За особою не може бути визнано право користування житловим приміщенням,
якщо вона зберігає постійне місце проживання (право користування) в іншому
житловому приміщенні
06 жовтня 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в
рамках справи № 646/660/19, провадження №
61-17363св20 (ЄДРСРУ № 100214623) досліджував питання щодо визнання права
користування житловим приміщенням, якщо особа зберігає постійне місце
проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.
Згідно зі статтею 47 Конституції
України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний
громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в
оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі
закону за рішенням суду.
Статтею 9 Житлового кодексу Української
РСР (далі ЖК - УРСР) передбачено, що ніхто не може бути обмежений в праві
користування житловим приміщенням інакше як на підставах і в порядку,
передбаченому законом, житлові права охороняються законом, за винятком
випадків, коли вони використовуються проти їх призначення або з порушенням прав
інших громадян.
Частиною четвертою статті 10 ЦПК
України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини» (далі - ЄСПЛ) на суд покладено
обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини
і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду
на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як
джерело права.
Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має
право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та
кореспонденції.
Право на житло, зокрема право
користування житлом, підпадає під сферу охорони ст. 8 Конвенції та ст. 1
Першого протоколу до Конвенції. Тому закріплені зазначеними статтями умови
втручання у це право підлягають застосуванню національними судами при вирішенні
спорів про позбавлення права користування житлом та виселення.
Поняття «житло» не обмежується
приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце
проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8
Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих
зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада
2004 року в справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла
(рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого
Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втручання держави є порушенням статті 8
Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що
перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може
розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18
грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, пункт 47).
У пункті 44 рішення від 02 грудня 2010
року в справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03) ЄСПЛ
визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не
лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи,
воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути
співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має
першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та
моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та
безпечного місця в суспільстві.
Відповідно до частин першої, другої
статті 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються
нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з
договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина
наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших
осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне
господарство.
Згідно зі статтею 65 ЖК УРСР наймач
вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які
проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину,
дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле
приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї
права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами,
наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про
порядок користування жилим приміщенням.
Вирішуючи спори про право користування
жилим приміщенням осіб, які вселились до наймача, суд повинен з`ясувати, чи
дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмові
згода на це всіх членів сім`ї наймача, чи зареєстровані вони в даному житловому
приміщенні, було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з
наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не
обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім`ї, що проживають з
ним, певний порядок користування жилим приміщенням. Наявність чи відсутність реєстрації сама
по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим
приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилася туди як
член сім`ї наймача приміщення, або ж для відмови їй у цьому. Відсутність
письмової згоди членів сім`ї наймача на вселення сама по собі не свідчить про
те, що особи, які вселилися, не набули права користування жилим приміщенням,
якщо за обставинами справи безспірно встановлено, що вони висловлювали таку
згоду.
Аналогічна правова позиція викладена,
зокрема, в постановах Верховного Суду від 12 червня 2020 року в справі № 755/16392/17 (провадження № 61-310св19), від 15
квітня 2020 року в справі № 466/5057/17
(провадження № 61-42617св18).
ВИСНОВОК: Разом із тим, аналіз змісту статті 65 ЖК УРСР у системному зв`язку з
іншими нормами права дає підстави для висновку, що за особою не може бути
визнано право користування житловим приміщенням, якщо вона зберігає постійне
місце проживання (право користування) в іншому житловому приміщенні.
Аналогічного висновку дійшов Верховний
Суд в постановах від 12 квітня 2021 року в справі №
127/26104/18 (провадження № 61-23331св19), від 03 лютого 2021 року в
справі № 643/3624/16 (провадження №
61-5000св19), від 01 вересня 2021 року в справі №
641/7103/19 (провадження № 61-6885св20).
Матеріал по темі: «Примусове виселення з квартири у зв’язку із втратою право власності або найму»
Теги: виселення з квартири,
виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення, судова
практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар