Поділ (виділ) частки зі спільного нерухомого майна

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Критерії поділу (виділу) частки зі спільного нерухомого майна в натурі

01 червня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 520/21041/18, провадження № 61-7727св22 (ЄДРСРУ № 111251156) досліджував питання щодо поділу (виділу) нерухомого майна.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою - третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно з частинами першою та другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

За змістом наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно, за загальним правилом, розміру його частки у праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна.

Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об`єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об`єкта у самостійний об`єкт.

Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об`єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна утворюється два самостійних об`єкта майна.

Системний аналіз положень статей 183, 358, 364, 379, 380, 382 ЦК України дає підстави дійти висновку, що у спорах про поділ (виділ частки) будинку в натурі учасникам спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності. Виділ часток (поділ) будинку, що перебуває в спільній частковій власності, є можливим, якщо кожній зі сторін може бути виділено відокремлену частину будинку із самостійним виходом (квартиру) або в разі, коли є технічна можливість переобладнання будинку в ізольовані квартири, які за розміром відповідають розміру часток співвласників у праві власності. Якщо виділ (поділ) технічно можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

(!!!) Отже, визначальним для виділу частки або поділу будинку в натурі, який перебуває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком, а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку відповідно до часток співвласників.

Частиною четвертою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Згідно з частиною першою статті 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, в тому числі тією, на якій розташовані належні позивачу та співвласникам житлові будинки, господарські будівлі та споруди, визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх часток у спільній власності, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на землю або житловий будинок, потрібно брати до уваги цю угоду.

ВИСНОВОК: Отже, при вирішенні спору суд повинен виходити: 1)  з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, 2) наявності усталеного порядку користування земельною ділянкою, 3) погодженого власниками та визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку.

Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку.

Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном.

 

Матеріал по темі: «Поділ (виділ) самочинно збудованого нерухомого майна»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна, набутого у цей період, спільною сумісною власністю та його поділ

09 травня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 395/628/21, провадження № 61-3065св23 (ЄДРСРУ № 110743429) досліджував питання щодо встановлення факту проживання сторін однією сім`єю без реєстрації шлюбу, визнання майна, набутого у цей період, спільною сумісною власністю та його поділ.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частинами першою та другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Положеннями статті 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

(!!!) З огляду на зазначені положення законодавства, проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом) підставою для виникнення у них певних прав та обов`язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц).

Факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивача, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не може свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю (постанови Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 19 березня 2020 року у справі № 303/2865/17, від 23 вересня 2021 року у справі № 204/6931/20, від 30 червня 2022 року у справі № 694/1540/20).

Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю. Таким чином, предметом доказування у справах про встановлення факту проживання чоловіка та жінки однією сім`єю без реєстрації шлюбу є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю. Критеріями, за якими майну може бути надано статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, відповідно до якої йому може бути надано правовий статус спільної власності подружжя. З урахуванням зазначеного, при вирішенні спору про поділ майна необхідно установити як обсяг спільного нажитого майна, так і з`ясувати час та джерела його придбання, а вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки.

Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 05 жовтня 2022 року у справі № 686/15993/21, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/10315/19, від 16 листопада 2022 року у справі № 199/3941/20.

Взаємність прав та обов`язків передбачає наявність як у жінки, так і у чоловіка особистих немайнових і майнових прав та обов`язків, які можуть випливати, зокрема, із нормативно - правових актів, договорів, укладених між ними, звичаїв. Для встановлення цього факту важливе значення має з`ясування місця і часу такого проживання. Підтвердженням цього може бути їх реєстрація за таким місцем проживання, пояснення свідків, представників житлово-експлуатаційної організації. Щодо часу проживання слід зазначити, що за своєю природою проживання однією сім`єю спрямоване на довготривалі відносини (постанова Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 643/6799/17).

У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11 роз`яснено, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі статті 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу у період, протягом якого було придбано спірне майно.

ВИСНОВОК: Для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні подружжю.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою»

 

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Визначення реальної вартості майна при його поділі між подружжям

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Судова практика Верховного суду при визначені та оцінки реальної вартості рухомого та нерухомого майна при його поділі між подружжям

16 січня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 754/3132/16-ц, провадження № 61-5956св22 (ЄДРСРУ № 108488152) досліджував питання щодо оцінки реальної вартості майна при його поділі між подружжям.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

При цьому конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї (частини перша, четверта статті 65 СК України).

Відповідно до частини першої статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно з частинами першою, другою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї.

Частинами першою, четвертою статті 71 СК України передбачено, що майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених Цивільним кодексом України.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 22, 30 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

(!!!) Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц (провадження № 61-10442св18), від 09 грудня 2020 року у справі № 301/2231/17 (провадження № 61-5392св19), від 07 квітня 2021 року у справі № 402/849/18 (провадження № 61-8383св19), в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18), суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справі № 755/20923/14-ц: при розгляді спорів про поділ цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів, витребування цього майна у третіх осіб з підстав його відчуження без письмової згоди одного з подружжя суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна. Отже, за відсутності згоди позивача на відчуження спірного автомобіля він має право на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім`ї майна;

- у справі № 127/7029/15-ц: у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на частку у спільному майні;

- у справі № 301/2231/17: у випадку коли при розгляді вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року в справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18) зазначено, що у випадку відчуження майна одним із подружжя проти волі іншого з подружжя та у зв`язку з цим - неможливості встановлення його дійсної (ринкової) вартості, визначенню підлягає ринкова вартість подібного за своїми якостями (технічними характеристиками) майна на час розгляду справи. Такий підхід є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв`язку з припиненням її права на частку у спільному майні. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки спірний автомобіль придбаний сторонами під час їх перебування у зареєстрованому шлюбі за спільні кошти, то це майно є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Відповідач здійснив продаж транспортного засобу без повідомлення про це позивача та без отримання її згоди, тому має відшкодувати останній 1/2 частину його вартості, визначену відповідно до висновку (акта) експертної оцінки, за яким вартість транспортного засобу становить 132 500 грн;

- у справі № 402/849/18: у разі, коли під час розгляду вимог про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. Визначаючи розмір компенсації вартості частки автомобіля, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що у договорі купівлі-продажу автомобіля визначена вартість його продажу. Водночас суди не врахували, що у договорі купівлі-продажу спірного автомобіля його ціна визначається за згодою сторін, яка може не відповідати його дійсній вартості, а також на момент поділу майна вартість автомобіля може змінитися, а тому під час вирішення спору суд зобов`язаний був врахувати дійсну його вартість. Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 127/7029/15-ц (провадження № 61-9018сво18). Звертаючись до суду з позовом, позивач на обґрунтування вартості спірного автомобіля надала звіт про оцінку майна, за яким середня ринкова вартість транспортного засобу становить 489 530 грн. Відповідач на спростування розміру ринкової вартості автомобіля інших доказів суду не надав, не звертався із клопотанням про призначення відповідної судової експертизи, не надав суду заперечень щодо звіту про оцінку транспортного засобу, а тому Верховний Суд дійшов висновку, що саме ці обставини, з`ясовані судами на підставі звіту, підлягали врахуванню ними під час визначення належного розміру компенсації частини спільного майна колишнього подружжя.

Крім того, 06 квітня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 199/291/21, провадження № 61-932св22 (ЄДРСРУ № 110231642) вказав, що вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи. У випадку, коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім`ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. Отже, вартість майна, що підлягає поділу, слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.

Такої ж думки притримується Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 08 травня 2023 року у справі № 753/1902/21, провадження № 61-12953 св 22 (ЄДРСРУ № 110692440).

ВИСНОВОК: Оцінку вартості майна при його поділі між подружжям слід визначати виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи, тобто без врахування початкової вартості майна.

 

Матеріал по темі: «Визначення реальної вартості проданого автомобіля при поділі майна подружжя»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Критерії поділу (виділу) частки зі спільного нерухомого майна в натурі

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визначальний критерій для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності

28 березня 2023 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 500/3987/16-ц, провадження № 61-21282св21 (ЄДРСРУ № 109871527) досліджував питання щодо особливостей  виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Стаття 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплює конституційний принцип непорушності права власності, передбачений статтею 41 Конституції України. Ця засада означає, що право власності є недоторканним, власник може бути позбавлений або обмежений у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Частинами першою-третьою статті 358 ЦК України передбачено, що право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Згідно з частинами першою та другою статті 367 ЦК України майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

Відповідно до статті 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

За змістом наведених норм виділ частки зі спільного майна - це перехід частини цього майна у власність учасника спільної власності пропорційно, за загальним правилом, розміру його частки у праві спільної власності та припинення права спільної часткової власності на відповідне майно. Шляхом виділу частки у майні припиняється спільна часткова власність, і особа стає власником виокремленого майна.

Юридичне значення виділу частки полягає у тому, що учасник отримує в натурі майно, яке відповідає його частці, як самостійний об`єкт. Отже, виділ частки передбачає виокремлення частини об`єкта у самостійний об`єкт.

Частка, яка виділяється, повинна бути саме окремим об`єктом нерухомого майна, як і частка, яка залишається в іншого власника (власників), у розумінні статті 181 ЦК України. Внаслідок виділу частки з нерухомого майна утворюється два самостійних об`єкта майна.

Отже, у спорах про поділ (виділ частки) в натурі учасникам спільної часткової власності може бути виділено відокремлену частину нерухомого майна, яка відповідає розміру їх частки у праві власності. Якщо виділ (поділ) можливий, але з відхиленням від розміру ідеальних часток співвласників, з урахуванням конкретних обставин поділ (виділ) може бути проведений зі зміною розмірів ідеальних часток і стягненням грошової компенсації співвласнику, частка якого зменшилася.

Також відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частиною четвертою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Згідно з частиною першою статті 88 ЗК України володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх співвласників згідно з договором, а в разі недосягнення згоди - у судовому порядку.

Оскільки володіння та порядок користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності визначається насамперед угодою співвласників залежно від розміру їхніх часток у спільній власності, то при застосуванні статті 88 ЗК України при вирішенні спорів потрібно брати до уваги цю угоду.

Статтями 377 ЦК України та 120 ЗК України передбачено загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований.

Тож оскільки відбається перехід права власності на частку у праві на будинковолодіння від однієї особи до іншої, тому право на земельну ділянку, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, то право на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування, перейшло до набувача на умовах, на яких ця ділянка належала попередньому власнику.

У постанові Верховного Суду від 28 жовтня 2020 року у справі № 2114/2-3819/11 (провадження № 61-1070св19) наголошено на необхідності забезпечення дійсного вирішення у дієвий спосіб спору, що виник та існує між сторонами та існування якого позбавляє їх можливості спільно використовувати єдиний об`єкт нерухомості без його поділу (виділу частки) в натурі.

Тому в подібних спорах виникає доцільність проведення відповідної експертизи щодо можливості виділення частки (09 березня 2023 року Верховний Суд, який діє у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 296/1402/20, провадження № 61-9588св22 (ЄДРСРУ № 109491595).

ВИСНОВОК: Відтак, визначальним для виділу частки або поділу нерухомого майна в натурі, яке перебуває у спільній частковій власності, є усталений порядок користування майном, розмір часток співвласників, технічна можливість виділу частки або поділу майна відповідно до часток співвласників.

 

Матеріал по темі: «Поділ (виділ) самочинно збудованого нерухомого майна»

 

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов

Поділ нерухомого майна подружжя оформленого на родичів

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Використання родичів як формальних власників у відносинах поділу нерухомого майна подружжя (удаваний правочин)

04 серпня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 607/5148/20, провадження № 61-5177св22 (ЄДРСРУ № 105693591) та 28 червня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 576/564/21, провадження № 61-19258св21 (ЄДРСРУ № 105057076) досліджував питання щодо ознак удаваності правочини та практики судового захисту при їх оскарженні.

Суть справи: Нерухоме майно подружжя оформлювалось на батька другого із подружжя на підставі договорів купівлі-продажу, проте фактичним набувачем - покупцем відповідного майна із самого початку був чоловік, який використовував свого батька як формального власника, а потім за договорами дарування отримував відповідне майно у особисту власність.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Відповідно до статті 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

(!!!) Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести:                   

а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним;

б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин;

в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15 (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 (провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20).

Також зазначене узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20) зроблено висновок про те, що удаваним є правочин, що вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а не сторони правочину. Тобто сторони з учиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків, а не «приховують» сторону правочину. Нормами ЦК України не допускається такої правової конструкції як позов про визнання недійсним договору в частині сторони договору. Стаття 235 ЦК України не може бути підставою для визнання правочину удаваним в частині сторони договору, або встановлення того, що один договір є складовою іншого договору оскільки це суперечить її положенням.

Сам факт дарування спірних квартир батьком другому із подружжя, після набуття на них права власності, не є переконливим доказом того, що у оспорюваних договорах купівлі-продажу покупцем виступав саме чоловік.

Верховний суд відхиляє доводи про те, що в Україні існує звичай, згідно якого, як правило родичі, для приховування майна від інших осіб укладають між собою удавані правочини.

У доктрині приватного права виокремлюються такі ознаки звичаю: звичай представляє собою певне правило поведінки; він не встановлений актами цивільного законодавства; звичай є усталеним у певній сфері цивільних відносин (див.: Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 1: Загальні положення. Особи / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. - Харків : ЕКУС, 2020. - С. 67).

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду вже звертала увага на те, що тлумачення приватно-правових норм має бути розумним та вказала, що «загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК України). Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства» (див: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц (провадження № 61-28728сво18).

Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (частина друга статті 7 ЦК України).

Тлумачення частини другої статті 7 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що законодавець встановив обмеження у застосуванні звичаю, який суперечить договору або актам цивільного законодавства. Тобто, не допускається існування звичаю проти закону (contra legem).

Укладення удаваного правочину не може бути кваліфіковане як усталене правило поведінки; яке не встановлене актами цивільного законодавства, оскільки має детальну правову регламентацію в нормах ЦК України (стаття 235 ЦК України).

ВИСНОВОК: Суд під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, має установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці, тому під час придбання майна та визначення форми та сторін правочину необхідно враховувати наслідки при його можливому поділу.

 

Матеріал по темі: «Поділ майна подружжя після «цивільного шлюбу»»

 

Теги: шлюб, поділ майна, цивільний шлюб, гражданський брак, без реєстрації шлюбу, раздел имущества, спільна сумісна власність,  продавець, покупатель, подружжя, нотаріус, оформлення угоди, распоряжение имуществом, згода іншого із подружжя, відчуження, купівля-продаж, Верховний суд, судовий захист, Адвокат Морозов