Наслідки несплати затверджених дивідендів: майнова відповідальність

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки несплати дивідендів власнику корпоративних прав, щодо виплати яких було прийнято рішення загальними зборами емітента. Майнова та цивільно – правова відповідальність.

17 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розглянув справу №  910/11316/17 (ЄДРСРУ 71659611) про стягнення заборгованості за дивідендами.

Позиція касатора, серед іншого,  зводилась до того, що спірні правовідносини не є грошовими, а тому до останнього не може бути застосована відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Однак суд вказав, що за змістом ст. ст. 524 та 533 ЦК України грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (або грошовому еквіваленті в іноземній валюті), тобто будь-яке зобов'язання щодо сплати коштів.

Частиною 1 статті 30 Закону України "Про акціонерні товариства" визначено, що дивіденд - це частина чистого прибутку акціонерного товариства, що виплачується акціонеру з розрахунку на одну належну йому акцію певного типу та/або класу.

Товариство виплачує дивіденди виключно грошовими коштами.

ВАЖЛИВО: Cтаття 625 ЦК України розміщена в розділі "Загальні положення про зобов'язання" книга 5 ЦК України, а тому визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання й поширює свою дію на всі види грошових зобов'язань.

Відповідно до ст. 509 ЦК України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК України.

В силу ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків може бути і рішення загальних зборів про виплату дивідендів.

(!!!) Отже, грошове зобов'язання може виникати між сторонами не тільки з договірних відносин, а й з інших підстав, передбачених цивільним законодавством, зокрема, й факту прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів.

Таким чином, правовідносини, в яких товариство у разі прийняття рішення загальними зборами про виплату акціонеру дивідендів, зобов'язане здійснити таку виплату, є грошовим зобов'язанням, а тому суди правомірно застосували до цих правовідносин положення ст. 625 ЦК України.

Також, господарськими судами не було порушено вимог ст. 176 ГК України, адже вказана стаття розкриває зміст організаційно-господарських відносин і визначає їх, як господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень. Цим відносинам характерна управлінсько-господарська (організаційна) дія і такі відносини не повинні мати майнового характеру, однак відносини, які виникли між сторонами щодо виплати товариством позивачу дивідендів мають майновий характер і є грошовими.

ВАЖЛИВО: Відносини між товариством і його учасниками (акціонерами) щодо виконання ними своїх обов'язків врегульовані насамперед ЦК України, ГК України, Законами України "Про господарські товариства", «Про акціонерні товариства" і внутрішніми (корпоративними) локальними нормами статутів конкретних товариств. Таке врегулювання створює в цих відносинах правовий порядок, який вимагає від їх суб'єктів певної правової поведінки.

За приписами ст. 10 Закону України "Про господарські товариства" учасники товариства мають право, зокрема, брати участь у розподілі прибутку товариства та одержувати його частку (дивіденди). Право на отримання частки прибутку (дивідендів), пропорційне частці кожного з учасників, мають особи, які є учасниками товариства на початку строку виплати дивідендів.

Статтею 167 Господарського кодексу України встановлено, що корпоративні права - це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. Законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

Частиною 1 статті 6 Закону України "Про цінні папери та фондовий ринок" встановлено, що акція - це іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосується акціонерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів.

Статтею 30 Закону України "Про акціонерні товариства" передбачено, що виплата дивідендів за простими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку на підставі рішення загальних зборів акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття загальними зборами рішення про виплату дивідендів. Виплата дивідендів за привілейованими акціями здійснюється з чистого прибутку звітного року та/або нерозподіленого прибутку відповідно до статуту акціонерного товариства у строк, що не перевищує шість місяців після закінчення звітного року. У разі прийняття загальними зборами рішення щодо виплати дивідендів у строк, менший ніж передбачений абзацом першим цієї частини, виплата дивідендів здійснюється у строк, визначений загальними зборами.

(!!!) Отже, у разі прийняття загальними зборами товариства рішення про виплату дивідендів у такого товариства виникає обов'язок сплатити акціонеру відповідну суму коштів у строк, що не перевищує шість місяців з дня прийняття такого рішення, чи у строк, визначений загальними зборами.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії" від 23.10.1991, "Федоренко проти України" від 01.06.2006 зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Отже, сплата акціонеру дивідендів, щодо виплати яких було прийнято рішення загальними зборами відповідача, надає акціонеру, на користь якого таке рішення прийняте, "законне очікування", що йому будуть такі дивіденди виплачені.  Невиплата товариством таких дивідендів акціонеру прирівнюється до порушення права останнього на мирне володіння майном (рішення ЄСПЛ у справах "Брумареску проти Румунії" (п. 74), "Пономарьов проти України" (п. 43), "Агрокомплекс проти України" (п. 166).

Також ВС погодився з висновками господарських судів про стягнення з відповідача 3 % річних та інфляційні втрати за спірний період з таких підстав.

Необхідно вказати, що у постанові Верховного Суду України від 01.10.2014 по справі №6-113цс14 зазначено, що будь-яке зобов'язання, яке зводиться до сплати грошей, є грошовим зобов'язанням незалежно від правових підстав його виникнення і в разі його порушення підлягає застосуванню ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

За положеннями ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційних нарахувань та трьох процентів річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Отже, зважаючи на юридичну природу таких правовідносин сторін, на них поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України і суди правомірно стягнули з відповідача 3 % річних та інфляційні втрати на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Аналогічне твердження міститься у пункті 3.4 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин» від 25.02.2016 № 4 де зазначено, що невиплата дивідендів у строки, визначені законом або установчими документами юридичної особи, є порушенням грошового зобов'язання, у зв'язку з яким настають правові наслідки, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України.

Зважаючи на вищевикладене можемо зробити наступні висновки:

1.  Грошове зобов’язання може виникати й з факту прийняття загальними зборами емітента рішення про виплату дивідендів;

2.  Відносини щодо виплати товариством (емітентом корпоративних прав) власнику корпоративних прав дивідендів мають майновий характер і є грошовими;

3.  Невиплата товариством таких дивідендів власнику корпоративних прав прирівнюється до порушення права останнього на мирне володіння майном;

4.     На юридичну природу таких правовідносин поширюється дія положень ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо стягнення з емітента на користь власника корпоративних прав 3 % річних та інфляційних втрат.

Теги: дивіденди, власник корпоративних прав, емітент, виплата дивідендів, 3 % річних,  інфляційні втрати, майнова відповідальність, наслідки невиплати, цивільно-правова, стягнення заборгованості, судова практика, Адвокат Морозов

Касаційне провадження у справі про адміністративне правопорушення

Адвокат Морозов (судовий захист)

Правова можливість касаційного оскарження в порядку адміністративного судочинства у справі про адміністративне правопорушення.

Згідно інформації правового управління Верховного Суду України останній постійно відстоював позицію щодо необхідності законодавчого закріплення процедури касаційного оскарження рішень апеляційних судів у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, якщо в санкції статті КУпАП передбачено можливість призначення адміністративного стягнення у виді арешту (незалежно від наявності інших альтернативних стягнень), то винному або іншим заінтересованим особам має бути надано законом право касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції.

Разом з тим, 03.01.2018 р. Верховний суд в контексті справи № 520/13175/17 (ЄДРСРУ № 71469796),  09.01.2018  р. у справі № 221/3363/17  (ЄДРСРУ № 71511099) та 12.01.2018  у справі № 509/2186/17 (ЄДРСРУ № 71540754) остаточно вказав, що скарги у справах про адміністративні правопорушення касаційному оскарженню не підлягають.

Так, статтею 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суддя здійснює правосуддя на основі Конституції і законів України, керуючись при цьому принципом верховенства права.

Відповідно до ст. 8 Конституції України визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу, а закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Виходячи з основних засад судочинства згідно з п. 8 ч.1 ст. 129 Конституції України право на касаційне оскарження судового рішення забезпечується виключно у визначених законом випадках, що повністю відповідає вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практиці ЄСПЛ щодо можливості держави встановлювати певні обмеження права на перегляд судового рішення судами вищого рівня (рішення  у   справах:  «Ашингдейн   проти   Сполученого   Королівства» від 28.05.1985, «Кромбах проти Франції» від 13.02.2001).

Правила, які конкретизують положення Конституції України щодо обмеження можливості касаційного оскарження рішень суду також визначені у КУпАП. Так, відповідно до ст. 294 КУпАП постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена до апеляційного суду, при цьому, постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ВАЖЛИВО: Отже, Кодексом України про адміністративні правопорушення не передбачена можливість касаційного оскарження постанови апеляційного суду у справі про адміністративне правопорушення. 

Також, необхідно зазначити, що забезпечене Конституцією України право на судовий захист і забезпечене Європейською конвенцією з прав людини та основоположних свобод право на справедливий суд не порушуються такими викладеними у законах процесуальними механізмами допуску до касаційного перегляду.

Зважаючи на наведене, керуючись принципом верховенства права при здійсненні правосуддя, виходячи з основних засад судочинства, якими відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 129 Конституції України є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення виключно у визначених законом випадках, а також враховуючи те, що касаційна скарга подана на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в касаційному порядку, суд вважає, що необхідно  відмовити у відкритті касаційного провадження.

ВИСНОВОК: Отже, рішення, ухвалене в порядку, встановленому Кодексом України про адміністративні правопорушення, у справі про адміністративне правопорушення не підлягає касаційному розгляду у порядку адміністративного судочинства.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 21.12.2016 року по справі № 21-2366а16.

Матеріал по темі: «ОСКАРЖЕННЯ ПОСТАНОВИ ПРО АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВОПОРУШЕННЯ: СУДОВИЙ ЗБІР»

Теги: адміністративне правопорушення, касаційний розгляд, адміністративне судочинство, касаційне провадження у справі про адміністративне правопорушення, судова практика, ставки судового збору, Адвокат Морозов 

Відшкодування матеріальної шкоди завданою судовою владою

Адвокат Морозов (судовий захист)

Позовна заява про відшкодування завданої суддею матеріальної шкоди не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а належним відповідачем є Держава.

10 січня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в контексті справи № 454/1642/16-ц (провадження № 61-1091св17, ЄДРСРУ № 71498435) при досліджені питання щодо відшкодуванням завданої суддею матеріальної шкоди фактично підтвердив раніше сформовану правову позицію висловлену Верховним судом України.                                                                                                                 

Такий висновок суду відповідає положенням ст. ст. 56, 126, 129 Конституції України, а також роз'ясненням, наданим судом у п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 13 червня 2007 року № 8 «Про незалежність судової влади», у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 6 «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів».

Зазначене також відповідає вимогам ст. ст. 6, 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Відповідно до ст. 125 Конституції України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) в Україні діють місцеві, апеляційні, вищі спеціалізовані та Верховний Суд України.

Особи мають право оскаржити судове рішення до судів вищої інстанції в порядку та з підстав, визначених у процесуальному законодавстві.

Отже, чинне законодавство дає можливість особі повною мірою реалізувати своє право на оскарження судового рішення.

Законність процесуальних актів і дій (бездіяльності) суддів, вчинених при розгляді конкретної справи, не може перевірятися за межами передбаченого законом процесуального контролю.

Аналогічну позицію висловлено у п. 57 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів, де зазначено, що зміст конкретних судових рішень контролюється, насамперед, за допомогою процедур апеляції або перегляду рішень у національних судах та за допомогою права на звернення до Європейського суду з прав людини.

У Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що судові помилки щодо юрисдикції чи процедури судового розгляду, у визначенні чи застосуванні закону, здійсненні оцінки свідчень повинні вирішуватися за допомогою апеляції; інші суддівські порушення, які неможливо виправити в такий спосіб (наприклад надмірне затримання вирішення справи), повинні вирішуватися щонайбільше поданням позову незадоволеної сторони проти держави.

ВИСНОВОК: За таких обставин, слід дійти висновку, що належним відповідачем у таких спорах може бути лише держава, а не суди (судді), які діють від імені держави та виконують покладені на них державою функції правосуддя.

Зазначена правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від 1 березня 2017 року № 6-3139цс16.

Більше того, згідно з п. 5.1. Європейської хартії про закон «Про статус суддів» прийнятої Радою Європи 10  липня 1998  р. у випадку невиконання суддею одного із своїх обов'язків, чітко визначених законом, він може підлягати санкції лише на підставі рішення за пропозицією, рекомендацією або згодою комітету або органу, принаймні половина складу якого обрані судді.

В свою чергу п.  5.2 Хартії вказує, що відшкодування збитків за шкоду, заподіяної неправомірно в результаті рішення або поведінки судді при виконанні ним його посадових обов’язків, гарантується державою.

Між тим, в Законі може бути передбачено право держави вимагати від судді в судовому порядку відшкодування таких витрат, але не більше встановлених розмірів, у випадку грубого порушення правил, які регулюють виконання суддівських обов’язків.

Теги: відшкодування завданою суддею матеріальної шкоди, належний відповідач, шкода завдана органами судової влади, підсудність, судова практика, позов на суддю, відповідальність судді, Адвокат Морозов

Верховний суд: підтвердження повноважень представника юридичної особи

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: умови з дотриманням яких, повноваження представника юридичної особи вважаються належним чином підтвердженими.

Відповідно до частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 1 частини п'ятої статті 332 КАС України встановлено, що касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем якщо касаційна скарга подана особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, не підписана або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено.

Згідно з частиною третьою статті 55 КАС України юридична особа, суб'єкт владних повноважень, який не є юридичною особою, бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її (його) імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), або через представника.

За змістом частин першої, третьої статті 59 КАС України повноваження представників сторін та інших учасників справи мають бути підтверджені довіреністю фізичної або юридичної особи, зокрема, довіреність від імені юридичної особи видається за підписом (електронним цифровим підписом) посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами.

Частиною шостою статті 59 КАС України встановлено, що оригінали документів, зазначених у цій статті, копії з них, засвідчені суддею, або копії з них, засвідчені у визначеному законом порядку, приєднуються до матеріалів справи.

Частиною 4 статті 213 КАС України встановлено, що касаційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження.

За змістом частини 3 статті 58 КАС України довіреності від імені особи публічного права видаються за підписом керівника або іншої уповноваженої на те особи і засвідчуються печаткою такої особи публічного права (за наявності).

Водночас і нормами КАС України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року №2147-VІІІ, що набрали чинності 15 грудня 2017 року (частини 3 та 6 статті 59), закріплено, що довіреність від імені юридичної особи видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, установчими документами, а її оригінал або засвідчена у визначеному законом порядку копія приєднуються до матеріалів справи.

Таким чином, касаційна скарга від імені Державної фіскальної служби підписана  представником, на підтвердження чого додано копію довіреності, засвідчену цією ж особою, підлягає залишенню без руху  (у другій, третій, четвертій, п’ятій  та ін. справах – поверненню скаржнику (!!!)) для усунення недоліків з наведеними вище приписами процесуального закону (Ухвала ВС від 05.01.2018 р. у справах № 820/3084/17 (ЄДРСРУ № 71489258), №819/492/17  (ЄДРСРУ № 71489263), №815/1832/17  (ЄДРСРУ № 71489241), № 804/2619/17 (ЄДРСРУ № 71489235), № 826/6708/15 (ЄДРСРУ № 71489213), № 818/1031/17 (ЄДРСРУ № 71489210) ). 

ВИСНОВОК: Положення наведених норм процесуального права дають підстави для висновку, що повноваження представника юридичної особи, в тому числі суб'єкта владних повноважень, можуть підтверджуватись: довіреністю, яка видана від її імені та підписана особою, уповноваженою на це законом або установчими документами; ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність»; копіями цих документів, засвідченими у встановленому законом порядку чи підписом судді.

Теги: повноваження представника юридичної особи, публічного права, підтвердження повноважень, завірення довіреності, представництво інтересів, ордер, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Процесуальні обмеження в праві доступу до Верховного суду

Адвокат Морозов (судовий захист)

Процесуальні обмеження в праві доступу до Верховного суду.

Верховний суд в контексті справи № 910/4502/17 (ЄДРСРУ № 71446413) зауважує , що право на суд,  одним з аспектів якого є право на доступ до суду,  не є абсолютним,  воно за своїм  змістом може підлягати обмеженням,  особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення.  Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету, крім того,  має  бути  розумний  ступінь  пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.11.2010р. по справі "Мушта проти України").

Відповідно до п.1. Розділу 6 "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" від 03.10.2017р. № 2147-VIII, цей Закон набирає чинності з дня початку роботи Верховного Суду, визначеного рішенням його Пленуму відповідно до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".  Вказаний Закон № 2147-VIII оприлюднений в газеті "Голос України" №221-222 від 28.11.2017р

(!!!) Відповідно до п.1 Постанови Пленуму Верховного Суду № 2 від 30.11.2017р. днем початку роботи Верховного Суду визначено 15 грудня 2017 року. Дана Постанова оприлюднена в газеті "Голос України" №225 від 01.12.2017р.

Таким чином,  станом  на 15.12.2017р. суб’єктам господарювання, з офіційно оприлюднених відомостей, було відомо про те, що 15 грудня 2017 року вже діє нова редакція Господарського процесуального кодексу України, яка не передбачає процесуального права ТОВ на звернення з заявою заяву про перегляд постанови Вищого господарського суду України. Дані процесуальні обмеження були чіткими та передбачуваними для заявника. Однак, заявник, діючи з неналежною сумлінністю, звернувся з цією заявою до Верховного Суду України в період дії нової редакції Господарського процесуального кодексу України.

Порушення принципу Європейського суду - res judicata

Адвокат Морозов (судовий захист)

Res judicata або порушення статті 6 принципу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та вимог Європейського суду .

Нещодавня ухвала ВССУ  від 13.12.2017 р. за № 308/11916/15-ц (ЄДРСРУ № 70903447) передбачає наступне:  відсутність у сторони повного тексту судового рішення унеможливлює мотивування апеляційної скарги.

Більше того,  постанови Верховного Суду України від 08.02.2017 року у справі N 6-3102цс16, від 05.10.2016 року у справі N 6-1724цс16, від 07.09.2016 року у справі N 6-1250цс16 вказують на необхідність поновлення процесуальних строків на апеляційне оскарження судового рішення з підстав невчасного та/або затримки поштового відправлення останнього.  

Окремо необхідно вказати, що 06.12.2017 р. Верховний суд України, в контексті справи № 6-1619цс17, в черговий раз досліджував питання щодо несвоєчасного отримання судового  рішення сторонами, як підставу визнання поважною причиною пропуску строку на оскарження останнього.

Матеріал по темі: «Поновлення строку на оскарження судового рішення: судова практика ВСУ»

У своїй практиці Європейський суд з прав людини вказує на те, що право на справедливий розгляд судом, яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, п. 52, ECHR 2003-X). Європейський суд з прав людини в рішенні від 10 липня 1984 року у справі «Гінчо  проти Португалії» передбачив, що держави - учасниці Ради Європи зобов'язані організовувати свою правову систему таким чином, щоб забезпечити додержання положень пункту 1 статті 6 Конвенції та вимог щодо судового розгляду упродовж розумного строку.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини гарантії (надалі - Суду) держава, яка створює суди апеляційної чи касаційної інстанцій, має забезпечити, щоб особи, які відповідають перед законом, мали можливість користуватись всіма фундаментальними гарантіями статті 6 Конвенції в провадженнях у цих судах (див. рішення у справі "Делкурт проти Бельгії", від 17 січня 1970 року, пункт 25, Серія А N 11; п. 27 рішення Суду у справі "Пелевін проти України", no. 24402/02, від 20.05.2010 року).

Однак, при цьому, Суд зазначає, що право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги на рішення. Норми, які регламентують строки подання скарг, безумовно, передбачаються для забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. Зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані. У той же час такі норми або їх застосування мають відповідати принципу юридичної визначеності та не перешкоджати сторонам використовувати наявні засоби (див. пункти 22 - 23 рішення у справі "Мельник проти України" від 28.03.2006 року, пункти 37-38 рішення у справі "Мушта проти України" від 18.11.2010 року) .

У п. 41 рішення від 03.04.2008 року "Пономарьов проти України" Суд вказав, що: "правова система багатьох країн-членів передбачає можливість продовження строків, якщо для цього є обґрунтовані підстави. Разом з тим, якщо строк на ординарне апеляційне оскарження поновлений зі спливом значного періоду часу та за підстав, які не видаються переконливими, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності, так як і перегляд в порядку нагляду. Суд визнає, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. У кожній справі національні суди мають перевіряти, чи підстави для поновлення строків для оскарження виправдовують втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності), особливо як у цій справі, коли національне законодавство не обмежує дискреційні повноваження судів ні у часі, ні в підставах для поновлення строків".

Таким чином, отримання заявником судового рішення після закінчення процесуального строку на його оскарження безумовно має братися до уваги при вирішенні питання про поновлення строку на касаційне оскарження,  і за певних обставин недотримання судом строків надсилання постанови може свідчити про поважність причин пропуску процесуального строку (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 8 лютого 2017 року у справі N 6-3102цс16, постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 березня 2017 р. у справі N 6-2818цс16, постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 березня 2017 року у справі N 6-245цс17). Водночас, таку правову позицію Верховного Суду України не можна розуміти як таку, що дозволяє заявнику у такому разі подавати скаргу протягом невизначного часу, оскільки це б суперечило принципу юридичної визначеності та порушувало права іншої сторони у спорі.

І навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервалів часу мають вживати заходів, аби дізнатися про стан відомого їм судового провадження (див. mutatis mutandis, п. 27 рішення Європейського суду з прав людини від 26.04.2007 р. у справі «Олександр Шевченко проти України» та «Трух проти України» (ухвала) від 14.10.2003 р.).

У такому разі, для забезпечення справедливого балансу інтересів обох сторін спору, заявник має дотримуватися загальний строк на складання та подання касаційної скарги, встановлений у процесуальному Законі, який, зважаючи на обставини справи обчислюється не з дня набрання законної сили постановою апеляційного господарського суду, а з дня отримання її копії стороною (ВГСУ від 04 вересня 2017 року по справі № 910/23546/16, ЄДРСРУ № 68622917).

Більше того, у рішенні ЄСПЛ від 19.02.2009 «Христов проти України», заява №24465/04 Європейський суд зазначив, що  право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п.1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити  в контексті преамбули Конвенції, яка зокрема проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним  з основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення спору судами їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до принципу res judicata, тобто поваги до остаточного  рішення суду.

Матеріал по темі: «RES JUDICATA - ПРИНЦИП ОСТАТОЧНОСТІ СУДОВОГО РІШЕННЯ»

Теги:  res judicata, остаточність судового рішення, поновлення строків на оскарження, принцип юридичної визначенності, ЄСПЛ, Європейський суд, судова практика, Адвокат Морозов

Скорочення працівників: переважне право на залишення на роботі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Порівняльний аналіз продуктивності та кваліфікації при скороченні працівників підприємства або переважне право на залишення на роботі.

13 грудня 2017 р. в контексті справи № К/800/11083/17 (ЄДРСРУ № 71032156) Вищий адміністративний суд України вказав, що при вивільнені та/або скорочені працівників роботодавець повинен проводити порівняльний аналіз продуктивності та кваліфікації останніх  із наведенням відповідних даних.

Перш за все суд вказав, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43 Конституції України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом, зокрема, у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників. 

Правова позиція Верховного Суду України викладена у постанові № 6-40цс15 від 01.07.2015 роз'яснює, що ч. 2 ст. 40 КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

(!!!) Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних правовідносин, або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом України у постанові від 17.02.2015 р. по справі № 21-8а15. Якщо порядок звільнення працівника через скорочення штатів не визначений спеціальним законом, суд повинен застосовувати загальні положення норм трудового законодавства. 

Статтею 42 КЗпП України   визначено, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Згідно частини другої статті 49-2 КЗпП України при вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

ВАЖЛИВО: Системний аналіз наведених норм права вказує на те, що у першу чергу перевага на залишення на роботі надається особам, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці. При цьому, при проведенні вивільнення орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, за його згодою на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника.

Отже, при вирішенні питання про звільнення працівника роботодавець зобов'язаний перевірити наявність у працівників, посади яких скорочуються, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.

Окремо необхідно вказати, що судова практика не допускає можливості проведення експертизи з метою визначення працівників з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. Тому учасники трудового спору вправі подавати будь-які допустимі докази, що підтверджують факт наявності у працівника, який звільняється, більш високої чи більш низької кваліфікації і продуктивності праці.

Для такої перевірки повинні досліджуватись документи та інші відомості про освіту і присвоєння кваліфікаційних розрядів (класів, категорій, рангів), про підвищення кваліфікації, про навчання без відриву від виробництва, про винаходи і раціоналізаторські пропозиції, авторами яких є відповідні працівники, про тимчасове виконання обов'язків більш кваліфікованих працівників, про досвід трудової діяльності, про виконання норм виробітку (продуктивність праці), про розширення зони обслуговування, про збільшення обсягу виконуваної роботи, про суміщення професій тощо. Однією з істотних ознак більш високої продуктивності праці є дисциплінованість працівника.

Продуктивність праці і кваліфікація працівника повинні оцінюватися окремо, але в кінцевому підсумку роботодавець повинен визначити працівників, які мають більш високу кваліфікацію і продуктивність праці за сукупністю цих двох показників. При відсутності різниці у кваліфікації і продуктивності праці перевагу на залишення на роботі мають працівники, перелічені в частині другій статті 42 КЗпП України.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (стаття 24 Конституції України).

Поряд з цим, необхідно зазначити, що Верховний Суд України в постановах від 17.10.2011 р. (справа № 21-237а11) та від 28.10.2014 р. (справа № 21-484а14) висловив позицію, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.

ВИСНОВОК: Для виявлення працівників, які мають переважне право залишитися на роботі, роботодавець повинен зробити порівняльний аналіз продуктивності праці і кваліфікації тих працівників, які залишилися на роботі, і тих, які підлягають звільненню. Такий аналіз може бути проведений шляхом приготування довідки у довільній формі чи іншого документу про результати порівняльного аналізу з наведенням даних, які свідчать про переважне право одного перед іншим на залишення на роботі.

Теги: порівняльний аналіз продуктивності праці, переважне право на залишення на роботі, скорочення працівників, звільнення, роботодавець, кваліфікація працівника, дисциплінованість, судова практика, Адвокат Морозов