Визнання правочину дійсним в судовому порядку

Адвокат Морозов (судовий захист)

Визнання правочину дійсним в судовому порядку в контексті ухилення однією із сторін від нотаріального посвідчення договору.

06.09.2017 р. судові палати у цивільних та господарських справах Верховного Суду України в рамках справи № 6-1288цс17 досліджували питання щодо обставин по визнанню правочину дійсним в судовому порядку в контексті ухилення однією із сторін від нотаріального посвідчення договору.

У Конституції України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності (статті 13, 41 Конституції України).

Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності набувається у порядку, визначеному законом.

Основоположні принципи здійснення правомочностей власника сформульовані у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 04 листопада 1950 року), що набрала чинності для України з 11 вересня 1997 року та є складовою її правової системи відповідно до вимог статті 9 Конституції України.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР, зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

ВАЖЛИВО: Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз’яснив, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма ч. 2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст.ст. 210, 640 ЦК України пов’язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов’язків для сторін.

Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Примітка: з 01 січня 2013 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого частину третю статті 640 ЦК України викладено в новій редакції, згідно з якою договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним із дня такого посвідчення, а з частини другої статті 657 ЦК України виключено слова «та державної реєстрації».

Таким чином, положення статті 220 ЦК України можливі до застосування за умови укладення таких правочинів після набрання чинності вищезазначеного Закону.

Між тим, до вказаної дати договір купівлі-продажу нерухомості в силу ст. 657 ЦК України підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, тому не міг бути визнаний судом дійсним на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України (Постанови ВСУ від 30.01.2013 року № 6-162цс12 та від 19.06.2013 р. у справі № 6-49ц13).

Тобто, до моменту внесення змін, судова практика виходила з того, що до моменту державної реєстрації договір купівлі-продажу нерухомості юридично не є укладеним. За змістом ч. 2 ст. 220 ЦК України та роз’яснень, які надав Пленум Верховного Суду України в п. 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», суд може визнати дійсним нікчемний договір, а не договір, який не є укладеним (Рішення колегії суддів Верховного Суду України від 30 березня 2011 р.).

Окремо Верховний суд вказує, що однією з умов застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Відповідно до  п. 13 постанови пленуму Верховного Суду України  № 9 від 06 листопада 2009 року при розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з'ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування ч. 2 ст. 220 ЦК України.

Таким чином, відсутність коштів для оплати послу нотаріуса, відпустка, відрядження, хвороба – реабілітація,  втрата продавцем правовстановлюючого документа на предмет відчуження за договором та т.і. не є безповоротнім ухиленням відповідача від нотаріального посвідчення правочину, а отже з цих підстав не вбачається втрата можливості з будь-яких причин його посвідчити, що в свою чергу є обов’язковими умовами для визнання правочину дійсним згідно зі ст. 220 ЦК України.

Отже, саме лише небажання сторони правочину нотаріально посвідчувати договір не може бути підставою для визнання такого договору дійсним.

ВИСНОВОК: з огляду на зазначене вище та за для підготовки та подання позову про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності, мотивувальна частина позовних вимог, серед іншого, обов’язково повинна розкривати наступне:

1) Предмет, зміст та умови нікчемного договору (в даному випадку підстави недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору);

2) Обставини та письмові докази, які підтверджують факт того, що сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору;

3) Належні докази того, що  відбулося повне або часткове виконання умов договору;

4) Докази, що одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, а саме:

а) факт безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину;

б) остаточною втратою стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Теги: визнання правочину дійсним, нотаріальне посвідчення договору, купівля-продаж, державна реєстрація, визнання право власності, визнання дійсним договору купівлі-продажу, судова практика, Адвокат Морозов

Законність розпорядження нерозмежованими земельними ділянками

Адвокат Морозов (судовий захист)

Право розпорядження нерозмежованими земельними ділянками (державна та/або комунальна власність). Витребування земельної ділянки. Практика Верховного та Європейського суду.

05.07.2017 р. в контексті справи № 3-911гс16 судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України дослідили питання неоднакового застосування норм матеріального права, а саме пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, статті 388 ЦК України в поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Верховний Суд України вказав, що відповідно до частин першої – третьої статті 78 ЗК України право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянкам. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно зі статтею 80 ЗК України суб’єктами права власності на землю є: а) громадяни та юридичні особи – на землі приватної власності;  б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, – на землі комунальної власності; в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, – на землі державної власності.

Згідно з частиною першою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.

За змістом статті 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Крім того, правова позиція ВСУ від 23.10.2013 р. у справі № 6-93цс13  передбачає, що державний акт на право приватної власності на землю видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статтями 116, 118 ЗК України.

Відповідно до пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, який був чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 2010 року, до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів – відповідні органи виконавчої влади.

Крім того, частина четверта статті 122 ЗК України в редакції, чинній на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 2010 року, також передбачала, що обласні державні адміністрації передають земельні ділянки на їх території із земель державної власності у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами третьою, сьомою цієї статті.

ВАЖЛИВО: З огляду на викладене, право державної власності на землю не є тотожним праву комунальної власності. Його характерна особливість полягає в тому, що держава реалізує своє право власності на землю через відповідні органи державної влади, які фактично і здійснюють комплекс правомочностей власника (держави), визначених у частині першій статті 78 ЗК України, у тому числі й розпоряджаються землею державної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (частина перша статті 84 ЗК України). За загальним правилом статті 122 ЗК України питання передачі ділянок із земель державної власності в приватну перебуває в компетенції органу виконавчої влади, а не органу місцевого самоврядування.

Крім того, згідно з законодавством, чинним на час прийняття Радою оспорюваного рішення від 2010 року (пункт 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України), до моменту розмежування земель державної та комунальної власності сільська, селищна, міська рада була повноважна розпоряджатися нерозмежованою землею лише в межах населеного пункту. Право розпорядження нерозмежованою землею поза межами населеного пункту належало органам виконавчої влади.

У цьому контексті, з огляду на положення статті 13 Конституції України, у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття приватними суб’єктами права власності на землю із земель державної власності в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Отже, прийняття органом місцевого самоврядування рішення про розпорядження тією землею, виключне право розпоряджатися якою має орган виконавчої влади, суперечить закону і засадам правового порядку, порушує права того державного органу, повноваження якого привласнив орган місцевого самоврядування, а також порушує право власності держави на землю в разі, якщо орган місцевого самоврядування незаконно розпорядився землею, яка перебуває у державній власності. Зазначене, залежно від обставин справи, може свідчити про вибуття земельної ділянки з володіння власника (держави) поза її волею для застосування статті 388 ЦК України при вирішенні позову про витребування земельної ділянки з приватної власності та її повернення у власність держави.

Окремо необхідно вказати, що  оскарження рішень органів місцевого самоврядування про передачу земельних ділянок необхідно заявляти у комплексному поєднанні із вимогами про визнання недійсними правовстановлюючих документів, виданих на підставі цих оскаржуваних актів  (Рішення ВСУ від 19.04.2017 р.  у справі № 3-1471гс16).                            

ВИСНОВОК: Положення статей 80, 83, 84, 116, 122 ЗК України, пункту 12 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, а також статті 9 Закону України «Про розмежування земель державної та комунальної власності», чинних на час прийняття Радою оспорюваного рішення, не наділяли орган місцевого самоврядування правом самостійного і вільного розсуду в питаннях розмежування земель на землі державної та комунальної власності.  

P.s. Окрім цього, за результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора в частині доводів про неоднакове застосування судом касаційної інстанції положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України підтверджують можливість застосування до спірних правовідносин статті 1 Першого протоколу до Конвенції, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та практики ЄСПЛ щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

Так, предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; 3) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону – нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу – втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об’єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку існування проблеми, що становить суспільний інтерес, яка б вимагала таких заходів. Поняття «суспільний інтерес» має широке значення (рішення від 23 листопада 2000 року в справі «Колишній король Греції та інші проти Греції»). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить «суспільний інтерес» (рішення ЄСПЛ від 2 листопада 2004 року в справі «Трегубенко проти України»).

Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов’язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах. 

Судові палати у господарських та цивільних справах Верховного Суду України погодились із тим, що може бути враховано також рішення ЄСПЛ від 24 червня  2003 року в справі «Стретч проти Сполученого Королівства» та рішення ЄСПЛ  від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» щодо принципів застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави в право особи на мирне володіння своїм майном.

Разом із тим, у пункті 71 рішення в справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ зазначив, що принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип «належного урядування» може не лише покладати на державні органи обов’язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.

ВАЖЛИВО: З огляду на викладене, принцип «належного урядування» не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна, в тому числі й земельних ділянок, на користь держави, якщо майно вибуло з власності держави в незаконний спосіб, а передбачає критерії, які слід з’ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави в право на мирне володіння майном. Додержання принципу «належного урядування» оцінюється одночасно з додержанням принципу «пропорційності», при тому, що не має чіткого, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення «справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини». Цей критерій більшою мірою оціночний і стосується суб’єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з’ясований у кожній конкретній справі на підставі обставин і фактів, безпосередньо встановлених.

Крім того, колегія суддів Судових палат в адміністративних, господарських і цивільних справах Верховного Суду України за результатами розгляду справи № 21-405а14 за позовом заступника прокурора м. Києва до Київської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення прийняла постанову від 11 листопада 2014 року, в якій викладено такий правовий висновок: у разі прийняття органом місцевого самоврядування (як суб’єктом владних повноважень) ненормативного акта, що застосовується одноразово, який після реалізації вичерпує свою дію фактом його виконання і з прийняттям якого виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів (зокрема рішення про передачу земельних ділянок у власність, укладання договору оренди), позов, предметом якого є спірне рішення органу місцевого самоврядування, не повинен розглядатися, оскільки обраний позивачем спосіб захисту порушених прав не забезпечує їх реального захисту.

Зазначений правовий висновок зроблено за результатами розгляду адміністративної справи, в якій заступник прокурора м. Києва оспорював виключно рішення міської ради про передачу кооперативу земельних ділянок і не порушував питання про захист права власності на землю. У цій справі Верховний Суд України не робив висновку про абсолютну відсутність підстав для скасування подібних рішень органів місцевого самоврядування за результатами розгляду спорів, які виникли в сфері приватноправових відносин, і розглядаються в порядку цивільного чи господарського судочинства.

Натомість із урахуванням правового висновку, викладеного в постанові від 11 листопада 2014 року в справі № 21-405а14, та в розвиток цього висновку Верховний Суд України в постанові від 16 грудня 2015 року, прийнятій за результатами розгляду справи № 6-2510цс15 на спільному засіданні Судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України, сформулював такий правовий висновок.

Із урахуванням висновків Конституційного Суду України в Рішенні від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) та з огляду на положення статті 11 ЦК України, статей 78, 116, 122 ЗК України, у зв’язку з прийняттям суб’єктом владних повноважень ненормативного акта виникають правовідносини, пов’язані з реалізацією певних суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, зокрема, у сфері земельних правовідносин відповідний ненормативний акт є підставою виникнення, зміни або припинення конкретних прав та обов’язків фізичних і юридичних осіб приватного права. 

Рішення суб’єкта владних повноважень у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта та вичерпує свою дію після його реалізації, може оспорюватися з точки зору його законності, а вимоги про визнання рішення незаконним – розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло право цивільне й спірні правовідносини, на яких ґрунтується позов, мають приватноправовий характер. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним може розглядатися як спосіб захисту порушеного цивільного права за статтею 16 ЦК України та пред’являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо фактично підґрунтям і метою пред’явлення позовної вимоги про визнання рішення незаконним є оспорювання цивільного речового права особи (зокрема й права власності на землю), що виникло в результаті та після реалізації рішення суб’єкта владних повноважень. 

Таким чином суди попередніх інстанцій помилково витлумачили правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 11 листопада  2014 року в справі № 21-405а14, не врахували правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року в справі № 6-2510цс15, і відмовили в задоволенні позову заступника прокурора, фактично не перевіряючи його доводи про незаконність оспорюваного рішення Ради.

Теги: підвідомчість судових справ з земельних правовідносин, передача земельних ділянок, речове право на землю, земельна ділянка, оренда,  державна реєстрація, право приватної власності, державний акт, комунальна власність, судовий захист, Адвокат Морозов

Ухвала про забезпечення позову діє навіть якщо вона не зареєстрована у відповідному державному реєстрі.

Адвокат Морозов Е.А. (сайт)

Верховний суд України вирішуючи спір у справі № 6-605цс16 зробив «революційний» висновок: - Ухвала про забезпечення позову діє навіть якщо вона не зареєстрована у відповідному державному реєстрі.

Так, в судовому поприщі трапляються випадки коли сторона процесу з метою ускладнення прийняття судом відповідного рішення використовує так звану «процесуальну диверсію» (оскарження, експертизи, зупинення і.т.і.) або навпаки, відчуваючи що спір буде вирішений не на її користь діє вкрай рішуче та швидко…

Вищезазначена справа є тому наглядним доказом.

Вказаний висновок найвищої судової інстанції України щодо дійсності ухвали про забезпечення позову навіть якщо вона не зареєстрована у відповідному державному реєстрі можна використовувати для упередження незаконної реалізації майна чи вчинення будь – яких інших протиправних дій з боку не добросовісної сторони провадження.

Зокрема Верховний суд України зазначив, що статтею 124 Конституції України визначений принцип обов’язковості судових рішень, який із огляду на положення статей 14, 153 ЦПК України поширюється також на ухвалу суду про забезпечення позову. При цьому відповідно до частини третьої статті 151 ЦПК України забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

Отже, метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективного виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

З урахуванням особливостей мети забезпечення позову, заява про забезпечення позову розглядається судом у день її надходження, копія ухвали про забезпечення позову надсилається заявнику та заінтересованим особам негайно після її постановлення, відповідна ухвала суду виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, і крім того, навіть оскарження ухвали про забезпечення позову не зупиняє її виконання та не перешкоджає подальшому розгляду справи (стаття 153 ЦПК України).

Забезпечення позову по суті – це обмеження суб’єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов’язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника). Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 154 ЦПК України).

Тому той факт, що встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України № 1952-ІV від 1 липня 2004 року «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», сам по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно відповідачу достеменно відомо.

Висновок: з урахуванням зазначеного та для упередження стороною процесу невиконання ухвали суду про забезпечення позову, необхідно мати достеменні докази, що відповідач обізнаний про наявність такої ухвали навіть коли вона не зареєстрована у відповідному реєстрі.

Це можна зробити за допомогою пошти (замовний лист з повідомленням та описом вкладення), кур’єрною доставкою або врученням наручно з відміткою про прийняття, що в подальшому буде слугувати належним доказом обізнаності відповідача про наявність відповідного судового акту, а отже можливістю оскарження його неправомірних дій.