Вимоги до виконавчого документа - ідентифікаційний код боржника та ін.

Адвокат Морозов (судовий захист)

Наслідки незазначення у виконавчому листі ідентифікаційного коду боржника - юридичної особи

14 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 804/8020/16, адміністративне провадження №К/9901/33557/18 (ЄДРСРУ № 89217726) досліджував питання щодо вимог до виконавчого документа щодо зазначення в ньому ідентифікаційного коду юридичної особи боржника

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII.

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХІV (попередня редакція Закону) визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню (далі - рішення).

Згідно з частиною першою статті 6 вказаного Закону державний виконавець зобов`язаний використовувати надані йому права відповідно до закону і не допускати у своїй діяльності порушення прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.

В свою чергу стаття 2 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII визначає, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

Приписи наведених норм кореспондують з критеріями, на відповідність яким адміністративні суди перевіряють рішення, дії та бездіяльність суб`єктів владних повноважень, що визначались частиною 3 статті 2 КАС України, а також узгоджуються із положеннями частини другої статті 19 Конституції України, якою передбачено, що органи державної влади та їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вирішуючи питання наслідків незазначення у виконавчому листі ідентифікаційного коду боржника - юридичної особи, варто вказати таке.

Положеннями статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХІV передбачалось, що у виконавчому документі зазначається, зокрема, ідентифікаційний код суб`єкта господарської діяльності стягувача та боржника (для юридичних осіб).

Перелік підстав для відмови у відкритті виконавчого провадження було наведено у статті 26 вказаного Закону, пунктом 6 частини першої якої передбачено, що державний виконавець відмовляє у відкритті виконавчого провадження у разі невідповідності виконавчого документа вимогам, передбаченим статтею 18 цього Закону.

Верховний Суд України, вирішуючи питання незазначення певних даних про особу боржника, у своїй постанові від 21 травня 2014 року (справа №6-45цс14) дійшов висновку, що відсутність у виконавчому листі певних даних про особу боржника не є підставою для відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження.

Така правова позиції викладена і у постанові Верховного Суду України від 25 червня 2014 року у справі № 6-62цс14.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 серпня 2018 року у справі № 471/283/17-ц (провадження № 61-331св18) зроблено висновок, що «згідно з частинами першою та другою статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Пунктом 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну. Тому відсутність у виконавчому листі відомостей про дату народження боржника, реєстраційний номер облікової картки платника податків та його паспортні дані не є підставою для повернення державним виконавцем виконавчих документів без прийняття до виконання».

Такі ж висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 219/7439/14-ц (провадження № 61-31681св18) та у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 08 травня 2019 року у справі № 813/2125/16 (адміністративне провадження № К/9901/21841/18).

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 487/3774/16-ц (провадження № 61-42083св18) зробив аналогічний висновок з посиланням на правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 21 травня 2014 року у справі № 6-45цс14.

Таке правозастосування викладене в постанові Верховного суду від 08 квітня 2020 року у справі № 175/3554/14-ц (ЄДРСРУ № 88790694).

Матеріал по темі: «Відсутність у виконавчому листі деяких особистих даних боржника»

До того ж Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-ХІV надавав право державному виконавцю при здійсненні виконавчого провадження з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від органів, установ, організацій, посадових осіб, сторін та учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, у тому числі й конфіденційну (пункт 3 частина третя статті 11 цього Закону).

Зазначена правова позиція була підтримана й Верховним Судом у постанові від 5 вересня 2019 року (справа №810/3107/15).

Аналогічним чином питання зазначення/незазначення ідентифікаційного коду боржника - юридичної особи врегульовано і в Законі України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII, відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 якого, у виконавчому документі зазначаються ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань стягувача та боржника (для юридичних осіб - за наявності).

Відмінність полягає в тому, що наслідком невідповідності виконавчого документа вимогам, передбачених статтею 4 вказаного Закону, стало його повернення стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання (пункт 6 частина четверта статі 4 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року № 1404-VIII).

Водночас  пункт 3 частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» від 2 червня 2016 року №1404-VIII також передбачає право державного виконавця з метою захисту інтересів стягувача одержувати безоплатно від державних органів, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, посадових осіб, сторін та інших учасників виконавчого провадження необхідні для проведення виконавчих дій пояснення, довідки та іншу інформацію, в тому числі конфіденційну.

ВИСНОВОК: З огляду на аналогічне правове регулювання спірних правовідносин чинним та попереднім Законами України «Про виконавче провадження», зокрема, в частині вимог до виконавчого документа щодо зазначення в ньому ідентифікаційного коду юридичної особи боржника, Верховний Суд не вбачає перешкод для застосування правових позицій та висновків, які викладені вище.

Матеріал по темі: «Дискреційні повноваження ДВС: відкриття провадження без коду боржника»

Теги: виконавче провадження, исполнительное производство, полномочия, індивідуальний ідентифікаційний номер, реєстраційний номер облікової картки платника податків, ІПН, РНОКПП, дискреційні повноваження, стягувач, боржник, ДВС, Верховний суд, судовий практика, Адвокат Морозов

Відділ примусового виконання рішень ДВС не є належним відповідачем у справі

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відділ примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби не є належним відповідачем у справі, а суд апеляційної інстанції позбавлений можливості провести його заміну або залучити співвідповідача

07 квітня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 501/1397/17, адміністративне провадження №К/9901/55756/18 (ЄДРСРУ № 88628016) досліджував питання щодо належності/неналежності відділу примусового виконання рішень бути відповідачем у справі при оскарженні дій державної виконавчої служби.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» від 02 червня 2016 року №1403-VIII систему органів примусового виконання рішень становлять: 1) Міністерство юстиції України; 2) органи державної виконавчої служби, утворені Міністерством юстиції України в установленому законодавством порядку.

Згідно з пунктом 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 30 вересня 2016 року за №1302/29432), органами державної виконавчої служби є: Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних територіальних управлінь юстиції.

Верховний суд зазначає, що відповідно до пункту 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29 вересня 2016 року №2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 30 вересня 2016 року за №1302/29432З наведених приписів законодавства випливає, що відповідачами у справах з приводу оскарження рішень, дій або бездіяльності органів державної виконавчої служби можуть бути лише Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, до якого входить відділ примусового виконання рішень; управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, до складу яких входять відділи примусового виконання рішень; районні, районні в містах, міські (міст обласного значення), міськрайонні, міжрайонні відділи державної виконавчої служби відповідних територіальних управлінь юстиції. У зв`язку з тим, що структурні підрозділи органів державної виконавчої служби: відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України; відділи примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі не визначені як самостійні органи державної виконавчої служби, це виключає можливість їхньої участі як відповідачів у таких справах.

Отже, відділи примусового виконання рішень є структурними підрозділами управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, які, в свою чергу, входять до системи органів державної виконавчої служби.

(!!!) Таким чином, в розумінні приписів КАС України, вказані структурні підрозділи не можуть бути відповідачами в адміністративних справах щодо оскарження дій, рішень та бездіяльності державних виконавців.

Ураховуючи те, що наведений перелік органів державної виконавчої служби є вичерпним, у разі подання позовної заяви до відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, відділів примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, необхідно за правилами статті 48 КАС України здійснювати заміну неналежного відповідача на належного.

Згідно з частиною 3 статті 48 КАС України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.

Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції (частина 7 статті 48 КАС України).

З аналізу статті 48 КАС України слідує, що заміна первинного позивача або відповідача належним позивачем або відповідачем належить до повноважень суду першої інстанції.

Аналогічний правовий  висновок Верховного Суду, викладений зокрема у постановах від 13 лютого 2019 року у справі №336/2138/17 (2-а/336/223/2017), 26 червня 2019 року у справі №303/3794/17, 09 серпня 2019 року у справі №821/2089/17, від 09 жовтня 2019 року у справі №456/2935/15-а, від 30.09.2019 року у справі №819/940/18 та від 31.10.2019 року у справі №826/17241/16.

ВИСНОВОК: Належним відповідачем у даному спорі є орган державної виконавчої служби-Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у відповідній області.

Матеріал по темі: «Відділ примусового виконання рішень не може бути відповідачем у справі»

Теги: виконавча служба, відділ примусового виконання рішень, примуса,  ДВС, заміна відповідача, управління юстиції,  належний відповідач, оскарження дій ВДВС, бездіяльність виконавця, закінчення, виконавче провадження, виконання рішення суду, судова практика, Адвокат Морозов

Відшкодування шкоди заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) ДВС

Адвокат Морозов (судовий захист)

Відшкодування шкоди заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців (державної виконавчої служби - ДВС): підстави, умови, класифікація, законодавство.

08.11.2017 р. Верховний суд України в контексті справи № 6-99цс17 досліджував питання, щодо неоднакового застосування судом касаційної інстанції статті 56 Конституції України, статей 23, 1173 ЦК України, статті 11 Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» в частині відшкодування моральної шкоди, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Відповідно до ст. 3 Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вказала, що згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 56  Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

У статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.

(!!!) Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.

За статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Згідно зі статтею 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

ВАЖЛИВО: Таким чином, ці підстави характеризуються особливостями суб’єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.

При цьому з урахуванням положень пункту 10 частини другої статті 16, статей 21, 1173 та 1174 ЦК України шкода, завдана зазначеними органами чи (та) особами,  відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування лише у випадках визнання вказаних рішень незаконними та їх подальшого скасування або визнання дій або бездіяльності таких органів чи (та) осіб незаконними. 

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної виконавчої служби, його посадовими або службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень, підлягає відшкодуванню на підставі Закону України від 24 березня 1998 року № 202/98-ВР «Про державну виконавчу службу» та Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинних на час виникнення спірних правовідносин).

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 11 вересня 2013 року у справа № 6-48цс13.

Відповідно до частини другої статті 87 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом.

Згідно із частиною третьою статті 11 Закону України «Про державну виконавчу службу» № 202/98-ВР від 24 березня 1998 року (чинного на час виникнення спірних правовідносин) шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави.

ВАЖЛИВО: Здійснивши аналіз  указаних норм законодавства, можна зробити висновок, що в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України.

Аналогічне передбачене п. 28 постанови Пленуму ВССУ від 07.02.2014 р.  № 6 «Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень у цивільних справах».

Крім того, у статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно із частиною першою статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру.

Стаття 6 Конвенції поширює свою дію і на таку стадію цивільного процесу як виконання судового рішення. У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини вказує, що право на судовий розгляд було б примарним, якщо б внутрішня судова система Договірної Держави дозволила б, щоб остаточне та обов’язкове судове рішення залишалось невиконаним відносно однієї зі сторін, і що виконання рішення або постанови будь-якого органу судової влади повинне розглядатися як невід’ємна частина «процесу» в розумінні статті 6 Конвенції (пункт 63 рішення від 28 липня 1999 року в справі «Іммобільяре Саффі» проти Італії», пункт 40 рішення від 19 березня 1997 року в справі «Горнсбі проти Греції»).

У пункті 28 рішення Європейського суду з прав людини від 11 грудня 2008 року в справі «Антонюк проти України» зазначено, що відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні.

Європейський суд з прав людини в пункті 100 рішення від 15 жовтня    2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» вказав, що існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірне тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди.

ВИСНОВОК: Підсумовуюче зазначене вбачається, нижчевикладене:

1. в справах за позовами фізичних і юридичних осіб про відшкодування, зокрема, моральної шкоди, заподіяної рішеннями, діями (бездіяльністю) державних виконавців відповідачами можуть бути відповідні відділи державної виконавчої служби, в яких працюють державні виконавці, та відповідні територіальні органи Державного казначейства України;

2. підставою для цивільно-правової відповідальності за завдання шкоди у такому випадку є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди;

3. до правовідносин щодо завдання моральної шкоди, яка полягала в перенесених душевних і моральних стражданнях, нервових стресах та погіршенні самопочуття підлягає застосуванню положення загального законодавства про моральну шкоду, а саме: стаття 56 Конституції України, статі 23, 1167, 1173 ЦК України та стаття 11 Закону № 202/98-ВР;

4.    заявлені до державної виконавчої служби вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної стягувачу державним виконавцем при здійсненні виконавчого провадження, мають розглядатися судом незалежно від того, що попередньо дії державного виконавця не оскаржувалися.

Теги: ДВС, ОГИС, ВДВС, відшкодування шкоди, тривале провадження, виконавче провадження, невиконання судового рішення, моральна шкода, затримка виконання судового рішення, стягувач, боржник, судова практика, Адвокат Морозов

Верховний суд: правило розрахунку неустойки (пені) по аліментам за рішенням суду.

Адвокат Морозов Евгений (судебная защита)

Законом передбачено право стягнення пені за не виплату аліментів призначених за рішенням суду, але як правильно розрахувати неустойку (пеню) - висловився Верховний суд України.

01.06.2016 р. Верховний суд, розглядаючи справу № 6-535цс16 зайняв правову позицію висловлену ще минулого року, а саме в постанові Верховного Суду України від 1 липня 2015 року в справі № 6-94цс15.

Зокрема судом зазначено, що статтею 180 СК України встановлено обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Згідно із частиною першою статті 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов’язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

За правовою природою аліментні зобов’язання – це періодичні платежі, які боржник зобов’язаний сплачувати щомісячно. Несвоєчасна сплата аліментів передбачає настання негативних наслідків матеріального характеру у вигляді стягнення неустойки (пені).

Важливо: Оскільки неустойка у вигляді пені обчислюється у відсотках від суми невиконаних або неналежно виконаних зобов’язань, які виникають у боржника щомісяця, то й пеня має триваючий характер і обчислюється за прострочення кожного зобов’язання окремо.

Отже, ураховуючи правову природу пені як дієвого стимулу належного виконання обов’язку та виходячи з розуміння аліментів як періодичних платежів, які виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом статті 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, у якому не проводилось стягнення аліментів.

При цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.

Правило про стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення.

Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, то строк виконання цього обов’язку буде різним, а отже, кількість днів прострочення зі сплати аліментів за кожен місяць також буде різнитись.

Правило (!!!) неустойка (пеня) за один місяць обчислюється так: заборгованість за аліментами за місяць помножена на 1 % пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць).