03/08/2019

Право третьої особи подати позов з самостійними вимогами на предмет спору

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право подати до однієї або декількох сторін позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

01 серпня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи №  916/1743/18 (ЄДРСРУ № 83378763) досліджував питання щодо права подати до однієї або декількох сторін позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Суд вказує, що право подати до однієї або декількох сторін позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, для його спільного розгляду з первісним позовом не є абсолютним. Зазначене право може бути реалізовано за умови дотримання загальних правил подання позовів, а також правил пред`явлення позовів третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, встановлених процесуальним законодавством. Тому повернення заявникові позовної заяви, поданої з порушенням вимог частин 1, 2 статті 180 Господарського процесуального кодексу України, не може вважатися обмеженням доступу до суду.

Суд виходить з того, що на відміну від зустрічного позову, який повинен бути лише взаємопов`язаним з первісним, позовна заява третьої особи відповідно до положень частини 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України має містити самостійні вимоги саме щодо предмету спору у справі. При цьому під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

ВАЖЛИВО: З огляду на викладене Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що вимога третьої особи, спрямована на будь-що поза предметом спору між позивачем та відповідачем, не може бути визнана вимогою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору.

Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові, у зв`язку з чим аргументи Заявника про обмеження його права на суд є безпідставними.

Аналогічна правова позиція наведена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2019 у справі № 916/3245/17 (ЄДРСРУ № 80854765) та підтримана у постановах Верховного суду від 17 липня 2019 року у справі № 910/12449/18 (ЄДРСРУ № 83258739), від 20 травня 2019 року у справі № 916/1302/18 (ЄДРСРУ № 81847100).

Тобто, якщо позовна заява Заявника безпосередньо не спрямована на предмет спору між Позивачем і Відповідачем, зв`язок між вимогами Заявника та вимогами Позивача є лише опосередкованим і позов Заявника фактично містить вимогу, задоволення якої може унеможливити задоволення первісного позову, то позов Заявника фактично є зустрічним позовом.

ВАЖЛИВО: Між тим, процесуальним правом самостійно ініціювати зустрічний позов чи змінити сторони існуючого судового провадження треті особи за приписами чинного Господарського процесуального кодексу України не наділені.

В такому випадку  позовна заява Заявника підлягає поверненню у зв`язку з тим, що вона не є позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, в розумінні частини 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 904/9129/17. 

Необхідно підкреслити, що у зв`язку з наведеним Суд відхилив доводи Заявника про те, що при пред`явленні третьою особою самостійних вимог щодо предмета спору її дії розцінюються як дії відповідача при реалізації його права на пред`явлення зустрічного позову, тому треті особи мають право пред`явити позовну заяву, до якої застосовуються правила, що регулюють пред`явлення зустрічного позову.

ВИСНОВОК:  Позовна заява третьої особи відповідно до положень частини 1 статті 49 Господарського процесуального кодексу України має містити самостійні вимоги саме на предмет спору у справі.

При цьому під предметом спору слід розуміти матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

Отже, вимога третьої особи, спрямована на будь-що поза предметом спору між позивачем та відповідачем, не може бути визнана вимогою третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Водночас така позовна вимога може бути заявлена у самостійному позові.






Теги: право третьої особи, подати позов,  самостійними вимогами, щодо предмета спору, правовий конфлікт, вимога третьої особи, зустрічний позов, самостійний позов третьої особи, судова практика, Адвокат Морозов

02/08/2019

Списання банком заборгованості за кредитом за рахунок страхового резерву: додаткове благо?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості за кредитом не є підставою для припинення вимог банку до позичальника, а отже не є додатковим благом та податковим зобов’язанням для платника податків.

30 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 810/4482/16, адміністративне провадження №К/9901/14930/19 (ЄДРСРУ № 83356161) досліджував питання щодо списання банком заборгованості за кредитом за рахунок страхового резерву.

Згідно з пунктом 164.1 статті 164 ПК України базою оподаткування податком на доходи фізичних осіб є загальний оподатковуваний дохід з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.
Відповідно до абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України встановлено, що до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається, зокрема, дохід, отриманий платником податку як додаткове благо (крім випадків, передбачених статтею 165 цього Кодексу) у вигляді суми боргу платника податку, анульованого (прощеного) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Якщо кредитор повідомляє платника податку - боржника рекомендованим листом з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або шляхом надання повідомлення боржнику під підпис особисто про анулювання (прощеного) боргу та включає суму анульованого (прощеного) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було анульовано (прощеного), такий боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації.

Додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов`язаний з виконанням обов`язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (підпункт 14.1.47, підпункт 14.1.56 пункт 14.1 статті 14 ПК України).

Таким чином, визначальною ознакою доходу платника податку, як об`єкта та бази оподаткування податком з доходу фізичних осіб, в тому числі у вигляді додаткового блага, є приріст показників фінансового та/або майнового стану платника податку. При прощенні (анулюванні) заборгованості особа одержує економічну вигоду у вигляді збереження активів у силу припинення належного кредитору права вимоги та кореспондуючого цій вимозі обов`язку боржника витрачати кошти на погашення заборгованості за кредитом.

Згідно з підпунктом 159.4.1 пункту 159.4 статті 159 Податкового кодексу України за рахунок створеного страхового резерву банк відшкодовує заборгованість, яка визначена безнадійною відповідно до методики, встановленої Національним банком України. Порядок відшкодування безнадійної заборгованості за рахунок страхових резервів для банків встановлюється Національним банком України за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.

Постановою Правління Національного банку України від 1 червня 2011 року №172 затверджено Порядок відшкодування банками України безнадійної заборгованості за рахунок резерву.

(!!!) Згідно з пунктом 7 вищезазначеного Порядку, відшкодування (списання) за рахунок резерву безнадійної заборгованості не є підставою для припинення вимог банку до позичальника/контрагента. Банк зобов`язаний продовжувати роботу щодо відшкодування списаної за рахунок резерву безнадійної заборгованості.

ВАЖЛИВО: Таким чином, внаслідок списання банком заборгованості за кредитом за рахунок страхового резерву правовідносини між банком як кредитором та боржником за кредитним договором не припиняються, оскільки в такому випадку банк залишає за собою право вжити повний комплекс заходів щодо стягнення  в подальшому кредитної заборгованості відповідно до  вимог чинного законодавства України.

Натомість, обов`язковою ознакою анулювання (прощення) кредитором заборгованості є повне припинення зобов`язання боржника перед кредитором.
Аналогічна правова позиція викладена і у постановах Верховного Суду від  31 липня 2018 року у справі №825/4309/13-а, від 24 січня 2019 року у справі №808/890/16 (ЄДРСРУ № 79409739)

ВИСНОВОК: Відшкодування банком за рахунок свого страхового резерву кредиторської заборгованості платника податків не є припиненням зобов`язання останнього, як боржника, перед кредитором, а тому анулювання (прощення) заборгованості в розумінні положень абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України в даному випадку не відбувається, а отже у платника податків не виникає додаткових податкових зобов’язань.







Теги: прощенная банком часть кредита, списание кредита, прощення частини кредита, анулювання частини кредита, оподаткування кредиту, дохід банку, розрахунок суми опадаткування, звільнення від оподаткування, судова практика, Адвокат Морозов


Вихід та/або виключення учасника товариства

Адвокат Морозов (судовий захист)

Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами. Вихід та/або виключення учасника  товариства.

30 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 916/435/18 (ЄДРСРУ № 83343655) досліджував питання щодо виключення учасника товариства та правомочність рішень загальних зборів.

Спочатку варто зазначити, що не всі порушення, які допускаються при підготовці щодо проведення позачергових зборів, є безумовною підставою для визнання недійсними рішень, що прийняті на цих зборах (правова позиція, викладена у постановах Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду у справах №927/699/17, №916/375/17, №916/4139/15, №910/22291/16, №927/265/17, №916/1553/17, №910/20357/16).

(!!!) Рішення загальних зборів учасників (акціонерів, членів) та інших органів юридичної особи не є правочинами у розумінні статті 202 Цивільного кодексу  України. До цих рішень не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 Цивільного кодексу України, які визначають підстави недійсності правочину, і, відповідно, правові наслідки недійсності правочину за статтею 216 Цивільного кодексу України.

При розгляді судами корпоративних спорів, суди мають враховувати, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) та інших органів господарського товариства є актами, оскільки ці рішення зумовлюють настання правових наслідків, спрямованих на регулювання господарських відносин, і мають обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові  Верховного Суду від 20.03.2018 у справі №916/375/17 та підтримана 25 червня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 904/3169/18 (ЄДРСРУ № 82741128).

ВАЖЛИВО: У зв`язку з цим підставами для визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів (учасників) господарського товариства можуть бути порушення вимог закон та/або установчих документів під час скликання та проведення загальних зборів товариства; позбавлення акціонера (учасника) товариства можливості взяти участь у загальних зборах; порушення прав чи законних інтересів учасника товариства рішенням загальних зборів.

З огляду на вимоги Закону України "Про господарські товариства" безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів є: прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення; прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного загальних зборів товариства;  прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримано процедури надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації. При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів у зв`язку з іншими порушеннями, допущеними під час скликання та проведення загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Для визнання недійсним рішення загальних зборів товариства необхідно встановити факт порушення цим рішенням прав та законних інтересів учасника (акціонера) товариства. Якщо за результатами розгляду справи факт такого порушення не встановлено, господарський суд не має підстав для задоволення позову.

Під час розгляду відповідних справ господарські суди мають враховувати, що не всі порушення законодавства, допущені під час скликання та проведення загальних зборів юридичної особи, є підставами для визнання недійсними прийнятих ними рішень.

Під час вирішення питання про недійсність рішень загальних зборів у зв`язку з іншими порушеннями, допущеними під час їх скликання та проведення, господарський суд повинен оцінити, як ці порушення вплинули на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Верховний суд акцентує увагу, що рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з`ясуванні такого:
- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог норм процесуального права щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Таким чином, господарські суди зобов`язані надати оцінку кожному належному, допустимому та достовірному доказу, які містяться в матеріалах справи, а також визначити певну сукупність доказів, що дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Предмет доказування - коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмета доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються при розгляді справи, однак не пов`язані з правильним вирішенням питання про права і обов`язки сторін.

Потрібно враховувати, що при вирішенні спорів, пов`язаних із виходом учасника з товариства, вихід зі складу учасників не пов`язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства.

Вихід учасника з товариства - це безумовне та добровільне волевиявлення учасника направлене на припинення його корпоративних правовідносин з господарським товариством. Таке волевиявлення учасника фіксується в письмовій формі - заяві про вихід, яка адресується товариству.

Виключення учасника  товариства з обмеженою відповідальністю має місце у випадку, якщо учасник систематично не виконує або неналежним чином виконує обов`язки, або перешкоджає своїми діями досягненню цілей товариства.

Неможливість підміни судом повноважень органів управління товариства з обмеженою відповідальністю щодо вирішення питання про виключення учасника підтверджено правовою позицією Верховного Суду, висловленою в Постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 922/1590/17 (ЄДРСРУ № 73600798), згідно якої у судовому порядку може бути розглянуто лише питання щодо правомірності чи неправомірності рішення загальних зборів учасників про виключення учасника з товариства і його скасування.

 В цих спірних правовідносинах суд не може підміняти орган (загальні збори) товариства та приймати рішення, які належать до виключної компетенції загальних зборів, адже внаслідок прийняття судом такого рішення суд діятиме не як "суд встановлений законом", а як відповідний орган товариства, що суперечить чинному законодавству. А безумовний судовий контроль за відносинами, що складаються в корпорації, в тому числі відносинами корпоративного управління, порушує принципи самоорганізації та саморегулювання господарської діяльності корпораціями.

Окрім цього, у постановах Верховного Суду від 27.03.2018 у справі №904/9431/15, від 12.04.2018 у справі №914/1968/16, від 17.04.2018 у справі №920/888/17, від 17.04.2018 у справі №922/1671/16 наведена правова позиція  про те, що судом можуть бути визнані недійсними лише ті рішення загальних зборів, які порушують права учасника (акціонера). Проте суд не має підстав визнавати недійсними рішення, прийняті з інших питань порядку денного загальних зборів, якщо позивачем  не доведено, що вони порушують його права та законні інтереси.

ВИСНОВОК: Виключна компетенція полягає в тому, що лише єдиний орган (збори учасників) можуть вирішувати питання про виключення учасника з товариства по суті Рішення про виключення учасника з товариства з обмеженою відповідальністю. приймається товариством в особі вищого органу - загальних зборів учасників, а не учасниками як такими чи судом.








ТЕГИ: визнання недійсним рішення загальних зборів, господарські товариства, ТОВ, ооо, ТзОВ, статут, корпоративні права, спори, акціонер, учасник, засновник, установчий документ, судовий захист, Адвокат Морозов





30/07/2019

Боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики: облігації

Адвокат Морозов (судовий захист)

Облігація, як цінний папір, є документом, який посвідчує (підтверджує) відносини позики між власником облігації та емітентом.

25 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/10553/18 (ЄДРСРУ № 83258753) досліджував питання облігацій, як цінний папір, що є документом, який посвідчує (підтверджує) відносини позики між власником облігації та емітентом.

Договір позики вважається основною підставою виникнення позикових відносин. Відносини позики регулюються положеннями Цивільного кодексу України та іншими актами цивільного законодавства.

Поняття договору позики визначено статтею 1046 Цивільного кодексу України, згідно з якою за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Із аналізу зазначеної статті вбачається, що за своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим. А сам договір позики вважається укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

При цьому, обов`язки за договором позики виникають лише для однієї сторони - позичальника. Так, отримавши у власність передані позикодавцем гроші або речі, визначені родовими ознаками, позичальник стає зобов`язаним повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість речей такого ж роду і якості.

Відповідно до частини 1 статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.

Згідно з частиною 1 статті 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

(!!!) Отже, правовідносинам позики притаманні такі властивості:

- передача однією стороною (позикодавцем) іншій стороні (позичальникові) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками;
- обов`язок сторони, яка одержала грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позичальника) повернути стороні, яка надала такі грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позикодавцеві) таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості;
- обов`язок сторони, яка одержала грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позичальника) сплатити стороні, яка надала такі грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позикодавцеві) проценти від суми позики, у випадку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Статтею 1047 Цивільного кодексу України передбачено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Із частини 1 статті 1047 Цивільного кодексу України вбачається те, що у разі, коли стороною, яка надає грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками (позикодавцем) є юридична особа, то договір позики повинен укладатись у письмовій формі.

При цьому, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку (частина 1 статті 207 Цивільного кодексу України).

Частина 2 статті 1047 Цивільного кодексу України визначає, що факт укладення договору позики може підтверджуватись розпискою позичальника або іншим документом, яким посвідчується передання позичальнику позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Стаття 177 Цивільного кодексу України зазначає, що цінні папери наряду з грошима відносять до речей як об`єктів цивільного права.

У статті 194 Цивільного кодексу України міститься визначення поняття цінного паперу. Так, відповідно до зазначеної норми, цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов`язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.

Пунктом 2 частини 1 статті 195 Цивільного кодексу України визначено, що в Україні в цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів, зокрема, боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов`язання емітента сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов`язання.

Відносини, що виникають під час розміщення, обігу цінних паперів і провадження професійної діяльності на фондовому ринку, з метою забезпечення відкритості та ефективності функціонування фондового ринку регулюються Законом України "Про цінні папери та фондовий ринок".

У статті 1 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" визначено такі терміни:
- випуск цінних паперів - сукупність певного виду емісійних цінних паперів одного емітента, однієї номінальної вартості, які мають однакову форму випуску і міжнародний ідентифікаційний номер, та забезпечують їх власникам однакові права незалежно від часу придбання і способу їх емісії;
- емісія - сукупність дій емітента, що провадяться в установленій законодавством послідовності і спрямовані на розміщення емісійних цінних паперів серед їх перших власників;
- обіг цінних паперів - вчинення правочинів, пов`язаних з переходом прав на цінні папери і прав за цінними паперами, крім договорів, що укладаються у процесі емісії, при викупі цінних паперів їх емітентом та купівлі-продажу емітентом викуплених цінних паперів;
- перший власник - особа, яка набула права власності на цінні папери безпосередньо від емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, чи андеррайтера;
- погашення емісійних цінних паперів - сукупність дій емітента та власників цінних паперів щодо припинення обігу боргових емісійних цінних паперів, виплати їх власникам номінальної вартості цінних паперів та доходу за такими цінними паперами (якщо це передбачено проспектом емісії цінних паперів) або постачання (надання) товарів (послуг) у строки, передбачені проспектом емісії цінних паперів, та анулювання цінних паперів;
- проспект емісії цінних паперів - документ, що містить інформацію про розміщення цінних паперів та інші відомості, передбачені цим та іншими законами, що визначають особливості розміщення певних видів цінних паперів;
- розміщення цінних паперів - відчуження цінних паперів у визначений проспектом емісії цінних паперів спосіб.

Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" фондовий ринок (ринок цінних паперів) - сукупність учасників фондового ринку та правовідносин між ними щодо розміщення, обігу та обліку цінних паперів і похідних (деривативів). Учасники фондового ринку - емітенти або особи, що видали неемісійні цінні папери, інвестори в цінні папери, інституційні інвестори, професійні учасники фондового ринку, об`єднання професійних учасників фондового ринку, у тому числі саморегулівні організації професійних учасників фондового ринку. Емітент - юридична особа, у тому числі Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Автономна Республіка Крим або міська рада, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади чи міжнародна фінансова організація, які від свого імені розміщують емісійні цінні папери та беруть на себе зобов`язання за ними перед їх власниками. Інвестори в цінні папери - фізичні та юридичні особи, резиденти і нерезиденти, які набули права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до законодавства.

Згідно з частиною 1 статті 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" цінним папером є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, що має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов`язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.

У пункті 2 частини 5 статті 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" визначено, що боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов`язання емітента або особи, яка видала неемісійний цінний папір, сплатити у визначений строк кошти, передати товари або надати послуги відповідно до зобов`язання.

Згідно з підпунктами "а", "б", в", "е", "є" пункту 2 частини 5 статті 3 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" до боргових цінних паперів відносяться, зокрема, облігації підприємств; державні облігації України; облігації місцевих позик; облігації міжнародних фінансових організацій; облігації Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" облігація - цінний папір, що посвідчує внесення його першим власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов`язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений проспектом емісії (для державних облігацій України - умовами їх розміщення) строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено проспектом емісії (для державних облігацій України - умовами їх розміщення).

Із аналізу зазначених норм Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" вбачається, що відносинам, які виникають при обігу цінних паперів, зокрема, облігацій, притаманні властивості правовідносин позики, а саме: 1) передача однією стороною (власником (першим власником) облігацій) іншій стороні (емітенту) грошових коштів; 2) обов`язок сторони, яка одержала грошові кошти (емітента) повернути стороні, яка надала такі грошові кошти (власникові (першому власникові) облігацій) таку ж суму грошових коштів (вартість облігацій) та сплатити дохід за такими облігаціями.

При цьому приписи пункту 2 частини 1 статті 195 Цивільного кодексу України та норми Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" констатують, що облігація, як цінний папір, є документом, який посвідчує (підтверджує) відносини позики між власником облігації та емітентом.

ВИСНОВОК: Отже, на відносини, які виникають при емісії облігацій, поширюються загальні правила позики, однак, з урахуванням особливостей таких відносин.






Теги: позика, займ, форма договору, проценты по займу, відповідальність, неповернення позики, відсотки, пеня, боржник, кредитор, цінні папери, облігації, 3% річних, індекс інфляції, судова практика, Адвокат Морозов 


Курсова різниця при прощенні кредиту не підлягає оподаткуванню

Адвокат Морозов (судовий захист)

Курсова різниця, що виникла внаслідок знецінення національної валюти по відношенню до валюти прощеного боргу (кредиту), не відноситься до доходів платника податку та не підлягає оподаткуванню.

19 липня 2019 року Верховний суд в рамках справи №826/4240/18, адміністративне провадження №К/9901/14858/19 (ЄДРСРУ № 83142174) досліджував питання прощення (анулювання) кредитного боргу, як додаткового блага для платника податків.

Суть справи: Правомірність віднесення ДФС суми прощеної (анульованої) кредитором заборгованості до складу оподаткованого доходу як додаткового блага на підставі абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України.
Вимоги ДФС щодо сплати позивачем військового збору, обрахованого з такої суми, та зобов`язання позичальника відобразити анульовану суму боргу у складі оподаткованого доходу шляхом подачі податкової декларації про майновий стан і доходи є похідними за своєю суттю, оскільки безпосередньо пов`язані із нарахуванням фіскальними органами оподатковуваного доходу позивача як об`єкту оподаткування військовим збором.

З першу необхідно вказати, що в рамках справи  № 813/1290/15, касаційне провадження №К/9901/26617/18 (ЄДРСРУ № 76190895) Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду вказує, що прощені (анульовані) банком за його рішенням проценти за користування кредитом та підвищені проценти, нараховані у разі прострочення платежу, не є доходом платника податків та, як наслідок, не підлягають оподаткуванню та декларуванню.

Аналогічний правовий висновок висловлений в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31 серпня 2018 року по справі № 826/3684/17, адміністративне провадження №К/9901/53059/18 (ЄДРСРУ № 76166775), від 28 серпня 2018 року по справі № П/811/2909/14, адміністративне провадження №К/9901/5394/18 (ЄДРСРУ № 76137947), від 15 серпня 2018 року по справі № 806/831/16, адміністративне провадження №К/9901/19400/18 (ЄДРСРУ № 76001288) та ін.


Згідно з п. п. 14.1.47 п. 14.1. ст. 14 ПК України (тут і далі - в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку податковим агентом, якщо такий дохід не є заробітною платою та не пов`язаний з виконанням обов`язків трудового найму або не є винагородою за цивільно-правовими договорами (угодами), укладеними з таким платником податку (крім випадків, прямо передбачених нормами розділу IV цього Кодексу).

Відповідно до п. 163.1 ст. 163 ПК України об`єктом оподаткування резидента є загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід; доходи з джерела їх походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їх нарахування (виплати, надання); іноземні доходи - доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.

Згідно з п. 164.1 ст. 164 ПК України базою оподаткування є загальний оподатковуваний дохід, з урахуванням особливостей, визначених цим розділом. Загальний оподатковуваний дохід - будь-який дохід, який підлягає оподаткуванню, нарахований (виплачений, наданий) на користь платника податку протягом звітного податкового періоду.

З аналізу наведених положень ПК України можна зробити висновок, що до доходів взагалі та додаткових благ, зокрема, відносяться матеріальні та нематеріальні цінності, кошти та інші активи, які безпосередньо отримані платником податку та які збільшують загальний майновий стан цього платника і забезпечують приріст його активів у тій чи іншій формі.

Види доходів, які включаються до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку, визначені п. 164.2 ст. 164 ПК України.

В силу абзацу "д" підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України до загального місячного (річного) оподатковуваного доходу платника податку включається основна сума боргу (кредиту) платника податку, прощеного (анульованого) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним з процедурою банкрутства, до закінчення строку позовної давності, у разі якщо його сума перевищує 50 відсотків однієї мінімальної заробітної плати (у розрахунку на рік), встановленої на 1 січня звітного податкового року. Кредитор зобов`язаний повідомити платника податку - боржника шляхом направлення рекомендованого листа з повідомленням про вручення або шляхом укладення відповідного договору, або надання повідомлення боржнику під підпис особисто про прощення (анулювання) боргу та включити суму прощеного (анульованого) боргу до податкового розрахунку суми доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, за підсумками звітного періоду, у якому такий борг було прощено. Боржник самостійно сплачує податок з таких доходів та відображає їх у річній податковій декларації. У разі неповідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу у порядку, визначеному цим підпунктом, такий кредитор зобов`язаний виконати всі обов`язки податкового агента щодо доходів, визначених цим підпунктом.

ВАЖЛИВО: У зв`язку з політичною та фінансовою кризою, яка сталася у 2014 році та спричинила девальвацію національної валюти в Україні, враховуючи скрутне становище, в якому опинилися позичальники - фізичні особи, які отримали споживчі кредити в іноземній валюті, з 7 травня 2015 року підрозділ 1 розділу XX "Перехідні положення" ПК України доповнений пунктом 8 на підставі Закону України "Про внесення змін до ПК України щодо кредитних зобов`язань".

Метою запровадження вказаних положень є фактична реалізація положень Закону України «Про реструктуризацію кредитних зобов`язань з іноземної валюти в гривню», згідно з якими платникам податків надаються певні податкові преференції.

Однією з таких преференцій, встановлених у пункті 8 підрозділу 1 розділу XX "Перехідні положення" ПК України, є невіднесення до додаткового блага платника податку і невключення до розрахунку загального місячного (річного) оподатковуваного доходу прощених (анульованих) кредитором сум курсової різниці та процентів, комісії та/або штрафних санкцій (пені) за такими кредитами. Курсова різниця обчислюється як різниця між основною сумою боргу за фінансовим кредитом в іноземній валюті, визначеною за офіційним курсом НБУ на дату зміни валюти зобов`язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню, та сумою такого боргу, визначеною за офіційним курсом Національного банку України станом на 1 січня 2014 року, прощених (анульованих) кредитором за його самостійним рішенням, не пов`язаним із процедурою його банкрутства, до закінчення строку позовної давності. Норми цього пункту застосовуються до фінансових кредитів в іноземній валюті, не погашених до 1 січня 2014 року. Дія абзацу першого цього пункту поширюється на операції з прощення (анулювання) кредитором боржникові заборгованості за фінансовим кредитом в іноземній валюті, що здійснювалися починаючи з 1 січня 2015 року.

(!!!) Тобто, курсова різниця, що виникла внаслідок знецінення національної валюти по відношенню до валюти прощеного боргу (кредиту), не відноситься до доходів платника податку та не підлягає оподаткуванню.

В силу колізійного принципу пріоритету норми акта, виданого пізніше, до правовідносин, які виникли у зв`язку із прощенням банками з 1 січня 2015 року боргу позичальникам за кредитами в іноземній валюті, які не було погашено до 1 січня 2014 року та валюту зобов`язання за якими було змінено з іноземної на національну, застосовуються норми пункту 8 підрозділу 1 розділу XX "Перехідні положення" ПК України.

Застосування вимог абзацу «д» підпункту 164.2.17     пункту     164.2     статті     164 ПК України має місце виключно у випадку перевищення суми прощеного (анульованого) кредитором боргу над сумою курсової різниці, обрахованої за правилами, предбаченими пунктом 8 підрозділу 1 розділу XX "Перехідні положення" ПК України.

Аналогічний правовий висновок Верховного Суду (щодо пріоритету норм пункту 8 підрозділу 1   розділу XX "Перехідні положення" ПК України над нормами абзацу «д» підпункту 164.2.17 пункту 164.2 статті 164 ПК України) викладено у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 821/1594/17.

ВИСНОВОК: Отже, для правильного встановлення правової природи анульованого (прощеного) кредитором боргу (кредиту) позивача (як курсової різниці, розрахованої відповідно до пункту 8 підрозділу 1 розділу XX «Перехідні положення» ПК України, або додаткового блага, яке підлягає включенню до загального оподатковуваного доходу фізичної особи) необхідною умовою є дослідження судом характеру угоди між кредитором та позичальником щодо відповідної реструктуризації боргу та прощення його частини, зокрема, чи було змінено валюту зобов`язання за таким кредитом з іноземної валюти у гривню.

При цьому, для правовідносин, що виникають у сфері справляння податків, не має правового значення те, яким чином банк-кредитор обліковував відповідну суму прощеного боргу у своєму бухгалтерському обліку, а визнання банком прощеного боргу позичальника його оподатковуваним доходом та надання до фіскальної служби відповідного податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь платників податку, і сум утриманого з них податку, не впливає на податкові зообов`язання платника податків.

З урахуванням зазначеного вище Верховний суд наголошує, що під час судового розгляду необхідно з’ясовувати : чи не був погашений отриманий платником податку банку фінансовий кредит в іноземній валюті до 1 січня 2014 року; чи здійснена операція з прощення (анулювання) банком боргу за таким кредитом на користь платника податків - позичальника, починаючи з 1 січня 2015 року; чи змінено під час такої реструктуризації боргу валюту зобов`язання за кредитним договором з іноземної на гривню; чи перевищує сума прощеного (анульованого) кредитором боргу за таким кредитним договором суму курсової різниці, обрахованої за правилами, передбаченими пунктом 8 підрозділу 1 розділу XX "Перехідні положення" ПК України і вже в залежності від встановленого - правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин та прийняти обґрунтоване та законне рішення.

Також, при вирішенні справи визначальним є встановлення і дослідження обставин щодо складових суми прощеної (анульованої) кредитором боргу, яка може включати в себе як основну суму кредиту, так і відсотки за користування ним, комісії та/або штрафні санкції (пеню), а також дотримання порядку повідомлення кредитором боржника про прощення (анулювання) боргу, що дозволить визначити правовий статус прощеної заборгованості й, відповідно, наявність у платника податків обов'язку сплати податку з доходів фізичних осіб та відображення їх у річній податковій декларації (Правова позиція викладена в постанові ВС КАС від 31 серпня 2018 року по справі  №826/3684/17, адміністративне провадження №К/9901/53059/18, ЄДРСРУ № 76166775).








Теги: оподаткування прощених анульованих кредитів, прощенная банком часть кредита, списание кредита, додаткове благо, прощення частини кредита, анулювання частини кредита, оподаткування кредиту, дохід банку, розрахунок суми опадаткування, звільнення від оподаткування, судова практика, Адвокат Морозов

29/07/2019

Частина чистого прибутку не є податковим платежем у розумінні норм ПК України

Адвокат Морозов (судовий захист)

Платіж "частина чистого прибутку (доходу) комунальних підприємств до місцевого бюджету" не є податковим, а тому застосування відповідальності, передбаченої нормами ПК України, не видається за можливе. 


23 липня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2340/4069/18, адміністративне провадження №К/9901/16261/19 (ЄДРСРУ № 83220750) досліджував питання щодо віднесення частини чистого прибутку комунальних підприємств до податкових платежів.
Суть спору: Чи повинні комунальні підприємства подавати звітність до податкового органу у формі розрахунку частини чистого прибутку (доходу), передбаченого Наказом №285, і як наслідок нести відповідальність за несвоєчасне подання останньої, а також за несплату грошового зобов`язання за платежем частина чистого прибутку шляхом застосування до них санкцій, встановлених ПК України?
Так, відповідно до статті 78 Господарського кодексу України комунальне унітарне підприємство утворюється органом місцевого самоврядування на базі комунальної власності і входить до сфери його управління.
Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Відповідно до пункту 35 частини 1 статті 64 Бюджетного кодексу України до доходів загального фонду бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, міст Києва та Севастополя, районних бюджетів, бюджетів об`єднаних територіальних громад належить частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підприємств та їх об`єднань, що вилучається до бюджету, в порядку, визначеному відповідними місцевими радами.
Згідно з пунктом 29 частини 1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання встановлення для підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, розміру частки прибутку, яка підлягає зарахуванню до місцевого бюджету.
ВАЖЛИВО: Таким чином, відрахування до місцевих бюджетів частини чистого прибутку (доходу) комунальними унітарними підприємствами та їх об`єднаннями здійснюється відповідно до порядку та нормативів, визначених відповідними місцевими радамиЗа відсутності останніх відповідне відрахування комунальним підприємством не здійснюється.
Підприємства комунальної власності сплачують частину чистого прибутку за результатами фінансово-господарської діяльності за рік та наростаючим підсумком щоквартальної фінансово-господарської діяльності у строки, встановлені для сплати податку на прибуток підприємств.
Отже, відповідною міською радою у спірний період було встановлено норматив і порядок відрахування до місцевого бюджету частини чистого прибутку (доходу) комунальними підприємствами, а тому у платника податку виник відповідний обов`язок щодо сплати вказаного платежу.
Стосовно повноважень фіскального органу на здійснення нарахування грошового зобов`язання та застосування до підприємства штрафних санкцій, Суд зазначив наступне.
Статтею 1 ПК України визначено, що Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до статті 6 ПК України податком є обов`язковий, безумовний платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників податку відповідно до цього Кодексу. Збором (платою, внеском) є обов`язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій. Сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому цим Кодексом порядку, становить податкову систему України.
Статтями 9 та 10 ПК України визначено вичерпний перелік загальнодержавних і місцевих податків і зборів, серед яких відсутній такий вид податку (збору) як частина чистого прибутку (доходу).
З оскаржуваних податкових повідомлень-рішень вбачається, що відповідач збільшив позивачу грошове зобов`язання згідно з підпунктом 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 ПК України та нарахував штрафні санкції на підставі пункту 120.1 статті 120 ПК України.
Відповідно до підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54 ПК України контролюючий орган зобов`язаний самостійно визначити суму грошових зобов`язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення (збільшення) від`ємного значення об`єкта оподаткування податком на прибуток або від`ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, якщо згідно з податковим та іншим законодавством особою, відповідальною за нарахування сум податкових зобов`язань з окремого податку або збору, застосування штрафних (фінансових) санкцій та пені, у тому числі за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності, є контролюючий орган.
У відповідності до пункту 120.1 статті 120 ПК України неподання (крім випадків, якщо податкова декларація не подається відповідно до пункту 49.2 статті 49 цього Кодексу) або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов`язаними нараховувати і сплачувати податки та збори, податкових декларацій (розрахунків), а також іншої звітності, обов`язок подання якої до контролюючих органів передбачено цим Кодексом, - тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 170 гривень, за кожне таке неподання або несвоєчасне подання.
Відповідно до підпункту 14.1.1-1 пункту 14.1 статті 14 ПК України адміністрування податків, зборів, митних платежів, єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) та інших платежів відповідно до законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи (далі - податків, зборів, платежів) - це сукупність рішень та процедур контролюючих органів і дій їх посадових осіб, що визначають інституційну структуру податкових та митних відносин, організовують ідентифікацію, облік платників податків і платників єдиного внеску та об`єктів оподаткування, забезпечують сервісне обслуговування платників податків, організацію та контроль за сплатою податків, зборів, платежів відповідно до порядку, встановленого законом.
Серед переліку функцій, які закріплені за контролюючими органами статтею 19-1 ПК України також відсутня функція, яка б визначала обов`язок контролюючого органу здійснювати адміністрування частини чистого прибутку (доходу).
Враховуючи також визначення понять "грошове зобов`язання" та "податкове зобов`язання", встановлені підпунктом 14.1.39 пункту 14.1 статті 14, статтею 36 ПК України, переліку податків і зборів, Верховний суд  вважає, що частина чистого прибутку не є податковим платежем, у розумінні норм ПК України. Цей платіж, хоча і є обов`язковим, але не віднесений ні до загальнодержавних податків та зборів, ні до місцевих податків.
Таким чином, застосування до платника податків положень підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54, пункту 120.1 статті 120 ПК України не відповідає змісту вищевказаних норм.
При цьому, покладення на контролюючі органи повноважень щодо обліку таких платежів не змінює правової природи такого платежу.
Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 1 серпня 2018 року у справі №826/19797/16, від 31 січня 2019 року у справі №819/25/18, від 24 травня 2019 року у справі № 806/1420/16.


Підвищення кваліфікації Адвоката 2024