Збільшення податкових зобов’язань при досудовому оскарженні податкового повідомлення – рішення

Адвокат Морозов (судебная защита)

Наслідки рішення контролюючого органу ДФС в процедурі адміністративного оскарження податкового – повідомлення рішення. Чи підлягає воно оскарженню платником податку та доцільність такого оскарження?

Процедура адміністративного (інстанційного) оскарження податкового повідомлення – рішення (надалі- «ППР») регламентована статтею 56 Податкового кодексу України  (надалі – «ПК України») та Наказом Міністерства Фінансів України від 21.10.2015 р.  № 916 «Про затвердження Порядку оформлення і подання скарг платниками податків та їх розгляду контролюючими органами»  (надалі – «Наказ»).

Процедура адміністративного оскарження ППР вважається досудовим порядком вирішення спору ( ч. 3 п. 56.18 ст. 56 ПК України та ч. 2 п. 2 Наказу).

Про процедуру та порядок адміністративного оскарження більш детально можна ознайомитися в моєму матеріалі «Досудовий порядок оскарження податкових повідомлень – рішень. Строки».

В цій статті окрему увагу необхідно приділити наслідкам такого адміністративного оскарження, особливо у разі збільшення податкових зобов’язань, вже за рішенням контролюючого (наглядового) органу.

Приведу приклад зі своєї практики: пройшовши процедуру адміністративного оскарження платник податку звернувся до суду за оскарженням спірних ППР, в тому числі і рішення обласної податкової щодо збільшення зобов’язань.

Рішенням суду першої інстанції позовні вимоги були задоволенні в повному обсязі та скасовані всі спірні ППР (див. http://reyestr.court.gov.ua/Review/53814519), однак апеляційна інстанція, за скаргою ДФС,  змінила рішення суду першої інстанції та виключила з його резолютивної частини посилання на рішення обласної податкової в частині збільшення податкових зобов’язань (див. http://reyestr.court.gov.ua/Review/56060151).

В подальшому, приблизно через пів року, до клієнта прийшло нове ППР, прийняте на підставі «старого» Акту перевірки, але з урахуванням рішення обласної податкової в частині збільшення податкових зобов’язань і  яке, нагадаю,  було прийнято за наслідками нашого адміністративного оскарження.

Враховуючи зазначене, постало питання в необхідності (!!!) та доцільності (!!!) оскарження рішення контролюючого (наглядового) органу ДФС, яке було прийнято за наслідками адміністративного оскарження, без винесення відповідного ППР?

По – перше:  необхідно вказати, навіть якщо за наслідками адміністративного оскарження податковим органом ДФС до систему податкового обліку будуть внесені відповідні коригування, то слід враховувати правову позицію Верховного Суду України, висловлену, зокрема, в постановах від 03 листопада 2015 року, від 01 грудня 2015 року, від 03 лютого 2016 року (справи № 21-99а15, № 21-3133а15, № 21-4265а15 відповідно), згідно з якою дії контролюючого органу щодо внесення до інформаційних систем змін показників податкової звітності суб'єкта господарювання без прийняття податкових повідомлень-рішень не породжують правових наслідків для цього платника та не порушують його права, оскільки розміщена в цих системах інформація є службовою та використовується податковими органами для обробки зібраної інформації в автоматичному режимі (використовується для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань) з метою здійснення податкового контролю.

По – друге: Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства згідно з частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини 3 статті 8, статті 55 Основного Закону України полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб'єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин 1, 2 статті 55 Конституції України, статей 2, 6 Кодексу адміністративного судочинства України.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

<...> поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражені права чи інтереси особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Відповідно до пункту 60.6 статті 60 ПК України, якщо нарахована сума грошового зобов'язання або податкового боргу збільшується внаслідок їх адміністративного оскарження, раніше надіслане (вручене) податкове повідомлення-рішення або податкова вимога не відкликаються.

 На суму збільшення грошового зобов'язання надсилається окреме податкове повідомлення-рішення, а на суму збільшення податкового боргу окрема податкова вимога не надсилається (не вручається).

Аналіз наведеної правової норми діє підстави для висновку, що рішення, прийняте за результатами адміністративного оскарження податкового повідомлення - рішення не породжує для платника податків будь-яких обов'язків.

Таким є податкове повідомлення - рішення, за результатами винесення якого платнику податків визначається грошове зобов'язання з певного податку або збору. (Постанова Вищого адміністративного суду України по справі від 06.07.2016 р. № К/800/35291/15).

Висновок: З урахуванням викладеного вбачається, НЕ ДОЦІЛЬНІСТЬ оскарження рішення ДФС, прийняте за результатами адміністративного оскарження податкового повідомлення – рішення, якщо вони прийнято/надіслано/отримано платником податку без відповідного ППР на частину збільшеного податкового зобов’язання.

Теги: податкові спори, налоговые споры, оскарження податкових повідомлень – рішень, ППР, обжалование налоговых уведомлений – решений, фіскальні органи, контролюючі органи, Акт налоговой проверки, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Податкові спори: «уявний» директор фіктивного підприємства

Адвокат Морозов (судебная защита)

Наслідки заперечення посадовими особами контрагента своєї участі у створенні та фінансово-господарській діяльності такого товариства, в тому числі у не підписанні первинних податкових та бухгалтерських документів від імені підприємства.

В господарській діяльності трапляються випадки коли з боку контрагента договірні зобов’язання підписує неіснуючий директор, який в подальшому заперечує свою участь у фінансово – господарській діяльності такого товариства, а фіскальні органи під час податкової перевірки, посилаючись на фіктивну (не легальну) діяльність останнього,  у Акті вказують, що такі «правочини» не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку, а отже всі наслідки податкових зобов’язань, в такому випадку, покладаються на добросовісного платника податку.

Єдиним дієвим механізмом захисту такого платника податку, від необґрунтованих звинувачень з боку фіскальних органів,  є звернення до суду щодо оскарження податкового повідомлення – рішення.

Але судова практика, після рішення Верховного суду України 2012 р., дуже не однозначна.

Зокрема у  постановах Верховного Суду України від 19 квітня 2016 року (справа № 21-4985а15) та від 05 березня 2012 року (справа № 21-421а11) викладено висновки про таке: «Господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю. Господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

Податкові накладні, які стали підставою для формування податкового кредиту, виписані від імені осіб, які заперечують свою участь у створенні та діяльності контрагентів платника податків, зокрема й у підписанні будь-яких первинних документів, не можуть вважатися належно оформленими та підписаними повноважними особами звітними документами, які посвідчують факт придбання товарів, робіт чи послуг. (ВСУ, справа № 826/3785/15, ухвала від 01.06.2016 р.).

Відносно первинних бухгалтерських документів  висловився Верховний суд України в рішенні від 19 квітня 2016 року у справі № 21-4985а15 вказавши, що господарська операція пов’язана не з фактом підписання договору, а з фактом руху активів платника податків та руху його капіталу, а сам договір не є первинним обліковим документом для цілей бухгалтерського обліку.

Більше того, Колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України та Вищого адміністративного судів України виходячи з того, що статус фіктивного, нелегального підприємства несумісний з легальною підприємницькою діяльністю, як під копірку вказують, що господарські операції таких підприємств не можуть бути легалізовані навіть за формального підтвердження документами бухгалтерського обліку.

Не додає і оптимізму рішення ВАСУ, по справі № 2а-16002/12/2670 від 08.06.2016 р., яким встановлено: «Відповідно до частини 1 ст. 205 Кримінального кодексу України фіктивним підприємництвом є створення або придбання суб'єктів підприємницької діяльності (юридичних осіб) з метою прикриття незаконної діяльності або здійснення видів діяльності, щодо яких є заборона

За змістом цієї норми злочинна діяльність особи, яка вчинила фіктивне підприємництво, не обмежується операціями з окремими суб'єктами господарювання, а  охоплює всю діяльність та свідчить про використання фіктивного підприємства (виключно з метою здійснення злочинної діяльності)».

Разом з цим, при вирішенні такого роду справ  акцент вищих судів робиться на те, що при розгляді конкретної справи суди доводи органу влади мають перевіряти та оцінювати. Зокрема суд має оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, зокрема, провести всебічну перевірку доводів сторін, на які вони посилаються в підтвердження своїх позовних вимог чи заперечень на позов. (ВСУ, справа № 2а-4201/11/2670 від 26.04.2016 р.)

Окремо необхідно вказати, що про необґрунтованість податкової вигоди можуть також свідчити підтверджені доказами доводи податкового органу, зокрема, про наявність таких обставин:

- неможливість реального здійснення платником податків зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності;

- відсутність необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності у зв'язку з відсутністю управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів;

- облік для цілей оподаткування тільки тих господарських операцій, які безпосередньо пов'язані з виникненням податкової вигоди, якщо для такого виду діяльності також потрібне здійснення й облік інших господарських операцій;

- здійснення операцій з товаром, що не вироблявся або не міг бути вироблений в обсязі, зазначеному платником податків у документах обліку;

- відсутність первинних документів обліку.                       

Таким чином, докази, на які посилаються сторони на обґрунтування своїх вимог та заперечень, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядається, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції (поставки товару), а відтак і обґрунтованість визначення податкового кредиту позивача. (ВСУ, справа №810/6201/14 від 22.03.2016 р.) 

Разом з цим, на захисті добросовісного платника податку є як норми національного законодавства так і відповідна практика Європейського суду з прав людини.

Так, згідно ч. 2 ст. 61 Конституції України, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

   Посилання фіскального органу на порушення контрагентом вимог податкового законодавства щодо декларування сум податкових зобов'язань є безпідставними, оскільки за дане порушення податкового законодавства передбачена індивідуальна відповідальність саме для контрагента, а не для скаржника, оскільки ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку, при цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10, відповідно до якої чинне законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

Більше того, існує так звана «Презумпція добросовісності платника податків» яка означає, що подані платником контролюючому органу документи податкової звітності є дійсними, повно та об'єктивно відтворюють господарські операції, що є об'єктом оподаткування та/або фінансові показники яких впливають на податковий обов'язок платника податків, якщо інше не буде доведено контролюючим органом.

У площині процесуального регулювання презумпції добросовісності платника податків відповідає обов'язок доведення контролюючим органом правомірності прийнятого рішення в судовому процесі, порушеному за позовом платника податків про скасування рішення як неправомірного (частина 2 ст. 71 КАС України).

У разі надання контролюючим органом доказів, які спростовують дійсність чи повноту даних поданої платником податків податкової звітності, платник податків відповідно до встановленого  частиною 1 ст. 71 КАС України обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу), повинен довести наявність законних підстав, для врахування задекларованих в податковому обліку даних при визначені суми його податкового обов'язку.

В силу приписів ч. 1 ст. 16 та ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» відомості, які внесені до ЄДР вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Судова практика, теж не зовсім проти платника податків, зокрема у своєму рішенні від 5 липня 2016 року по справі № 211793а16 Верховний суд України вказав, що сам факт заперечення директором контрагента своєї участі у діяльності товариства та у підписанні товариством від його імені первинних облікових та бухгалтерських документів, за умови, що  на час встановлення фактичних взаємовідносин сторін керівником цього товариства в Єдиному реєстрі підприємств і організацій України значився саме цей директор, не може бути, на думку суду, свідченням безтоварності спірних операцій, за умови скасування  щодо нього постанови про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого частиною другою  статті 205 Кримінального кодексу України («Фіктивне підприємництво»).

Ч. 4 ст. 72 КАС України передбачає, що вирок суду у кримінальному провадженні або постанова суду у справі про адміністративний проступок, які набрали законної сили, є обов'язковими для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинене воно цією особою.

Листом ВАСУ від 14.11.2012р. за № 2379/12/13-12 преюдицівність вищевказаної норми права конкретизовано:

1.    Судам варто враховувати, що норма частини четвертої статті 72 КАС України поширюється лише на особу, щодо якої постановлено відповідний вирок або прийнято постанову. Тому обов'язковими є лише обставини щодо безпосередньо цієї особи (засудженого (виправданого) або притягнутого (не притягнутого) до адміністративної відповідальності), а не щодо інших осіб».

2.    Адміністративний суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Таким чином, в такого роду спорах, посилання фіскального органу на протоколи допиту свідків у кримінальній справі,  де ще немає вироку по справі - не є належним доказом.

В підтвердження зазначеному у своїй ухвалі ВАСУ від 30 жовтня 2013 р. у справі №  К/9991/72665/12 вказав: «..протоколи допиту свідків не є допустимими доказами в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, а тому дана обставина судами обкантовано не взята до уваги як доказ порушення позивачем податкового законодавства.

Більше того, ВАСУ йде далі і в рішенні від 26.08.2015 р. по справі К/800/60969/14 вказує наступне: «Обов'язковими для врахування адміністративним судом є факти, наведені у вироку в кримінальній справі чи постанові у справі про адміністративний проступок, щодо часу, місця та об'єктивного характеру відповідного діяння тієї особи, правові наслідки, дій чи бездіяльності якої є предметом розгляду в адміністративній справі.

Водночас правова кваліфікація діяння особи, наведена у вироку в кримінальній справі або постанові про адміністративний проступок (тобто застосування тих чи інших правових норм до відповідної поведінки), не є обов'язковою для адміністративного суду».

Крім того, на недопустимість покладення тягаря негативних наслідків від встановлення протиправності дій контрагента платника податків неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, зокрема 9 січня 2007 року у рішенні «Інтерсплав проти України», а також Верховний Суд України, зокрема у постанові № 21-1578 від 13.01.2009 року.

Верховний Суд України звернув увагу на те, що платник податків, за умови його необізнаності, не може нести відповідальність за недобросовісні дії свого контрагента, а тим більше перевіряти чи реальною була воля засновників даного підприємства на здійснення господарської діяльності.

Вищенаведений висновок Європейський суд з прав людини повторно підтвердив у рішенні від 18.03.2010 року по справі Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії. При цьому у п. 23 даного рішення Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі виявлення податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щоб стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції. Втім, зазначив Суд, прямого впливу на оподаткування організації-заявника (Бізнес Сепорт Сентре) це не мало б.

Отже, Європейський суд з прав людини чітко констатує правило індивідуальної відповідальності платника податків. Тобто добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через будь-які негаразди із його контрагентом.

Отже, для запобігання подібних ситуацій під час укладання правочину з контрагентом,  необхідно:

1.      Перевірити контрагента в:

а) Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань;

б) Єдиному державному реєстрі судових рішень;

в) Податкових та інших базах: матеріальний стан, штат працівників, платник ПДВ, заборгованість по бюджетним зобов’язанням, тощо.  

2. Ознайомитися з установчими документами контрагента та перевірити наявність та/або обмеженість повноважень його керівника;

 3. Отримати оригінали підписаних з контрагентом договорів (для можливих експертиз).

В разі, якщо вже йде процедура судового оскарження, рекомендовано:

1.       Намагатись зупинити провадження до моменту оголошення вироку по кримінальній справі контрагента:  (правова підстава - п. 3.ч. 1 ст. 156 КАСУ);

2.  Заявляти клопотання щодо проведення експертизи (підпису посадової особи – «уявного директора» контрагента) та наполягати на його задоволенні: (правова підстава ст. 81 КАСУ);

3.     Допитувати осіб контрагента (представників, «уявного директора») в якості свідків (правова підстава: ст.ст. 77, 78 КАСУ);

4.       Подавати обґрунтовані заперечення та/або пояснення з посиланням як на національну судову практику, так і практику Європейського суду);

5.  Доводити правило «індивідуальної відповідальності», необізнаності про можливу фіктивність контрагента, наявність всіх первинно – бухгалтерських документів, правову природу, наслідки угоди та взаємозв’язок між ними, тощо;

6.  «Приймати участь» у кримінальному провадженні щодо фіктивного контрагента з метою скасування постанови по відкриття кримінального провадження.

P.s.  В ЗМІ є інформація, що 20.07.2016 р. за дорученням Міністра фінансів Олександра Данилюка Державна Фіскальна Служба видала наказ суть якого полягає в тому, що до податкової міліції будуть передаватись матеріали податкових перевірок тільки після остаточного закінчення всіх адміністративних та судових процедур оскарження, що зніме необґрунтоване навантаження на платників податків.

Теги: налоговые споры, обжалование налоговых уведомлений – решений,  фиктивное предпринимательство,  приговор, контрагент, судебная практика, защита интересов, плательщик налогов, фискальные, налоговые органы, юрист, судебное обжалование, Адвокат Морозов

Юрисдикційна підсудність справ за участю Фонду гарантування вкладів

Адвокат Морозов (судебная защита)

Практичне застосування адміністративними судами Постанови Верховного суду України щодо виключної (господарської) підсудності судових справ за участю ФГВФС.

  

З першу необхідно вказати, що кредиторами банку є як юридичні, так і  фізичні особи, які мають документально підтверджені вимоги до банку щодо його майнових зобов'язань.

У випадку прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію неплатоспроможного банку, про що Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (надалі – «Фонд») повідомляє шляхом розміщення на сайті Фонду та опублікування в газеті «Голос України» або «Урядовий кур’єр» відповідного оголошення, вкладники, вклади яких не гарантуються Фондом, вклади яких перевищують 200 тисяч гривень, та інші кредитори неплатоспроможного банку мають право протягом 30 днів з дня опублікування Фондом зазначеного оголошення пред’явити свої кредиторські вимоги.

Кредиторські вимоги заявляються шляхом направлення письмової заяви із наданням копій відповідних документів до Фонду або уповноваженої особи Фонду, якій делеговано Фондом повноваження щодо складання реєстру акцептованих вимог кредиторів, за адресою вказаною в оголошенні.

Протягом 90 днів з дня опублікування відомостей про ліквідацію банку Фонд визначає суми заборгованості кожному кредитору та відносить вимоги до певної черги погашення; відхиляє вимоги в разі їх не підтвердження фактичними даними, що містяться у розпорядженні Фонду, та, у разі потреби, заявляє в установленому законодавством порядку заперечення за заявленими до банку вимогами кредиторів;  складає реєстр акцептованих вимог кредиторів відповідно до вимог, встановлених нормативно-правовими актами.

Акце́пт (лат. acceptus — прийнятий) — згода на оплату або гарантування оплати документів.

ВАЖЛИВО: Вимоги, які не були включені до реєстру акцептованих вимог кредиторів, задоволенню не підлягають і вважаються погашеними.

Також вважаються погашеними вимоги, якщо майна банку недостатньо для їх задоволення.

Таким чином Фонд наділений правом відхиляти вимоги кредиторів в разі їх не підтвердження фактичними даними та не включати їх до реєстру грошових вимог кредиторів.

В цьому випадку, єдиним дієвим механізмом захисту порушених та / або оспорюваних прав кредитора є звернення до суду.

Однак після 16 лютого 2016 р. дуже гостро постає питання щодо юрисдикційної підсудності такого виду спору.

Так, в своїй Постанові Верховний суд України у складі Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України по справі № 826/2043/15 (провадження № 21-4846а15) зробили висновок: «Частиною третьою статті 2 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»            передбачено, що законодавство про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом при розгляді судом справи про визнання неплатоспроможним (банкрутом) банку застосовується з урахуванням норм законодавства про банки і банківську діяльність.

У свою чергу, статтею 1 Закону № 2121-ІІІ передбачено, що цей Закон визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків.

У пункті шостому статті 2 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VІ «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» зазначено, що ліквідація банку - процедура припинення банку як юридичної особи відповідно до законодавства.

Виходячи із системного аналізу вказаних норм законодавства та враховуючи положення статті 12 Господарського процесуального кодексу України, можна дійти висновку, що на спори, які виникають на стадії ліквідації (банкрутства) банку, не поширюється юрисдикція адміністративних судів».

Отже, дві колегії найвищої судової ланки України висловилися, що ВСІ судові спори на стадії банкрутства Банка повинні розглядатися в межах господарського судопровадження і лише відповідним господарським судом.

Відповідно до ч.1 ст.244-2 КАС України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладеній у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.

Але аналізуючи реєстр судових рішень вбачаються «протиріччя»…, наприклад Ухвалами Одеського апеляційного адміністративного суду від 12 липня 2016 р. справа № 815/1999/16 та Київського апеляційного адміністративного суду від 13.07.2016 р. справа № 810/5747/15 скасовані ухвали суду першої інстанції, якими закрито провадження у справі про включення до реєстру вкладників, на підставі саме Постанови ВСУ від 16 лютого 2016 р. по справі  № 826/2043/15 та передані справи на новий розгляд.

В даних справах спір стосується оскарження фізичною особою, яка є вкладником, дій уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо не включення до переліку владників, які мають право на відшкодування коштів за вкладом.

Такі спірні правовідносини регулюються розділом V "Гарантії Фонду та відшкодування за вкладами" Закону № 4452-VI.

Згідно з ч. 1 статті 26 зазначеного Закону Фонд гарантує кожному вкладнику банку відшкодування коштів за його вкладом. Фонд відшкодовує кошти в розмірі вкладу, включаючи відсотки, станом на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, але не більше суми граничного розміру відшкодування коштів за вкладами, встановленого на цей день, незалежно від кількості вкладів в одному банку.

Сума граничного розміру відшкодування коштів за вкладами не може бути меншою 200 000 гривень. Адміністративна рада Фонду не має права приймати рішення про зменшення граничної суми відшкодування коштів за вкладами.

За правилами частин першої-третьої статті 27 Закону № 4452-VI уповноважена особа Фонду складає перелік вкладників та визначає розрахункові суми відшкодування коштів за вкладами за рахунок Фонду відповідно до вимог цього Закону та нормативно-правових актів Фонду станом на день отримання рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку.

Суди апеляційної інстанції  також звернули увагу на те,  що спір про включення до реєстру вкладників, який має місце у даних справах не стосується процедури ліквідації банку, правовідносини, що виникли у даній справі є відмінними від тих, які мають місце у справі, за якою Верховний Суд України прийняв згадане рішення, а тому посилання на нього суду першої інстанції є необґрунтованим.

Так, розглядаючи вимоги, що стосуються включення до реєстру акцептованих вимог кредиторів, які мали місце у згаданій справі, яку розглянув Верховний Суд України, суд має встановити наявність відповідного боргу банку перед позивачем як підстави для включення відповідної суми до певної черги реєстру акцептованих вимог кредиторів.

 Тобто фактично підлягає перевірці правомірність майнових вимог особи до суб'єкта господарювання - банку, що не характерно для адміністративного суду. Подальше відшкодування цих коштів відбуватиметься за рахунок реалізації майна банку-боржника.

 З огляду на це, у даному випадку, уповноважена особа Фонду виступає як ліквідатор банку, особа, яка діє від імені банку, а тому такий спір, дійсно, не підсудний адміністративному суду.

Однак, у справі де мають місце інші відносини, які саме стосуються включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу Фондом і у даному випадку уповноважена особа Фонду, формуючи відповідний реєстр та передаючи його до Фонду, виконує процедурні, публічні функції держави, що стосуються гарантованої державою суми банківського вкладу, яка відшкодовуватиметься незалежно від перебігу процедури ліквідації банку (продажу його майна) за рахунок наявних у державного органу - Фонду коштів. У даному випадку у фізичних осіб виникають майнові вимоги не до банку-боржника, що ліквідується, а до держави в особі Фонду.

За таких обставин, даний спір щодо включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу Фондом підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

ВИСНОВОК:

1.      Адміністративна юрисдикція та підсудність:

а) спори щодо включення до реєстру вкладників, який є підставою для відшкодування гарантованої суми вкладу саме Фондом;

б) майнові вимоги фізичних осіб не до банку-боржника, що ліквідується, а до Держави в особі Фонду.

2.      Господарська юрисдикція та підсудність:

а) спори щодо включення до певної черги реєстру акцептованих (визнаних) або перевірка майнових вимог кредиторів;

б) майнові вимоги не до Держави, в особі Фонду, а саме до банку  і за рахунок реалізації майна останнього.

Теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, акцепт,  вклад, требования, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Доцільність в зупиненні судових справ з Фондом гарантування вкладів

Адвокат Морозов (судебная защита)

Чи потрібно зупиняти судові провадження з Фондом гарантування вкладів до моменту визначеності конституційності Закону України № 4452-VI  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»?

  

Порядок ліквідації банків визначається Законами України «Про банки і банківську діяльність», «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»  та  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» .

Процедура ліквідації банку здійснюється Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (далі – «Фонд») після прийняття рішення Національним банком України про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, крім випадку, коли ліквідація здійснюється за ініціативою власників банку.

Під час судових слухань обґрунтування будь-якої правової позиції вкладника банку щодо протиправності дій Уповноваженої особи Фонду та зобов'язання останньої вчинити певні дії, засноване переважно на положеннях Закону України № 4452-VI  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (надалі – «Закон»).

При цьому, стверджуючи про правомірність своїх дій, Відповідач - Фонд посилається на приписи цього ж Закону.

Однак, Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 02.04.2015 року у справі № 826/9693/13-а прийнято рішення про звернення до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності Закону України від 23.02.2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

В свою чергу, постановою Пленуму Верховного Суду України від 03.07.2015 року № 13 оформлено рішення Верховного Суду України про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо відповідності (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» положенням статті 6, частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п'ятої статті 41 Конституції України.

Станом на 20.07.2016 р. на офіційному сайті Конституційного суду України у розділі «На розгляді у Конституційному суді України» за № 21 йде звернення Верховного Суду України «Щодо відповідності (конституційності) Закону України „Про систему гарантування вкладів фізичних осіб“ положенням статті 6, частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п’ятої статті 41 Конституції України».

Поточний результат: ухвалою колегії суддів КСУ відмовлено у відкритті конституційного провадження у справі; ухвалою КСУ відкрито конституційне провадження у справі; справа розглядається Судом з 26.04.2016 р.

Зі змісту процесуального законодавства України вбачається, що право на звернення до Верховного Суду України в суду з'являється у випадку виникнення сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

Тобто, факт звернення Вищого адміністративного суду України до Верховного Суду України, а останнім до Конституційного Суду України свідчить про наявність сумніву у суду щодо відповідності закону Конституції України.

Конституційний Суд України в пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини рішення від 29.06.2010 року №17-рп/2010 зазначив, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями.

Відповідно до ч. 2 ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України може визнати неконституційним правовий акт повністю або в окремій його частині.

Частиною 2 ст. 152 Конституції України закріплено, що закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані рішенням Конституційного Суду України такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення.

При цьому згідно ч. 3 ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» у разі якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі, і які впливають на прийняття рішення чи дачу висновку у справі, Конституційний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними.

Приписи статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначають, що рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.

Положеннями ч.ч. 2, 3 ст. 70 вказаного Закону передбачено, що у разі необхідності Конституційний Суд України може визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки їх виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку.

Конституційний Суд України має право зажадати від органів, зазначених у цій статті, письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку Конституційного Суду України.

Частиною 6 пункту 4 рішення Конституційного Суду України від 14.12.2000 року у справі №1-31/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) передбачено, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Системний аналіз наведених норм в контексті зазначених положень рішень Конституційного Суду України свідчить про те, що у випадку визнання неконституційним Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» в цілому або окремих його норм, останні втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення. Проте, як було зазначено вище, Конституційний Суд вправі визначити у своєму рішенні, порядок і строки його виконання, а також покласти на відповідні державні органи обов'язки щодо забезпечення виконання рішення.

У випадку визнання неконституційними певних норм Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» щодо відповідності їх Основному Закону може призвести до порушення його логіки і структури, спричинити виникнення прогалин у ньому. У зв'язку із цим, може виникнути необхідність вжиття додаткових заходів щодо забезпечення виконання прийнятого рішення. Додаткові заходи, у свою чергу, можуть стосуватися внесення змін до чинного Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Згідно ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у рішенні від 09.02.1999 року у справі №1-7/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначив, що надання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.

Виходячи із зазначеного, за результатами розгляду конституційного подання щодо Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» правове регулювання суспільних відносин, пов'язаних із функціонуванням системи гарантування вкладів фізичних осіб, в залежності від рішення Конституційного Суду може змінитися.

Вказане вище свідчить про істотність результатів розгляду судом конституційної юрисдикції подання Верховного Суду України для прийняття законного та обґрунтованого рішення у справах, щодо суспільних відносин в рамках Закону України № 4452-VI  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Отже, в переважній більшості суди задовільнять клопотання Уповноваженої особи Фонди та зупиняють провадження у судовій справі…

ІНШЕ ПИТАННЯ: ЧИ ПІЙДЕ ЦЕ НА КОРИСТЬ ВКЛАДНИКА, ЯКИЙ ЗАХИЩАЄ СВОЇ ІНВЕСТИЦІЇ?

Щодо конституційності Закону України № 4452-VI  «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Підставою для такого звернення Вищий адміністративний суд України визначив, зокрема, те, що попри встановлену Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» мету - захист прав і законних інтересів вкладників банку, зміцнення довіри до банківської системи України, стимулювання залучення коштів у банківську систему України (стаття 2 Закону), його практичне застосування до неплатоспроможних банків ставить вкладників банку в нерівні умови при відшкодуванні депозитних коштів, допускає застосування різних підходів в зобов'язальних відносинах з кредиторами та позичальниками банку.

Правове обґрунтування звернення.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 3 Закону N 4452-VI передбачено, що Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.

Статтею 29 Закону N 4452-VI встановлено, що Фонд набуває право кредитора банку на всю суму, що підлягає відшкодуванню вкладникам такого банку відповідно до цього Закону на день початку процедури виведення Фондом банку з ринку, а також на суму нарахованого, але не сплаченого регулярного збору до Фонду.

Згідно з абзацом другим статті 52 Закону N 4452-VI вимоги, не задоволені за недостатністю майна банку, вважаються погашеними.

Пунктом 7 статті 52 Закону N 4452-VI передбачено, що майно, яке залишилося після задоволення вимог кредиторів, передається Фонду.

Таким чином, Законом N 4452-VI створені умови для позбавлення конституційного права громадян України володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, що суперечить статті 41 Конституції України.

Теги: Фонд гарантирования вкладов физических лиц, ФГВФО, кредит, депозит, банк, кредитор, вклад, требования, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов

Орендна плата за землю не може бути нижчою аніж встановлено Законом

Адвокат Морозов (судебная защита)

Якщо розмір орендної плати за землю встановлений нижче законодавчо встановленої  межі, орендарю належить сплачувати орендну плату в розмірі, встановленому законодавством, а не договором.

Про зазначене йде мова в Ухвалі Вищого адміністративного суду України від 02.06.2016 р. у справі № К/800/34406/15.

Суд вказав, що відповідно до п. 41.1. ст. 41 Податкового кодексу України контролюючими органами є органи доходів і зборів - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування єдиної державної податкової, державної митної політики в частині адміністрування податків і зборів, митних платежів та реалізує державну податкову, державну митну політику, забезпечує формування та реалізацію державної політики з адміністрування єдиного внеску, забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями при застосуванні податкового та митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску (далі - центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику), його територіальні органи.

Згідно до п. 75.1 ст. 75 Податкового кодексу України органи державної податкової служби мають право проводити камеральні, документальні (планові або позапланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Відповідно до ст. 271 Податкового кодексу України базою оподаткування податком з плати за землю є: нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Згідно до ст. 277 Податкового кодексу України ставка податку за земельні ділянки, розташовані за межами населених пунктів, встановлюється у розмірі не більше 5 відсотків від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по Автономній Республіці Крим або по області.

ВАЖЛИВО: відповідно до п.п. 286.1-286.4 ст. 286 Податкового кодексу України підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.

Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно у сфері будівництва, щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а також за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справляння плати за землю, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Платники плати за землю (крім фізичних осіб) самостійно обчислюють суму податку щороку станом на 1 січня і не пізніше 20 лютого поточного року подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки податкову декларацію на поточний рік за формою, встановленою у порядку, передбаченому статтею 46 цього Кодексу, з розбивкою річної суми рівними частками за місяцями. Подання такої декларації звільняє від обов'язку подання щомісячних декларацій. При поданні першої декларації (фактичного початку діяльності як платника плати за землю) разом з нею подається довідка (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки земельної ділянки, а надалі така довідка подається у разі затвердження нової нормативної грошової оцінки землі.

Платник плати за землю має право подавати щомісяця звітну податкову декларацію, що звільняє його від обов'язку подання податкової декларації не пізніше 20 лютого поточного року, протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним.

За нововідведені земельні ділянки або за новоукладеними договорами оренди землі платник плати за землю подає податкову декларацію протягом 20 календарних днів місяця, що настає за звітним.

У разі зміни протягом року об'єкта та/або бази оподаткування платник плати за землю подає податкову декларацію протягом 20 календарних днів місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися такі зміни.

Згідно до п.п. 288.1-288.5 ст. 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування орендної плати за земельну ділянку є договір оренди такої земельної ділянки оформлений та зареєстрований відповідно до законодавства.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які укладають договори оренди землі, повинні до 1 лютого подавати контролюючому органу за місцезнаходженням земельної ділянки переліки орендарів, з якими укладено договори оренди землі на поточний рік, та інформувати відповідний контролюючий орган про укладення нових, внесення змін до існуючих договорів оренди землі та їх розірвання до 1 числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулися зазначені зміни.

Форма надання інформації затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державно податкової політики.

Платником орендної плати є орендар земельної ділянки. Об'єктом оподаткування є земельна ділянка, надана в оренду. Розмір та умови внесення орендної плати встановлюються у договорі оренди між орендодавцем (власником) і орендарем.

Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу: не може бути меншою 3 відсотків нормативної грошової оцінки та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Правова позиція Верховного Суду України щодо розгляду аналогічних справ викладена в постанові від 02.12.2014 р. та полягає в наступному: «законодавець визначив нижню граничну межу річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним в договорі.».

Таким чином, суд прийшов до висновку, що оскільки умови договорів не можуть суперечити вимогам чинного законодавства, незважаючи на наявність змін в укладених договорах оренди, орендарю належить сплачувати орендну плату в розмірі, встановленому законодавством. При цьому, законодавством встановлена гранична межа річної суми платежу по орендній платі за земельні ділянки, незалежно від того, чи співпадає її розмір із визначеним в договорі.

До речі, правовою позицією в постанові Верховного суду України  від 03.12.2013 р. по справі № 3-34гс13 передбачено: «Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати».

Більше того, «…законодавча зміна граничного розміру плати за землю є підставою для перегляду розміру орендної плати, встановленої умовами договору» (ВСУ від 23.05.2011 р. справа № 7/105-10 (30/234-09)

Теги: орендна плата за землю, граничний розмір, строк, договір оренди землі, земельна ділянка, податок, контролюючий орган, ДФС, судова практика, юрист, судовий захист, Адвокат Морозов

ДФС не зможе безпідставно тиснути на бізнес

До податкової міліції будуть передаватись матеріали податкових перевірок тільки після остаточного закінчення всіх адміністративних та судових процедур оскарження. Тобто кримінальні справи будут порушуватися при наявності реальних доказів вчинення кримінальних злочинів. 

Це означає, що ДФС не зможе упереджено та безпідставно тиснути на бізнес, якщо немає підтвердження складу злочину. Якщо підприємець не погоджується з рішенням ДФС стосовно своїх зобов’язань і подає оскарження до суду, то кримінальне провадження буде розпочато лише тоді, коли слідчий знайде реальні докази злочину.

http://www.minfin.gov.ua/news/view/minfin-ta-dfs-operatyvno-vyrishyly-odnu-z-kliuchovykh-problem-biznesu?category=organi-v-kompetencii-mfu&subcategory=derzhavna-fiskalna-sluzhba-ukraini-organi

Банкрутство – не варіант: захист іпотечного майна

Адвокат Морозов (судебная защита)

Девіз Володимира Кличка: «Поразка – не варіант!», так ось, при захисті та/або виведені  іпотечного майна з-під застави кредитора, банкрутство та ліквідація підприємства – не варіант, наголос Верховного суду України (!!!), але так чи насправді?

На жаль в нашій країні банківське лоббі зробило свою справу… у своєму матеріалі «Подвійні стандарти Верховного суду України: кредитно-іпотечні справи» я зазначав, що, нажаль, рішення ВСУ це сукупність протирічь та невідповідностей не тільки Закону, а й своїй же судовій практиці, хоча ВСУ, як найвища ланка судової системи України,  покликаний забезпечити її єдність.

Приймаючи рішення у судовій справі Верховний суд України діє по «виборчому принципу» або (це лише моє припущення) на підставі недостатніх  доказів, які надали сторони та якими обґрунтовують свої вимоги та/або заперечення.

У зазначеному вище матеріалі вказувалось,  що Правові позиції Верховного суду України висловлені в Постановах від 7 листопада 2012 року у справі № 6-129 цс 12 та  від 11 вересня 2013 року у справі № 6-52цс13: «припинення юридичної особи у зв’язку з визнанням її банкрутом є підставою припинення іпотеки, оскільки зобов’язання за кредитним договором припиняється» , суттєво протирічать Правовій позиції Верховного суду України висловленій в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: « сам факт ліквідації боржника за кредитним договором з внесенням запису до відповідного реєстру про припинення юридичної особи за наявності заборгованості боржника за цим договором не є підставою для припинення договору іпотеки, який укладений для забезпечення виконання кредитного договору боржником».

Разом з тим, аналізуючи реєстр судових рішень Верховного суду України вбачається, що судова палата у Господарських справах при вирішені справ виходить саме із позиції Верховного суду України висловленій саме в постанові від 10 лютого 2016 року у справі  № 6-216цс14: «ліквідація юридичної особи  не є підставою для припинення договору іпотеки» (Постанова ВСУ від 6 липня 2016 року справа № 3-584гс16).

Однак, відповідно до частини 2 ст.4-1 ГПК України  та ч. 1 ст. 9 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей цього Закону.

Отже, спеціальні норми  Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» мають пріоритет відносно загальних норм ГПК України у справах про банкрутство.

За приписами ч. 4 ст.10 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі – «Закон»), суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, вирішує усі майнові спори з вимогами до боржника, у тому числі спори про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів, пов’язаних із визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов’язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України, а також справ у спорах про визнання недійсними правочинів (договорів), якщо з відповідним позовом звертається на виконання своїх повноважень контролюючий орган, визначений Податковим кодексом України.

ВАЖЛИВО: справи у вказаних вище спорах  належать до виключної підсудності того господарського суду, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Якщо поточні кредитори мають майнові претензії до боржника, то вказані справи розглядаються в межах позовного провадження, АЛЕ В РАМКАХ ПРОЦЕДУРИ БАНКРУТСТВА, тобто тим судом в якому провадженні перебуває справа про банкрутство.

Ч. 1 ст. 20 Закону передбачає, що правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора;

Ч. 1 ст. 23 Закону вказує, що конкурсні кредитори за вимогами, які виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство, зобов’язані подати до господарського суду письмові заяви з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують, протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення провадження у справі про банкрутство;

П. 4. ч. 8 ст. 23 Закону встановлює, що поточні кредитори з вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство, можуть пред’явити такі вимоги… які вирішуються шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство.

Відповідно до п. 2 ч. 1 Закону, банкрутство - визнання господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Тобто дія Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», як спеціального у цих відносинах, покликана об’єднати  всі майнові та немайнові вимоги кредиторів в рамках однієї процедури і відносно конкретного боржника.

Тепер звернемося до аргументації Верховного суду України стосовно неможливості припинення договору іпотеки навіть при ліквідації боржника: «Отже, слід дійти висновку, що саме по собі постановлення господарським судом ухвали про ліквідацію юридичної особи-боржника за основним зобов'язанням і його виключення з відповідного державного реєстру не призводить до припинення зобов'язання іпотекодавця з виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання, адже до цього іпотекодержатель звернувся до суду із позовом про звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки боржник належним чином не виконував узятих на себе зобов'язань з погашення боргу».

Так як судове рішення у справі повинно бути гранично повним то вбачається, що кредитор - іпотекодержатель (до моменту порушення справи про банкрутство відносно боржника – іпотекодавця) звернувся до суду, АЛЕ РІШЕННЯ У СПРАВІ ЩЕ НЕ МАЄ, тому не можна вважати такого іпотекодержателя (кредитора) з безспірними вимогами, адже згідно п. 2. ч. 3 ст. 10 Закону безспірними вимогами кредиторів визнаються - грошові вимоги кредиторів, підтверджені судовим рішенням, що набрало законної сили, і постановою про відкриття виконавчого провадження.

Отже, іпотекодержатель (банк або інший кредитор) є забезпеченим кредитором, тобто вимоги якого забезпечені заставою майна боржника (майнового поручителя) (п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону).

В свою чергу ч. 15 ст. 16 Закону встановлює, що з моменту порушення провадження у справі про банкрутство пред’явлення конкурсними та забезпеченими кредиторами вимог до боржника та їх задоволення може відбуватися лише у порядку, передбаченому цим Законом, та в межах провадження у справі про банкрутство.

Окремо необхідно вказати, якщо позивач не звернувся у тридцятиденний строк з дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство із заявою про визнання його грошових вимог до боржника у справі про банкрутство, суд, який розглядає позовну заяву, після закінчення тридцятиденного строку з моменту офіційного оприлюднення поновлює позовне провадження та відмовляє у задоволенні позову (ч. 3 ст.17 Закону).

Більше того, задоволення забезпечених вимог кредиторів за рахунок майна боржника, яке є предметом забезпечення, допускається лише в межах провадження у справі про банкрутство (п. 2. ч. 6 ст. 19 Закону).

П. 2. ч. 2 ст. 23 Закону передбачає, що забезпечені кредитори зобов’язані подати заяву з грошовими вимогами до боржника під час провадження у справі про банкрутство лише в частині вимог, що є незабезпеченими, або за умови відмови від забезпечення.

Майно банкрута, що є предметом забезпечення, не включається до складу ліквідаційної маси і використовується виключно для задоволення вимог кредитора за зобов’язаннями, які воно забезпечує (ч. 4 ст. 42 Закону).

І на останнє, згідно п. 9 ст. 45 Закону погашення вимог забезпечених кредиторів за рахунок майна банкрута, що є предметом забезпечення, здійснюється в позачерговому порядку.

Отже, з урахуванням всього вищевказаного, вбачається наступне:

1.    Іпотека, як похідне або акцесорне зобов’язання, припиняє своє існування у разі: припинення основного зобов’язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди);  з інших підстав, передбачених Законом (ст. 17 Закону України «Про іпотеку»);

2.    Задоволення вимог забезпечених кредиторів повинно відбуватися виключно в межах провадження у справі про банкрутство.

3.   Суд, який розглядає справу боржника і кредитора, поза межами справи по банкрутство,  не може задовольнити вимоги останнього оскільки діє мораторій, а на підставі ст. 17 Закону, через 30 днів після порушення провадження у справі про банкрутство,  зовсім закриває це провадження.

Тоді виникає питання на яке так і  не надав відповідь Верховний суд України, а саме: як може задовольнити свої вимоги іпотекодержатель, якщо судитися вже немає з ким (боржник ліквідований – справа закрита), а задоволення його вимог, як забезпечувального кредитора, повинно відбуватися лише в межах провадження у справі про банкрутство, яке закрито судом у зв’язку з ліквідацією боржника?

Отже, на мій погляд, все ж таки правильними є позиції Верховного суду України, які передбачають, що іпотека припиняється в наслідок припинення основного зобов’язання або ліквідації боржника.

Таким чином, під час розгляду подібних справ не потрібно  забувати  про  ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», яка передбачає, що суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів, однак і сам боржник повинен провести всі необхідні дії та надати відповідні докази відносно припинення іпотечного зобов’язання.

Теги: обеспечительные обязательства, акцессорные, ипотека, залог, поручительство, кредитный договор, банкротство, ликвидация, судебная практика, правовая позиция, Верховный суд Украины, юрист, судебная защита, Адвокат Морозов