Правила розподілу грошових коштів отриманих від платника

Адвокат Морозов (судовий захист)

Отримувач коштів, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платником чітко визначено призначення платежу

17 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 905/2319/17 (ЄДРСРУ №88842957) досліджував питання щодо розподілу грошових коштів отриманих від платника.

Загальні засади функціонування платіжних систем  і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України визначаються Законом України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні".

Пунктом 32.3 ст. 32 Закону  України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні" передбачено, що банки зобов`язані виконувати доручення клієнтів, що містяться в документах на переказ, відповідно до реквізитів цих документів та з урахуванням положень, встановлених  пунктом 22.6  статті 22 цього Закону.

Загальні правила, види і стандарти розрахунків клієнтів банків та банків у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків встановлені Інструкцією  про безготівкові розрахунки в Україні  в національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного Банку України №22 від 21.01.2004 (далі - Інструкція).

Згідно з п. 1.3 Інструкції, вимоги цієї Інструкції поширюються на всіх учасників безготівкових розрахунків, а також на стягувачів та обов`язкові для виконання ними.

У відповідності до п. 22.1 ст. 22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні", ініціювання переказу здійснюється за таким видом розрахункового  документу , як    платіжне доручення.

Згідно з п.1.30 ст. 1 Закону  України "Про платіжні системи  та переказ коштів в Україні" та п. 1.4 Інструкції, платіжним дорученням є розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до положень пунктів 3.1 та п.3.7 Інструкції, платіжне доручення оформляється платником за формою, наведеною в  додатку 3  до Інструкції, згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в  додатку 9  до Інструкції, та подається до банку, що обслуговує його, у кількості примірників, потрібних для всіх учасників безготівкових розрахунків.

(!!!) Реквізит "Призначення платежу" платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу.

У пункті 2.9 Інструкції зазначено, що банк не має права робити виправлення в розрахунковому документі клієнта, за винятком випадків, обумовлених пунктом 2.26 цієї глави та іншими нормативно-правовими актами Національного банку.

Платник має право в будь-який час до списання платежу з рахунку відкликати з банку, що його обслуговує, платіжні доручення в порядку, визначеному внутрішніми правилами цього банку. Платіжні доручення відкликаються лише в повній сумі  (п.2.29 Інструкції).

Відповідно до ч. 1 статті 534 ЦК України у разі недостатності суми проведеного платежу для виконання грошового зобов`язання у повному обсязі ця сума погашає вимоги кредитора у такій черговості, якщо інше не встановлено договором або законом:

1) у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання;

2) у другу чергу сплачуються проценти і неустойка;

3) у третю чергу сплачується основна сума боргу. 

Тобто, вищезазначена стаття передбачає правила виконання грошового зобов`язання, якщо наявна сума грошей є меншою за суму боргу, і вимоги кредитора в повному обсязі не можуть бути задоволені. У такому випадку вимоги кредитора погашаються у встановленій черговості:

- у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання. В даному випадку мова йдеться про судові витрати, витрати на сплату держмита та інших обов`язкових платежів, витрати на юридичну допомогу тощо. Такі витрати мають бути підтверджені кредитором (наприклад, підлягатиме стягненню за рішенням суду тощо);

- у другу чергу підлягають сплаті проценти та неустойка, в разі їх нарахування на підставі договору або закону;

- і лише в третю чергу сплачується основна сума боргу. Інший порядок погашення вимог кредитора може бути встановлений договором. Сторони можуть передбачити, наприклад, першочергове погашення основної суми боргу або інші правила тощо.

Можливість застосування положень статті 534 Цивільного кодексу України безпосередньо залежить від змісту реквізиту "призначення платежу" платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Це означає, що якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу - погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг), черговість, встановлена статтею 534 цього Кодексу застосовуватися не може.

ВАЖЛИВО: Розподіл коштів може здійснюватися кредитором відповідно до статті 534 Цивільного кодексу України у випадку, коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості тощо.

Аналогічна правова позиція щодо застосування статті 534 ЦК України викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.12.2019 у справі № 911/2630/19.

Однак в пункті 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку Україні від 21.01.2004 № 22, та пункті 1.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, згідно з якими отримувач коштів, якщо інше не передбачено договором, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платник чітко визначив призначення платежу.

Аналогічну правову позицію викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №   904/12527/16, від 26.09.2019 у справі № 910/12934/18.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 26.12.2019 у справі № 911/2630/19 зауважив, що у випадку коли в графі платіжного доручення "призначення платежу" відсутні посилання на період, дату, номер договору, згідно якого здійснюється платіж, тощо, такий період має визначатись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів. Якщо відповідні застереження у договорі відсутні, то у разі наявності заборгованості платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку: починаючи з тієї, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

ВИСНОВОК: Отримувач коштів, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платником чітко визначено призначення платежу, окрім випадку коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості.

Матеріал по темі: «Правила виконання грошового зобов`язання стосовно розподілу грошових коштів»

Теги: розподіл грошових коштів, господарське зобов’язання, алгоритм зарахування коштів, призначення платежу, платіжне доручення, заборгованість, періодичні платежі, судова практика, Адвокат Морозов

Визначення правильності платежу в платіжних документах

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки визначення правильності платежу в платіжних документах або помилка бюджетної класифікації.

13 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3225/18 (ЄДРСРУ № 82371515) нагадав судову практику щодо наслідків визначення правильності платежу в платіжних документах.

З першу необхідно вказати, що визначальним у законодавчих нормах, якими регулюються правильність заповнення платіжного доручення, є те, що вони регулюють правовідносини між банком та платником, у той час, як зміна волевиявлення у розпорядженні коштами є господарськими правовідносинами та визначається цивільно-правовими угодами, укладеними між сторонами.

Даний висновок суду узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 19 червня 2018 року, справа № 809/34/17, касаційне провадження №К/9901/35772/18.

Платіжні доручення не можуть вважатись належним доказом оплати відповідачем позивачу послуг саме відповідну послугу, оскільки оплати за ними здійснювались на рахунки, відмінні від того, що погоджений сторонами у договорі саме для вказаної послуги.

Аналогічна правова позиція щодо сплати на рахунки, відмінні від того, що погоджений сторонами у договорі, викладена у постановах Верховного Суду від 02.04.2018 у справі №910/17595/16 та від 05.04.2018 у справі №914/1027/16.

Загальні засади функціонування платіжних систем і систем розрахунків в Україні, поняття та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, встановлює відповідальність суб'єктів переказу, а також визначає загальний порядок здійснення нагляду (оверсайта) за платіжними системами визначено законом «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні».

Згідно з п. 1.30 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» платіжне доручення -розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, здійснити переказ визначеної в ньому суми коштів зі свого рахунка на рахунок отримувача.

Відповідно до п. 1.35 ст. 1 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» розрахунковий документ - документ на переказ коштів, що використовується для ініціювання переказу з рахунка платника на рахунок отримувача.

Відповідно до п. 1.7. Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 № 22 кошти з рахунків клієнтів банки списують лише за дорученнями власників цих рахунків (включаючи договірне списання коштів згідно з главою 6 цієї Інструкції) або на підставі розрахункових документів стягувачів згідно з главами 5 та 12 цієї Інструкції.

Згідно з п. 3.8. вказаної Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті реквізит: «Призначення платежу» платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів отримувачу. Повноту інформації визначає платник з урахуванням вимог законодавства України. Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення: «Призначення платежу». Банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цій главі, лише за зовнішніми ознаками.

Отже, право визначати призначення платежу в платіжних документах згідно вказаних норм належить виключно платнику.

Аналогічна позиці викладена в постанові Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № Б8/036-11.

Платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення: «Призначення платежу». Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 14.03.2018 у справі № 903/333/17.

Натомість, ще у постанові від 16 червня 2015 року по справі № 21-377а15 Верховний Суд України дійшов висновку що здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов`язання до державного бюджету в строк, встановлений пунктом 57.1 статті 57 Податкового кодексу України, має кваліфікуватися як дія, хоча й помилкова. Відтак дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов`язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів.

10 серпня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/11681/16, адміністративне провадження №К/9901/47125/18 досліджував питання наслідків зарахування коштів податку на рахунок призначений для зарахування іншого податку внаслідок помилки платника податків.

Суд вказав, що оскільки такі суми зараховуються на єдиний казначейський рахунок, то помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні під час сплати суми податкового зобов'язання не є достатньою правовою підставою для висновку про несплату необхідної суми грошового зобов'язання у визначений вказаною нормою Податкового кодексу України строк.

Аналогічна правова позиція підтримана й у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 травня 2019 року по справі № 826/24675/15, адміністративне провадження №К/9901/27627/18 (ЄДРСРУ № 82020177).

Матеріал по темі: «Помилкове визначення коду бюджетної класифікації у платіжному дорученні»

Теги: платіжне доручення, сплата податків, зарахування коштів, помилковий рахунок, єдиний казначейський рахунок, код бюджетної класифікації, помилка у визначенні коду, судова практика, Адвокат Морозов

Штрафні санкції та стягнення заборгованості у гривневому еквіваленті

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порядок та момент визначення гривневого еквівалента заборгованості призначеного для стягнення. Штрафні санкції. Договірне врегулювання відносин щодо розміру й терміну сплати пені.

21.06.2017 р. в рамках справи  № 3-432гс17 Верховний суд України досліджував питання щодо порядку та моменту визначення гривневого еквівалента заборгованості призначеного для стягнення, а також договірного врегулювання штрафних санкцій, зокрема щодо розміру й терміну сплати пені.

Загальні засади цивільного законодавства встановлено статтею 3 ЦК. До  цього переліку,  зокрема, належить  свобода договору. 

За змістом статей 626, 627 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (стаття 638 ЦК). 

Згідно з приписами статей 525, 526, 629 ЦК і статті 193 ГК договір є обов’язковим для виконання сторонами, а зобов’язання мають виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих кодексів, інших актів цивільного законодавства. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

В свою чергу, згідно зі статтею 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, разом з тим, навіть при наявності судового рішення, як акту правосуддя, але яке не виконано -  зобов’язання (в т.ч. грошове) є чинним. (ВГСУ від 09 серпня 2016 року у справі № 924/167/16 та п.п.5.4,7.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").

У даній справі предметом позову є вимога позивача про стягнення заборгованості у зв’язку з неналежними виконанням відповідачем договірного зобов’язання, грошовий еквівалент якого визначено в іноземній валюті.

Відповідно до статті 192 ЦК законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України –  гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 524 ЦК зобов’язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов’язання в іноземній валюті.

За змістом статті 533 ЦК грошове зобов’язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов’язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що незалежно від валюти боргу (грошової одиниці, в якій обчислено суму зобов’язання) валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов’язання і фактичного його виконання, є національна валюта України – гривня. У разі визначення у зобов’язанні грошового еквівалента в іноземній валюті сума, що підлягає сплаті за цим зобов’язанням, визначається у гривні за офіційним курсом відповідної валюти, встановленим НБУ, на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Таким чином положення чинного законодавства хоч і визначають національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб на території України, однак, не містять заборони на вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.

Дана правова позиція висвітлена в постановах Верховного Суду України від 4 липня 2011 року в справі № 3-62гс11, від 26 грудня 2011 року в справі № 3-141гс11 та від 7 жовтня 2014 року в справі № 3-133гс14 та підтверджена нещодавньою судовою практикою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2016 року, справа  № 924/1968/15.

ВАЖЛИВО: Отже, зважаючи на викладене, якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов’язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог).

Обов’язок кредитора виставити коригувальні рахунки має місце, якщо прострочення боржника не настає і він добровільно сплачує вартість поставленого товару у строк, встановлений договором. Якщо внаслідок прострочення боржника кредитор звертається до суду, то в такому випадку чітко неможливо визначити дату платежу (день фактичної оплати, виконання рішення суду) і, відповідно, внаслідок невиставлення коригувальних рахунків кредитор у розумінні статті 613 ЦК не вважається таким, що прострочив (прострочення кредитора).  

Ураховуючи викладене, висновок Вищого господарського суду України про те, що у відповідача виник обов’язок сплатити заборгованість з оплати вартості поставленого товару, виходячи із загальної суми виставлених позивачем рахунків-фактур, вираженій у гривні, а перерахунок доларового еквівалента ціни товару можливий лише на дату платежу та за умови виставлення останнім коригувальних рахунків, є помилковим.

Матеріал по темі: «Стягнення курсової різниці у зв’язку із коливанням курсу долару США»

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норм матеріального права щодо стягнення пені за весь час прострочення виконання грошового зобов’язання, Верховний Суд України виходила з наступного.

Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції (частини перша, друга статті 217 ГК). Штрафними санкціями відповідно до частини першої статті 230 ГК визнаються  господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

За змістом положень частин четвертої і шостої статті 231 ГК у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. Розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Отже, встановивши розмір і термін нарахування штрафних санкцій за порушення грошового зобов’язання, законодавець передбачив також і право сторін  врегулювати ці відносини у договорі.

ВАЖЛИВО: Тобто сторони мають право визначити   у договорі не лише інший строк нарахування штрафних санкцій, який обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами (частина перша статті 252 ЦК), а взагалі врегулювати свої відносини щодо нарахування штрафних санкцій на власний розсуд (частина третя статті 6 ЦК), у тому числі мають право пов’язувати період нарахування пені з вказівкою на подію, яка має неминуче настати (фактичний момент оплати).  

У даній справі сторони у  договорі врегулювали відносини щодо розміру й терміну сплати пені за несвоєчасну оплату поставленого товару. Крім іншого, ця умова договору повністю відповідає положенням частини шостої статті 231 ГК.

Таким чином,  висновок суду касаційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову в частині стягнення пені за період прострочення грошового зобов’язання понад шість місяців від дня, коли відповідне зобов’язання мало бути виконано, є необґрунтованим і помилковим.

Матеріал по темі: «Стягнення курсової різниці: порядок, строки та судова практика» 

Теги: курсова різниця, валютний курс, грошове зобов’язання, гривня, долар США, індекс інфляції, пеня, штрафные санкции, стягнення курсової різниці, інфляційні витрати, зарахування коштів, курсова разница, скачек курса доллара США, юрист, судебная практика, Адвокат Морозов