24/01/2017

Анулювання реєстрації платника ПДВ з підстав відсутності за юр.адресою


Адвокат Морозов (судовий захист)
Скасування рішення фіскального органу про анулювання реєстрації платника податків на додану вартість у зв’язку із відсутністю останнього за юридичною адресою.
Вищий адміністративний суд України у ряді рішень вказує, що не є обґрунтованими  доводи контролюючого (фіскального) органу про відсутність контрагентів за місцезнаходженням, оскільки цей факт не може однозначно свідчити про невиконання цими суб'єктами договірних зобов`язань перед платником, на момент виникнення спірних правовідносин вказані юридичні особи не була позбавлені права укладати з іншими суб`єктами господарювання договори з метою забезпечення власної господарської діяльності, були належним чином зареєстровані (Ухвала Вищого адміністративного суду України від 14.09.2016 року по справі № 2а-24237/10/0570 (№ в ЄДРСРУ 61353906); від 08.09.2016 року по справі № 804/15979/13-а (№ в ЄДРСРУ 61353823) та від 07.09.2016 року по справі № 826/17537/13-а (№ в ЄДРСРУ 61195042)).
ВАЖЛИВО: Чинне податкове законодавство не пов'язує право платника на податковий кредит із знаходженням підприємства-постачальника за юридичною адресою.
У свою чергу, платник податків не зобов'язаний перевіряти наявність його контрагента за місцем реєстрації під час здійснення підприємницької діяльності, на нього не може бути покладено надмірний тягар доказування своєї добросовісності.
Податкові органи не вправі тлумачити поняття добросовісності платника як таке, що породжує у останнього додаткові обов'язки, не передбачені чинним законодавством.
Таким чином судова практика обмежується тим, що відсутність контрагента за юридичною адресою, вказаною в установчих документах, свідчить лише про недотримання цим контрагентом порядку державної реєстрації або внесення змін до установчих документів, однак не доводить того, що товар насправді не поставлявся (Ухвали Вищого адміністративного суду України від 28.01.2015 року по справі № 2а/0270/4662/11 (№ в ЄДРСРУ 42662955) та Ухвала ВАСУ від 03.06.2015 року по справі № 2а-1670/1672/12 (№ в ЄДРСРУ 44832744).
Верховний суд України ще 16 жовтня 2012 року у справі № 21-281а12 (№ в ЄДРСРУ 27226048) зазначив, що у разі відсутності контрагента за юридичною адресою згідно з пунктом 17 статті 11 Закону № 509-XII органи ДПС у випадках, в межах компетенції та у порядку, встановлених законами України, мають право звертатись у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності. ВСУ констатував, що суди попередніх інстанцій правильно зазначили, що відсутність юридичної особи за місцезнаходженням не призводить до скасування або визнання неправомірним запису в Реєстрі стосовно місцезнаходження юридичної особи і відсутність юридичної особи за місцезнаходженням є підставою для внесення таких відомостей до Реєстру та постановлення судового рішення про припинення юридичної особи.
Більше того, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вказувала,  що фіскальний орган надсилає повідомлення про відсутність юридичної особи за місцезнаходженням державному реєстратору для вжиття заходів, передбачених Законом, лише після здійснення заходів для встановлення фактичного місцезнаходження юридичної особи. (Постанова ВСУ від 15.04.2014 року по справі № 21-4а14 (№ в ЄДРСРУ 38655040)
Так, згідно пп. «ж» п. 184.1 ст. 184 Податкового кодексу України анулювання реєстрації особи як платника ПДВ відбувається у разі якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців наявний запис про відсутність юридичної особи або фізичної особи за її місцезнаходженням (місцем проживання) або запис про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» місцезнаходження юридичної особи - адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
Згідно з ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Частиною 5 ст. 17 вказаного Закону встановлено, що в Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу, а також відомості про зарезервовані найменування юридичних осіб.
Порядок внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням або запису про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу визначено ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».
ВАЖЛИВО: Відповідно до ч. 11 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» юридична особа зобов'язана подавати щороку протягом місяця, що настає за датою державної реєстрації, починаючи з наступного року, державному реєстратору для підтвердження відомостей про юридичну особу реєстраційну картку про підтвердження відомостей про юридичну особу.
У разі ненадходження в установлений строк реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор зобов'язаний надіслати поштовим відправленням протягом п'яти робочих днів з дати, встановленої для подання реєстраційної картки, юридичній особі повідомлення щодо необхідності подання державному реєстратору зазначеної реєстраційної картки.
У разі надходження (поштовим відправленням або в електронному вигляді в порядку взаємообміну) державному реєстратору від органу доходів і зборів повідомлення встановленого зразка про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням державний реєстратор зобов'язаний надіслати поштовим відправленням протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначеного повідомлення юридичній особі повідомлення щодо необхідності подання державному реєстратору реєстраційної картки. (ч. 12 ст. 19 вказаного Закону).
У разі неподання юридичною особою протягом місяця з дати надходження їй відповідного повідомлення реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність підтвердження зазначених відомостей датою, яка встановлена для чергового подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу. Якщо державному реєстратору повернуто поштове відправлення, державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням. (ч. 14 ст. 19 вказаного вище Закону).
Разом з тим, відповідно до ч. 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, який в Україні належить до числа конституційних.
Частина 2 ст. 2, ч. 2 ст. 19, п. 12 ч. 1 ст. 92 Основного Закону України прямо передбачають, що органи державної влади та місцевого самоврядування діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
ВАЖЛИВО: Державний реєстратор як суб'єкт владних повноважень при прийнятті рішення про внесення до Єдиного державного реєстру інформації про відсутність Товариства за місцезнаходженням зобов'язаний дотримуватись вищевказаних принципів, зокрема, дотримуватись необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав та інтересів особи й цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), діяти обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття відповідного рішення (вчинення дії), особливо у разі якщо, адміністративний акт (дія) за своїм характером негативно впливає на права, свободи та законні інтереси особи. Крім того, рішення (дії) повинне прийматись (вчинятись) добросовісно та розсудливо, тобто посадова особа має діяти зі щирим наміром щодо реалізації владних повноважень та досягнення поставлених цілей і справедливих результатів, з урахуванням передбаченої законом мети та визначених завдань такої діяльності.
Лише у разі дотримання вказаних принципів в сукупності можливо говорити про прийняття суб'єктом владних повноважень рішення (вчинення дії) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Вказані принципи також закріплені на рівні Ради Європи, зокрема, в Резолюції Ради Європи (77) 31 про захист особи від актів адміністративних органів, прийнятій Комітетом міністрів 28 вересня 1977 року та Рекомендації № R (80) 2 щодо здійснення дискреційних повноважень адміністративними органами, прийнятій Комітетом міністрів Ради Європи 11 березня 1980 року.
Вищий адміністративний суд України 10 листопада 2016 р. у справі № К/800/22705/16 (ЄДРСРУ № 62918458) дійшов до висновку, що Державним реєстратором при прийнятті рішення про внесення до Єдиного державного реєстру інформації про відсутність Товариства за місцезнаходженням необхідно враховувати інформацію, яка надавалась юридичною особою, зміни установчих документів, причини не отримання поштового відправлення щодо необхідності подання реєстраційної картки про підтвердження відомостей про юридичну особу та строки пересилання передбачені у Правилах надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 року № 270.
Суд вказує, що наслідком розв'язання публічно-правового спору по суті має бути захист порушеного суб'єктивного права позивача.
У даному спорі захисту підлягало порушене право позивача, зокрема на відображення у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб підприємців запису про його місцезнаходження як юридичної особи та право бути зареєстрованим платником податку на додану вартість.
ВАЖЛИВО: При розгляді позовних вимог про визнання дій відповідача протиправними та встановивши протиправність дій, зокрема податкового органу, якими ініціювались всі інші дії, суди мали врахувати, що такі дії породили для позивача настання негативних юридичних наслідків і порушення його прав.   
Суд касаційної інстанції також вважає за необхідне зазначити, що вищезазначене цілком узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини та відповідає основоположним принципам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.
Так, відповідно до ст. 8 Конституції України, ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України та ч. 1 ст. 17 Закону України від 23.02.2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Згідно з практикою ЄСПЛ Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних (рішення від 9 жовтня 1979 року в справі Ейрі (пункт 24), рішення від 30 травня 2013 року в справі «Наталія Михайленко проти України (пункт 32).
Концепція «майна» у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві, зокрема, «майном» визнаються активи, включаючи права вимоги, стосовно яких заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» на отримання можливості ефективно здійснити майнове право (рішення ЄСПЛ у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» (пункт 32)).
Отже, з огляду на практику розгляду ЄСПЛ справ щодо порушення права володіння майном, поняття «майно», як і «власність», має досить широке тлумачення й охоплює цілу низку економічних інтересів (активів) - як матеріальних так і не матеріальних.
Так, «правомірні очікування» чи «законні сподівання» вчиняти певні дії відповідно до виданого державним органом дозволу у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції є нічим іншим як активом, а відповідно охоплюється поняттям «майно».
ВИСНОВОК: Вищий адміністративний суд України вказав, що реєстрація позивача платником податку на додану вартість у розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції є по суті активом, тобто «майном», юридичної особи, від якої останній при проведенні господарської діяльності правомірно очікує економічний ефект, а відтак анулювання (скасування) реєстрації платника податків на додану вартість є безпосереднім втручанням у право власності.
Враховуючи вище зазначене, суд зазначає, що при розгляді такої категорії справ як втручання у право власності необхідно оцінювати сумісність заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції.
У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Критерій «пропорційності», використаний судом у справі, яка переглядається, передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.
«Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому в питаннях оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Більше того, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання «справедливого балансу» в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребується.

Теги: податкові спори, налоговые споры, анулювання реєстрації платника податків на додану вартість, відсутність контрагента за юридичною адресою, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, податкові органи, Адвокат Морозов, юридическая консультация, судебная защита


22/01/2017

Постанова поліції на місці вчинення правопорушення: аспект законності



Адвокат Морозов (судовий захист)

Постанова про накладення адміністративного стягнення є незаконною та підлягає скасуванню з підстав того, що справа була розглянута на місці зупинки транспортного засобу, а не за місцезнаходженням органу, який уповноважив розглядати такі справи.
Так, відповідно до ст. 283 КУпАП - розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Відповідно до ст.276 КУпАП - справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення.
ВАЖЛИВО: словосполучення «на місці вчинення правопорушення» та «за місцем його вчинення» - не є тотожними та мають різне цільове спрямування.
Вказане вбачається з Рішення Конституційного суду України від 26 травня 2015 року № 5-рп\2015, в якому зазначено, що: «Аналіз положень глави 22 Кодексу в системному зв'язку з положеннями його глави 17 вказує на те, що підстав для ототожнення місця вчинення адміністративного правопорушення з місцем розгляду справи про таке правопорушення немає, а словосполучення «на місці вчинення правопорушення» і «за місцем його вчинення», які містяться у статтях 258, 276 Кодексу, мають різне цільове спрямування і різний правовий зміст. Зокрема, словосполучення «за місцем його вчинення», застосоване у положенні частини першої статті 276 Кодексу, за якою «справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення», вказує на місцезнаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення у межах його територіальної юрисдикції згідно з адміністративно-територіальним устроєм України».
Пунктом 2.3 вказаного Рішення передбачено, що у частинах першій, другій статті 258 Кодексу визначено випадки, коли протокол про вчинення адміністративного правопорушення не складається, а адміністративне стягнення накладається і стягується на місці вчинення правопорушення, якщо особа не оспорює допущеного нею порушення і адміністративного стягнення, що на неї накладається, а розмір штрафу не перевищує передбаченого у Кодексі неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Перелік адміністративних правопорушень, за які адміністративні стягнення накладаються на місці їх вчинення, є вичерпним і може бути змінений лише законом. Скорочене провадження у справах про зазначені адміністративні правопорушення передбачає, зокрема, фіксацію адміністративного правопорушення і накладання адміністративного стягнення на правопорушника безпосередньо на місці його вчинення. Застосування посадовою особою процедури скороченого провадження в інших випадках, які не визначені законом, тобто розгляд справи про адміністративне правопорушення безпосередньо на місці його вчинення, а не за місцезнаходженням органу, уповноваженого законом розглядати справу про таке правопорушення, призводить до порушення процесуальних прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, закріплених у статтях 257, 268, 277, 278, 279, 280 Кодексу.
ВАЖЛИВО: За Кодексом до цього переліку належать, зокрема, такі адміністративні правопорушення: порушення вимог пожежної безпеки в лісах (стаття 77); порушення правил полювання (частина перша статті 85); порушення правил рибальства (частина третя статті 85); порушення правил щодо карантину тварин, інших ветеринарно-санітарних вимог (стаття 107); викидання сміття та інших предметів з вікон і дверей вагонів поїздів, прохід по залізничних коліях у невстановлених місцях (частина третя статті 109); викидання за борт річкового або маломірного судна сміття та інших предметів (частина третя статті 116-2); провезення ручної кладі понад установлені норми і неоплаченого багажу (стаття 134); безквитковий проїзд (стаття 135); прояв неповаги до суду (стаття 185-3). Притягнення особи до адміністративної відповідальності у вказаних випадках фактично відбувається у скороченому провадженні.
Таким чином, Конституційний Суд України у зазначеній справі дійшов висновку, що всі інші види правопорушень розгляду у скороченому провадженні не підлягають. (ВАСУ справа № К/800/37207/15 від 26 жовтня 2016 року (№ в ЄДРСРУ 62469310).
Частина третя ст. 258 КУпАП передбачає, що працівник патрульної поліції може винести постанову на місці вчинення правопорушення, тобто - на місці зупинки транспортного засобу. Проте, постанова не може бути винесена без розгляду адміністративної справи. Постанова щодо притягнення особи до відповідальності виноситься за результатами розгляду справи.
Частина третя ст. 258 КУпАП вказує на те, що працівник патрульної поліції повинен дотримуватись вимог ст. 283 КУпАП, яка зазначає, що постанова виноситься тільки за результатами розгляду справи.
Однак, зміни до ст.258 КУпАП, якими надано можливість працівникам Національної поліції не складати протоколи про адміністративні правопорушення, та Інструкція № 1395, якою урегульовано порядок оформлення адміністративних правопорушень саме у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, набрали чинності пізніше, ніж було прийняте вищевказане рішення Конституційного Суду України. Вказаним нормативним актам не надавалось тлумачення Конституційним Судом України.
Отже, приписи постанови Конституційного Суду України по справі № 1-11/2015 від 26.05.2015 року повинні застосовуватись з урахуванням законодавчих змін, що відбулися у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, внесених Законом України від 14.07.2015 року № 596-VІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення дорожнього руху» та вищевказаною Інструкцією.
ВАЖЛИВО: З огляду на викладене, вбачається, що нескладення протоколу про адміністративне правопорушення не є порушенням процедури розгляду справи про адміністративне правопорушення, яке утворює самостійну підставу для скасування постанови, винесеної за результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення (20 грудня 2016 р. справа № 536/1417/16-а, ЄДРСРУ № 63586316).
Разом з тим, ст. 276 КУпАП вказує, що справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення, тобто - за місцезнаходженням органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення.
Крім того, відповідно до принципу 6 Рекомендації № R (91) 1 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам стосовно адміністративних санкцій, ухваленої 13 лютого 1991 року, при застосуванні адміністративних санкцій, окрім сформульованих у Резолюції (77) 31 принципів справедливої адміністративної процедури, що звичайно застосовуються до адміністративних актів, слід керуватися такими особливими принципами:
1) особа, стосовно якої розглядається можливість застосування адміністративної санкції, попередньо інформується щодо фактів, які їй ставляться в вину;
2) вона має достатньо часу для підготовки свого захисту залежно від складності справи та суворості санкцій, що можуть бути застосовані;
3) вона або її представник інформується стосовно характеру доказів у справі, зібраних проти неї;
4) вона має можливість висловити свою думку перед оголошенням рішення про санкцію;
5) адміністративний акт про застосування санкцій містить мотиви, на яких вона ґрунтується. (12.01.2017р. справа № 640/20250/16-а, ЄДРСРУ № 64003079;  13.01.2017 р. справа № 604/1117/16-а, ЄДРСРУ № 64040166; 16.01.2017 р. справа № 725/5847/16-а ЄДРСРУ № 64094623).
Більше того, приписами ст.129 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, задекларовано, що основними засадами судочинства, серед іншого, є змагальність та забезпечення доведеності вини.
Відповідно до ч.1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України є частиною національного законодавства України.
Враховуючи вищевказані вимоги та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
В своїх рішеннях Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п.1 ст. 32 Конвенції) неодноразово наголошував, що суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів:(п.45 Рішення ЄСПЛ у справі «Бочаров проти України» від 17.06.2011 р., заява №21037/05;п.53 Рішення ЄСПЛ у справі «ОСОБА_3 проти України» від 15.10.2010 р., заява №38683/06; п.75 Рішення ЄСПЛ у справі «Огороднік проти України» від 05.05.2015 р., заява № 29644/10; п.52 Рішення ЄСПЛ у справі «Єрохіна проти України» від 15.02.2013 р., заява №12167/04).
Згідно п.2.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №5-рп/2015 від 26.05.2015р. по справі №1-11/2015, - органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ч.2ст.6 Основного Закону України).
P.s. Нагадаю, що Вищий адміністративний суд України зробив узагальнений науково – правовий висновок стосовно правомірності винесення уповноваженими законом особами розглядати справу про адміністративне правопорушення постанов про притягнення до адміністративної відповідальності одразу після складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці вчинення правопорушення.
Суть якого полягає в тому, що винесення постанов у справі про адміністративне правопорушення, передбачене статтею 122 КУпАП, уповноваженими на те особами одразу після складення протоколу про адміністративне правопорушення на місці вчинення правопорушення є неправомірним, а розгляд справ про адміністративні правопорушення за місцем вчинення правопорушення в контексті частини першої статті 276 КУпАП необхідно розуміти як розгляд справ за місцем знаходження органу, уповноваженого законом розглядати справу про адміністративне правопорушення, юрисдикція якого поширюється на відповідну адміністративно-територіальну одиницю.

P.s.s. У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КпАП, статей 2, 3, 4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору. КпАП дає вичерпний перелік осіб, які можуть мати статус позивача у справах про оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення і на цій підставі не повинні сплачувати судовий збір при зверненні до суду першої інстанції.
У випадку незгоди із судовим рішенням, прийнятим за наслідками розгляду справи цієї категорії, позивач вправі оскаржити його в апеляційному порядку. Однаковою мірою це стосується й відповідача у спірних правовідносинах, оскільки він як рівноправна сторона в адміністративній справі також має право на апеляційне/касаційне оскарження судового рішення.
Необхідними умовами для обчислення та сплати судового збору за подання апеляційної/касаційної скарги у цій категорії справ є встановлення і віднесення предмета оскарження до об'єктів справляння судового збору; ставка цього платежу, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги. Розгляд позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення провадиться з урахуванням положень статей 287, 288 КпАП, які передбачають звільнення від сплати платежу за судовий перегляд цих рішень. Норми Закону № 3674-VI не містять положень щодо підстав, умов, розміру та порядку сплати судового збору за подання позовної заяви на постанову про накладення адміністративного стягнення, а відтак і за подання апеляційної/касаційної скарги.

У зв'язку з цим за подання позивачем або відповідачем - суб'єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає. (Постанова ВСУ від 13.12.2016 року по справі № 306/17/16-а (№ в ЄДРСРУ 63749411).

Теги: постанова про накладення адміністративного стягнення, поліція, протокол, транспортний засіб, розгляд справ про адміністративні правопорушення, місце вчинення правопорушення, судовий захист, Адвокат Морозов

21/01/2017

Відповідальність за «зміну» цільового призначення земельної ділянки


Адвокат Морозов (судовий захист)
Розмір ставок оподаткування та вид відповідальності платника податку за неузгоджену «зміну» цільового призначення земельної ділянки  - з «обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд» на «комерційна діяльність».
Фабула справи: Платник податку є власником 1/3 земельної ділянки, цільове призначення (використання) - будівництво і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, однак на вказаній земельній ділянці розміщено станцію технічного обслуговування по ремонту титанових дисків машин (СТО), тобто де-юре змінено цільове призначення, а отже на думку фіскального органу й оподаткування земельної ділянки повинно відбуватися у розмірах та за ставками що встановленні для оподаткування земель комерційного призначення.
Вказані обставини слугували підставою для висновку податкового органу про те, що вказана земельна ділянка використовується  платником податку для комерційної діяльності є підставою для збільшення останньому грошових зобов'язань із земельного податку.
Разом з тим,  13 грудня 2016 року колегія суддів судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України розглядаючи справу № 2а-17741/11/2670 (ЄДРСРУ № 63661587) не знайшла підстав для перегляду рішень судів касаційної інстанції (ВАСУ - ЄДРСРУ № 55073474) щодо оподаткування земельної ділянки із цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у разі «фактичній» зміні її статусу, вказуючи на наступне.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що: податковим органом не було доведено використання позивачем земельної ділянки не за цільовим призначенням у порядку, визначеному законодавством, з урахуванням того, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням тягне застосування іншого виду відповідальності, передбаченої  Земельним кодексом України.
Відповідно до частин 1, 2 статті 2 Закону України «Про плату за землю» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Розміри податку за земельні ділянки, грошову оцінку яких не встановлено, визначаються до її встановлення в порядку, визначеному цим Законом. Власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі, крім орендарів та інвесторів - учасників угоди про розподіл продукції, сплачують земельний податок.
Статтею 5 Закону України «Про плату за землю» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що об'єктом плати за землю є земельна ділянка, а також земельна частка (пай), яка перебуває у власності або користуванні, у тому числі на умовах оренди. Суб'єктом плати за землю (платником) є власник земельної ділянки, земельної частки (паю) і землекористувач, у тому числі орендар.
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про плату за землю» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а орендної плати за земельну ділянку, яка перебуває у державній або комунальній власності, - договір оренди такої земельної ділянки.
Відповідно до частини 3 статті 14 Закону України «Про плату за землю» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) нарахування громадянам сум земельного податку, а також орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності проводиться органами державної податкової служби, які видають платникові до 15 липня поточного року платіжне повідомлення про внесення платежу.
Відповідно до підпункту 4.2.1 пункту 4.2 статті 4 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) якщо згідно з нормами цього пункту сума податкового зобов'язання розраховується контролюючим органом, платник податків не несе відповідальності за своєчасність, достовірність та повноту нарахування такої суми, проте несе відповідальність за своєчасне і повне погашення нарахованого податкового зобов'язання та має право на оскарження цієї суми у порядку, встановленому цим Законом.
ВАЖЛИВО: Враховуючи вищевикладене, неправильне визначення податковим органом суми податкового зобов'язання із земельного податку в податковому повідомлення не може бути підставою для донарахування такого податку в майбутньому.
Відповідно до пункту 286.1 статті 286 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Відповідно до частин 1, 3 статті 20 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.
Згідно зі статтею 21 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
ВИСНОВОК: З огляду на викладене, колегія суддів погодилась з висновками судів попередніх інстанцій, що порушення платником земельного податку порядку встановлення чи зміни цільового призначення земель не є підставою для визначення суми податкового зобов'язання, а передбачає інші правові наслідки, визначені Земельним кодексом України, з урахуванням того, що податкове зобов'язання із земельного податку повинного розраховуватися за даними державного земельного кадастру та виходячи з цільового призначення земельної ділянки, яке закріплено в державному актів на право власності на земельну ділянку.
P.s. Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов’язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб’єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності.
Тобто з набуттям ознак (якості) суб’єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов’язку сплати земельного податку.
Надання в найм (оренду) нежитлового приміщення не означає, що механічно (автоматично) разом із майном наймачу передається й обов’язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване. (Постанова ВСУ від 24.11.2015 року по справі № 826/14703/13-а (№ в ЄДРСРУ 54688775).
P.s.s. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, що розташовані на орендованій земельній ділянці, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Застереження в договорі купівлі-продажу об’єкта нерухомості про те, що продавець продовжує сплачувати орендну плату за земельні ділянки, на яких розташована придбана частина будівлі, а покупець відшкодовуватиме продавцю її сплату, не звільняє останнього від обов’язку сплати податку за земельну ділянку, на якій розташоване набуте ним майно, оскільки договором не можна змінити виконання обов’язку, встановленого податковим законом. (Постанова ВСУ від 08.06.2016 року по справі № 21-804а16).


Теги: ставки оподаткування, відповідальність платника податку, зміна цільового призначення земельної ділянки, оподаткування землі, земельний податок, суб’єкта господарювання, фізична особа, право користування, право власності, судова практика, Адвокат Морозов

20/01/2017

Податкові спори: правильність заповнення реквізитів розрахункового документу



Адвокат Морозов (судовий захист)

ВАСУ: відповідальність платника податку за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа, у тому числі номерів рахунків, кодів банків, суми податкового зобов'язання і т.і.
14 грудня 2016 року Вищий адміністративний суд України розглядаючи справу № К/800/53919/13 (ЄДРСРУ № 63876516) дослідив питання щодо несвоєчасності сплати платником податку узгодженого податкового зобов’язання у зв’язку із помилкою у реквізитах розрахункового документу.
Фіскальний орган, як суд першої та другої інстанції одноголосно стверджували, що платник податків несе відповідальність за правильність заповнення реквізитів розрахункового документа, у тому числі номерів рахунків, кодів банків, суми податкового зобов'язання і кодів бюджетної класифікації.
Однак, ВАСУ з таким висновком не погодився, виходячи з нижчевикладеного.
Так, пунктом 57.1 ст. 57 Податкового кодексу України (далі - ПК України) передбачено, що платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим Кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За правилом п. 126.1 ст. 126 ПК України у разі якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов'язання протягом строків, визначених цим Кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу. Зокрема, при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов'язання, - у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.
ВАЖЛИВО: За несплату платником податків узгодженої суми грошового зобов'язання у певний термін законодавець для такого платника передбачив негативні наслідки у вигляді штрафних санкцій. При цьому специфіка штрафної санкції, передбаченої вищезазначеним підпунктом, полягає в тому, що вона нараховується органом державної податкової служби на погашену суму податкового боргу залежно від кількості днів, наступних за останнім днем строку грошового зобов'язання.
Між тим, зарахування загальнодержавних податків та зборів, до яких згідно зі ст. 9 ПК України відносяться, зокрема, податок на прибуток підприємств та податок на додану вартість, до державного і місцевих бюджетів здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України (далі - БК України), пунктами 1, 6 ч. 2 ст. 29 якого визначено, що податок на прибуток підприємств (крім податку, визначеного п. 2 ч.  1 ст. 69 цього Кодексу) та податок на додану вартість (крім податку, що зараховується до спеціального фонду згідно із законом про Державний бюджет України) належать до доходів загального фонду Державного бюджету України.
Частиною 1 ст. 43 БК України визначено, що при виконанні державного бюджету і місцевих бюджетів застосовується казначейське обслуговування бюджетних коштів. Державна казначейська служба України, діяльність якої спрямовується і координується через Міністра фінансів України, забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначейського рахунку, відкритого у Національному банку України.
ВАЖЛИВО: Згідно із ч. 5 ст. 45 БК України податки і збори (обов'язкові платежі) та інші доходи державного бюджету визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.
Отже, аналіз норм БК України дає підстави для висновку, що усі податкові надходження, справляння яких передбачено законодавством України, є доходами бюджету; податки і збори (обов'язкові платежі) визнаються зарахованими до державного бюджету з дня зарахування на єдиний казначейський рахунок.
Крім цього, п. 22.4 ст. 22 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" від 05 квітня 2001 року № 2346-III передбачено, що під час використання розрахункового документа ініціювання переказу є завершеним: для платника - з дати надходження розрахункового документа на виконання до банку платника.
Отже, суди першої та апеляційної інстанцій з урахуванням вищенаведених правових норм не врахували, що у строк, передбачений п. 57.1 ст. 57 ПК України, платник податків вчинив дії, спрямовані на перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету, а здійснення помилки під час перерахування узгодженої суми грошового зобов'язання до державного бюджету в строк, встановлений  п. 57.1 ст. 57 ПК України, має кваліфікуватися як дія, хоча і помилкова.
Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеної Верховним Судом України у постанові від 16 червня 2015 (справа № 21-377а15) та у постанові від 02 грудня 2015 року (справа № 826/6059/13-а), згідно з якою дії, які не містять ознак бездіяльності платника податків при сплаті узгодженої суми грошового зобов'язання, не можуть бути підставою для застосування штрафів, передбачених ст. 126 ПК України.
ВИСНОВОК: враховуючи положення п. 126.1 ст. 126 ПК України, згідно якого застосування штрафних (фінансових) санкцій залежить від сплаченої суми податкового зобов'язання та кількості днів затримки сплати узгодженої суми грошового зобов'язання, суди дійшли передчасного висновку про правомірне застосування до позивача штрафної санкції за несвоєчасну сплату грошового зобов'язання з податку на додану вартість, оскільки факт сплати цієї суми грошового зобов'язання до державного бюджету з простроченням встановленого законом строку в судовому процесі не встановлений.
P.s. Необхідно також враховувати, що Вищий адміністративний суд України розглядаючи справу № К/800/9365/16 (№ в ЄДРСРУ 59419594) ухвалою від 21 липня 2016 року також досліджував питання щодо правомірність накладення штрафу на платника податку за перевищення граничних строків сплати узгоджених податкових зобов'язань, внаслідок зміни податковим органом призначення платежу.
Зокрема ВАСУ вказав, що згідно з п.9 ст.87 ПК України у разі наявності у платника податків податкового боргу органи державної податкової служби зобов'язані зарахувати кошти, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків. Спрямування коштів платником податків на погашення грошового зобов'язання перед погашенням податкового боргу забороняється, крім випадків спрямування цих коштів на виплату заробітної плати та єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Вказаною нормою Кодексу визначено обов'язок податкового органу на зарахування усіх платежів на погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків.
Визначальним при застосуванні приписів цієї статті є наявність податкового боргу.
ВАЖЛИВО: Зміст графи "призначення платежу" у платіжних дорученнях за будь-яких умов не має значення, що прямо передбачено п. 87.9 ст. 87 ПК України.
Таким чином, законодавець наділив правом податковий орган застосовувати штраф до платника податку згідно з цією нормою у випадку сплати суми грошового зобов'язання, зазначеної в платіжному дорученні з затримкою сплати, проте не наділив правом податковий орган застосовувати штраф при виконанні п. 9 ст. 87 ПК України в разі зарахування коштів, що сплачує такий платник податків, в рахунок погашення податкового боргу згідно з черговістю його виникнення незалежно від напряму сплати, визначеного платником податків.
Вказані норми визначають, які дії зі сплаченими коштами зобов'язані здійснювати органи державної податкової служби в погашення податкового боргу та не встановлюють відповідальності платника податків внаслідок вчинення вказаних дій податковою службою.
Більше того, Вищий адміністративний суд України звертає увагу на те, що збільшення суми грошового зобов'язання (шляхом прийняття оскаржуваного податкового повідомлення-рішення) порушує право позивача мирно володіти своїм майном, визначення якого міститься у Першому Протоколі до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 20 березня 1952 року (надалі також "Протокол 1 до Конвенції"), яка є частиною національного законодавства України згідно із ст.9 Конституції України.


Теги: податкові спори, налоговые споры, податкова, налоговая, фіскальна служба, накладная, судебная практика, судова практика,  податковий борг, оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  узгодження податкового зобов’язання, Адвокат Морозов

Підвищення кваліфікації Адвоката 2024