Податкові питання не входять до сфери застосування статті 6 Конвенції

Адвокат Морозов (судебная защита)

Податкові питання не входять до сфери застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, однак застосування практики Європейського суду з прав людини є ефективним способом захисту прав платника податку у спорах з фіскальними (податковими) органами.

Ч. 1 статті 6 «Право на справедливий суд» Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Судові рішення, насправді, слугують не лише для вирішення справ у Суді, а і в загалом для того, щоб пояснити, забезпечити й удосконалити норми, визначені Конвенцією, сприяючи таким чином виконанню державами своїх зобов'язань як учасників Конвенції (Ireland v. the United Kingdom (Ірландія проти Сполученого Королівства), § 154).

Отже, основною метою Конвенції є визначення суспільних проблем, які представляють загальний інтерес, таким чином, підвищуючи загальні стандарти захисту прав людини і поширюючи судову практику з захисту прав людини у спільноті держав-учасниць Конвенції (Konstantin Markin v. Russia (Константин Маркі проти Россії) [ВП], § 89).

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по їх суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею повинен бути ефективним як у законі,  так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

ЄСПЛ вважає, що факт того, що спір є «матеріальним» за своїм характером, не є підставою для застосування статті 6 § 1 у частині цивільних прав та зобов'язань (Ferrazzini v. Italy (Феррадзіні проти Італії) [ВП], § 25).

ВАЖЛИВО: Серед питань, що не входять до сфери застосування статті 6 – податкові провадження: податкові питання все ще є одним з основних виняткових прав державної влади, але у той самий час стосунки публічного характеру між платником податків і суспільством є домінуючими. За таким принципом, винятком також є сумарні провадження щодо забезпечення розгляду справи стосовно ввізного мита і митних зборів (Emesa Sugar N.V. v. the Netherlands (Emesa Sugar N.V проти Нідерландів).

П. 25. Рішення ЄСПЛ у справі "Феррадзіні проти Італії" (Case of Ferrazzini v. Italy) (Заява N 44759/98) передбачено, що безсумнівно, у податковому провадженні  вирішуються матеріальні  інтереси,  але  просте   доведення,   що   спір   має "матеріальний" характер,  не є саме по собі достатнім для визнання застосовності  пункту 1  статті  6  у  контексті  положення,  яке стосується   цивільних   обвинувачень   (див.   рішення  у  справі "Пьєр-Блок проти Франції" від 21  жовтня  1997  року,  Reports  of 
Judgments  and Decisions 1997-VI,  с.  2223,  п.  51;  та у справі "Пеллеґрін проти Франції" [GC], N 28541/95, п. 60. Суд вважає,  що податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків (п. 29 Рішення).

Разом з цим у п. 39 по справі «Серков проти України» (заява № 39766/05) суд визнає, що, дійсно, можуть існувати переконливі причини для перегляду тлумачення законодавства, яким слід керуватись. Сам Суд, застосовуючи динамічний та еволюційний підходи в тлумаченні Конвенції, у разі необхідності може відходити від своїх попередніх тлумачень, тим самим забезпечуючи ефективність та актуальність Конвенції (див. рішення у справах «Вілхо Ескелайнен та інші проти Фінляндії» (Vilho Eskelinen and Others v. Finland), [ВП], заява № 63235/00, п. 56, ECHR 2007‑IV та «Скоппола проти Італії» (Scoppola v. Italy № 2) [ВП], заява № 10249/03, п. 104.)

У разі якщо норма закону або іншого нормативного акта, виданого на основі закону, або якщо норми різних законів або нормативних актів дозволяють неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків платників податків і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Проте у цій справі («Серков проти України») державні органи обрали тлумачення національного законодавства, менш сприятливе для платників податків, що призвело до стягнення ПДВ із заявника (див. також рішення у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine), заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 57, від 14 жовтня 2010 року).

Таким чином судова практика Європейського суду з прав людини є важливими джерелом права, яка враховується адміністративними судами України (підстава - ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») під час вирішення податкових спорів (прецедентне право) та дає можливість належним чином захисти права й законні інтереси платників податків. 

Висновком зазначеного є те, що для ефективного захисту своїх порушених та/або оспорюваних прав у спорах з фіскальними (податковими) органами, платник податку повинен застосовувати Конвенцію і практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини як джерело права, адже згідно зі ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

P.s. З порівняльного аналізу Інтернет - ресурсу «Єдиний державний реєстр судових рішень» вбачається, що під час вирішення адміністративних справ Вищим адміністративним судом України найчастіше застосовуються рішення Європейського суду з прав людини у справах  «Щокін проти України», «Інтерсплав проти України», «Булвес» АД проти Болгарії» та «Бізнес Супорт Центр проти Болгарії».

Теги: податкові спори, налоговые споры, ЄСПЛ, ЕСПЧ, практика європейського суду, Вищий адміністративний суд України,  накладная, судебная практика, судова практика,  оскарження податкових повідомлень – рішень,  обжалование, Акт налоговой проверки, фіскальні органи,  контролюючі органи, податкові органи

Податкові спори: презумпція добросовісності платника податків

Адвокат Морозов (судебная защита)

Документи податкової звітності є дійсними, повно та об'єктивно відтворюють господарські операції, що є об'єктом оподаткування та/або фінансові показники яких впливають на податковий обов'язок платника податків, якщо інше не буде доведено контролюючим органом.

Фіскальні (податкові) органи, у своїй практиці перевірки платників податків з питань дотримання податкового законодавства, використовують ряд засобів та методів, на підставі або за допомогою яких, встановлюють порушення останніми вимог діючого законодавства.

У цьому матеріалі пропоную розглянути так звану «презумпцію добросовісності»  платника податку, як захисний інструмент інтересів останнього, а також відповідну судову практику, яку можна використовувати як засіб контрзаходів щодо захисту порушених або оспорваних прав

.

Перш за все треба вказати, що національне законодавство, а саме ч. 2 ст. 61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

   Необхідно також відмітити, що посилання фіскального органу на порушення контрагентом вимог податкового законодавства щодо декларування сум податкових зобов'язань є безпідставними, оскільки за дане порушення податкового законодавства передбачена індивідуальна відповідальність саме для контрагента, а не для платника, оскільки ведення податкового обліку покладено на кожного окремого платника податку, при цьому такий платник несе самостійну відповідальність за порушення правил ведення податкового обліку. Зазначена відповідальність стосується кожного окремого платника податку і не може автоматично поширюватися на третіх осіб, у тому числі на його контрагентів.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду України від 31.01.2011 у справі № 21-47а10, відповідно до якої чинне законодавство не ставить у залежність право платника податків на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства його контрагентом.

Більше того, «Презумпція добросовісності платника податків» означає, що подані платником контролюючому органу документи податкової звітності є дійсними, повно та об'єктивно відтворюють господарські операції, що є об'єктом оподаткування та/або фінансові показники яких впливають на податковий обов'язок платника податків, якщо інше не буде доведено контролюючим органом.

У площині процесуального регулювання презумпції добросовісності платника податків відповідає обов'язок доведення контролюючим органом правомірності прийнятого рішення в судовому процесі, порушеному за позовом платника податків про скасування рішення як неправомірного (частина 2 ст. 71 КАС України).

У разі надання контролюючим органом доказів, які спростовують дійсність чи повноту даних поданої платником податків податкової звітності, платник податків відповідно до встановленого  частиною 1 ст. 71 КАС України обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення (крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу), повинен довести наявність законних підстав, для врахування задекларованих в податковому обліку даних при визначені суми його податкового обов'язку.

Як зазначалося вище, судова практика вирішення податкових спорів виходить з презумпції добросовісності платника, тобто з презумпції економічної виправданості дій платника, що мають своїм наслідком отримання податкової вигоди та достовірність відомостей у бухгалтерській та податковій звітності платника.

Таким чином при вирішенні спорів суди повинні дотримався правових позицій висловлених Верховним Судом України в постановах від 21 січня 2011 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 14367304) та від 27 березня 2012 року (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 24068062) в яких суд надав оцінку обставинам реального здійснення господарських операцій.

Так, доказами реальності здійснення господарської операції є, але не виключно:  договір, рахунки-фактури, видаткові накладні, податкові накладні, товарно-транспортні накладні, акт приймання виконаних підрядних робіт та ін., оцінка яких повинна бути надана судом з дотриманням положень статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України.

Треба зазначити, що докази, на які посилаються сторони в обґрунтування своїх вимог та заперечень, є обов'язковими, але не вичерпними, оскільки предмет доказування у справі, що розглядається, становлять обставини, що підтверджують або спростовують реальність здійснення самої господарської операції відображеної в податковому обліку і які повинні оцінюватися з урахуванням специфіки кожної господарської операції - умов перевезення, зберігання товарів, змісту послуг, тощо (Верховний суд України, справа № 810/6201/14 від 22.03.2016 р.).

ВАЖЛИВО: наявність або відсутність окремих документів, а так само помилки у їх оформленні не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних вбачається, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов'язаннях платника податку у зв'язку з його господарською діяльністю мали місце (Ухвала ВАСУ від 19.07.2016 р. у справі №  К/800/50811/15).

Разом з тим, згідно вимог чинного законодавства, під час здійснення господарської діяльності контрагент повинен бути належним чином зареєстрованим у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що в свою чергу є належним доказом правоздатності останнього для укладення господарської угоди.

 В силу приписів ч. 1 ст. 16 та ч. 1 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» відомості, які внесені до ЄДР вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Крім того, чинне законодавство не ставить умову виникнення податкових зобов'язань платника у залежність від стану податкового обліку його контрагентів, фактичного знаходження їх за місцем реєстрації та наявності чи відсутності основних фондів.

Платник податків не може нести відповідальність за невиконання його контрагентами своїх зобов'язань, адже поняття «добросовісний платник», яке вживається у сфері податкових правовідносин, не передбачає виникнення у платника додаткового обов'язку з контролю за дотриманням його постачальниками правил оподаткування, а саме, платник не наділений повноваженнями податкового контролю для виконання функцій, покладених на податкові органи, а тому не може володіти інформацією відносно виконання контрагентом податкових зобов'язань.

ВАЖЛИВО: за умови не встановлення податковим органом наявності замкнутої схеми руху коштів, яка б могла свідчити про узгодженість дій платника податку та його постачальників для одержання товариством незаконної податкової вигоди, останнє не може зазнавати негативних наслідків внаслідок діянь інших осіб, що перебувають поза межами його впливу. (Ухвала ВАСУ від 19.07.2016 р. у справі №  К/800/50811/15).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини.

Згідно положень частини 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

В свою чергу, відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Так, у пункті 110 рішення від 23 липня 2002 року у справі «Компанія «Вестберґа таксі Актіеболаґ» та Вуліч проти Швеції» суд  визначив, що «…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління».

Крім того, на недопустимість покладення тягаря негативних наслідків від встановлення протиправності дій контрагента платника податків неодноразово вказав Європейський суд з прав людини, зокрема 9 січня 2007 року у рішенні «Інтерсплав проти України», а також Верховний Суд України, зокрема у постанові № 21-1578 від 13.01.2009 року, висновок якого, в силу частини 1 ст. 244-2 КАС України, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права, а також має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.

Так, Верховний Суд України звернув увагу на те, що платник податків, за умови його необізнаності, не може нести відповідальність за недобросовісні дії свого контрагента, а тим більше перевіряти чи реальною була воля засновників даного підприємства на здійснення господарської діяльності.

Вищенаведений висновок Європейський суд з прав людини повторно підтвердив у рішенні від 18.03.2010 року по справі Бізнес Сепорт Сентре проти Болгарії. При цьому у п. 23 даного рішення Європейський суд з прав людини наголошує, що у разі виявлення податковими органами невиконання постачальником своїх обов'язків як платника ПДВ, вони могли б розпочати податкову перевірку цього постачальника, з тим щоб стягнути з нього належні платежі та штрафні санкції. Втім, зазначив Суд, прямого впливу на оподаткування організації-заявника (Бізнес Сепорт Сентре) це не мало б.

Отже, Європейський суд з прав людини чітко констатує правило індивідуальної відповідальності платника податків та наголошує, що добросовісний платник податків не має зазнавати негативних наслідків через будь-які негаразди із його контрагентом.

Теги: налоговые споры, налоговые проверки, налоговые обязательства, обжалование налоговых уведомлений – решений,  фиктивное предпринимательство,  приговор, контрагент, судебная практика, защита интересов, плательщик налогов, фискальные, налоговые органы, юрист, судебное обжалование, Адвокат Морозов

ДФС не зможе безпідставно тиснути на бізнес

До податкової міліції будуть передаватись матеріали податкових перевірок тільки після остаточного закінчення всіх адміністративних та судових процедур оскарження. Тобто кримінальні справи будут порушуватися при наявності реальних доказів вчинення кримінальних злочинів. 

Це означає, що ДФС не зможе упереджено та безпідставно тиснути на бізнес, якщо немає підтвердження складу злочину. Якщо підприємець не погоджується з рішенням ДФС стосовно своїх зобов’язань і подає оскарження до суду, то кримінальне провадження буде розпочато лише тоді, коли слідчий знайде реальні докази злочину.

http://www.minfin.gov.ua/news/view/minfin-ta-dfs-operatyvno-vyrishyly-odnu-z-kliuchovykh-problem-biznesu?category=organi-v-kompetencii-mfu&subcategory=derzhavna-fiskalna-sluzhba-ukraini-organi

Відмовлено в доступі до правосуддя або надмірні ставки судового збору.

Адвокат Морозов (судебная защита)

Оскарження рішень фіскальних (податкових та/або митних) органів дедалі стає неможливим через надмірні ставки судового збору. Як забезпечити доступ до правосуддя щодо оскарження податкових повідомлень – рішень?

  

Левова частина позовних заяв, апеляційних та касаційних скарг,  які поступають до адміністративних, апеляційних та Вищого адміністративного суду України стосуються оскарження податкових повідомлень – рішень фіскальних (податкових / митних органів).

Разом з тим, Листом Вищого адміністративного суду України від 18 січня 2012 року №165/11/13-12 передбачено, що «звернення до суду з вимогами про скасування рішення відповідача – суб’єкта владних повноважень, безпосереднім наслідком яких є зміна складу майна позивача, є майновими спором».

В свою чергу,  враховуючи положення Закону України «Про судовий збір», за оскарження податкового повідомлення-рішення (далі – ППР) судовий збір сплачується у розмірі 1,5% від ціни позову без максимальної граничної ставки.

Вказана ставка є непомірно високою, оскільки правова спільнота, в тому числі і самі фіскали, вважають, що оскарження ППР не є майновим спором.

Наприклад, доктор юридичних наук, професор Кафедри фінансового права Київського національного університету імені Тараса Шевченка Гетманцев Д.О.  ще 10.08.2015 р. звернувся до ВАСУ з відповідним роз’ясненням щодо «матеріальності вимог» та навів відповідні обґрунтування, де серед іншого:  «Так, в листі Вищого адміністративного суду України №165/11/13-12 вказано, що за практикою Європейського суду з прав людини вимога про визнання протиправним рішення суб’єкта владних повноважень, яке впливає на склад майна позивача, у тому числі шляхом безпідставного стягнення податків, зборів, штрафних санкцій тощо, є майновою.

Проте, це не відповідає дійсності, оскільки Європейський суд з прав людини ніколи не приймав рішень, в яких містились би висновки про майновий або немайновий характер вимог щодо визнання протиправним подібних рішень суб’єкта владних повноважень.

Більше того, як зазначалось вище, у справі «Феррадзіні проти Італії» Європейський суд прямо наголосив, що наявність в податковому спорі майнових наслідків не є підставою для віднесення його до сфери захисту цивільних прав і обов’язків. Тобто спір про законність дій податкових органів при винесенні податкових повідомлень-рішень так і залишається спором про захист порушених саме публічних [а не майнових] прав.

Конвенція з захисту прав людини і основоположних свобод виходить з широкого розуміння поняття «майно». За висновками Європейського суду з прав людини використане в Конвенції поняття «майно» має автономний характер і не обов’язково має відповідати цьому поняттю в національному законодавстві (§100 рішення у справі «Бейелер проти Італії», №33202/96). Тобто термінологія Конвенції не може автоматично застосовуватись при тлумаченні національного законодавства, а потребує відповідної адаптації».

Більше того, в мережі з’явився лист ВАСУ від 28.10.2015р. № 11/10-439, N Д/33/15 адресований Народному депутатові України Денисенку В.І.: «..Дійсно, правовий висновок, наданий Вищим адміністративним судом України листом від 18 січня 2012 року N 165/11/13-12 (Лист N 165/11/13-12), неоднозначно сприйнятий особливо учасниками судового процесу.

Разом із тим необхідно зазначити, що роз'яснення з питань застосування законодавства стосуються тих положень, які є його предметом. Через внесення змін до тих норм законодавства, які роз'яснювалися, або до пов'язаних з ними такі роз'яснення втрачають практичне значення.

Таким чином, роз'яснення, надане Вищим адміністративним судом України листом від 18 січня 2012 року N 165/11/13-12 (Лист N 165/11/13-12), вичерпало свою дію із набранням чинності Законом України від 22 травня 2015 року N 484-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору" (Закон N 484-VIII), а тому у відкликанні цього листа немає потреби».

Однак у кінцівки зазначеного вище листа,  ВАСУ проявив не потрібну «толерантність» і вказав, що цей процес потребує законодавчих змін…

З урахуванням власного досвіду, а також  наявної судової практики, суди нижчих інстанцій не враховують або ігнорують Лист ВАСУ № 11/10-439, N Д/33/15, однак залюбки посилаються на Лист ВАСУ N 165/11/13-12 та  ЗУ «Про судовий збір» і залишають без руху позовні заяви платників податків з підстав не оплати судового збору із ставок майнового характеру.

Більше того, відповідно до пояснювальної записки за цією тематикою, щодо відповідних законодавчих змін, на сайті Верховної ради України з’явився законопроект № 3174 від 23.09.2015 «Про внесення змін до Закону України "Про судовий збір" (щодо усунення перешкод у доступі до правосуддя)» внесений нардепом  Долженковим О.В... однак станом на сьогодення … нічого не змінилось – стадія «Вручення пропозицій» (!!!)

Справедливості заради, необхідно наголосити і на  збентеженості фіскальних органів, яке виражене у листі Голови Громадської ради при ГУ ДФС у місті Києві Нараєвської Ірини від 13 січня 2016 р. щодо належність даної категорії справ до спорів майнового характеру, оскільки через скасування максимального розміру судового збору для юридичних осіб за подання позовів майнового характеру оскарження ППР стало досить затратною справою. … (наступна частина листа мені дуже подобається) … «Ситуація ускладнюється тим, що нерідко донарахування податків за ППР бувають безпідставними і при цьому на досить значні суми коштів».

Тобто, це ще один раз доводить можливість безпідставних дій фіскальних органів щодо донарахування податків його платнику… так може потрібно змінювати систему?

Вищевикладене підтверджується і судовою практикою, оскільки Верховний суд України не допускає до перегляду заяви і  скарги фіскальних органів не оплачених відповідною сумою майнового спору та не задовольняє клопотання останніх щодо звільнення від його сплати, мотивуючи наступним.

Справа  № 810/4680/15 Ухвала ВСУ від 22.06.16 р.: «… підстав для задоволення клопотання про звільнення її від сплати судового збору не вбачається, оскільки пунктом 2 розділу ІІ Закону України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору», яким серед іншого скасовано встановлені раніше для органів державної фіскальної служби пільги щодо його сплати, Кабінет Міністрів України було зобов'язано забезпечити відповідне фінансування державних органів».

Справа № 810/4823/13-а  та №  814/1462/15 Ухвала ВСУ від 22.06.16 р.: « .. Обґрунтовуючи наявність різного правозастосування, ДПІ послалася на ухвали Вищого адміністративного суду України від 25 грудня 2015 року № К/800/47029/15, 23 вересня 2015 року № К/800/40998/15 та 27 жовтня 2015 року № К/800/45545/15, якими відкрито касаційне провадження за скаргою податкового органу на судові рішення в іншій справі з відстроченням сплати судового збору, а також звільнено митний орган від сплати такого збору. Перевіривши викладені у заяві доводи та вивчивши додані до неї судові рішення, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України не вбачає неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм процесуального права, а отже й необхідності у відкритті провадження про перегляд ухвали Вищого адміністративного суду України у цій справі».

Справи № 816/1780/13-а  та №826/17111/13-а  від 21.06.16 ВСУ вказав: «Заява ОДПІ не відповідає зазначеним вимогам у зв'язку з відсутністю документа про сплату судового збору. У заяві міститься клопотання про звільнення заявника від сплати судового збору в порядку статті 88 КАС, у зв'язку з відсутністю коштів для його сплати. Такі доводи заявника не заслуговують на увагу, оскільки пунктом 2 розділу ІІ Закон України від 22 травня 2015 року № 484-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати. Отже підстав для звільнення ДПІ від сплати судового збору немає.»

Висновок: Підсумовуючи зазначене вбачається, що вищевказані недоліки законодавства і правозастосувальної практики, можна використовувати як інструмент для захисту прав платника податків, так і як засіб «процесуальної диверсії», щодо затягування у часі набрання податковим повідомленням –рішенням своєї чинності.