Трансформація товарного зобов’язання у грошове за непоставлений товар

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Трансформація негрошового (товарного) зобов’язання у грошове у випадку повернення суми здійсненої передоплати за непоставлений товар

06 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/3574/23 (ЄДРСРУ № 136318523) досліджував питання щодо трансформації негрошового (товарного) зобов’язання у грошове у випадку повернення суми здійсненої передоплати за непоставлений товар.

Відповідно до частини другої статті 693 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право:  1) вимагати передання оплаченого товару або 2) повернення суми попередньої оплати.

Отже, у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно, або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати, тобто можливість обрання певного визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця.

Волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця. Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову (такі висновки викладено у постановах Верховного Суду: від 07.02.2018 у справі № 910/5444/17, від 27.11.2019 у справі № 924/277/19, від 09.03.2023 у справі № 910/5041/22, від 15.02.2024 у справі № 910/3611/23, від 09.04.2024 у справі № 909/335/23, від 14.05.2024 у справі № 916/1164/23, від 16.07.2024 у справі № 910/3574/23, від 24.04.2025 у справі №910/3690/24).

Виходячи із системного аналізу вимог чинного законодавства, аванс (попередня оплата) - це грошова сума, яка не забезпечує виконання договору, а є сумою, що перераховується згідно з договором наперед, у рахунок майбутніх розрахунків, зокрема, за товар, який має бути поставлений, за роботи, які мають бути виконані. При цьому аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила, лише у випадку невиконання зобов`язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося (висновок про застосування норм права, викладений у постановах Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №910/12382/17, від 05.02.2025 у справі №917/892/23).

У постанові від 22.09.2020 у справі № 918/631/19 Велика Палата Верховного Суду не погодилась із доводами скаржника про те, що прострочення зобов`язання з повернення суми попередньої оплати пов`язано також із датою закінчення строку дії контракту, оскільки немає підстав ототожнювати цю дату із строком (терміном) виконання постачальником (продавцем) обов`язку повернути суму попередньої оплати, а згідно з положеннями контракту останній в частині невиконаних зобов`язань діє до їх повного виконання сторонами. Крім того, у зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду також підтвердила виникнення у відповідача (постачальника, продавця) зобов`язання повернути позивачу (покупцю) суму попередньої оплати (тобто сплатити грошові кошти) відповідно до частини другої статті 693 ЦК України, частини першої статті 530 ЦК України з наступного дня після спливу строку поставки.

У постанові від 24.04.2025 у справі № 910/3690/24 Верховний Суд виснував про відсутність обмежень в реалізації скаржником передбаченого частиною другою статті 693 Цивільного кодексу України права або вимагати передання оплаченого товару, або повернення суми попередньої оплати шляхом подання позову до суду. За висновком Верховного Суду у справі № 910/3690/24, реалізація цього права позивачем у спірних правовідносинах призвела до зміни товарних зобов`язань відповідача на грошові, що узгоджується з приписами статті 653 Цивільного кодексу України. Водночас, зважаючи на встановлені судами обставини продовження виконання договору після першої вимоги про повернення попередньої оплати, Суд відхилив посилання на повторність такої вимоги та зазначив, що волевиявлення сторони за частиною другою статті 693 Цивільного кодексу України має бути однозначним.

Крім того, застосування приписів статей 651,653 ЦК України має універсальний характер незалежно від правової природи правочину, якого стосується спір.

ВИСНОВОК: Повернення суми здійсненої передоплати за непоставлений товар в силу приписів частини другої статті 693 Цивільного кодексу України, здійснюється в такому порядку: 1) отримання листа, претензії, тощо; 2) припинення зобов`язання з поставки товару (негрошове/товарне) 3) виникнення зобов`язання повернути покупцю суму попередньої оплати (грошове)

   

Матеріал по темі: «Непідписання замовником актів приймання виконаних робіт чи наданих послуг»

 

 

 

Теги: істотні умови договору, существенные условия, істотне порушення умов договору, критерії істотності, неможливість досягнення цілей, укладеність, договір, визнання договору неукладеним, недійсним, сторони, оспорюваний договір, порушення умов, істотне порушення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання неукладеним договором найму (оренди) у разі відсутності підпису сторони

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Особливості визнання неукладеним договором найму (оренди) в судовому порядку у разі відсутності підпису сторони

04 травня 2026 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/21132/24, провадження № 61-15128св25 (ЄДРСРУ № 136197077) досліджував питання щодо особливостей визнання неукладеним договором найму (оренди) в судовому порядку у разі відсутності підпису сторони.

Частинами першою, другою статті 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У двосторонньому правочині волевиявлення сторін повинно бути взаємним (зустрічним) і спрямованим на досягнення спільної мети.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У частині першій статті 628 ЦК України зазначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні правовідносини.

Статтею 759 ЦК України передбачено, що за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Відповідно до статті 793 ЦК України договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно з частиною першою статті 795 ЦК України передання наймачеві будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) оформляється відповідним документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту починається обчислення строку договору найму, якщо інше не встановлено договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц сформульовано правовий висновок про те, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. Якщо сторони не досягли згоди з істотних умов договору оренди землі, то такий договір є неукладеним, тобто такий, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц зазначала, що за змістом законодавчого регулювання, наведеного як у загальних положеннях про правочини, так і в спеціальних приписах глави 58 ЦК України, якщо договір оренди (найму) будівлі хоча й має ознаки неукладеного, але виконувався обома його сторонами, то така обставина захищає відповідний правочин від висновку про неукладеність і в подальшому він розглядається як укладений та чинний, якщо тільки не є нікчемним чи оспорюваним з інших підстав.

Тобто, суду необхідно встановити не просто факт використання спірного майна орендарем, а й те, чи сплачував орендар за таке використання орендодавцю та його правонаступникам і чи приймали вони таку оплату.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної в постановах від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 23.06.2022 у справі № 917/1951/19, 29.05.2024 у справі № 910/6103/23, не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами.

Отже, для визнання договору неукладеним слід встановити відсутність волевиявлення учасника договору на його укладення.

Слід звернути увагу, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-31595 св 18)).

ВИСНОВОК: У разі якщо договір виконувався обома сторонами (зокрема, орендар користувався майном і сплачував за нього, а орендодавець приймав платежі), то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір оренди вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше). 

 

Матеріал по темі: «Визнання недійсним неукладеного (не вчиненого) договору»

 

 

 

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, відсутність підпису, підробка підпису, нотаріальна форма, нотаріальне посвідчення договору, судова практика, Адвокат Морозов

 

Визнання недійсним неукладеного (не вчиненого) договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Верховний суд: правова можливість визнання недійсним неукладеного (не вчиненого) договору

19 березня 2025 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 522/12996/17, провадження № 61-16370св24 (ЄДРСРУ № 125985584) щодо правової можливості визнання недійсним неукладеного (не вчиненого) договору.

Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено (пункт 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц). Велика Палата Верховного Суду у зазначеній постанові констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Якщо сторона не виявила свою волю до вчинення правочину й до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов`язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов`язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли. Неукладений договір не може бути визнаний недійсним (постанова Верховного Суду від 29 травня 2024 року у справі № 334/5347/22 (провадження № 61-11751св23)).

Аналогічні правові висновки викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду від 05 березня 2025 року у справі № 554/11260/21 (провадження № 61-5526св24) та інших.

Верховний Суд наголошує, що наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20, провадження № 61-17178сво23.

ВИСНОВОК: Позовна вимога про визнання недійсним договору є неналежною, оскільки не призведе до відновлення порушених прав позивача, оскільки правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним.

 

 

 

Матеріал по темі: «Недійсний чи неукладений? Як кваліфікувати непідписаний договір?»
 
 
«Копія розписки, як доказ укладання договору позики»
 

 

 

 

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, відсутність підпису, підробка підпису, нотаріальна форма, нотаріальне посвідчення договору, судова практика, Адвокат Морозов

 

Спосіб захисту, якщо майно було зареєстровано за іншою особою внаслідок реалізації положень неукладеного договору

 

Адвокат Морозов (судовий захист)

Велика Палата Верховного Суду: спосіб захисту особи, право власності на майно якої було зареєстровано за іншою особою внаслідок реалізації положень неукладеного договору

27 листопада 2024 року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 204/8017/17, провадження № 14-29цс23 (ЄДРСРУ № 123780071) досліджувала питання щодо належного способу захисту права особи, право власності на майно якої було зареєстровано за іншою особою внаслідок реалізації положень неукладеного договору.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.

(!) Також позов не може містити вимогу, у якій ідеться про предмет спору, що відсутній (не існує); реституція ж як спосіб захисту застосовується для повернення виконаного за правочином, а не в тому разі, коли жодного виконання не відбувалося.

У випадку заперечення самого факту укладення правочину, як і його виконання, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірного договору у мотивувальній частині судового рішення.

Порушенням права у такому випадку є не саме по собі існування письмового тексту правочину, волевиявлення позивача щодо якого не було, а вчинення конкретних дій, які порушують право позивача (наприклад, реєстрація права власності на належне йому майно за іншою особою, чи зайняття та використання іншою особою приміщення позивача за відсутності встановлених для цього правових підстав).

Протилежне тлумачення означало б, що суд надає документу, підробку якого встановлено належним чином, статус дійсного, визнає настання відповідних правових наслідків за відсутності як волевиявлення, так і інших законних підстав для цього та покладає на особу нічим не обґрунтований обов`язок застосувати для уникнення настання правових наслідків за підробленим документом ті самі способи захисту, що й в умовах, коли правочин дійсно вчинено, а його правомірність презюмується.

Наведене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 227/3760/19-ц (провадження № 14-79цс21).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 грудня 2019 року у справі № 372/1684/14-ц).

Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)]. Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи про інше речове право створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (від нім. buchbesitz - книжкове володіння) [див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)].

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна (крім бездокументарних цінних паперів, часток у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, інших нематеріальних об`єктів тощо), а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його фактичним володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді й далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Відтак, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, й далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

Виходячи з наведеного Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) дійшла висновку, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння (див. пункт 72 вказаної постанови).

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, якщо нерухоме майно, що вибуло з фактичного володіння його власника за неукладеним договором купівлі-продажу, було зареєстровано за іншою особою без відповідної на те правової підстави, власник такого майна може витребувати його із чужого незаконного володіння у всіх випадках відповідно до статті 387 ЦК України. При цьому відсутністю правової підстави в цьому випадку потрібно розуміти: реєстрацію спірного нерухомого майна за стороною неукладеного правочину; реєстрацію спірного майна за третьою особою на підставі правочину, укладеного всупереч нормам чинного законодавства.

У разі, якщо спірне нерухоме майно надалі відчужене за відплатним договором, і сторона цього договору не знала і не могла знати про відсутність у продавця права його відчужувати, у зв`язку із чим така особа є добросовісним набувачем, спірне нерухоме майно також може бути витребуване його власником відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, оскільки таке майно вибуло з володіння власника (законного володільця) не з його волі (за неукладеним правочином).

Наведене також узгоджується з положеннями статті 330 ЦК України, згідно з якими, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Крім цього, необхідно враховувати, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.

Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.

Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168].

Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння за неукладеним договором, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову [про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України)]без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).

ВИСНОВОК: Належним способом захисту права особи, майно якої вибуло з її законного володіння за неукладеним договором купівлі-продажу, є віндикаційний позов - витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача.

 

 

Матеріал по темі: «Недотримання сторонами письмової форми правочину та обов`язкового нотаріального посвідчення»
 

 

 

 

 

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, відсутність підпису, підробка підпису, нотаріальна форма, нотаріальне посвідчення договору, судова практика, Адвокат Морозов

Розірвання договору з підстав істотного порушення його умов іншою стороною

Адвокат Морозов (судовий захист)

Розірвання господарського договору в судовому порядку з підстав істотного порушення його умов іншою стороною

03 вересня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/15674/19 (ЄДРСРУ № 91319971), від 26 серпня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 161/258/18 (ЄДРСРУ № 91193061) досліджував питання щодо розірвання договору з підстав істотного порушення його умов іншою стороною.

З першу слід вказати, що ст. 25  частини III «Купівля-продаж товарів» Конвенції  Організації об'єднаних Націй "Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів" від 11 квітня 1980 року (набуття чинності для України: 1 лютого 1991 р.) передбачено, що порушення договору,  допущене однією із сторін,  є  істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони,  що остання значною  мірою  позбавляється  того,  на  що   вона   мала   право розраховувати на підставі договору,  крім випадків,  коли сторона, що порушила договір,  не передбачала такого результату,  і розумна особа,  що  діє  в  тій  самій якості за аналогічних обставин,  не передбачала б його.

За загальним правилом зміна та розірвання господарських договорів допускається лише за згодою сторін в порядку, встановленому статтею 188 Господарського кодексу України. Зміна та розірвання господарських договорів (припинення зобов`язання) саме в односторонньому порядку допускаються виключно з підстав, прямо передбачених відповідним законом або договором.


Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 916/1684/18, постанова від 31.07.2019 у справі № 922/3248/18, від 13 лютого 2020 року у справі № 921/109/19 (ЄДРСРУ № 87806942).

Підставами для виникнення юридичного спору про внесення змін у договір чи про його розірвання, який підлягає вирішенню судом є обставини, наведені у частині другій статті 651 ЦК України, і ці обставини виникають в силу прямо наведених у цій нормі фактів та подій, що зумовлюють правову невизначеність у суб`єктивних правах чи інтересах. Такі підстави та умови виникнення юридичного спору у правовідносинах є однаковими незалежно від їх суб`єктного складу (за участі фізичних чи юридичних осіб) та змісту правовідносин (цивільні чи господарські).

Право особи на звернення до суду для внесення змін у договір (чи його розірвання) у передбаченому законом випадку відповідає статті 16 ЦК України, способам, передбаченим нею (зміна чи припинення правовідношення), та не може ставитися в залежність від поінформованості про пропозицію іншої сторони чи волевиявлення іншої сторони.

Частинами другою, четвертою статті 188 Господарського кодексу України встановлено, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором.

У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Правила, передбачені частинами другою, четвертою статті 188 Господарського кодексу України, є матеріально-правовими, а не процесуальними. Процедура, передбачена ними, не відноситься до випадків обов`язкового досудового врегулювання спору в розумінні частини третьої статті 124 Конституції України та не спричиняє наслідків у вигляді повернення позовної заяви відповідно до приписів пункту 6 частини п`ятої статті 174 Господарського процесуального кодексу України.

Тому, навіть якщо б сторона не скористалась відповідною процедурою позасудового врегулювання, це не позбавляє останню реалізувати своє суб`єктивне право на зміну умов договору та вирішити існуючий конфлікт у суді в силу прямої вказівки, що міститься у частині другій статті 651 Цивільного кодексу України.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2019 у справі №914/2649/17 про внесення змін до договору оренди викладено таку правову позицію щодо застосування статті 651 Цивільного кодексу України.

Підстави для зміни або розірвання договору визначені статтею 651 Цивільного кодексу України і за загальним правилом, викладеним в частині першій цієї статті, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Про зміну або розірвання договору в порядку частини першої статті 651 Цивільного кодексу України сторони вправі домовитися в будь-який час на свій розсуд (крім випадків, обумовлених законодавчо).

Разом з тим, законодавець передбачає випадки, коли розгляд питання про внесення змін до договору чи про його розірвання передається на вирішення суду за ініціативою однієї із сторін.

Так, за частиною другою статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Зміна умов договору (чи його розірвання) в судовому порядку з причин істотного порушення договору є правовим наслідком порушення зобов`язання іншою стороною договору відповідно до пункту 2 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України, тобто, способом реагування та захисту права від порушення договору, яке вже відбулося.

У постановах Верховного Суду від 24.10.2019 у справі № 905/799/18, від 18.09.2019 у справі № 916/1921/18, від 28.05.2019 у справі № 910/9234/18, від 13.02.2018 у справі № 925/1074/17 викладено правову позицію, згідно з якою відповідно до частини другої статті 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

(!!!) Однією з підстав розірвання договору є істотне порушення стороною цього договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, встановлених зазначеною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 Цивільного кодексу України.

Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дає змоги потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.

Наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 16.10.2018 у справі № 910/3568/18, від 17.04.2019 у справі № 910/6381/18, від 14.08.2019 у справі №910/8819/18.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, установлених зазначеною нормою. Вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні з`ясувати не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у виді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати (наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13).

ВИСНОВОК: Таким чином, для встановлення можливості розірвання договору в судовому порядку необхідно визначити, чи були допущені іншою стороною саме істотні порушення умов такого договору, чи наявна шкода і її розмір внаслідок дій (бездіяльності) особи, а також співвіднести очікуваний результат від укладеного договору та фактичні обставини внаслідок неналежного його виконання.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18 серпня 2020 року у справі №  927/784/19 (ЄДРСРУ № 91169956).

Матеріал по темі:  «Критерії істотності порушення умов договору»

Теги: істотні умови договору, істотне порушення умов договору, критерії істотності, неможливість досягнення цілей, укладеність, договір, визнання договору неукладеним, недійсним, сторони, оспорюваний договір, порушення умов, істотне порушення, судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов

Визнання договору неукладеним

Адвокат Морозов (судовий захист)

Виконання сторонами зобов`язань за договором виключає кваліфікацію договору як неукладеного

01 червня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 906/355/19 (ЄДРСРУ № 89578746) досліджував питання щодо визнання договору неукладеним.

За положенням частини 1 статті 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з вимогами частин 1, 8 статті 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.

Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Згідно ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

У письмовій формі належить вчиняти, зокрема правочини між юридичними особами (п. 1 ч. 1 ст. 208 ЦК України).

Якщо буде доведено, що спірний договір його сторонами виконується, це виключає кваліфікацію договору як неукладеного. Зазначена обставина також виключає можливість застосування до спірних правовідносин частини 8 статті 181 Господарського кодексу України, відповідно до якої визнання договору неукладеним (таким, що не відбувся) може мати місце на стадії укладання господарського договору, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних його умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.

Такі висновки викладені у постановах Верховного Суду від 11.10.2018 у справі №922/189/18, від 06.11.2018 у справі №926/3397/17, від 09.04.2019 у справі №910/3359/18, від 29.10.2019 у справі №904/3713/18, від 19.02.2020 у справі №915/411/19.

Аналогічної правової позиції також дійшов Верховний Суд України в постановах від 23.09.2015 у справі № 914/2846/14 та від 06.07.2016 у справі № 914/4540/14.

Отже, не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами.

Зазначена правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 та Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі №456/2946/17.

Визнання договору неукладеним в судовому порядку неможливо, що підтверджує постанова Верховного Суду від 30 липня 2019 р. у справі №907/804/17: «Враховуючи зміст вказаних норм, колегія суддів зазначає, що вимога про визнання договору неукладеним не є способом захисту прав і законних інтересів суб`єктів господарювання (не є способом захисту особою свого особистого немайнового або майнового права та інтересу), який передбачений положеннями Господарського кодексуУкраїни або Цивільного кодексу України, не визначена відповідна вимога як такий спосіб і іншими законами України» (ЄДРСРУ № 83413044).

З огляду на викладене вище, можна зробити висновок, що сторона, право якої порушено, має право звернутися до суду з позовом, який стосується наслідків неукладеного договору, передбачених главою 83 ЦК України (наприклад, про повернення безпідставно набутого майна), а застосування цією стороною договору таких наслідків можливе лише після встановлення судом наявності або відсутності підстав, що свідчать про його неукладення.

ВИСНОВОК: Якщо буде доведено, що спірний договір виконується сторонами, це виключає кваліфікацію договору як неукладеного.

Матеріал по темі: «Визнання договору недійсним з підстави його фіктивності»

Теги: визнання договору неукладеним, неукладеність договору, незаключенный договор, наслідки неукладеного договору, виконання умов, судова практика, Адвокат Морозов