Додаткова угода до договору оренди землі підлягає обов’язковій державній реєстрації

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування землекористувачу податкового зобов`язання із орендної плати за землю, виходячи із умов незареєстрованої додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, є неправомірним.

18 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 812/778/17, адміністративне провадження №К/9901/40292/18 (ЄДРСРУ № 82447210) досліджував питання щодо нарахування землекористувачу податкового зобов`язання із орендної плати за землю, виходячи із умов незареєстрованої додатковою угодою до договору оренди земельної ділянки.

З першу необхідно вказати, що 30 січня 2018 року в рамках справи № 484/272/16-ц, провадження № 61-913св18 (ЄДРСРУ № 72044023) Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду чітко вказав, що строк дії договору оренди землі починається після набрання ним чинності (державної реєстрації), а не з моменту його укладення.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 грудня 2018 року в рамках справи № 500/2858/16-ц, провадження № 61-20945св18 (ЄДРСРУ № 78528947).

Фактично набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов'язки за договором, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) породжує правовідносини, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року у справі № 6-2777цс16 та від 07 червня 2017 року у справі № 6-872цс17.

Така правова позиція є незмінною і підстав для відступлення Верховний суд не вбачав (22 листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи №704/1413/16-ц, провадження № 61-26833св18 (ЄДРСРУ № 78110831), від 31 жовтня 2018 року у справі № 616/415/17-ц, провадження № 61-1446св17 (ЄДРСРУ № 77763969), від 24 жовтня 2018 року у справі № 704/99/16-ц, провадження № 61-11380св18 (ЄДРСРУ № 77653919)).

В рамках цієї справи суд вказав, що за визначенням, наведеним у підпункті 14.1.147 пункту 14.1 ст. 14 ПК (у редакції, чинній до внесення змін Законом України від 28.12.2014 № 71-VIII) плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності. Після набрання законної сили змін до ПК Законом України від 28.12.2014 № 71-VIII плату за землю було віднесено до місцевих податків у складі податку на майно, та підпункт 14.1.147 викладено у наступній редакції: плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Статтею 265 цього Кодексу визначено, що податок на майно складається з: 265.1.1. податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки; 265.1.2. транспортного податку; 265.1.3. плати за землю.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 ст. 270 ПК об`єктами оподаткування є: земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Базою оподаткування є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, 8встановленого цим розділом (підпункт 271.1.1 пункту 271.1 ст. 271 ПК).

Підпунктом 288.1.1 пункту 288.1 ст. 288 ПК встановлено, що підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки.

Нормами пункту 288.5 цієї статті як у редакції до внесення змін Законом України від 28.12.2014 № 71-VIII, після набрання цим Законом законної сили, так і у редакції, після внесення змін Законом України від 21.12.2016 № 1797-VIII, законодавцем встановлені мінімальну та максимальну граничні межі розміру орендної плати, незалежно від того, чи збігається її розмір із визначеним у договорі.

Частиною 1 ст. 210 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.

Відповідно до частини другої   статті 792 ЦК України   відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є   Закон України «Про оренду землі» (далі - Закон № 161-XIV, у редакції. чинній на дату виникнення відносин. з приводу прав і обов`язків у яких виник спір).

Відповідно до ст. 14 Закону № 161-XIV договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації (ст. 18 цього Закону).

Згідно зі ст. 20 цього Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації.

Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

За змістом статей 18, 20 Закону № 161-XIV договір оренди землі підлягає державній реєстрації, якщо такий договір укладений та набирає чинності після такої реєстрації.

Частиною 3 ст. 640 ЦК (у редакції, чинній на дату укладення додаткової угоди 2011 р.) договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації

Відповідно до частини 3 ст. 653 ЦК у разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (ст. 654 ЦК).

Договір оренди землі є цивільно-правовим, а отже, йому притаманні такі ознаки, як свобода договору, обов`язковість його виконання сторонами тощо.

Набрання договором чинності є моментом у часі, коли починають діяти права та обов`язки по договору, тобто коли договір (як підстава виникнення правовідносин та письмова форма, в якій зафіксовані умови договору) стає правовідносинами, на виникнення яких було спрямоване волевиявлення сторін.

Такий зміст правового регулювання вищевказаних норм відповідає позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 18.12.2013 у справі № 6-127цс13 та від 18.01.2017 у справі № 532/129/16-ц.

ВИСНОВОК:

1) Додаткова угода до договору оренди підлягає обов’язковій державній реєстрації,  як і договір оренди земельної ділянки;

2) У разі відсутності факту державної реєстрації додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки у сторін цієї додаткової угоди не виникають права та обов`язки, які нею визначені;

3) Отже нарахування землекористувачу податкового зобов`язання із орендної плати за землю, виходячи із умов, визначених додатковою угодою, яка не набрала чинності є неправомірним.

Матеріал по темі: «Момент набрання чинності договору оренди землі»

теги: договір оренди землі, момент набрання чинності, державна реєстрація договору оренди землі, аренда земли, заключение договора, государственная регистрация, судебная практика, Адвокат Морозов

Третейський суд не входить до поняття «арбітраж» в розумінні ЗУ «Про МКА»?

Адвокат Морозов (судовий захист)

Нарахування пені по експортному контракту або коли рішення Третейського суду буде відповідати положенням Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та «Про міжнародний комерційний арбітраж»?

11 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/25956/15, адміністративне провадження №К/9901/40081/18 (ЄДРСРУ № 82315547) досліджував питання компетенції третейського суду у відносинах врегульованих Законом України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» та «Про міжнародний комерційний арбітраж».

Правове регулювання розрахунків в іноземній валюті здійснюється відповідно до     Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті".

Згідно зі  ст. 1 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", виручка резидентів у іноземній валюті від експорту продукції підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) такої продукції, що експортується, а в разі експорту робіт, транспортних послуг - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання транспортних послуг. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку. Виручка резидента за експортним зовнішньоекономічним договором (контрактом) вважається перерахованою на його банківський рахунок за заявою резидента, якщо належна сума врегульована Експортно-кредитним агентством.

Частиною першою статті 2 вказаного Закону визначено, що імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують висновку центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері економічного розвитку.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", порушення резидентами, крім суб'єктів господарювання, що здійснюють діяльність на території проведення антитерористичної операції на період її проведення, строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону або встановлених Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару).

Водночас, ч.ч. 3, 5   ст. 4  Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" обумовлено, що у разі прийняття до розгляду судом, Міжнародним комерційним арбітражним судом чи Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України позовної заяви резидента про стягнення з нерезидента заборгованості, яка виникла внаслідок недотримання нерезидентом строків, передбачених експортно-імпортними контрактами, строки, передбачені статтями 1 і 2 цього Закону або встановлені Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, зупиняються і пеня за їх порушення в цей період не сплачується.

У разі прийняття судом рішення про задоволення позову пеня за порушення строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону або встановлених Національним банком України відповідно до статей 1 і 2 цього Закону, не сплачується з дати прийняття позову до розгляду судом.

Отже, з аналізу вищенаведених норм чинного законодавства вбачається, що визначальним фактором для нарахування пені є власне порушення резидентами передбачених Законом та/або постановою правління Національного банку України строків при здійсненні імпортних операцій на умовах відстрочення поставки. Проте, зазначені строки зупиняються і пеня за їх порушення за цей період не нараховується у випадку звернення резидента з позовом до суду, Міжнародного комерційного арбітражного суду чи Морської арбітражної комісії при Торгово-промисловій палаті України.

Вказана позиція узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка викладена у постановах від 27.12.2018 року по справі №821/81/16 та від 11.03.2019 року по справі №826/7409/16.

Матеріал по темі: «Звільнення резидента від пені по експортному контракту»

Пунктом 12 частини 1 статті 6 Закону України "Про третейські суди" застережено, що третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України. При цьому ч. 4  ст. 1 цього Закону визначено, що його дія не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж.

Натомість, частиною 2 статті 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" передбачено, що до міжнародного комерційного арбітражу можуть за угодою сторін передаватися, зокрема, спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном.

Статтею 2 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" визначено, що для цілей цього Закону: "арбітраж" - будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України (додатки № 1 і № 2 до цього     Закону); "третейський суд" - одноособовий арбітр або колегія арбітрів; "суд" - відповідний орган судової системи держави.

Згідно зі статтею 7 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" підставою для розгляду справи арбітражем, переліченим у статті 2 цього Закону, є виключно арбітражна угода.

Крім того, відповідно до частини 4 статті 1 Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" обумовлено, що цей Закон не зачіпає дії будь-якого іншого   закону України, в силу якого певні спори не можуть передаватися до арбітражу або можуть бути передані до арбітражу тільки згідно з положеннями іншими, ніж ті, що є в цьому Законі.

Так, з огляду на зміст вищенаведених нормативних актів, під судом, переліченим у     статті 4 Закону України "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті", слід розуміти відповідний орган судової системи держави, зокрема, створений відповідно до Розділу VІІІ Конституції України, Закону України "Про судоустрій і статус суддів", або Міжнародний комерційний арбітражний суд чи Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України або інший арбітраж (третейський суд), створений відповідно до положень Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж".

В тім, в даній справі до матеріалів справи долучено Регламент постійно діючого третейського суду при асоціації «Захисту прав приватних інвестицій» і статтею першою Регламенту визначено, що Третейський суд при асоціації захисту прав приватних інвестицій є лише самостійним недержавним незалежним постійно діючим інституціональним арбітражем.

На підставі викладеного Касаційна інстанція вважає, що рішення арбітражних судів, а також третейських судів, визнаються Державою, але виключно в межах питань, які є компетенцією таких судів, якщо інше прямо не передбачено діючими нормативно-правовими актами.

ВИСНОВОК: Господарські правовідносини, на відміну від публічно-правових, надають особам право на вибір способу вирішення спорів, зокрема, сторони мають вибір, звертатись до господарського суду або до третейського. Самостійно обираючи для вирішення спору третейський суд, сторона повинна усвідомлювати всі наслідки такого вибору.

Отже, для встановлення наявності компетенції Третейського суду приймати арбітражне рішення у відповідності до Розділу VІ Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" необхідно досліджувати Регламент постійно діючого третейського суду і, якщо він здійснює свою діяльність відповідно до Закону України "Про третейські суди" від 11 травня 2004 року №1701-ІУ, Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" №4002-111 від 24 лютого 1994 р., Європейської конвенції 1961 р. "Про зовнішньоторговельний арбітраж", Нью-йоркської конвенції 1958 р. "Про визнання та приведення в дію іноземних арбітражних рішень", то фактично є судом, створеним на підставі положень Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж" та має компетенцію приймати арбітражне рішення відповідно до Розділу VІ Закону України "Про міжнародний комерційний арбітраж", що має наслідком звільнення платника податків від відповідальності за порушення строку розрахунку у сфері зовнішньоекономічної діяльності (наприклад, див. рішення Другого апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2019 р. по справі № 820/5238/17 (ЄДРСРУ № 80546469)).

Матеріал по темі: «Компетенція третейського суду у спорах щодо захисту прав споживачів»

Теги: третейський суд, комерційний арбітраж, нарахування пені,  порушення резидентами при здійсненні імпортних операцій,  умови відстрочення поставки,  зупинення строків нарахування пені,  звернення резидента з позовом до суду, Міжнародний комерційний арбітражний суд, судова практика, Адвокат Морозов

Визначення правильності платежу в платіжних документах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки визначення правильності платежу в платіжних документах або помилка бюджетної класифікації.

13 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3225/18 (ЄДРСРУ № 82371515) нагадав судову практику щодо наслідків визначення правильності платежу в платіжних документах.

З першу необхідно вказати, що визначальним у законодавчих нормах, якими регулюються правильність заповнення платіжного доручення, є те, що вони регулюють правовідносини між банком та платником, у той час, як зміна волевиявлення у розпорядженні коштами є господарськими правовідносинами та визначається цивільно-правовими угодами, укладеними між сторонами.

Даний висновок суду узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 червня 2018 року, справа № 809/34/17, касаційне провадження №К/9901/35772/18.

Платіжні доручення не можуть вважатись належним доказом оплати відповідачем позивачу послуг саме відповідну послугу, оскільки оплати за ними здійснювались на рахунки, відмінні від того, що погоджений сторонами у договорі саме для вказаної послуги.

Аналогічна правова позиція щодо сплати на рахунки, відмінні від того, що погоджений сторонами у договорі, викладена у постановах Верховного Суду від 02.04.2018 у справі №910/17595/16 та від 05.04.2018 у справі №914/1027/16.

Загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами визначено законом «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».

Згідно з п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжне доручення -розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до п. 1.35 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» розрахунковий документ - документ на переказ коштів, що використовується для ініціювання переказу з рахунка платника на рахунок отримувача.

Відповідно до п. 1.7. Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22 кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 12 цієї Інструкції.

Згідно з п. 3.8. вказаної Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті реквізит: «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення: «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Отже, право визначати призначення платежу в платіжних документах згідно вказаних норм належить виключно платнику.

Аналогічна позиці викладена в постанові Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № Б8/036-11.

Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення: «Призначення платежу». Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 903/333/17.

Натомість, ще у постанові від 16 червня 2015 року по справі № 21-377а15 Верховний Суд України дійшов висновку що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов`язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів.

10 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11681/16, адміністративне провадження №К/9901/47125/18 досліджував питання наслідків зарахування коштів податку на рахунок призначений для зарахування іншого податку внаслідок помилки платника податків.

Суд вказав, що оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою Податкового кодексу України строк.

Аналогічна правова позиція підтримана й у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 травня 2019 року по справі № 826/24675/15, адміністративне провадження №К/9901/27627/18 (ЄДРСРУ № 82020177).

Матеріал по темі: «Помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні»

Теги: платіжне доручення, сплата податків, зарахування коштів, помилковий рахунок, єдиний казначейський рахунок, код бюджетної класифікації, помилка у визначенні коду, судова практика, Адвокат Морозов

Проведення документальної планової виїзної перевірки в приміщенні ДФС

Адвокат Морозов (судовий захист)

Аспект законності проведення документальної планової виїзної перевірки в приміщенні податкової інспекції.

11 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 823/882/17, адміністративне провадження №К/9901/12456/19 (ЄДРСРУ № 82315552) досліджував аспект законності проведення документальної планової виїзної перевірки в приміщенні податкової інспекції.

Відповідно до підпункту 75.1.2 пункту 75.1 статті 75 Податкового кодексу України документальною перевіркою вважається перевірка, предметом якої є своєчасність, достовірність, повнота нарахування та сплати усіх передбачених цим Кодексом податків та зборів, а також дотримання валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, дотримання роботодавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з працівниками (найманими особами) та яка проводиться на підставі податкових декларацій (розрахунків), фінансової, статистичної та іншої звітності, регістрів податкового та бухгалтерського обліку, ведення яких передбачено законом, первинних документів, які використовуються в бухгалтерському та податковому обліку і пов`язані з нарахуванням і сплатою податків та зборів, виконанням вимог іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, а також отриманих в установленому законодавством порядку контролюючим органом документів та податкової інформації, у тому числі за результатами перевірок інших платників податків.

Документальна планова перевірка проводиться відповідно до плану-графіка перевірок.

Документальною виїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться за місцезнаходженням платника податків чи місцем розташування об`єкта права власності, стосовно якого проводиться така перевірка.

Документальною невиїзною перевіркою вважається перевірка, яка проводиться в приміщенні контролюючого органу.

В даному випадку, документальна планова виїзна перевірка проведена податковим органом в приміщенні контролюючого органу.

Суди попередніх інстанцій не встановили, на підставі чого, та у відповідності до якої норми Податкового кодексу України податковим органом змінено вид перевірки, місце її проведення. Не встановлено, чи є відсутність суб`єкта перевірки за податковою адресою підставою для проведення перевірки в іншому місці.

За приписами пункту 77.6 статті 77 Податкового кодексу України допуск посадових осіб контролюючих органі до проведення документальної планової виїзної перевірки здійснюється згідно із статтею 81 цього Кодексу.

Пунктом 81.1 статті 81 Податкового кодексу України встановлено, що посадові особи контролюючого органу мають право приступити до проведення документальної виїзної перевірки, фактичної перевірки за наявності підстав для їх проведення, визначених цим Кодексом, та за умови пред`явлення або надіслання у випадках, визначених цим Кодексом, таких документів:

направлення на проведення такої перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, реквізити наказу про проведення відповідної перевірки, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) або об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична), підстави, дата початку та тривалість перевірки, посада та прізвище посадової (службової) особи, яка проводитиме перевірку. Направлення на перевірку у такому випадку є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу, що скріплений печаткою контролюючого органу;

копії наказу про проведення перевірки, в якому зазначаються дата видачі, найменування контролюючого органу, найменування та реквізити суб`єкта (прізвище, ім`я, по батькові фізичної особи - платника податку, який перевіряється) та у разі проведення перевірки в іншому місці - адреса об`єкта, перевірка якого проводиться, мета, вид (документальна планова/позапланова або фактична перевірка), підстави для проведення перевірки, визначені цим Кодексом, дата початку і тривалість перевірки, період діяльності, який буде перевірятися. Наказ про проведення перевірки є дійсним за наявності підпису керівника (його заступника або уповноваженої особи) контролюючого органу та скріплення печаткою контролюючого органу;

службового посвідчення осіб, які зазначені в направленні на проведення перевірки.

(!!!) Судами не враховано, чи передбачає діючий Податковий кодекс України можливості проведення будь-якої документальної перевірки за відсутності суб`єкта перевірки за місцем знаходження, ненадання (не надсилання) йому направлень на перевірку та за відсутністю акта про відмову від отримання направлень.

Верховний Суд не погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що відсутність Підприємця за юридичною адресою виключає не допуск перевіряючих до перевірки, отже виїзна перевірка може бути проведена. Вказаний висновок не ґрунтується на жодній нормі Податкового кодексу України.

ВАЖЛИВО: Апофеоз рішення: Верховний Суд зазначає, що законність наказу про проведення перевірки, навіть якщо така законність встановлена судом, ще не свідчить про безумовну законність дій по проведенню перевірки.

Так, 17 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 823/2530/18, адміністративне провадження №К/9901/2543/19 (ЄДРСРУ № 81796027) вказав на наступне.

Так, позови платників податків, спрямовані на оскарження рішень (у тому числі наказів про призначення перевірки), дій або бездіяльності контролюючих органів щодо призначення та/або проведення перевірок можуть бути задоволені лише в тому разі, якщо до моменту винесення судового рішення не відбулося допуску посадових осіб контролюючого органу до спірної перевірки. Тобто, саме на етапі допуску до перевірки платник податків може поставити питання про необґрунтованість її призначення та проведення, реалізувавши своє право на захист від безпідставного та необґрунтованого здійснення податкового контролю щодо себе. Водночас, допуск до виїзної податкової перевірки нівелює правові наслідки процедурних порушень, допущених контролюючим органом при призначенні податкової перевірки.

Однак, як встановлено судами попередніх інстанцій, копію наказу про проведення документальної позапланової перевірки вручено директору ТОВ в приміщенні відповідача. При цьому від отримання направлення на проведення перевірки директор відмовилась, про що складено акт відмови від підписання направлення на перевірку.

Суди також зазначили, що саме зі складанням зазначеного вище акту положення Податкового кодексу України (пункт 81.1 статті 81) пов`язують початок проведення такої перевірки, проте судами не було враховано положення пункту 81.2 статті 81 вказаного Кодексу, яким визначено, що у разі відмови платника податків та/або посадових (службових) осіб платника податків (його представників або осіб, які фактично проводять розрахункові операції) у допуску посадових (службових) осіб органу державної податкової служби до проведення перевірки складається акт, який засвідчує факт відмови.

А отже відмова платника податків (позивача) від підпису у направленні на перевірку та складення посадовими особами акта, який засвідчує факт такої відмови, не є тотожним акту, який має складатись посадовими особами у разі відмови платника податку у допуску посадових (службових) осіб контролюючого органу до проведення перевірки.

Крім того, необхідно зазначити, що Податковим кодексом України не передбачено право посадових осіб контролюючого органу на проведення документальної планової виїзної перевірки в приміщенні контролюючого органу у разі відмови платника податку від допуску посадових осіб до проведення перевірки чи відмови від підпису у направленні на перевірку.

Встановлення вказаних обставин є визначальним для правильного вирішення спору по даній справі, проте, вказані обставини залишилася поза межами дослідження судами як першої так і апеляційної інстанцій.

В досліджуємій справі  суди попередніх інстанцій процитувавши в своїх рішеннях акт перевірки, не з`ясували, на підставі чого податковий орган дійшов до висновків про порушення Підприємцем норм діючого законодавства, чи можливо впевнено встановити такі порушення за відсутності первинних документів та без з`ясування яка господарська діяльність проводилась Підприємцем у період, що перевірявся. Суди не з`ясували, чи можливо провести документальну перевірку за відсутності, власне, документів.

P.s. Позивач, на підтвердження своєї позиції надав суду першої інстанції вісім томів первинних документів, але жоден з них не проаналізований судами як першої так і апеляційної інстанції. Суд першої інстанції процитував акт перевірки, суд апеляційної інстанції обмежився копіюванням рішення суду першої інстанції.

Матеріал по темі: «Проведення документальної позапланової виїзної перевірки в приміщенні ДФС»

Теги: документальна, планова, виїзна, податкова перевірка, в приміщенні податкового органу, оскарження наказу на податкову перевірку, надання відомостей на запит, судова практика, Адвокат Морозов

Відділ примусового виконання рішень не може бути відповідачем у справі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відділ примусового виконання рішень не є належним відповідачем у справі при оскарженні дій / бездіяльності державної виконавчої служби.

11 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 303/3418/17, адміністративне провадження №К/9901/47922/18 (ЄДРСРУ № 82315800#) досліджував питання щодо належності/неналежності відділу примусового виконання рішень бути відповідачем у справі при оскарженні дій державної виконавчої служби.

Суд вказав, що приписами статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 606-XIV примусове виконання рішень покладається на державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Відповідно до частини четвертої статті 82 вказаного Закону рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Аналогічне положення передбачено ч. 1 ст. 74 Закону 1404-VIII рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

Частиною третьою статті 181 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що відповідачем у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби є відповідний орган державної виконавчої служби.

Аналогічні положення знайшли своє відображення також в чинній редакції КАС України (частина третя статті 287) 

Відповідно до частини першої статті 3 Закону України від 24.03.1998 № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» (далі - Закон № 202/98-ВР) органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до складу якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні у містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції.

Наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним.

Статтею 6 Закону України від 02.06.2016 №1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачено, що систему органів примусового виконання рішень становлять: 1)    Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.

Наказом Міністерства юстиції від 20.04.2016 № 1183/5 затверджено Типове положення  про управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі.

Відповідно до пункту 1 зазначеного Типового положення управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі (далі - Управління) є органом державної виконавчої служби, який входить до системи органів Міністерства юстиції України, підпорядковується Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Департамент) та є структурним підрозділом головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі. До складу Управління входить відділ примусового виконання рішень.

ВИСНОВОК: З наведених приписів законодавства випливає, що належними відповідачами у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби є відповідні органи державної виконавчої служби, а саме: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних територіальних управлінь юстиції.

Таким чином, структурні підрозділи органів державної виконавчої служби, зокрема, відділи примусового виконання рішень, не є органами державної виконавчої служби у розумінні Закону, що виключає можливість їхньої участі як відповідачів у справах.

Належним відповідачем у даному спорі є орган державної виконавчої служби -Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у відповідній області.

Окрім цього, відмова у задоволенні адміністративного позову, заявленого до неналежного відповідача, за умови неможливості його заміни на стадії перегляду судового рішення в апеляційному порядку, не позбавляє позивача права на повторне звернення до суду з тим самим позовом до належного відповідача. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у своїх постановах від 13.06.2018 (справа №303/3416/17), від 10.07.2018 (справа №336/4525/17), від 12.12.2018р. по справі №336/2057/17, від 10.04.2019 по справі № 815/5133/16 та 11.06. 2019 року у справі № 303/3418/17.

P.s. ч. 3 ст. 48 КАС України вказує, якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача. Аналіз наведеної статті КАС України дає підстави для висновку, що заміна неналежного відповідача, або залучення до справи співвідповідача може проводитися виключно судом першої інстанції. Аналогічне право закріплене й  у ст. 51 ЦПК України та 48 ГПК України.

Матеріал по темі: «Юрисдикційна підсудність щодо оскарження дій виконавчої служби»

Теги: виконавча служба, належний відповідач, оскарження дій ВДВС, бездіяльність виконавця, закінчення, виконавче провадження, виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Оскарження рішення контролюючих органів за результатами розгляду скарг

Адвокат Морозов (судовий захист)

Оскарження рішення контролюючих органів за результатами розгляду скарг платників податків…неможливе можливо!!!

11 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/24656/15, адміністративне провадження №К/9901/11997/19 (ЄДРСРУ № 82315556) досліджував питання щодо правової можливості оскарження рішення контролюючих органів за результатами розгляду скарг.

Ще за час існування Вищого адміністративного суду України в ухвалах від 31.05.2012 по справі №К/9991/26796/12 та від 20.06.2012 по справі №К/9991/29420/12 останній наголосив, що рішення контролюючих органів за результатами розгляду скарг платників податків не є рішенням суб'єкта владних повноважень у розумінні КАС України і не породжує правовідносин, які можуть бути предметом спору, оскільки наслідком його винесення податковим органом є обов'язок відповідного територіального органу ДПС прийняти податкове повідомлення-рішення, яке в свою чергу може бути оскаржено в судовому порядку. Отже, мотивація, спосіб її викладення, прийняття рішення в процесі адміністративного оскарження, визначеного нормами Податкового кодексу, є досудовим порядком вирішення спору, а тому не підлягає оцінці судом.

Однак, при аналізі реєстру судових рішень знаходжу таке: «Твердження представника відповідачів, з посиланням на ухвалу Вищого адміністративного суду України від 20.06.2012 К/9991/29420/12, що рішення Державної фіскальної служби України за результатом розгляду скарги платника не створює для останнього жодних юридичних наслідків, а отже не може бути оскаржено, суд не приймає до уваги. Так, у вищевказаному рішенні Вищого адміністративного суду України від 20.06.2012 розглядалось питання, за яким Державна фіскальна служба України залишала скаргу платника без розгляду, а не без задоволення, як у даній справі. Окрім того, в даній справі, Державна фіскальна служба України не врахувала доводи позивача, як щодо питання реальності господарських операцій, так зокрема, і щодо правомірності проведення іншим податковим органом, ніж тим, що визначений ухвалою слідчого судді, перевірки платника податку. (справа  № 826/8464/18 ОАС Києва, при чому апеляція ДФС не прийнята до розгляду – не сплата судового збору).

Ось вона – судова шпарина…..але….перше ж рішення Верховного суду з цього питання розставило всі крапки над «і».

З першу необхідно вказати, шо позивач на власний розсуд визначає чи порушені його права рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень. Утім, належний захист прав та інтересів особи можливий лише в разі існування спірних правовідносин, тобто в разі встановлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Реалізація особою права на звернення до адміністративного суду з позовом про оскарження будь-яких рішень, дії чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, не покладає на суд беззаперечного обов`язку щодо надання такого захисту безвідносно до змісту позовних вимог та наявності спірних публічних правовідносин. Таким чином, питання про можливість задоволення конкретних вимог позивача, спрямованих на відновлення його прав, має вирішуватись, виходячи із суті заявлених вимог та наявності спірних правовідносин, які виникли безпосередньо між позивачем та контролюючим органом, протиправні рішення, дія або бездіяльність якого на суб`єктивну думку позивача порушили його права або створили додаткові обов`язки. (22 травня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 802/686/15-а, касаційне провадження №К/9901/24816/18 (ЄДРСРУ № 81917478).

Верховний Суд визнає, що аналізу та застосуванню підлягають зокрема положення підпункту 49.12.2 пункту 49.12 статті 49 Податкового кодексу України, якою передбачено право платника податку оскаржити рішення контролюючого органу у разі отримання відмови контролюючого органу у прийнятті податкової декларації та положення пунктів 56.1, 56.2, 56.3 статті 56 цього Кодексу, якими врегульований порядок такого оскарження.

Судами попередніх інстанцій встановлені всі етапи адміністративного оскарження, обставини того, що прийняте податковою інспекцією рішення про відмову у прийнятті податкової звітності позивач оскаржив в адміністративному порядку до контролюючого органу вищого рівня. Рішення ДФС України відповідно до пункту 56.10 статті 56 Податкового кодексу України є остаточним і не підлягає подальшому адміністративному оскарженню, але може бути оскаржене в судовому порядку.

Суд визнає, що за своєю правовою природою, відповідно до норм чинного законодавства повноваження ДФС України щодо прийняття рішень за результатами розгляду скарг платника податків є дискреційними повноваженнями та визначаються виключною компетенцією органу, внаслідок чого суд не наділений правом оцінювати повноту дослідження контролюючим органом обставин, викладених платником податків у скарзі на рішення про відмову у прийнятті податкової звітності.

Належність такого висновку підтверджується змістом Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду - тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Суд не може оцінювати повноту розгляду ДФС України скарги позивача та вмотивованість і обґрунтованість рішення про результати її розгляду, з огляду на положення конституційного принципу розподілу влади, який заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.

Суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискреційні повноваження (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.

Суд визнає, що запроваджені Податковим кодексом України способи оскарження рішень податкових органів - адміністративний та судовий - повною мірою дають можливість платнику податків захистити порушене права, при цьому за механізмом їх реалізації вони не є тотожними, доводи позивача, викладені у скарзі оцінені судом під час розгляду справи, а не шляхом оцінки рішення прийнятого вищестоящими податковими органами за результатами адміністративного оскарження.

Само по собі рішення, прийняте за результатами вирішення податкового спору у порядку досудового врегулювання, не створює, не змінює та не припиняє будь-яких прав та обов`язків.

Аналогічна правова позиція висловлена 26 березня 2019 року Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду по справі № 810/869/16, адміністративне провадження №К/9901/28835/18, № К/9901/28837/18 (ЄДРСРУ № 80726220).

Теги: ППР, НУР, довідка,  акт перевірки, оскарження рішення податкової, ДФС, скарга, оскарження рішення ДФС, відповідь контролюючого органу, судова практика, Адвокат Морозов

Предмет (спору) позову при неприйнятті податкової накладної

Адвокат Морозов (судовий захист)

Предмет позову при визначені правомірності відмови у прийнятті поданих платником податків податкових накладних.

11 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/15949/15, адміністративне провадження №К/9901/41807/18, №К/9901/41805/18 (ЄДРСРУ № 82315677) досліджував питання щодо правомірності відмови у прийнятті поданих платником податків податкових накладних та зобов`язання ДФС прийняти подані останнім податкові накладні.

Перший очевидний, але важливий висновок: Верховний  Суд зазначає, що визнання протиправними дії щодо розірвання договору про визнання електронних документів не поновлює договір з моменту набрання сили судовим рішенням, а визначає договір як такий, що не розривався.

Матеріал по темі: «Неприйняття податкових накладних: «можливо розірвано договір про визнання електронної звітності»

Другий висновок: реєстрація податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних є обов`язком постачальника товарів чи послуг, однак цьому обов`язку кореспондує обов`язок центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, прийняти та зареєструвати надану платником податку-продавцем податкову накладну в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Відмовити у прийнятті для реєстрації наданих платником податку податкових накладних центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, може лише в разі, якщо надіслані податкові накладні сформовано з порушенням вимог, передбачених пунктом 201.1 статті 201 Податкового кодексу України. У такому разі протягом операційного дня продавцю надсилається квитанція в електронному вигляді в текстовому форматі про неприйняття їх в електронному вигляді із зазначенням причин такого неприйняття.

Податковим кодексом України визначено правові наслідки відсутності факту реєстрації податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних. Така податкова накладна не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов`язку включення суми податку на додану вартість, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов`язань за відповідний звітний період.

(!!!) Виявлення розбіжностей даних податкової накладної та Єдиного реєстру податкових накладних, у свою чергу, є підставою для проведення контролюючими органами документальної позапланової виїзної перевірки продавця та у відповідних випадках покупця товарів/послуг.

Таким чином відсутність реєстрації податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних впливає на правовий стан платників податків. Покупець товарів позбавляється права на формування податкового кредиту за рахунок відповідних сум, а продавець може зазнати небажаних для нього наслідків у вигляді проведення його позапланової перевірки.

Як випливає зі змісту пункту 201.10 статті 201 Податкового кодексу України, за відсутності квитанції про прийняття або неприйняття податкової накладної, така податкова накладна вважається зареєстрованою в Єдиному реєстрі податкових накладних протягом операційного дня, коли її було надіслано продавцем.

ВАЖЛИВО: Водночас сама квитанція про прийняття або неприйняття податкової накладної не є рішенням суб`єкта владних повноважень у розумінні статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки вона є лише технічним способом інформування платника податків щодо реєстрації або нереєстрації податкової накладної в Єдиному державному реєстрі.

Натомість предметом спору в зазначеній категорії справ є правомірність поведінки суб`єкта владних повноважень щодо неприйняття податкової накладної для реєстрації.

У такому разі належним способом захисту порушених прав та/або інтересів платника податків у розглядуваній ситуації є визнання неправомірним неприйняття податкової накладної для реєстрації.

У свою чергу визнання неправомірним неприйняття податкової накладної для реєстрації тягне настання наслідків, передбачених у пункті 201.10 статті 201 Податкового кодексу України. Отже, податкова накладна вважається прийнятою протягом того операційного дня, коли вона була надіслана платником податків для реєстрації.

ВИСНОВОК: Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, що резолютивна частина постанови адміністративного суду про задоволення позовних вимог у справі, предметом оскарження в якій є протиправність неприйняття податкової накладної для реєстрації, повинна містити висновок про визнання протиправним неприйняття податкової накладної для реєстрації, а також зазначення того, що податкову накладну потрібно вважати прийнятою та зареєстрованою протягом операційного дня, коли її було надіслано платником податку (із зазначенням дати).

• Визнання протиправними дії щодо розірвання договору про визнання електронних документів не поновлює договір з моменту набрання сили судовим рішенням, а визначає договір як такий, що не розривався;
• Реєстрація податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних є обов`язком постачальника товарів чи послуг, однак цьому обов`язку кореспондує обов`язок органу виконавчої влади прийняти та зареєструвати надану платником податку податкову накладну в Єдиному реєстрі податкових накладних;
• Предметом спору (позову) при неприйнятті податкової накладної є правомірність поведінки суб`єкта владних повноважень щодо неприйняття податкової накладної для реєстрації - у такому разі належним способом захисту є визнання неправомірним неприйняття податкової накладної для реєстрації;
• Резолютивна частина рішення суду повинна мати висновок: а) про визнання протиправним неприйняття податкової накладної для реєстрації, б) зазначення того, що податкову накладну потрібно вважати прийнятою та зареєстрованою протягом операційного дня, коли її було надіслано платником податку із зазначенням точної дати.

Матеріал по темі: «Реалізація повноважень ДФС щодо відмови у реєстрації податкової накладної»

P.s. Відносно критерію оцінки ризиків, достатнього для зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Реєстрі, то Верховний Суд у постанові від 02.04.2019 року у справі № 822/1878/18 (адміністративне провадження № К/9901/4668/19, ЄДРСРУ № 80894116) зазначив, що листи міністерств, інших органів виконавчої влади не є нормативно-правовими актами у розумінні статті 117 Конституції України, а відтак не є джерелом права відповідно до статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, тільки п. 10 Постанови КМ від 21 лютого 2018 р. № 117 «Про затвердження порядків з питань зупинення реєстрації податкової накладної / розрахунку коригування в Єдиному реєстрі податкових накладних» із змінами від 24 квітня 2019 р. № 391 визначає порядок визначення критеріїв ризиковості платника податку, критерії ризиковості здійснення операцій та перелік показників, за якими визначається позитивна податкова історія платника податку.

P.s.s. Необхідно також вказати, що застосування способу захисту порушеного права позивача шляхом зобов'язання відповідача зареєструвати подані позивачем податкові накладні в ЄРПН не є втручанням у дискреційні повноваження відповідачів та відповідає завданням адміністративного судочинства.

Аналогічний підхід щодо обрання способу захисту порушеного права застосовано Верховним Судом у постановах від 31.01.2018 р. по справі № 825/849/17 та від 06.03.2018 р. по справі № 826/4475/16.

Матеріал по темі: «Зупинення реєстрації податкової накладної: наслідки та межі відповідальності»

Теги: реєстрація податкової накладної, відмова в реєстрації, неприйняття накладної, зупинення реєстрації податкової накладної, ЄРПН, реєстр податкових накладних, судова практика, Адвокат Морозов