Особливості виселення із житлового приміщення членів сім’ї власника та
інших зареєстрованих осіб
19 травня 2021 року Верховний Суд у
складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в
рамках справи № 712/4380/20, провадження №
61-1865 св21 (ЄДРСРУ № 97034684) досліджував питання щодо особливостей
виселення із житлового приміщення членів сім’ї власника та інших зареєстрованих
осіб.
Відповідно до статті 17 Закону України
«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав
людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і
основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та
протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі
- ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу
до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм
майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах
суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами
міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право
держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб
здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів
або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті
1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується
правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в
національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1
Першого протоколу до Конвенції.
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен
має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та
кореспонденції.
Втручання держави є порушенням статті 8
Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що
перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може
розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18
грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine).
Крім того, втручання у право заявника
на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у
демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній
суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною
метою (рішення ЄСПЛу справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria).
У рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року
у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло»
не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або
яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а
саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла
будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
Концепція «житла» має першочергове
значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної
цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в
суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого
Королівства» (Connors v. the United Kingdom).
Враховуючи, що виселення є серйозним
втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги
процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення
ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття
приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу
була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів
статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти
Словаччини» (Stankova v. Slovakia). Відсутність обґрунтування в судовому
рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було
дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи
встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі
«Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy).
Аналізуючи висновки про принципи
застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції,
викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового
приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до
приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну
мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному
суспільстві.
(!!!) Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене,
особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет
пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже, необхідно вирішити питання про
співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей
64, 150 та 156 ЖК УРСР.
Положеннями статті 47 Конституції
України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений
житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що
ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у
праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку,
передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків,
коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням
прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або
позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах,
передбачених законом, і повинно
відбуватись в судовому порядку.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що
власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм
майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та
місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої
статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм
майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які
дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні
обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК
України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для
власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України
передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні
ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до пункту 2 частини першої
статті 395 ЦК України речовими правами на чуже майно є право користування
(сервітут).
Особа, яка має речове право на чуже
майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна,
відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Права члена сім`ї власника житла на
користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, в якій зазначено, що
члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на
користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають
право займати, визначається його власником.
Член сім`ї власника житла втрачає право
на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік,
якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано
питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема,
припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за
рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне
значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
Отже, аналіз положень ЖК УРСР та ЦК
України свідчить про те, що у частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені
правила про самостійний характер права члена сім`ї власника житлового будинку
на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права. Передбачено право члена сім`ї власника
житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником,
що свідчить про похідний характер права користування члена сім`ї від прав
власника.
Зазначена норма не передбачає і
самостійного характеру права користування житловим приміщенням, не вказує на
його речову чи іншу природу. Водночас, посилання на наявність угоди про порядок
користування житловим приміщенням може свідчити про зобов`язальну природу
такого користування житловим приміщенням.
Під речовим правом розуміється такий
правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Права члена сім`ї, у тому числі і
житлові, розглядаюся як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що
регулює житлові правовідносини.
Разом із тим, відповідно до частин
першої та другої статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які
проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до
закону.
Отже, при розгляді питання про
припинення права користування житлом, суди мають приймати до уваги як формальні
підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам
факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не
позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з
урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі
між власником та відповідачем з приводу захисту права власності на
житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав -
якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого
сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК
України.
Дійсна сутність відповідних позовних
вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову,
наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної
частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для
власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим
майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Аналогічні правові висновки містяться у
постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс
18).
Тому усунення в судовому порядку
відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою
негаторного, а не віндикаційного позову.
В той же час у постановах Верховного
Суду (України): від 15 травня 2017 року у справі №
6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі №
753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у
справі № 695/2427/16-ц, (провадження №
61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі №
523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має
право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до
кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне
господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Таким чином, питання про визнання
припиненим права користування житлом та зобов`язання відповідача звільнити
житло у контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з
урахуванням обставин щодо об`єкта нерухомого майна та установлених статтею 50
ЖК Української РСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності
чи відсутності іншого житла.
Також необхідно дослідити питання
дотримання балансу між захистом права власності позивача, та захистом права
відповідача як колишнього члена її сім`ї на користування квартирою.
Разом із тим припинення права
користування житловим приміщенням колишнього члена сім`ї власника житлового
будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов`язане із
захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої
власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права
користування та розпоряджання своїм майном.
Проте зазначена норма не передбачає
можливості визнавати особу такою, що втратила право на житлову площу.
ВИСНОВОК: Відтак за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України слід дійти
до висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги
власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинку,
квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були
членами його сім`ї, а положення статті 405 ЦК України регулює взаємовідносини
власника жилого приміщення та членів його сім`ї, у тому числі у випадку втрати
права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності
члена сім`ї власника без поважних причин понад один рік, якщо інше не
встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Зазначений висновок щодо застосування
норми права у подібних правовідносинах викладений у постанові Верховного Суду
від 17 жовтня 2018 року у справі № 521/17805/16-ц
та від 22 квітня 2021 року у справі № 579/867/18,
провадження № 61-16103св19 (ЄДРСРУ № 96501464).
P.s. Втім існує окрема думка судді
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Крата В. І. від 21
квітня 2021 року у справі № 522/17024/17,
провадження № 61-11372св 19 (ЄДРСРУ №96544738) суть якої зводиться до того, що
у статтях 401 - 406 ЦК України відбулося закріплення кардинально іншого
правового регулювання порівняно із положеннями статей 156, 157 ЖК. Це свідчить
про те, що з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року, положення статей
156, 157 ЖК УРСР не повинні застосовуватися, оскільки суперечать статтям 401
- 406 ЦК України.
Матеріал по темі: «Виселення членів сім’ї попереднього власника у разі переходу права власності на нерухомість»
Теги: виселення з квартири, колишнього
із подружжя, виселення члена сімї, припинення шлюбу як підстава для виселення,
судова практика, Верховний суд, Адвокат Морозов
Немає коментарів:
Дописати коментар