надання послуг) немає оречевленого (матеріального) змісту, оскільки сама послуга споживається у процесі її надання. Визначальною ознакою при наданні послуг є сама діяльність виконавця, оскільки при послугах продається не сам результат, а дії які до нього призвели так як в силу самого характеру послуги досягнення результату виконавцем не гарантується.

Законодавець презюмує оплатність договору охорони, залишаючи при цьому за сторонами право погодити розмір відповідної плати, яка проводиться за фактично надані послуги якщо сторони не домовились про інше.

З урахуванням наведеного умовою для задоволення позову про стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна, є установлення обставин фактичного надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором. Важливим є в даному аспекті відрізняти сам факт надання послуг від результату їх надання, оцінка якому надається крізь призму критеріїв належності їх надання.

ВАЖЛИВО: Факт надання послуг за наявності дій виконавця щодо їх надання в будь-якому випадку є незмінним, тоді як результат надання послуг визначається наслідком дотримання зобов`язання.

В даному випадку підставою відмови відповідача від підписання актів наданих послуг за відповідні періоди слугувало фактично неналежне (неякісне), за його твердженням, надання позивачем послуг за Договором, що призвело до втрати переданого під охорону майна. При цьому факт надання позивачем послуг у вказані періоди не заперечується та не спростовується відповідачем, а лише зазначається про втрату переданого під охорону майна, а Договір не містить умов щодо звільнення замовника від оплати або зменшення розміру оплати фактично наданих послуг з охорони майна за наявності претензій (заперечень) щодо належності наданих послуг.

Отже в якості підстави відмови у задоволенні позову в частині стягнення заборгованості за надані послуги апеляційним господарським судом визначено порушення позивачем як виконавцем (охоронцем) обов`язку з надання послуг за Договором (надання послуг з дефектами, недоліками).

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У розумінні наведеної норми, яка надає визначення порушення зобов`язання, останнє може бути двох видів. По-перше, це невиконання зобов`язання, яке виникає якщо його сторони взагалі не виконують дій, що складають зміст зобов`язання (не передають річ, не виконують роботи, не надають послуги, не сплачують гроші тощо), або продовжують виконувати дії, від яких вони відповідно до зобов`язання мають утримуватися. По-друге, це неналежне виконання зобов`язання, тобто порушення умов, визначених змістом зобов`язання. У разі невідповідності виконання зобов`язання критеріям належності, можна говорити про неналежне виконання, а отже порушення зобов`язання (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.04.2019 у справі № 910/2693/18).

Аналіз наведеного свідчить, що неналежне виконання зобов`язання - це порушення умов, визначених змістом зобов`язання (виконання зобов`язання з певними недоліками, дефектами). При неналежному виконані боржник виконує обов`язок, але з порушенням певних умов, які складають зміст договору або визначені законом.

Верховний Суд погодився із висновкам апеляційного господарського суду щодо неналежного виконання позивачем як виконавцем (охоронцем) договірного зобов`язання, оскільки наявні в матеріалах справи докази, зокрема листування між сторонами щодо підписання актів наданих послуг та втрати майна, позиція сторін щодо позову в цілому свідчать про наявність в діях охоронної фірми ознак (критеріїв) неналежності виконання зобов’язання, однак, висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна у зв`язку з їх неналежним виконання охоронцем (виконавцем) договірного зобов`язання є передчасним, такими, що зроблені без належної оцінки спірних правовідносин, норм права, які підлягають застосування до даних відносин, а також змісту укладеного між сторонами договору.

За приписами статті 14 ЦК України цивільні обов`язки виконуються у межах, установлених договором або актом цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічні вимоги містить і стаття 193 ГК України.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

У Договорі сторонами погоджено права та обов`язки сторін серед яких обов`язок замовника передати під охорону об`єкт з майном та своєчасно приймати й оплачувати послуги виконавця та його право вимагати від виконавця виконання зобов`язань за Договором, тоді як обов`язок виконавця - прийняти під охорону об`єкт та організовувати (забезпечити) його збереженість, недоторканість, цілісність та право - отримувати за надані послуги оплату в розмірах і строки, передбачені Договором.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору; 2) зміна умов зобов`язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків.

ВАЖЛИВО:  Отже порушення зобов`язання за свої змістом є юридичним фактом, з яким пов`язуються певні негативні правові наслідки для правопорушника основною метою яких є забезпечення захисту, а у разі можливості - й відновлення порушення суб`єктивного цивільного права.

Виходячи зі змісту вказаної статті правові наслідки порушення зобов`язання поділяються на три групи: 1) загальні; 2) ті, що встановлені законом за порушення певних зобов`язань; 3) ті, що встановлені конкретним договором за його порушення.

Правовий аналіз статті 611 ЦК України свідчить, що останньою не передбачено таких правових наслідків порушення зобов`язання як звільнення від оплати виконаного неналежним чином (з дефектами, недоліками, неякісно) зобов`язання.

Відповідних умов, які звільняли б замовника послуг (відповідача) від оплати неналежним чином виконаного виконавцем (охоронцем, відповідачем) послуг або зменшення їх розміру з охорони майна також не містить укладений між сторонами Договір.

Таким чином, загальними правовими наслідками порушення зобов`язань в даному разі є відмова від договору, якою, як встановлено судами попередніх інстанцій, скористався відповідач як замовник послуг за Договором; встановленими законом є - сплата неустойки та відшкодування збитків, які вправі стягнути та відшкодувати відповідач як замовник послуг звернувшись з відповідними вимогами у встановленому законом порядку до позивача як виконавця послуг та встановленими Договором - заходи відповідальності погоджені сторонами.

Системний аналіз наведених вище норм дозволяє зробити висновок про те, що у випадку встановлення обставин, які свідчать про фактичне надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором та відсутності у зазначеному Договорі умов щодо звільнення замовника послуг від оплати неналежним чином наданих договірних послуг, підстави для звільнення замовника від оплати зазначених послуг відсутні.

У такому разі у випадку неналежного виконання зобов`язання зі сторони виконавця (охоронця) послуг за Договором замовник вправі заявити про відшкодування збитків та сплату неустойки.

Висновки щодо застосування норм права:

Договір охорони за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх (синалагматичних), консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. Вказаний договір посідає окреме місце серед інших видів договорів передбачених цивільним законодавством. Специфічність природи договору охорони, враховуючи його віднесення до одного з видів договорів послуг, полягає в особливості об`єкта договору, яким є послуги нематеріального характеру, що нерозривно пов`язані з особистістю виконавця результат діяльності якого (надання послуг) немає оречевленого (матеріального) змісту, оскільки сама послуга споживається у процесі її надання.

Оплатність договору охорони презюмується законодавцем. Сторонам надано право погодити розмір відповідної плати, яка проводиться за фактично надані послуги якщо між ними відсутня домовленість про інше.

Умовою для задоволення позову про стягнення заборгованості за надані послуги з охорони майна, є установлення обставин фактичного надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором. Важливим в даному аспекті відрізняти сам факт надання послуг від результату їх надання, оцінка якому надається крізь призму критеріїв належності їх надання.

У випадку встановлення обставин, які свідчать про фактичне надання виконавцем (охоронцем) послуг за Договором та відсутності у зазначеному Договорі умов щодо звільнення замовника послуг від оплати неналежним чином наданих договірних послуг, підстави для звільнення замовника від оплати зазначених послуг відсутні.

У такому разі право замовника на належне виконання зі сторони виконавця (охоронця) послуг за Договором підлягає захисту шляхом сплати неустойки та відшкодування збитків, а також застосування інших заходів відповідальності  передбачених умовами Договору.



P.s. На погляд автора, доцільно ще звернути увагу на те, що в даному випадку договір охорони не містив умов щодо звільнення замовника від оплати або зменшення розміру оплати фактично наданих послуг з охорони майна за наявності претензій (заперечень) щодо належності наданих послуг, порядку компенсації, порядку погодження суми збитків і т.і., оскільки вимоги діючого законодавства, зокрема ст. 611 ЦК України, не передбачає таких правових наслідків порушення зобов`язання як звільнення від оплати виконаного неналежним чином (з дефектами, недоліками, неякісно) зобов`язання.




Теги: послуги охорони, компенсація втрат, неякісні послуги, крадіжка майна переданого під охорону, компенсація збитків, судова практика, Адвокат Морозов


Підвищення кваліфікації Адвоката 2024